Деякі аспекти українсько-польських відносин у роки Другої світової війни

d0bfd0b0d0b2d0bbd196d0b2d0bad0b0

У статті розкриваються причини українсько-польського збройно-політичного протистояння в роки Другої світової війни. З’ясовуються відносини українського і польського підпілля на Волині і Галичині. Розглядається роль Німеччини і Радянського Союзу в українсько-польському конфлікті.

Протистояння між поляками й українцями у воєнний період подекуди в літературі називають українсько-польською війною. Попри те, що минуло вже понад 60 років від тих драматичних подій, а ні українська, а ні польська сторони не можуть вибачити тих кривд і образ, які тоді завдали одна одній.

Досліджуючи українсько-польське політичне і збройне протистояння на землях зі змішаним населенням, історики кожного разу намагалися пояснити його причини. Зокрема, його аналіз під час роботи десяти міжнародних наукових семінарів (1996–2001 рр.), що були започатковані угодою між Світовим союзом воїнів Армії Крайової (АК) і Об’єднанням українців у Польщі (ОУП), суттєво зблизив позиції дослідників обох країн, допоміг їм безпосередньо познайомитися з точкою зору своїх наукових опонентів, дав можливість частині з них здійснити еволюцію у власних поглядах на обговорювані проблеми, підштовхнув до висновку, що знання історії українсько-польських взаємин потрібне обом народам, особливо новим поколінням українців і поляків, котрі будують своє майбутнє. “Метою подолання упереджень і усталених стереотипів у дусі поєднання і побудови добросусідських відносин, – вважають учасники семінарів, – є також і показ усієї правди про події на Волині і в Східній Галичині під час Другої світової війни. Це потрібно для того, щоб не з’ясовані до кінця факти не були джерелом недовіри й упередження, не тяжіли над нашими відносинами”[1, 158].

На думку вчених обох держав, джерела українсько-польського конфлікту у розглядуваний період – у спільному минулому, є наслідком давніх обопільних упереджень, завданих кривд. До причин протистояння вони відносять:

Драматичну історію українського та польського народів у ХVІ – ХVІІІ століттях, заповнену особливо жорстокими селянськими бунтами і козацькими повстаннями, що придушувалися в потоках крові і залишили у свідомості багатьох поколінь задавлені, але не забуті незабуті взаємні кривди, почуття соціальної несправедливості;

Досвід і висновки з програної українцями війни з Польщею в 1918–1919 рр., які вказували на останню як на одну з головних перешкод у побудові незалежної України;

Неврегульовані загальнополітичні умови після Першої світової війни, що позбавили українців можливості мати власну державність;

Національну політику ІІ Речіпосполитої на східних територіях, що грунтувалася на засадах націоналізму й усунення інших національностей від участі в державному і громадському житті (справа автономії та самоврядування, проблема земельної реформи, освітня політика, порушення громадянських прав і свобод, репресії проти українців). Вона не ліквідувала давні суспільні конфлікти, а, навпаки, їх загострювала;

Терористичну і саботажну діяльність Української військової організації (УВО), а потім Організації українських націоналістів (ОУН) на території Польщі у міжвоєнний період;

Антипольську діяльність ОУН під час Другої світової війни, що виникла здебільшого з прийнятої ідеології інтегрального націоналізму і формувала свідомість українського суспільства в дусі ненависті до поляків, як таких, що стоять на перешкоді незалежності України;

Підбурювальну роль обох тоталітарних режимів – радянського і німецького – у роздмухуванні українсько-польського конфлікту;

Деморалізуючий вплив війни, яка спричинила велике моральне спустошення і відхід від норм соціальної поведінки, обумовив кривавий і злочинний характер конфлікту;

Безкомпромісні позиції польського еміграційного уряду й ОУН у територіальному питанні, рівень політичної мудрості польських і українських “вождів”, відповідальність політичних сил, під впливом яких опинилося населення в роки війни [1, 156].

Такою була далеко не повна гама тих історичних, політичних, економічних, релігійних, моральних та інших чинників, що спричинилися до виклику кривавої драми українсько-польських відносин.

В українській політичній думці розглядуваного періоду широко дискутувалося польське питання. Воно розглядалося у кількох аспектах.

По-перше, з точки зору ставлення польської сторони до створення держави та приналежності до неї західних земель України (польська сторона називає цю територію – Східна Малопольща, Волинь та Полісся). Основним об’єктом суперечностей у цьому питанні були діаметрально протилежні позиції сторін щодо західних земель України, а отже, східних кордонів Польщі.

По-друге, для припинення українсько-польського протистояння та нормалізації взаємин в українській політичній думці з’ясовувалися його причини та шляхи подолання в конкретних обставинах війни. Пропонувалося, зокрема, перенести розв’язання найбільш болючих питань на післявоєнний період.

По-третє, з метою створення спільного фронту двох народів у боротьбі проти окупантів – Німеччини і СРСР – в українській політичній думці стверджувалось, особливо на завершальному етапі війни, що лише спільна боротьба проти двох імперських потуг може забезпечити справжню державну незалежність [2, 237-254].

В українській політичній думці домінувала позиція ОУН, оскільки від кінця 1939 р. були відсутні лівиця, центр, поміркована правиця, що сприяло в основному однобічному тлумаченню польського питання. Поряд з тим існували ліберально-демократична і прокомуністична течії.

Слід зазначити, що серед оунівців тоді не було одностайності у підході до українсько-польських взаємин. Так, ревізіоністська течія, очолювана І.Мітрингою, вбачаючи у визвольному русі польського народу важливий фактор у війні у Східній Європі, вже на Другому Надзвичайному Великому Зборі у Кракові (квітень 1941 р.) рекомендувала не лише рахуватися з ним, а й досягти порозуміння і співробітництва як проти Німеччини, так і проти СРСР. На засіданні т. зв. секції справ міжнародної політики Мітринга не­гативно зустрів слова представника берлінської групи бандерівців про те, що “до цього часу наша діяльність була слабкою, оскільки ми всюди шука­ли приятелів, а тепер зрозуміло, що місце України в “новій Європі” ”.

Критикуючи таку позицію, І.Мітринга закликав до протилежної орієн­тації: “Разом із поляками, французами, народами СРСР – за вільну Європу без Гітлера і Сталіна. Це наше місце” [3, 17; 4, 203]. Однак на фоні загальних антипольських настроїв він і його однодумці не були почуті.

На тодішню позицію оунівців певною мірою проливає світло виступ представника польського підпілля із західноукраїнських земель на кон­ференції вищих офіцерів Речіпосполитої в еміграції, що відбулася 29 травня – 2 червня 1940 р. у Бєлграді: “Ставлення українців до польської спра­ви вороже, – заявив він. – Вони сподіваються на створення у тій чи іншій формі самостійної України. На фоні розчарування у більшовиках насту­пив виразний поворот у напрямку німців. На федерацію з Польщею йти не хочуть. Мають претензії до польського уряду: “Польський уряд навіть у тій трагічній ситуації, в якій опинилися поляки і українці, не знайшов для нас… теплих слів” ” [5, Т.І, 253].

Деякі надії уряд В.Сікорського покладав на петлюрівську еміграцію в Парижі. Вона засудила напад Німеччини на Польщу і підтримала політичні чинники останньої. Проте, як відомо, вплив уенерівців в тодішньому українському визвольному русі був майже непомітним. До того ж, дехто з них виявляв пропольські симпатії явно неохоче, лише тому, що перебував на території польського союзника – Франції. Після її капітуляції сподівання польських керівників на підтримку з боку петлюрівців відпали [6, 56].

Певну роль у налагодженні тоді контактів між представниками польського еміграційного уряду у Лондоні, антинімецького й антикомуні­стичного підпілля з українськими політичними силами національно-дер­жавницької орієнтації відіграв глава Української Греко-Католицької Цер­кви митрополит А.Шептицький. Митрополича палата була якийсь час “по­штовою скринькою”, де обидві сторони складали свої листи з повідомлен­нями про дату і місце зустрічі. Відомо, що весною і літом 1940 р. в присут­ності А.Шептицького і функціонера Союзу збройної боротьби, котрий у 1942 р. був перейменований в Армію Крайову, В.Пєховського відбулися дві такі зустрічі, на яких сторони прощупували позиції, обговорювали питання, як пом’якшити гостроту українсько-польських взаємин.

Як згадував один із провідних діячів ОУН З.Матла, “митрополит у наших розмовах завжди вірно обороняв українські позиції, хоча так, як і ми, обстоював думку і потребу шукати якийсь модус вівенді в обличчі на­ступу на обидва народи жорстоких завойовників з Заходу і Сходу” [7, 1454-1455].

Польські представники керувались на цих переговорах рекомендація­ми свого уряду. З листопада 1940 р. останній радив: “У контактах з ними (українцями – В.Т.) необхідно бути надзвичайно обережним. Ці контакти повинні мати виключно інформаційний характер. Прийняття важливих рішень – компетенція уряду” [5, Т.І, 298-299].

Вищевказані переговори не привели до українсько-польського поро­зуміння, хоча існують дані про епізодичний обмін інформацією між двома підпіллями. Свою роль тут відіграли: вороже ставлення українців до міжвоє­нної політики Польщі; антиукраїнські настрої частини польського суспіль­ства, інспіровані передовсім ендеками; позиція польського керівництва і значної частини підпілля, які у питанні східних кордонів прагнули віднов­лення статус кво анте беллюм; тодішня орієнтація оунівців на співпрацю з німцями, їхнє нерозуміння справжніх намірів нацистів щодо України, ілю­зорні надії, що третій рейх сприятиме відновленню української держави; відсутність перспектив на підтримку українських самостійницьких прагнень західними державами; взаємні звинувачення у нападах оунівців на відступаючі польські частини та їх колаборацію з вермахтом і забуття про внесок вояків-українців польської армії у вересневий опір 1939 p. [8, 108].

Після нападу Німеччини на СРСР бурхливу діяльність розгорнула очолювана С.Бандерою ОУН – Державників Самостійників – одна з двох організацій, які почали окремо діяти після розколу у 1940 р. на бандерівців і мельниківців.

Початок радянсько-німецької війни і участь у ній ОУН на боці гітлерівців істотно ускладнила українсько-польські стосунки і погіршила ставлення поляків до українців. Зі звітів діячів польського підпілля випливає, що переважна більшість українського населення Східної Галичини і Волині зустрічала німців з ентузіазмом. У селах створювалися тріумфальні арки, насипалися кургани, виставлялися хрести з меморіальними дошками. Серед жителів панувала радість, оскільки вони сподівалися на те, що нарешті Україна буде вільною. Зрештою, так само щиро і з надіями на краще життя поляки вітали німецьку армію у вересні 1939 р. у багатьох місцевостях західних районів Польщі [9, 11; 10, 43, 185].

Суттєве значення мав також той факт, що представники обох фракцій ОУН до певного часу свідомо йшли на співпрацю з німцями, намагаючись завдяки їм озброїти українську молодь, дати їй мінімальний вишкіл і використати створені таким чином збройні формування у слушний час, коли обидві воюючі тоталітарні держави – Німеччина і СРСР – вичерпають власні сили і постане можливість для боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу. Цими намірами була продиктована також пізніша діяльність Українського центрального комітету (УЦК) на чолі з В.Кубійовичом, спрямована на створення в 1943 р. дивізії “Галичина” [11, 137].

Однак арешти С.Бандери, Я.Стецька, інших оунівців, які були покаранням за проголошен­ня 30 червня 1941 р. у Львові Акту відновлення української державності і сформування уряду, викликали розгубленість і потрясіння серед бандерівців, насторожили організацію, проте не привели до негайних змін у політиці щодо німців.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

У новій ситуації відновлюються спроби українсько-польського порозу­міння. У серпні 1941 p. представник ОУН В.Горбовий на цих переговорах заявив: “Вирішення проблеми взаємин українців з поляками залежатиме від того, хто буде ці справи регулювати. Коли німці, то наразі немає про що говорити. Коли ж маємо ці справи вирішити між собою, то мені здається, що польська сторона психологічно не підготовлена до мирного полагодження спірних питань. Ми не можемо зрезигнувати з лінії Сяну та Буга, бо це озна­чало б зректись найбільш національного вартісного елементу… В такій ситу­ації єдиний вихід – збройно вирішувати ці справи, як це було у 1918 р…” [Цит. за: 12, 37].

Інший оунівський діяч О.Черкавський, знайомлячи поляків з програ­мою українців на випадок поразки німців, заявив: “Для нас байдуже, яку компенсацію візьмете з Німеччини. Можете собі взяти Прусію і більше, ми вам охоче в цьому допоможемо, але там, де ми є в більшості (кордон Сяну, Бугу і Прип’яті), хочемо самі вирішувати…” [5, Т.ІІ, 137].

У жовтні 1941 р. ОУН-СД доручає журналісту, колишньому голов­ному редактору газети “Нове село” (1936-1939 рр.) у Львові, одному з мітрингівців Б.Левицькому провести у Варшаві переговори з представни­ками польських підпільних організацій. Як випливає зі звіту про польсько-українські відносини з часу виникнення світової війни, надісланого 11 лис­топада 1941 p. генералом С.Гротом-Ровецьким прем’єр-міністру В.Сікорському, офіційний представник бандерівців прибув, аби підготувати умови для переговорів, які “привели б до вироблення спільної політики щодо німців”. Від імені організації Б.Левицький обіцяв вплинути на антипольські настрої українського населення, якщо буде припинена антиукраїнська кам­панія. Він запропонував полякам на майбутніх переговорах “виходити з того, що Україна повинна стати незалежною, а проблема українсько-польського кордону обговорювалась б після війни”.

Згідно з вищезгаданим звітом, Б.Левицький нібито зауважив: “Пережи­ваємо з приводу того, що офіційні українські чинники прийняли на 100 відсотків німецьку концепцію: розуміємо, що нова Європа буде творитися за англійсько-американськими рецептами, а не за німецькими”.

Характеризуючи В.Сікорському організацію, яку представляв Б.Левиць­кий, С.Грот-Ровецький зауважив: “Єдиною активною українською групою, схильною врешті-решт шукати з нами порозуміння на грунті Великої Ук­раїни, є безкомпромісна незалежна молодь (бандерівці). Тепер вони при­ступають до таємної діяльності і набирають антинімецького напрямку” [5, Т.ІІ, 141, 145].

На жаль, серйозних зрушень у польсько-українському порозумінні ні Б.Левицький, ні інший представник ОУН-СД, який прибув у Варшаву в кінці 1941 р., не домоглись [Детальніше про це: 13, 154-173].

У грудні 1941 р. у Львові відбулися також переговори між представником Бюро інформації і пропаганди АК М.Жулавським і головою УЦК В.Кубійовичом. Для остаточного врегулювання територіального питання В.Кубійович запропонував розмежувати територію проживання українців і поляків по лінії річок Буг, Гнила Липа та Ломниця. Він не виключав і здійснення переселення людей “на зразок німецьких експериментів”. Якщо польська сторона позитивно сприйме його пропозицію, то український діяч вважав за потрібне спільно звернутися до окупаційної влади. В.Кубійович висловлювався загалом за непорушність кордонів ІІ Речіпосполитої, а українським землям у складі майбутньої Польщі пропонував надати широку автономію на зразок давньої Сілезії [8, 173, 181; 10, 48]. “Ми домагалися автономії для української етнічної групи, – писав він пізніше, – виокремлення української території, усунення з неї польських впливів…, прагнули крім обміну людності, до створення чисто української землі” [14, 427-428]. Як бачимо, така постановка територіального питання різко суперечила вищезазначеній концепції бандерівців щодо створення Української соборної самостійної держави на всіх етнічних українських землях. Тому вони неодноразово попереджували В.Кубійовича про недопустимість подібного трактування територіальної проблеми.

Тим часом, у квітні 1942 р., відбулась II конференція ОУН-СД. На ній була прийнята постанова про ставлення до по­ляків: “Стоїмо за злагіднення польсько-українських відносин у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання та панування українського народу на західноукраїнських землях, – зазначалось у ній. – Одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністич­них настроїв поляків та апетитів щодо західноукраїнських земель, проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки гос­подарсько-адміністративного апарату на західноукраїнських землях шля­хом відсторонення українців” [15, 62-63].

Після цієї конференції були відновлені контакти між польським та ук­раїнським підпіллями. Як свідчать спогади учасника переговорів З.Матли, поляки першими висловили бажання продовжити переговори. Контакти було встановлено за згодою митрополита А.Шептицького, який займав антинацистську позицію і, як далекоглядний політик, страхував майбутнє УГКЦ, не виключаючи можливості входження західноукраїнських земель до складу Польщі після війни. Переговори відбулися у Львові весною і літом, а також зимою 1942 р. у Варшаві. Як попередню умову українсько-польської співпраці ОУН-СД вимагала від лондонського еміграційного уряду публічної заяви про принципове визнання права українців на незалежну державу в межах ук­раїнської етнографічної території. Вона також зажадала від уряду В.Сікорського, щоб він поінформував про домагання українців своїх західних союзників і вимагав від них і “представити це своїм західним союз­никам, домагаючись від них аналогічної декларації”.

Проводячи переговори у жовтні 1942 р. закликаючи до узгодження спільної антинімецької платформи, діяч ОУН В.Охримович підкреслив, що суперечка про кордон не повинна стати принциповою перешкодою для порозуміння, оскільки вона може вирішитися після війни, хоча українці ніколи не відступ­лять від лінії Сяну і Бугу.

В іншому випадку, на жовтневих переговорах 1942 р., українська сто­рона висувала таку можливість розв’язки ситуації в українсько-польських відносинах: “…Прийшла хвилина, коли Польща може повернути свої західні кордони, які запропастила була, та перенести їх аж по Одер… На підставі болючого власного досвіду займаємо до німців вороже становище… Перед слов’янськими народами лежить важливе завдання, але Польща мусить пересунути свої східні кордони в ім’я справедливості та рівності. У взаємо­відносинах між слов’янськими народами треба прийняти засади етнограф­ічної більшості на даному терені. Так, як поляки слушно домагаються Сілезії, хоч міста там є в більшості опановані німцями, то ж така сама засада му­сить панувати на Сході – в Галичині чи на Волині, – поминаючи різні історичні аргументи…” [Цит. за: 12, 37].

На цю пропозицію коментар польської сторони до лондонського уря­ду був таким: “З того видно, що експансія ОУН у Галичині та на Волині, східних землях Речіпосполитої є незмінним політичним чинником та гли­боко обдуманим елементом цілої доктрини ОУН” [Цит. за: 12].

Слід зазначити, що з свого боку поляки – учасники переговорів нама­галися схилити партнерів до співпраці.

Внаслідок непоступливості з обох сторін переговори були перервані, хоча, як підкреслював у своєму рапорті С.Грот-Ровецький, представники ОУН-СД погоджувались укласти угоду про військову і пропагандистську співпрацю проти СРСР та Німеччини [5, Т.ІІ, 174]. Прагнучи зрозуміти позицію по­ляків на переговорах, український діяч В.Левенко зазначав: “У Польщі ру­софільських настроїв не було. Тут радше панувало антиросійське направ­лення. Однак до тверезої оцінки ситуації не допускали паморочні мрії про новий Андрусів чи Ригу, тобто про поділ з Росією українських земель і спільне панування над ними”. Даючи оцінку польській політиці стосовно територій, включених до складу польської держави, В.Левенко продовжував: “Слабким місцем польських антибільшовицьких сил є їхні імперіалістичні зазіхання на українські, білоруські і литовські землі. Поляки вже кількакратно в своїй історії заплатили за таку політику своєю державністю. Однак не зробили після цього належних висновків ще й до сьогодні. Як можна так нереально і згубно оцінювати ситуацію? Як думають польські імперіалістичні кола здійснювати свої плани про панування над Україною і Білорусією?” [16, 3, 11].

Українсько-польські переговори 1941-1942 рр. зазнали невдачі через причини, що лежали на поверхні. Український визвольний рух розгортав­ся на Західній Україні, що входила до складу Речі Посполитої, і від якої ні уряд Сікорського. ні крайове підпілля, ні місцеве польське населення не збиралися відмовлятися на користь СРСР. Українське ж населення вважа­ло її українською територією. Ці взаємовиключаючі позиції зробили порозуміння неможливим.

З цієї причини українці і поляки були безпосередньо зацікавлені у перемозі однієї з ворогуючих сторін – УПА чи АК, а тому дали себе втягнути у конфлікт. Зрештою, навряд чи можна звинувачувати їх в тому, що вони не пішли на поступки один одному. Як показує історичний досвід, жодна країна чи народ не зрекалися добровільно придбаних раніше земель [10, 137; 13, 160-163; 17, 138-139].

До того ж, польське підпілля передбачало, що український національний чинник може включитися у територіальну суперечку. Свідченням цьо­го був план загального повстання, підписаний у вересні 1942 р. генералом Грот-Ровецьким. Вбачаючи в німецьких окупантах головного ворога, а в росіянах – можливу й серйозну загрозу, його автор водночас зазначав: “До­датковими противниками вважаємо в першу чергу українців, а в другу -литовців. Існує навіть можливість боротьби з українцями в районі бази з першого дня повстання. Із самого початку будемо змушені боротися та­кож з українцями у Львові.” [5, Т.ІІ, 331-334].

У свою чергу українські самостійницькі сили все більше переконува­лись, що їхні визвольні і державницькі устремління неминуче вступлять у суперечність з планами польського підпілля, яка виллється у збройну су­тичку. “Українська молодь, – повідомлялось у рапорті керівництва АК зі Львова 22 листопада 1942 р. до центру, – в переважній більшості налашто­вана на боротьбу з поляками, якщо навіть та боротьба має бути програна. Старші, бувші комбатанти, оголошують у цілому повторення 1918 р… Став­лення ОУН до німців рішуче вороже” [Цит. за: 8, 182].

У таких умовах ідейно-політичного протистояння українських і польських націоналістичних сил, діаметрально протилежних політичних цілей боротьби зароджувався і розростався взаємний збройний конфлікт, що значною мірою переносився на цивільне населення. “До кровопролиття між поляками та українцями дійшло вже раніше, і значною мірою це була українська кров, – зазначив польський історик Т.Ольшанський. – Ще восени 1941 р. боївки ендеків розпочали ліквідацію українських громадських діячів у Генеральному Губернаторстві, а восени 1942 р. на Холмщині трапилися сутички й убивства, жертвами яких стали близько 400 українців. Подібні акції, спочатку пов’язані із німецьким виселенням поляків Замойщини, продовжувалися і надалі, уже під гаслом “відплати за Волинь” [18, 167].

Деякі польські історики намагаються заперечувати зв’язок подій в Холмщині в 1941-1942 рр. з подіями на Волині. Проте, як слушно зауважив український історик С.Макарчук, всі події – не тільки 1939-1945, але й 1918-1945 рр. – взаємопов’язані.

У лютому 1943 р. відбулась третя конференція ОУН-СД. Офіційні до­кументи конференції не розглядали українсько-польські відносини. Однак можна припустити, що польське питання порушувалось на ній, оскільки тоді відбувалися переговори між сторонами, а С.Грот-Ровецький на почат­ку року звертався до уряду за інструкціями з цього приводу. Тим більше, що опубліковано лише неповне зібрання матеріалів конференції.

З метою позбавити німецьку окупаційну владу, радянських партизанів і АК підтримки польського населення у боротьбі з українським визволь­ним рухом і забезпечити собі вигідні позиції у майбутній територіаль­ній суперечці УПА влітку 1943 р. приступила до деполонізації Волині. “Бу­дувати Польщу хай ідуть на польські коронні землі, бо тут можуть приспішити собі свою ганебну смерть” [19, 8], – зазначав тоді ж упівський журнал “До зброї”. АК та інші польські збройні угруповання вчинили опір. Во­рожнеча, що супроводжувалася злочинами з обох сторін і в попередні роки війни, набула характеру етнічної чистки, в ході якої вбивали, мордували, спалювали живцем, кидали в криниці людей за одну лише національну приналежність. Участь у масових акціях брало цивільне населення, озброєне косами, вилами, сокирами тощо. Обидві сторони проливали невин­ну кров, поповнюючи реєстр ганебних вчинків.

На це вказував, зокрема, командувач дільницею АК у м. Рожищі і комендант Здолбунівського району В.Романовський: “Поляки в своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності і на напади, розбій і грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням. Вбивство вважалося справою честі. Молоді хлопці, які втратили родини, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи таким чином кількість своїх жертв. Людське правосуддя перетворювалось на криваву помсту” [20, 268]. Про трагедію українців і поляків на Волині свідчать і спогади жительки містечка Рудня-Почаївська, що на Рівненщині, В.Боголуцької: “Я була заміжня за поляком. У нас було двоє хлопчиків – 7 і 4 роки. Тільки що народилася дівчинка, яка ще лежала в колисці. 20 липня 1943 р. поляки вирізали хутір біля нашого містечка. Не пожаліли нікого. Всіх вирізали. Наступного дня в нашу хату зайшло п’ятеро з УПА. Донечку підняли з колиски, розставили ніжки, подивились, що дівчинка і поклали назад. Оскільки мама – українка, її пожаліли. А батька і двох хлопчиків вивели на подвір’я і зарубали сокирою” [6, 63-64].

Окрім національного, важливим чинником українсько-польського конфлікту був соціальний. На думку українського історика Ю.Киричука, роль міни сповільненої дії на Волині відіграло співвідношення земельної власності, де ще з довоєнних часів більша частина земельних угідь належала польським колоністам. Осадник, який був живим доказом кривди, заподіяної офіційною Варшавою українцям, вносив роздратування, поглиблював розбрат між поляками й українцями; “він став тією сіллю, яка завжди ятрила рани і ніколи їх не гоїла на українському тілі”. Гасла “Земля українцям!”, “Ляхи, за Віслу!” церковним сполохом постійно били в голову волинського селянина. Не дивно, що українське сільське населення Волині із задоволенням зустріло декрет УПА від 15 серпня 1943 р. про перехід земель колишніх польських поміщиків і колоністів у володіння українських господарств. Зокрема, на Костопільщині з утвореного таким чином земельного фонду до листопада того ж року безземельні і малоземельні селяни одержали понад 1500 актів про земельні наділи [6, 62; 21, 190-200]. Зрозуміло, що ці дії супроводжувались насильством над поляками. Один з керівників Служби Безпеки УПА В.Макар повідомляв своєму братові 2 серпня 1943 р. у листі з Волині: “СД уживає до своєї нищівної акції ляхів. У відповідь ми нищимо їх безпощадно. На Волині і Поліссі позносили ми всі штатсгути (фільварки – В.Т.), ляхів і німаків вибили, реманент живий і мертвий забрали, а забудування попалили” [22, 380].

Свою роль відіграли тут Німеччина та СРСР, які були зацікавлені в тому, щоб забезпечити своє панування на окупованих територіях, приду­шити національно – визвольний рух українського і польського населення, підступно використовуючи для цього міжнаціональний конфлікт. Підтри­муючи ворожнечу, провокуючи і поглиблюючи її, вони намагалися нейт­ралізувати, виснажити визвольну боротьбу обох народів, руками останніх винищувати один одного, тримати їх в атмосфері страху, підозри, взаємної ненависті і покори, реалізовуючи класичне гасло “розділяй і володарюй” [Детальніше про це: 23, 181-207; 24, 208-220]. Так, рейхскомісар України Е.Кох заявив: “Хочу, щоб поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, що б українець вбивав поляка. Якщо на дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу” [Цит. за: 25, 12].

Співзвучною із заявою Коха була відповідь сарненського гебітц-комісара на скарги поляків: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть” [Цит. за: 26, 162].

На вищезазначену роль Німеччини і СРСР частково проливає світло рішення командування АК на Волині про створення “волинської самооборони”. Зокрема, в наказі коменданта округу полковника К.Бомбінського від 22 квітня 1943 р. зазначалось: “Упродовж вже двох тижнів польське населення на Волині зазнає варварського бомбардування, яке здійснюють стосовно цілих родин українські різуни. Мені відома рука, котра підштовхує українців до самовбивчої боротьби проти своїх співвітчизників польської національності на спільній батьківській волинській землі. Цілком зрозуміло, хто може отримати користь від цього внутрішнього безладдя. Це німецькі окупанти, яким простіше поневолити край, коли окремі групи населення влаштовують між собою боротьбу. Це також радянські партизани, котрі, діючи на землях Речіпосполитої, намагаються зосередити керівництво усім тут в своїх руках. Втрати зазнають тільки господарі цієї землі – поляки і українці. Зрозуміло й те, що я не міг залишитися байдужим в умовах, коли кояться злочини проти співвітчизників і при цьому виняток не робиться навіть для жінок і дітей. Ми вдалися до відплати тим українським провідникам, які всією своєю політичною діяльністю сприяли підбуренню української громадськості до виступу проти співвітчизників – поляків на Волині. Однак цей різновид відплати не гарантує польській людності цілковитої безпеки” [10, 84]. Про розпалювання українсько-польської ворожнечі дізнаємось і з українського джерела. “На всьому Поліссі та великій частині Волині, – розповідав очевидець, – літом 1943 р. витворилася така ситуація, якої собі бажав Сталін. Вночі кругом заграва, бо бандерівці випалюють майно поляків та бульбівців як зрадників. Вдень кругом заграва, бо німці з поляками й узбеками випалюють українські села та вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють решту українських сіл, що їх не випалили німці за дня. Куди не глянь – вогонь. Куди не повернись – трупи і кров” [27, 420].

Якщо узагальнити роль Німеччини в українсько-польському конфлікті, то вона полягала:

в організації української і пізніше польської допоміжної поліції на Волині і дистрикті Галичина, яка під керівництвом окупантів здійснювала каральні та інші акції проти українського і польського населення, збройних національно-патріотичних формувань обох народів, а також у проведенні переселенських акцій, що вносили величезний розбрат в українсько-польські стосунки в Генерал Губернаторстві;

в епізодичній підтримці української і польської самооборони.

У свою чергу, роль Радянського Союзу в українсько-польському протистоянні полягала:

в організації радянських партизанських загонів, в яких брали участь також українці і поляки. З останніх було утворено кілька загонів. Вони займали однозначно ворожу позицію щодо ОУН і УПА, брутально пацифікували українські села, чинили репресії проти мирного населення;

у створенні спецзагонів, які під виглядом вояків АК або УПА чинили репресії проти українських і польських жителів, намагаючись роздмухати українсько-польське протистояння, спонукати УПА і АК до взаємовідплатних акцій;

у формуванні на звільнених західноукраїнських землях “винищувальних батальйонів”, значну кількість особового складу яких у 1944-1945 рр. становили поляки. Так, станом на 1 червня 1944 р. в районах Тернопільської області, що опинилися на цю дату під радянським контролем, частка поляків у “винищувальних батальйонах” становила 59 %, українців – 25 %, росіян – 12 %, євреїв – 3 %, інших – 1 %. У цій же області на 1 січня 1945 р. у складі “винищувальних батальйонів” було 4132 бійці, з них поляків 2310, українців 1350, росіян 248, інших 144 [28, 126, 139]. Ці формування використовувались винятково з метою розгрому УПА, практично на той час вже єдиного українського підпілля. Радянські “компетентні органи” зіграли на прагненні частини місцевих поляків помститись за галицько-волинську різню, захистити себе і свої сім’ї від відплатних акцій УПА, і, взагалі, зберегти життя, пішовши на вимушену співпрацю з більшовиками.

Не підлягає сумніву, що в 1943 p., коли визначився перелом у ході війни, а на Волині розгорявся українсько-польський конфлікт, українське керів­ництво сподівалося на конкретні дії польського підпілля, які б підтвердили розуміння українського питання і створили б підстави для співробітницт­ва. Проте сподівання виявилися марними, оскільки поляки плекали ілю­зорні надії на прихильне ставлення СРСР до діяльності польського руху опору на землях колишньої Речіпосполитої. Але тоді сталінське керівниц­тво вже не потребувало союзника в особі лондонського еміграційного уря­ду, маючи у розпорядженні більш слухняні прокомуністичні сили [17, 140].

У липні 1943 р. ОУН-СД видала і поширила польською мовою відозву до поляків, в якій, зокрема, вказувалось: “Дивним і незрозумілим є те, що сьогодні, коли польський народ ще в ярмі німецького наїзника і коли Росія також планує нову окупацію Польщі, польські імперіалістичні провідники заповідають немилосердну боротьбу українському народові, відмовляючи йому в праві на власне державне існування”. Тут підкреслювалось, що спільна доля і боротьба проти загарбників – Німеччини і Росії – за власні держави вимагають порозуміння обох народів [Цит. за: 29, 188].

Мабуть, у відповідь Крайове політичне представництво надрукувало 30 липня 1943 р. “Відозву до українського народу”. В ній українці Галичи­ни і Волині звинувачувались у колаборації з окупантами, у вбивствах по­ляків і водночас закликались до об’єднання у боротьбі проти спільних во­рогів. Відозва закінчувалась заявою: “Розуміємо та оцінюємо прагнення українського народу до створення незалежної України. Однак заявляємо, що не відмовимося від східних земель Речіпосполитої… Гарантуємо на тих землях повний і вільний розвиток української людності на засадах сво­боди та рівності прав і обов’язків” [5, 55-56].

Не викликає сумніву, що цей документ штовхав керівництво ОУН і УПА до висновку, що постулати української незалежності треба захищати від польського підпілля силою.

У рішеннях III Назвичайного Великого Збору ОУН (серпень 1943 p.) вже відчувалося трагічне дихання малої війни між народами і польське пи­тання розглядалося цілком під іншим кутом зору, ніж в постанові квітневої (1942 p.) конференції, і, насамперед, у контексті ролі зовнішніх чинників. “Польська імперіалістична верхівка, – вказувалося тут, – є вислужником чужих імперіалізмів та ворогом свободи народів. Вона намагається зап­рягти польські меншини на українських землях і польські народні маси до боротьби з українським народом та допомагає німецькому та московсько­му імперіалізмам винищувати український народ” [15, 117-118].

Варто зазначити, що в лавах українського підпілля не було одностай­ності у підході до польського питання. Це підтвердив звіт мітрингівців, які в 1942 p. вийшли з ОУН-СД і утворили власну політичну організацію незалежницько-соціалістичного характеру – Українську народно-демократич­ну партію (1942-1945 pp.), зв’язану з бульбівцями. За деякими даними, пред­ставники новоствореної партії поставили питання про осуд погромів польського населення і притягнення винних до відповідальності. Її програ­ма не містила антипольських акцентів щодо польського населення, проте не погоджувалась на приналежність українських земель до Польщі. На­слідком такої позиції став розроблений спільно з бандерівцями проект дек­ларації, в якій закликалося припинити погроми, дійти порозуміння, співраці УПА і АК. Однак декларація не була надрукована через незгоди, які з’явилися між діячами ОУН і керівництвом УПА [3, 22; 4, 207; 30, 16-17].

На перешкоді для порозуміння стояла також різниця у виборі партнера в боротьбі за незалежність і у визначенні головного ворога. Для всіх без винятку польських політичних сил таким партнером були країни західної демократії, а також Радянський Союз – “союзник наших союзників”, тоді як ворогом №1 – нацистська Німеччина. З цих міркувань поляки жодним чином не могли пристати на українські пропозиції активно виступити проти Червоної армії.

Обидві фракції ОУН, навпаки, свого головного ворога вбачали в СРСР, а у ставленні до партнера, яким, як вони тривалий час вважали, могла бути лише Німеччина, існували відмінності. Якщо мельниківці майже протягом усієї війни були лояльні до Берліна, то бандерівці і контрольована ними УПА, визначивши Німеччину також своїм ворогом (хоча і другорядним), від 1943 р. робили ставку на власні сили. Прийняти пропозицію поляків про співробітництво в рамках антигітлерівської коаліції вони не могли з огляду на належність до цієї коаліції СРСР, на випадок перемоги якого ні про яку українську державу говорити вже не доводилося [11, 137-138].

Як бачимо, українська і польська сторони несуть свою відповідальність за взаємне збройно-політичне протистояння в роки війни. Лише усвідомлення і прийняття цього факту сучасними українськими і польськими істориками сприятиме об’єктивному висвітленню розглядуваних подій, оскільки, як слушно зауважив знаний польський науковець Р.Торжецький, “взаємне обкидання оскарженнями веде в нікуди” [8, 309].

Українсько-польські стосунки воєнного періоду були значною мірою заручниками драматичного минулого. “Наші уявлення, наші почуття формувала значно довша історія, – зазначив польський дослідник Я.Турнау, характеризуючи українсько-польський конфлікт в роки Другої світової війни. – “Побратимча кров” плинула століттями. І ми (поляки – В.Т.) також проливали її багато. Пам’ятаймо про це, читаючи про жорстокість українців” [31, 6].

Слід також пам’ятати, що вказане протистояння завжди було на руку третім силам, котрі, користуючись з українсько-польської ворожнечі, розпалювали ненависть між обома народами, поневолювали їх, обертали у свою імперську потугу. Сьогодні, коли Україна і Польща зробили свій однозначний вибір на користь стратегічного партнерства, подальше вироблення об’єктивної позиції у висвітленні та оцінці досить суперечливих, а іноді трагічних подій в українсько-польській історії сприятиме, насамперед, вихованню молодого покоління обох народів, яке буде звільнене від тягара минулого і спільними зусиллями будуватиме об’єднану Європу.

Джерела і література

  1. Протоколи узгоджень і розбіжностей, прийняті на міжнародних наукових семінарах “Українсько-польські відносини в роки Другої світової війни” // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. – 2001. – №11.
  2. Детальніше про це: Трофимович В. Українська політична думка у Західній Україні щодо польської проблеми в роки Другої світової війни // Україна – Польща: важкі питання. – Варшава, 1999. – Т.4.
  3. Левицький Б. Націоналістичний рух під час Другої світової війни // Діалог. – 1979. –№2.
  4. Ковалевський З. Польське питання у післявоєнній стратегії Української Повстанської Армії // Україна. Наука і культура. – 1993. – Вип. 26-27.
  5. Armija Кrajowa (далі AK) w dokumentach. 1939-1945. – London, 1970. – T.І-ІІІ.
  6. Kyryczuk J. Próby porozumienia polsko-ukraińskiego w latach II wojny światowej // Polska-Ukraina: Trudne pytania. – Warszawa, 2000. – Т.6.
  7. Матла З. Митрополит Шептицький і українське підпілля // Визвольний шлях. – 1984. – Ч.12.
  8. Torzecki R. Polacy i Ukraińcy: sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1993.
  9. Karta. – 1993. – №10.
  10. Ільюшин І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів). – К., 2000.
  11. Ільюшин І. Українсько-польський конфлікт за часів Другої світової війни // Україна і Польща в ХХ столітті: Проблеми і перспективи взаємовідносин. – К., 2002.
  12. Гридень В. Чи можна було уникнути проливу крові з поляками (1939-1945)? // Вісті комбатанта. – 1991. – №2.
  13. Partacz Cz. Kwestia Ukraińska w polityce polskiego rządu na uchodżtwie i jego ekspozytur w kraju (1939-1945). – Koszalin, 2001.
  14. Кубійович В. Українці в Генеральній Губернії 1939-1941. Історія Українського центрального комітету. – Чикаго, 1975.
  15. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955. – Мюнхен, 1955.
  16. Левенко В. Помилкова політика польських антибільшовицьких сил та її згубні наслідки. – Б.м., 1948.
  17. Zaszkilniak Ł. Probłem ukraiński w polityce polskiego rządu emigracyjnego i polskiego podziemia w latach 1939-1945 // Polska-Ukraina: Trudne pytania. – Warszawa, 1999. – Т.4.
  18. Polacy o Ukraincach. Materialy z sesji naukowej. – Gdańsk, 1993.
  19. Літопис УПА. Нова серія. – К., 1997. – Т.І.
  20. Romanowski W. ZWZ-AK na Wołyniu 1939-1944. – Lublin, 1993.
  21. Літопис УПА. – Торонто, 1985. – Т.4.
  22. Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. – Львів, 1993. – Кн.1.
  23. Трофимович В. Роль Німеччини і СРСР в українсько-польському конфлікті 1939-1945 рр. // Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 2001. – Т.5.
  24. Мазур Г. Роль Німеччини і Радянського Союзу в міжнаціональному польсько-українському конфлікті у 1942-1945 рр. // Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 2001. – Т.5.
  25. Сміян К. Волинь в період німецької окупації 1941-1944. Автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня канд.іст. наук. – Ужгород, 1996.
  26. Ільюшин І. Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни // Україна- Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т.1-2.
  27. Туди, де бій за волю. – Париж, 1960.
  28. Ткачов С. Польсько-український трансфер населення 1944-1946. Виселення поляків з Тернопілля. – Тернопіль, 1997.
  29. Цит. за: Лебедь М. Зовнішньополітична діяльність генерального секретаріату закордонних справ УГВР // Сучасність. 1986. – № 7-8.
  30. Р.В. В ім’я історичної правди // Революційний демократ. – 1949. – №1.
  31. Bracia zza Buga. Wspomnienia z crasu wojnu. Zebrał Jan Turnau. – Lublin, 1999.

Інші записи:

    Не знайдено

Факультет міжнародних відносин

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю