Компетенційний дуалізм виконавчої влади: державно-правовий досвід України

kmu

Дуалізм виконавчої влади, закріплений на конституційному рівні, вважається ключовою характеристикою змішаної республіки (раціоналізованого парламентаризму), яка принципово відрізняє її від класичної парламентарної республіканської форми правління [1]. Згаданий дуалізм відображає наявність двох керівних центрів у сфері виконавчої влади – власне кабінету міністрів і глави держави, функціонально поєднаних між собою. Відношення цих суб’єктів до виконавчої влади не однакове: якщо уряд входить до неї як вища ланка в системі органів виконавчої влади, то президент є складовою виконавчої влади функціонально – через певний обсяг конституційних повноважень в урядовій сфері [2].

Сумісна компетенція глави держави й уряду у виконавчій сфері відображає намагання розробників концепції раціоналізованого парламентаризму поєднати кращі риси президентської та парламентарної форм правління в організації виконавчої влади – високу функціональну ефективність уряду завдяки залученню до його формування та координації поточної урядової політики глави держави та наявності достатньо самостійного у своїх рішеннях і діях прем’єра – представника парламентської більшості. Атрибутом раціоналізованого парламентаризму є також парламентська відповідальність уряду – інституційна гарантія легітимності урядової політики. Необхідність інвеститури уряду в парламенті (інший типовий атрибут змішаної форми правління), широкі можливості прем’єра визначати склад уряду змушують президента приймати до уваги розстановку партійних сил у парламенті і підштовхують його до призначення на посаду прем’єра особи, яка б користувалася підтримкою парламентської більшості і була здатна сформувати уряд, програма і склад якого знайшли б схвалення в парламенті. У змішаних республіканських формах правління акти глави держави, що стосуються сфери урядової діяльності, потребують скріплення підписом прем’єра чи (і) профільного міністра. Поєднання таких чинників як парламенський спосіб формування уряду, його парламентська інвеститура та контрасигнатура актів глави держави з боку прем’єра забезпечують достатню самостійність уряду і, зокрема, його голови від президента; уряд очолюється впливовим у політичному плані прем’єр-міністром і має ефективні важелі впливу на главу держави, які за певної розстановки сил перетворюють кабінет на одну з найважливіших ланок механізму дежави. Згадана ситуація й ілюструє поняття “раціоналізований парламентаризм” – парламентаризм, обмежений на користь виконавчої влади.

Маючи відповідні переваги перед президентською та парламентарною формами правління, змішана республіка завжди принаймні потенційно несе в собі загрозу нестабільності державно-політичного життя: залучення до формування уряду представницького органу і глави держави, подвійна підконтрольність та відповідальність уряду перед парламентом і президентом у ситуації так званого співіснування, коли парламентська більшість і в цілому похідний від неї уряд належать до одного блоку політичних партій, а глава держави є представником іншої політичної сили обертається згубним партійним протистоянням, наслідки якого об’єктивно не можуть не позначатися на результатах урядової політики. Негативна риса “співіснування” – ускладненість процесу ухвалення рішень, оскільки глава держави і прем’єр у політичному відношенні протистоять один одному, а важливі виконавчі рішення є результатом попередньо досягнутого компромісу між згаданими суб’єктами. У такому випадку лише високий рівень політико-правової культури державних посадовців, підкріплений імперативними процесуальними нормами конституції, які встановлюють обов’язкові механізми взаємодії вищих органів державної влади у здійсненні їхніх сумісних повноважень можуть попередити цілковитий хаос державно-політичного життя. По суті, у ситуації “співіснування” дуалізм виконавчої влади стає однією з найпроблемніших і суперечливих характеристик змішаної форми правління. Попри це, дуалізм виконавчої влади є скоріше позитивною, аніж негативною характеристикою її організації, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, виступає запобіжником проявів узурпації влади як президентом так і партійною більшістю у представницькому органі, привносить елементи взаємоконтролю між главою держави і прем’єром, у кінцевому рахунку слугуючи підконтрольності влади суспільству.

Перший прецедент дуалізму виконавчої влади склався в П’ятій Французькій Республіці – історично першій змішаній формі правління і більшою-меншою мірою став зразком для наслідування для багатьох європейських держав, що підтримали започатковану у Франції державно-правову традицію і визнали за доцільне запровадити в себе змішану форму правління. У самій П’ятій Республіці дуалізм виконавчої влади набув конституційно-правової регламентації. Конституція Франції 1958 р. вказує, що “Президент Республіки головує в Раді Міністрів”, а Прем’єр “у виключних випадках… може заміщувати Президента Республіки в якості голови на засіданні Ради міністрів по конкретному дорученню Президента і зі строго визначеним порядком денним” [3]. Приведені конституційні норми інституціоналізують дуалізм виконавчої влади і зумовлюють той факт, що Уряд у Франції може виступати як у формі Ради міністрів, яка об’єднує всіх її членів під керівництвом Президента Республіки, так і як сукупність міністрів під керівництвом Прем’єра (у такому випадку він отримує назву Кабінет міністрів). Особливістю актів Президента, що приймаються на засіданнях Ради міністрів, є те, що вони потребують скріплення підписом (контрасигнатури) Прем’єра і відповідного міністра. Конституція порівняно чітко вказує, які питання підлягають обов’язковому розгляду в Раді міністрів. Практично всі найбільш важливі проекти регламентарних нормативних актів, проекти законів, рішення про постановку питання про довіру Уряду в Національних Зборах (нижній палаті французького Парламенту), про проведення референдуму, призначення на вищі державні посади та інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Однак питання безпосередньо про розподіл повноважень в урядовій сфері між Президентом і Прем’єром у конституційному тексті 1958 р. відображення не знайшло. Тому на підставі відповідних конституційних положень у П’ятій Республіці фактично спонтанно був вироблений механізм розподілу компетенції у сфері виконавчої влади. Згадана практика розподілу компетенції у П’ятій Республіці пройшла певний розвиток. У період безпосередньо після вступу в дію Конституції 1958 р., у час президентства де Голя мало місце своєрідне вертикальне розмежування повноважень Президента й Уряду. Президент головним чином керував здійсненням зовнішньої і військової політики Франції. У постголістський період утвердився своєрідний горизонтальний розподіл повноважень і компетенції, за якого рішення найбільш загального політичного характеру приймаються Президентом, а все поточне управління країною здійснюється Урядом. Однак ні та, ні інша схема практично не працюють в умовах “співіснування”. За такої ситуації Президент має і зобов’язаний шукати компромісу з Урядом, як, утім, ту ж задачу повинен вирішувати й Уряд. В основному питання управління державними справами за такої ситуації зосереджуються в руках Уряду. Водночас – велика частина одноосібних повноважень Президента залишаються недоторканними.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Питання про те, наскільки точно може бути повторена французька державно-правова теорія і практика в умовах інших державно-правових систем і наскільки згубними для них будуть наслідки дуалізму виконавчої влади у випадку “співіснування” залишається, об’єктивно, відкритим. Реально спроби держав, які намагаються відтворити новітній французький державно-правовий досвід у своїх вітчизняних умовах завжди набувають значної специфіки, обумовленої цілою низкою національних чинників: особливостями партійної системи країни, характером політико-правової культури владарюючої еліти, наявністю усталених традицій демократії, а також нормативно-інституційними факторами – особливостями державно-правової системи країни. Зокрема, для кожної країни, яка в певний момент розвитку своєї державності здійснює перехід до змішаної форми правління постає питання про механізм взаємодії й узгодження дій глави держави та уряду у виконавчій сфері. Віднаходження такого механізму набуває принципового значення в досягненні мінімальної легітимності змішаної форми правління – змішана республіка не може бути виправданою, якщо вона унеможливлює чітке визначення суб’єкта відповідальності за результати дій держави.

В Україні намагання застосувати оптимальну формулу компетенційного дуалізму у виконавчій сфері в умовах змішаної форми правління в період дії первинної та чинної редакцій Конституції України набувало принципової несхожості. Однак єдина спільна й визначальна риса, яка об’єднувала обидва випадки – безсумнівний факт, що розподіл компетенції у виконавчій сфері між Президентом України та Кабінетом Міністрів України і до вступу в дію конституційних поправок від 8 грудня 2004 р., і в постреформенний період залишався однаково далеким від тих позитивних результатів, які були досягнуті у державно-правовій практиці П’ятої Французької Республіки. Причини цього були різними і потребують принаймні короткого огляду.

Конструкція механізму влади, запроваджена Конституцією України від 28 червня 1996 р. у своїх загальних характеристиках відповідала стандартам президентсько-парламентарної форми правління, а в багатьох деталях безпосередньо нагадувала змішану Французьку Республіку зразка 1958 р. Риси схожості виявлялися насамперед у способі формування Уряду, подвійній відповідальності Кабінету Міністрів України перед Президентом України та Верховною Радою України, інституті контрасигнатури. Також дослідники зазначали і про схожість дуалізму виконавчої влади в Україні у вищезгаданий період до французького варіанту [4]. Разом із тим, були й малопомітні, але принципові відмінності. У П’ятій Французькій Республіці Президент володіє правом достроково припинити повноваження Прем’єр-міністра за власною ініціативою. Однак згадане право Глави держави зв’язане однією виключно важливою умовою, яка є ключовою гарантією незалежності Прем’єра від Президента й обумовлює за відповідного збігу обставин (у ситуації “співіснування”) його статус як вільш важливої в політичному плані фігури ніж сам Глава держави. Президент у П’ятій Республіці, відповідно до Конституції, призначає Прем’єр-міністра і за його представленням інших членів Уряду. Він же формально відкликає Прем’єр-міністра й інших міністрів. Фактично ж Президент не може в односторонньому порядку припинити повноваження Прем’єра, оскільки Конституцією передбачена формула “підписує заяву Прем’єр-міністра про відставку” [5], тобто, якщо немає відповідної заяви, відставка Уряду неможлива. Конституція України в редакції від 28 червня 1996 р. згаданої формули, як і будь-яких інших застережень у праві Президента України відправляти Прем’єр-міністра України у відставку на власний розсуд не передбачала. Натомість вимога підпису Главою держави заяви Прем’єр-міністра України про відставку чомусь закріплювалась у ст. 115 (первинної редакції) Конституції України, яка встановлювала право Верховної Ради України прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України, наслідком чого була відставка Кабінету Міністрів України. Якщо за наслідком отриманої резолюції недовіри відповідної заяви Прем’єр-міністра України Главі держави не було чи Президент України не підписував такої заяви, право Верховної Ради України достроково припинити повноваження Уряду набувало характеру юридичної фікції. Останнє слово за Президентом України в питанні дострокового припинення повноважень Кабінету Міністрів України внаслідок прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Уряду підтверджувалося (на випадок можливих сумнівів у цьому) положенням п. 9 ст. 106 Конституції України про те, що Президент України “припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку”. Фактично інститут парламентської відповідальності уряду в Україні в період дії первинної редакції Конституції України не діяв. Додатковими визначальними важелями впливу Глави держави на стан справ в урядовій сфері було передбачене Конституцією України (первинною редакцією п. 16 ст. 106) право Президента України скасовувати акти Кабінету Міністрів України, призначати та звільняти з посад членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій (п. 10 ст. 106), імперативний характер указів Президента України для Кабінету Міністрів України та відсутність у конституційному тексті положення про те, під чиїм головуванням відбуваються засідання Уряду. Нормативна ж невизначеність змісту, обсягу та організаційних форм здійснення повноважень Кабінету Міністрів України в системі стримувань і противаг перетворювала Уряд фактично на безправного суб’єкта у його відносинах із Главою держави.

Ще один чинник, який розривав необхідний зв’язок між персональним складом Уряду та коаліційною більшістю у представницькому органі, а також між Програмою діяльності Кабінету і програмними засадами партій, які утворювали згадану більшість, відтак – у обох питаннях робив Кабінет Міністрів України безпосередньо й повністю залежним від Президента України – відсутність парламентської інвеститури Уряду. Парламентська інвеститура є механізмом забезпечення реальної участі парламенту у формуванні уряду й передбачає вотум довіри кандидатові на посаду прем’єра і програмі дій нового уряду. Парламентська інвеститура передбачає, що не тільки прем’єр-міністр постає перед парламентом, але він у визначений строк подає програму діяльності уряду, і тільки тоді, коли програму затверджено, уряд приступає до виконання повноважень. До того часу уряд не є легітимним. Згаданий інститут первинною редакцією Конституцією України не передбачався (як не передбачається і чинною), що придавало змішаній формі правління в Україні особливої виключності. До прийняття Закону України “Про Кабінет Міністрів України” від 21.12.2006 р. Україна була єдиною країною зі змішаною формою правління, де Програму діяльності Уряду можна було затвердити будь-коли, тобто Уряд міг функціонувати з незатвердженою Програмою [6].

Поєднання згаданих нормативних чинників, які були вже власним національним “винаходом” розробників Основного Закону України від 28 червня 1996 р. на фоні початкового етапу розвитку вітчизняного парламентаризму зумовлювало цілковиту залежність Кабінету Міністрів України та, зокрема, Прем’єр-міністра України від Глави держави й перетворювало останнього на фактичного Голову виконавчої влади, а Прем’єр-міністра України – на адміністративного Прем’єр-міністра (“Прем’єр-міністра без портфеля”).

Відтак – компетенційний дуалізм у виконавчій сфері знімався й набував цілком формального характеру. Останнє надавало змішаній республіці в Україні характеру такої ж формальності й перетворювало її фактично на напівпрезидентську республіку – спотворену в напрямку гіпертрофії інституту президента форму правління, яка мала зовнішні ознаки змішаної форми правління, але такою не була реально. Саме насамперед через відсутність у первинній редакції Конституції України положень про інститут парламентської інвеститури Уряду та вимоги заяви Прем’єра про відставку, зініційовану Главою держави, “змінна”, “перемінна” (синонімічні назви змішаної республіки) форма правління в Україні в період від прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. до конституційної реформи від 8 грудня 2004 р. не зазнавала жодних принципових змін і фактично не залежала від навності чи відсутності у представницькому органі союзної Президенту України коаліційної більшості. Фактично форма правління в Україні у згаданий період завжди залишалася напівпрезидентською, у якій дуалізм виконавчої влади ставав юридичною фікцією.

Ситуація принципово змінилася після внесення 8 грудня 2004 р. поправок до Основного Закону України. Чинна редакція Конституції України склала правову основу концептуально нової системи стримувань і противаг, яка відповідає критеріям парламентарно-президентської республіки. Висловлюючись максимально узагальнено, ця форма організації механізму влади стала більш децентралізованою, але менш стабільною і функціональною. Основним завданням конституційної реформи був перерозподіл відповідних повноважень Президента України на користь Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з метою досягнення більшого балансу в системі поділу влади. Реформа надала реального характеру відповідним нормам ст.ст. 106 та 113 Конституції, які закріплюють розподіл компетенції у виконавчій сфері між Главою держави та Урядом. Однак особливістю існуючого компетенційного дуалізму у виконавчій сфері є те, що конституційні поправки від 8 грудня 2004 р. спричиняють ситуацію, за якої здійснення ключових повноважень Президента України вимагає досягнення інституційного компромісу: Глава держави може ефективно діяти лише за умови підтримки Уряду, точніше Прем’єра, але не навпаки – Уряд у своїх діях не потребує принципово підтримки з боку Глави держави. Кабінет Міністрів України, як і Прем’єр-міністр України у функціональному відношенні фактично цілком незалежні від Президента України: принцип відповідальності Уряду перед Главою держави в Конституції України проголошений (ст. 113), але механізм відповідальності не встановлений. У сучасних конституційно-правових умовах єдиним органом, якому фактично підпорядковується Кабінет Міністрів України і який може ухвалити рішення щодо дострокового припинення повноважень Уряду, є Верховна Рада України.

Визначальною рисою дуалізму виконавчої влади в Україні на сучасному етапі є та, що в умовах високого конфліктного потенціалу владарюючих політичних сил, який особливо виразно проявляється в ситуації “співіснування”, інститут президента демонструє “функціональну недостатність” й виявляється позбавленим необхідних інструментів для реалізації свого конституційного статусу гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина, здійснення повноважень щодо керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, представництва держави в міжнародних відносинах, ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України тощо через систему органів виконавчої влади. Фактично в ситуації “співіснування” в Україні дуалізм відповідних повноважень Глави держави й Уряду у виконавчій сфері перетворюється на конфлікт повноважень. Гострота цього конфлікту є безпрецедентною і становить небезпеку для державного суверенітету України. Уже перший нетривалий постреформенний досвід взаємодії Президента України й Кабінету Міністрів України у сфері їхніх функціонально співпадаючих повноважень засвідчив, що у випадку політичного протистояння парламентської більшості й утворюваного нею Уряду, з однієї сторони, і Глави держави, з іншої, узгоджене функціонування механізму влади стає, фактично, неможливе. Цей досвід також показав, що в ситуації політичної конфронтації між гілками влади конституційна система стримувань і противаг перетворюється на відверто деструктивну систему протистояння, а регулятивна функція Основного Закону у вирішенні політичних конфліктів стає недостатньою і потребує спеціальних політичних домовленостей як єдинореальних цивілізованих інструментів розв’язання наявних проблем у відносинах між гілками влади [7].

Очевидно, що такий ефект від внесених змін до Основного Закону України розробниками концепції конституційної реформи 2004 р. не передбачався і став вагомою втратою в державно-правовому розвитку Української держави. Разом із тим, згаданий конфлікт повноважень придає виключної актуальності питанню про подальший перегляд існуючого формату дуалізму компетенцій у виконавчій сфері в рамках існуючої змішаної форми правління. Об’єктивно, що конструктивною формою такого перегляду мала б стати подальша ревізія Основного Закону України чи поява нової Конституції України.

1. Сарторі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. – К.: АртЕк, 2001. – С. 125.

2. Авер’янов В. Органи виконавчої влади в Україні. – К., 1997. – С. 11.

3. Конституция Французской Республики. Ст. ст. 9, 21 // Конституции государств Европейского Союза. – М.: НОРМА–ИНФРА.М, 1999. – С. 667, 669.

4. Серьогіна С. Сутність інституту глави держави та його еволюція у світовій державно-правовій практиці // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 4 (23). – С. 54-65.

5. Конституция Французской Республики. Ст. 8 // Конституции государств Европейского Союза. – М.: НОРМА-ИНФРА.М, 1999. – С. 667.

6. Шаповал В. “Конституційний дизайн” України: сучасний стан та перспективи розвитку // http://usps.parlament.org.ua/uploads/docs/Shapoval_checked.doc

7. Конституційна реформа в Україні: перебіг, стан і перспективи. Аналітична доповідь // Національна безпека і оборона. – 2007. – № 1. – С. 28.

Інші записи:

Правничий факультет , ,

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю