Автор статті:

Смалюк Тарас Васильович

Анотація: У статті проводиться аналіз діяльності держави як суб’єкта публічного права у врегулюванні приватноправових відносин сторін договору банківського вкладу, а також проводиться аналіз причин та умов, що сприяють негативним процесам у цій сфері. Автором робиться спроба пошуку способів вирішення проблемних питань впливу держави на врегулювання приватноправових відносин сторін.

Annotation: In this article the author makes the analysis of the state influence on the private law relations between the parties of the deposit contract. Also the author makes the analysis of the maters and conditions that stimulate the negative processes in the private law connected with the state influence on them. The author tries to find the solution of the problems in the sphere of public and private contractual relations and their interaction.

Метою та завдання дослідження: є визначення ролі держави у врегулюванні правовідносин сторін, а також пошук шляхів вирішення проблемних питань пов’язаних з втручанням держави у врегулювання приватноправових відносин сторін договору банківського вкладу.

Досліджуючи місце держави та роль у врегулюванні договірних відносин слід розпочати з визначення сутності та співвідношення приватного та публічного права.

Правова думка тривалий час задовольнялась обмеженим розумінням різниці між публічним і приватним правом, яку можна визначити наступним чином: «публічне право це те, яке має на увазі користь (благо, інтерес) держави як цілого («ad statum rei romanae spectat»), а приватне право те, яке має на увазі інтереси, користь окремих осіб, індивідів як таких». З науковців, які притримувались даної мозиції можна виділити К.Ф. фон Савіньї, Арєнса, Меркеля, Шершеневича.[1]

Л.І. Петражицький у своїй теорії зазначає, що норми приватного права мають значення у справі захисту публічних інтересів. Будь-яке право може бути зведено до публічного інтересу, якщо взяти до уваги не ізольовані відносини, а всю сукупність однорідних відносин, той чи інший юридичний інститут. «Хіба той чи інший спосіб формування сім’ї, власності чи спадкування має значення для держави як цілого, – говорить І.А. Покровський, – і тим не менше, все це інститути цивільного права. Хіба не інтереси держави як цілого сповідує держава укладаючи договір поставки провізії для армії, яка захищає Вітчизну. І тим не менше, такий договір належить до сфери приватного, а не публічного»[2]

Державний інтерес, як випливає з вищевказаного, має невизначений і розмитий характер. Дуже важко визначити, що може бути державним інтересом для держави. Вочевидь завжди державним інтересом буде прагнення зменшити можливі негативні наслідки від певних процесів.

Відповідно до ч.1 ст. 1 Цивільного кодексу України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Правовідносини, які базуються на принципах юридичної рівності, вільному волевиявленні є приватноправовими. Свобода договору і обов’язок виконання сторонами умов договору є визнаними принципами договірного права в усьому світі. Приватноправові відносини є сферою юридичної децентралізації, де відсутній єдиний владний центр, здатний підпорядкувати своїй волі решту суб’єктів, і, в той же час, значній кількості громадян і організацій надана широка можливість регулювання відносин на власний розсуд, вибору того чи іншого варіанту поведінки з багатьох можливих, встановлення взаємних прав і обов’язків за обопільною згодою, а не в силу веління уповноважених органів державної влади.[3]

Відповідно до ч. 1 ст. 167 Цивільного кодексу України, держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Існує досить спірне питання: чому серед усього різноманіття аспектів взаємодії приватного та публічного в правовому регулюванні та, в цілому, в правовій дійсності, на перше місце поставлено саме проблему забезпечення публічного інтересу в приватному праві. Причина цього в тому, що. характер приватноправових відносин, їх змістовне наповнення, межі поширення та функціонування (що, в свою чергу, визначає особливості правового статусу, права, обов’язки, відповідальність суб’єктів даних відносин, діапазон юридичних можливостей для реалізації такими суб’єктами інтересів тощо) залежать від сфери дії та спрямованості публічно-правового регулювання. Сфера останнього залежить від таких чинників, як, наприклад, пріоритетні завдання держави протягом того чи іншого історичного періоду, цілі створення певного типу економічних відносин, тощо. Публічно правове регулювання може бути спрямоване на проникнення в увесь простір життєдіяльності суспільства та підпорядкування більшості правових інститутів своїм принципам. Але в будь-якому випадку, відносини приватного права охоплюють собою лише ті частини, що зазнають впливу публічного регулювання тільки незначною мірою.[4]

На сьогоднішній день має місце дуалізм у визначенні статусу держави як суб’єкта приватноправових відносин. З одного боку держава підтримує позицію невтручання в договірні відносини сторін. З іншого боку, держава втручається шляхом нормативного регулювання договірних відносин. Виникає ситуація, коли держава в особі своїх органів втручається в договірні правовідносини сторін, які базуються на принципах приватного права задля певного суспільного блага. На нашу думку це благо є не чим іншим як спроба реабілітуватись за допущені помилки, не допустити руйнування системи.

Норми Конституції України встановлюють такі фундаментальні принципи, як визнання особистості вищою соціальною цінністю, взаємна відповідальність держави і громадян, спрямованість діяльності суспільства на реалізацію потреб його членів, рівноправність держави і недержавних утворень у приватноправових відносинах.

Загальновідомим є факт тривалого, глобального кредитування населення, що призвело до надання громадянам значних грошових сум, при цьому держава не втручалась у цей процес, хоча було очевидно, що може настати брак грошових коштів, оборот яких в банківській системі є настільки важливим для держави наскільки кровообіг для життєдіяльності організму людини, коли ж настав ризик стагнації чи взагалі руйнування всієї системи, Національним банком України (далі – НБУ), як регулятором банківської системи та гарантом її стабільності, прийнято Постанову від 11.10.08 р. № 319 «Про додаткові заходи щодо діяльності банків».[5]

Одним із ініційованих НБУ заходів забезпечення стабільності функціонування комерційних банків є вказівка банкам «Виконувати свої зобов’язання за всіма типами договорів із залучення коштів у будь-якій валюті лише в разі настання строку завершення зобов’язань, незалежно від категорії контрагентів» (п. 2.4 Постанови з урахуванням змін, внесених постановою Правління НБУ від 16.10.08 р. № 328 «Про внесення змін до постанови Правління Національного банку України від 11.10.08 р. № 319»)[6]

Слід звернути увагу й на те, що згідно зі ст. 63 Закону України від 20.05.99 р. № 679-XIV «Про Національний банк України», НБУ не має права вимагати від банків виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та нормативними актами НБУ. Ст. 56 вищенаведеного Закону передбачено можливість оскарження нормативно-правових актів НБУ відповідно до законодавства України всіма зацікавленими особами, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує такий нормативно-правовий акт.[7]

Чи можна притягнути особу до відповідальності за невиконання обов’язків, які нав’язані (в нормативно-правових актах) стороні вже укладеного договору? Очевидно, що ні, адже необхідним елементом виконання обов’язку в договірному праві є згода особи, яка індивідуалізується у договорі.

Договір банківського вкладу за своєю юридичною конструкцією є одностороннім, тобто таким, що породжує обов’язки для однієї сторони –  банку. Вкладник не несе обов’язків за договором банківського вкладу. Але досить часто банки не виконують своїх обов’язків і при цьому, фактично не несуть відповідальності за протиправні дії.

Необхідно проаналізувати ситуацію, яка склалась навколо ПАТ «Західінкомбанк» та позицію держави, яка виступає в особі Національного банку України. Протягом 2009 року – лютого 2010 року у вищевказаному банку введено тимчасову адміністрацію, а з моменту закінчення тимчасової адміністрації і по сьогоднішній день, банк на законних підставах не виконує взяті на себе зобов’язання перед вкладниками. Так, ухвалою Господарського суду м. Києва від 12.02.10 по справі №6/104 за за позовом ВАТ «Не диверсифікований закритий венчурний корпоративний інвестиційний фонд «Інноваційні стратегії»» до Національного банку України за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору ПАТ «Західінкомбанк» про спонукання до виконання умов договору – застосовано заходи до забезпечення позову, а саме:

1. Заборонено Національному банку України та іншим особам вчиняти дії щодо задоволення вимог кредиторів ПАТ «Західінкомбанк», які пов’язані  зі стягненням на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення.

2. Заборонено Національному банку України та іншим особам вжиття заходів, спрямованих на забезпечення стягнення, на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення, відповідно до законодавства України, в тому числі списання грошових коштів з кореспондентських рахунків ПАТ «Західінкомбанк», стягнення неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), крім зобов’язань у межах лімітів, установлених органами управління ПАТ «Західінкомбанк». [8]

При цьому Національний банк взяв її до виконання і відома, тим самим визнавши її як законну.

Зрозуміло, що ПАТ «Західінкомбанк» зобов’язаний повернути грошові кошти за вкладами, однак ні НБУ, ні інвестори не зацікавлені в цьому, а це зволікання в свою чергу унеможливлює вчинення дій органами ДВС, за зведеним виконавчим провадженням, щодо стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» грошових коштів колишнім вкладникам.

Окреслені ситуації наглядно вказують на умисні дії Національного банку України, щодо врегулювати ситуацію в фінансовому секторі шляхом протиправних дій.

Держава виступає як рівний суб’єкт поряд з усіма іншими у сфері приватного права, але в той же час чинить спроби втручання в приватно – правові відносини сторін договору як суб’єкт публічного права, ці дії є незаконними, але вимушеними – задля суспільного блага.

Юридичне регулювання в приватному праві повинне спрямовуватись не на забезпечення пріоритету одних інтересів над іншими, а на оптимальне співвідношення різних за своїм змістом і ступенем узагальнення інтересів, що відповідають сенсу і загальній спрямованості українського законодавства і цілої низки міжнародних норм.[9]

Отже, пропонуємо внести зміни в ч. 1 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та викласти її частину в наступній редакції:  «Відносини банку з клієнтом регулюються договорами між клієнтом та банком, які не суперечать законам України, а в частині відносин не врегульованих договором – нормативно – правовими актами Національного банку України, законами, підзаконними актами».

Вважаємо, що необхідно внести зміни до Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідно до яких скасувати абз. 1 ст. 85 Закону, про те що Національний банк України під час здійснення тимчасової адміністрації має право повністю або частково на строк не більше ніж три місяці ввести мораторій на задоволення вимог кредиторів банку, так як ця норма є прямим втручанням держави у правовід сини сторін договору банківського вкладу.

Ключові слова: договір банківського вкладу, вплив держави на приватне право, депозит, вкладники, банківський вклад, Національний банк України, співвідношення приватного та публічного права, неповернення вкладів на вимогу.

---

[1] Черепахин, Б.Б. К вопросу о частном и публичном праве: [Электронный ресурс] – Режим доступу: – [http://civil.consultant.ru/elib/books/22/1055.html]

[2] Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права: [Электронный ресурс] – Режим доступа: – [http://civil.consultant.ru/elib/books/23/page_4.html]

[3] Алексеев С. С. Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования / Алексеев С. С. – М.: Издательская группа НОРМА – ИНФРА, 1998. – С. 41-47.

[4] Кубко А. До питання про публічний інтерес при регулюванні приватноправових відносин / Кубко А. // Юридична Україна. – №2/2006. – С. 65 – 68.

[5] Про додаткові заходи щодо діяльності банків: Постанова НБУ (не набрала чинності): [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0319500-08.

[6] Про додаткові заходи щодо діяльності банків: Постанова НБУ (не набрала чинності): [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0319500-08.

[7] Про Національний банк України: Закон України  від 20 травня 1999 року – Відомості Верховної Ради. – 1999. – №29. – Ст. 238.

[8] Ухвала Господарського суду м. Києва №6/104 від 12.02.10. – Архів прокуратури м. Луцька.

[9] Червонюк В. И., Гойман – Калинский И.В. Согласование интересов как вид современных законодательных технологий / Червонюк В. И., Гойман – Калинский И.В // Государство и право. – 2004. – №8. – С. 32.

Інші записи:

Смалюк Тарас Васильович Правничого факультету