ПОЕЗІЯ ДУХУ І БОРОТЬБИ… Титикайло Євген. Три суті надії. Вибрані поезії. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1998. – 117 с.

На жаль, не всі новинки української літератури потрапляють до бібліотеки Альбертського університету (Канада). Збірці Євгена Титикайла вдалося (судилося) це зробити. Прочитавши її одним подихом, хочу також привернути увагу інших українських читачів. Складається ця збірка з трьох розділів – “Дні і ночі Волині”, “Колискова для болю” і “Мала стежина в нікуди”.
Симптоматично, що першим йде вірш “Завидівський ліс”, який піднімає актуальну проблему генетичної пам’яті народу, втрату народом цієї пам’яті (“Це б їх [побитих партизан – В. П.] назвати поіменно –
так ані імені, ні дати”),
проблему вічного чекання. Це напевне тільки в Україні тисячі матерів померли, так і не дізнавшись, де поховані та при яких обставинах загинули їхні сини і дочки. Яким чином передати цей щосекунднотриваючий вічний біль, якого ніщо не може ні заглушити, ні відвернути. В чому можна виразити цей “ступінь болю”? Тільки в поезії.
У вірші “Ранок на хуторі (Образок)” поєднуються нібито нарочита речитативність, симпліфікація/спрощення з передачею зображення нелюдської дійсності. Наведемо цей образок повністю:

Знову б’ють гармати
В сіру непроглядь.
Погоріли хати –
Димарі стоять.

Мов билина квола,
Дивиться маля:
Трупами довкола
Встелено поля.

Ручки захололи,
Вузлик на плечі.
Сталінські “соколи”
Тут пройшли вночі.

Читаючи ці рядки, згадується поезія раннього Тичини, поєднання непоєднуваного, вічна опозиція життя (образ маляти) та смерті (трупів, якими встелені поля).
Відзначимо образність, мелодійність, фольклорність поезії Титикайла, своєрідну легкість і “непідробність”/унікальність. За цим всім стоїть неповторний досвід поета, якому, як дізнаємося з біографічної довідки, довелося працювати “журналістом, землекопом, робітником взуттєвої фабрики, техніком комунальної служби”.
Oдин із віршів називається “Про опера-упиря”. Не так часто сучасні поети звертаються до зображення ворога. Євген Титикайло підключає неординарні мовні засоби/римування для досягнення бажаного ефекту. Прізвище опера Шупаков римується з кров, цабе – кагебе, звір – Сибір. Слова “мат“, “кат” (короткі, насичені) доповнюють картину. За кожним з них “маленькуй кривавий мікросвіт”, який переростає в апокаліптичний образ опера- упиря (знову ж зверніть увагу на сполучуваність – фольклорно-міфологічного упир з військово-жаргонним опер [скорочене від оперативний уповноважений]).
Останні рядки

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

“Ой, напилися ж крові
Московські упирі”

поетичними засобами передають масштабність трагедії.
Короткою реплікою, антитезою поет хоче звернути увагу на відмінність традицій, укладу життя двох народів:

А свій біль виливали у пісні –
не топили в московській отруті.

Для наочнішої передачі картини того часу автор звертається до російськомовного варіанту, поданого українською транслітераційною формою:

“Дайтє хлєбушка, тьотя!”

“Ми с Рассєї, мамаша,
в нас калхози, бєда”.

В цьому вірші (“Голод 1947-го року”) показано великодушність, незлопам’ятність українського народу, який ділиться останнім з представниками “панівної нації”.
Не так багато сьогоднішня молодь знає про стрибків. Згадується, як на початку 70-х від покійної тепер бабусі я вперше почув те слово. Воно немов опекло, хоч точне значення на той час не було мені до кінця зрозумілим (“слово-каліка”, як називає його автор, вірш “Стрибки”, с. 21). Походить воно від російського “ястребок“, пройшовши відповідну мутацію українською. З гіркотою і болем говорить поет:

Отак-то з іванів ставали в а н ю ш і,
Душителі свого, свої ренегати.

Трагедію української матері, два сини якої “як покинули матір –
не зійдуться ніколи” (один – у Донбасі, другий – у Росії), передано у вірші “Mарина” (саме так звали мою бабусю). Поетові немає необхідності звертатися до якихось особливих метафоричних чи метонімічних засобів для передачі цієї трагедії. Та скупість рядків передає в усій повноті цей біль, підбиває риску під завершенням земного житття та незавершенням (нездійсненністю) сподівань зустріти синів:

Так і вік звікувала
і пішла спочивати.
… Не скрипіли ворота
до вдовиної хати (с. 24).

Маючи певний моральний імператив, поет знаходиться у вічному пошуку сенсу життя:

Народжений не плазувати ниць,
Шукаю ключ до вічних таємниць (с. 34).

Перша частина – про рух опору на Волині, враження підлітка, осмислення ним свого дитинства, спогади про війну, данина пам’яті воякам УПА. Народжений 1937 року в Бориславі, автор, як дізнаємося з короткої біографічної довідки, “із 1941 року по 1952 р. жив на Волині, рятуючись від голоду та матеріальних нестатків”.
Друга частина -“Колискова для болю” розпочинається віршем “Вчорашні”:

Вони іще не склали зброї,
Надіючись на слушний час … (с. 36)

Тут же “Донощики” (написані з неприхованим сарказмом), “Монолог “тихого” українця”, “Лихоліття” (яка гіркота простежується за цими словами автора:

Ще ми не люди,
Просто – малороси,
народ, якому й імені нема (с. 42)),

“Єднаймось, братове!” та інші. Вузькі рамки рецензії не дозволяють зупинитися на них, хоч вони вартують того.
Болючій темі “американізації” молоді поет присвячує вірші “До питання про винятковість”, “Синаша” (знову ж звернемо увагу на мовну палітру віршу – поєднання “нової” (жаргонної?) лексики – кайф, “металліка“, “банани“, “оппель“, шоу з розмовною – синок, вороня, лобур, тощо), “Телевізорні діти”.
Третя частина – “Мала стежина в нікуди” включає “Дитяче”, “З берегів дитинства”, “Дитинство”. Філософськими медитаціями позначені “Осінній ескіз”, “Метаморфози настрою”, “Осінні елегії”.Щоб заінтригувати та зацікавити майбутнього читача (а для чого ж пишеться рецензія?) дозволю собі процитувати повністю вірш “Mатері”:

Ця біла ніч снігами відбіліла,
Ця біла ніч пішла у небуття.
А так мені сльоза твоя боліла,
Не день, не два –
Цілісіньке життя.

“Три суті надії” – книжка, до якої увійшло все краще з поетичного доробку автора” – читаємо у біографічній довідці. Повністю погоджуємося з цими рядками. Поет намагався донести її мотиви до свого читача:

Тепер в минуле спалюю мости,
Щоб пісню сонця людям донести.

Ця збірка, гадаю, може бути використана вчителями шкіл та викладачами вузів на заняттях з української мови та літератури, науковцями, зацікавить українське студенство.
Автор не вражає своєю епатажністю, як Ю. Андрухович, енциклопедичністю, як О. Забужко, рафінованим літературним смаком, як С. Павличко. Можливо, він навіть і не ввійшов у модні нині обойми “… ників” (шестидесятників, семидесятників?). Він – з “обойми” народу, покоління, яке пережило війну, повоєнну партизанку та лихоліття, “колгоспізацію” України…
Книга – елегантно та естетично оформлена. Візьми її в руки, читачу!

Валерій Полковський,
м. Сейнт-Альберт, Канада

Інші записи:

    Не знайдено

Факультет романо-германських мов

  • Посилання
  • Продажа швейно-вышивальных машинок Bernina 435 Bernette 1150MDA
    1. Катерина
      Червень 16th, 2012 at 13:29 | #1

      Щаслива відкрити для себе Вас, Ваше слово.

    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю