Національно-церковний рух на Волині

29f16f9f1a2e373e3c7460747d7f1bc3

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Протягом 20 – 30-х рр. ХХ ст. православна церква на Волині знаходилась у важкому становищі. Вона зазнавала тиск з боку польської влади та римо-католицької церкви, що зумовило рух за незалежність та українізацію церкви.
Сучасні вітчизняні вчені чимало уваги приділяють українізаційному процесу зазначеного періоду. Це, зокрема, праці В. Борщевича [1], І. Вла-совського [3], М. Кучерепи [9], Н. Стоколос [15], Б. Савчука [14], які висвітлюють історію та характер національно-церковного руху на Волині. Відомим організатором церковного руху був А. Річинський. Науковці А. Ко-лодний, А. Гудима та О. Саган опублікували ряд робіт, присвячених діяльності й творчій спадщині А. Річинського. Проте недостатньо висвітленою проблемою залишається діяльність А. Річинського щодо українізації православної церкви на Волині в міжвоєнний період. Тому метою роботи є спроба висвітлити участь А. Річинського у проведенні Луцького з’їзду 1927 р. та простежити хід церковного з’їзду в процесі українізації релігійного життя на Волині.
Із піднесення національної свідомості волинян у 20 – 30-х роках ХХ ст. розгорнувся потужний рух, спрямований на демократизацію та українізацію церковно-релігійного життя, встановлення у церкві засад соборноправності.
Про виникнення церковного руху М. Пап’єжинська-Турек писала, що він «у Православній Церкві сформувався з історичного досвіду, котрий, з одного боку, відчував на собі русифікаційний та асиміляційний впливи цієї Церкви, з другого – наслідки багатосотлітнього сусідства з усім польським і католицьким. Виріс рух цей через відродження суспільної свідомості із потреби пошуку національної ідентичності» [ 17, с. 206].
Російське середовище вважало, що православна церква на Волині штучно відірвалась від Російської православної церкви, а тому «стала об’єктом для усіляких експериментів не тільки з боку урядової влади, а й навіть окремих національних меншинських угрупувань. Тут головний вплив мали українці, прагнучи, аби церква ставала засобом національно-політичної боротьби» [11, с. 54].
Однією з характерних рис тогочасного національно-церковного руху в православній церкві на території Польщі було те, що сили, спрямовані на його реалізацію, надходи¬ли переважно із міст. Саме тут гуртувалась українська інтелігенція, діяли значні осередки українських політичних партій і “Просвіти”. Водночас у містах здійснення планів українізації церкви вия¬вилося дуже важкою справою, оскільки там воно наштовхувалося на досить добре організований опір тієї частини духовенства, свідомість якої сформувалася за часів Російської імперії. До того ж, у містах значним був прошарок російськомовних православних, котрі, як правило, абсолютно не сприймали ідею українізації церкви.
Найбільш активним цей рух був на Волині. Організацію українського церковного руху на цих землях, задоволення потреб населення і водночас формування соціальної бази для здійснення відповідних політико-церковних концепцій взяли на себе місцеві діячі. Український церковний рух був розпорошений і позбавлений єдиного координаційного центру. Він зосереджувався у таких містах, як Володимир-Волинський, Луцьк (Луцьке братство), Крем’янець (семінарія) і Берестя.
За таких умов працював відомий громадський діяч Арсен Васильович Річинський – яскрава особистість у релігійному житті Волині. Народився він 12 червня 1892 р. у с. Тетельківці Кременецького повіту колишньої Волинської губернії (тепер Тернопільської області) у родині священика. Спочатку Арсен навчав¬ся у Кременецькій гімназії, а по закінченні – у Житомирській духовній семінарії. Був постійним учасником літе¬ратурних та музичних заходів у навчальних закладах, а також членом гуртка, що вивчав історію України. Вели цей гурток по черзі викладачі семінарії – члени «Товариства дослідників Волині», яке активно діяло у Житомирі на початку нашого століття [10, с. 3]. Арсен Річинський закінчив Житомирську духовну семінарію і медичний факультет Київського університету. По закінченні медичного факультету А. Річинського направили у місто Ізяслав. Саме тут, на Західній Волині, Арсен розгорнулася його діяльність у царині рідної культури. Організація українських шкіл стримувалася насамперед браком кадрів. Більшість народних учителів погано знали українську мову, літературу, історію. Тому Міністерство освіти Української Народної Республіки розробило спеціальну програму й організувало у кожній губернії курси українознавства для народних учителів. На Волині такі курси діяли у м. Острозі на базі жіночої гімназії графині Блудової. Арсен Річинський був одним з організаторів цієї справи. Курси, де він читав лекції з історії України, збирали нараз по 400 слухачів [9, с. 82].
Впродовж 1922 – 1939 рр. Арсен Річинський працював лікарем у Володимирі-Волинському. Він був відносно незалежним та фінансово самостійним, що дало йому можливість вести активну громадську діяльність. Річинський розпочинає у 1924 р. видавати власним коштом незалежний місячник українського церковного відродження «На Варті». Навколо часопису Арсен Річинський об’єднав українську інтелігенцію та організував власне видавництво, де видавав розвідки, присвячені проблемам незалежної української православної церкви. Відома тоді газета «Діло» писала: «Річ в тім, що «На Варті» є першим на українських землях в межах Польщі часописом, який поклав собі за завдання систематичну боротьбу за розмосковлення православної церкви на українських етнографічних землях, проти московської православної ієрархії в Польщі та проти політики департаменту віросповідань у Варшаві. «На Варті» бореться за принципи, поставлені в основу української православної Автокефальної церкви на Наддніпрянській Україні» [2, с. 9]. В цьому часописі він пропагував ідеї українізації православної церкви на Волині і Поліссі, а також запровадження соборного устрою в Церкві, вважаючи, що вироблене положення Св. Синоду (про внутрішнє і зовнішнє становище православної церкви в Польщі) закріпить синодально-консисторський лад і позбавить вірних будь-якого голосу в церковних справах.
А. Річинський був переконаний, що потрібно витіснити старослов’янську мову з ужитку. Для цього він укладає збірку церковних співів під назвою «Всенародні співи в українській церкві». Вона, за словами самого автора, мала полегшити «богослужіння в церкві українською мовою, показати перевагу й красу Служби Божої рідною мовою» [4, с. 27]. З часом вийшли укладені ним збірники «Українська відправа вечірня та рання», «Українські колядки».
Проведений 26 вересня 1926 року з’їзд у Рівному став передумовою скликання Луцького з’їзду. Це був з’їзд українських культурно-освітніх організацій Волині за участі представників Холмщини, Галичини, Полісся. На ньому зібралось більше 300 делегатів. Одним з найголовніших питань, яке підтримала більшість учасників, було обговорення питання церковної діяльності, вважаючи, що церква була чи не найважливішим двигуном культурно-національного життя. На прохання А.Річинського, з’їзд ухвалив: 1) в тих повітах, де немає легалізованих церковних братств, утворити повітові церковні комітети, як церковну секцію відповідної Просвіти; 2) доручити комітету керівництво справою українізації церкви у своєму повіті; 3) установити постійний зв’язок з іншими комітетами з метою створення Волинської церковної української ради, яка оборонятиме справи національної церкви як однієї з найважливіших виховних і освітніх основ українського народу.
Також з’їзд доручив президії вислати до митрополита Варшавського Діонісія меморіал, у якому застеріг вищу церковну владу з приводу ненормального становища православної церкви і вказав на низку життєвих потреб, які вимагали негайного вирішення. В ньому зазначалось, що замість впорядкування церковних відносин, влада «витрачає свої сили на затримання серед нашого народу російського Духа, тобто всього того, що насаджувалося і культивувалося російськими урядами з мотивів чисто політичних. Єдиний спосіб врятувати православну віру – це наблизити церкву до народу, а нарід до церкви» [16, с. 9]. На з’їзді було висунуто такі вимоги: 1) призначити українських єпископів у Володимирі, Луцьку, Кремянці; 2) реорганізувати та українізувати духовну консисторію в Кремянці; 3) розіслати духовенству накази, щоб воно не поглиблювало розриву між церквою та народом і задовольнило прохання парафій про українізацію богослужінь; 4) притягти до духовного суду єпископа Поліського Олександра за постійне цькування українських священиків, а звільнених прийняти на перші вільні вакансії Волинської єпархії; 5) заборонити поширення періодичних російських видань на парафіях та розпочати видавництво релігійної літератури українською мовою; 6) видати українські підручники для навчання релігії в середніх школах; 7) навчання майбутнього духовенства доручити українським педагогам; 8) змінити склад Митрополичої комісії з перекладу богослужбових книг через її бездіяльність; 9) визнати опублікований Синодом «Статут канонічного устрою Польської Автокефальної Православної Церкви» протиканонічним статутом. Цей статут не врахував постанов Крайового помісного собору, джерел канонічного права, встановив сувору систему монархічного впорядкування. На підставі таких домагань, з’їзд запропонував «відкинути цей статут і виробити новий, який дійсно відповідав би вимогам і духові канонів» [16, с. 10]. З’їзд направив митрополиту Діонисію меморіал, в якому ставилися вимоги щодо подальшої українізації церкви. Подібний меморіал громадські діячі надіслали і волинському воєводі [6, арк.9].
А. Річинський та його однодумці вважали, що не повинні стояти осторонь загрозливих процесів, які відбувалися в церкві. Вони зазначали: «ми вважаємо можливим розпочати організацію православної людності не з окремих парафій, а відразу з цілої національної групи вірних. Першим кроком на цьому шляху має бути Український церковний з’їзд, який повинен покласти основу організації православного населення українського» [11, с. 63]. З цією метою вони ініціювали скликання православного церковного з’їзду. За таких умов проведення даного з’їзду могло відбутися тільки зі згоди польської влади.
В грудні 1926 р. А. Річинський, П. Доманицький та Є. Петриківський від імені українського православного населення Волині звернулися до Міністра віросповідань і освіти з проханням дозволити проведення з’їзду представників православних українців 7 квітня 1927 р. Зазначалось, що за аморальний стан церкви винна церковна промосковська влада, яка «залишила в занедбанні духовні потреби української православної людності» [5, арк.4]. 18 січня 1927 р. Міністерство віросповідань і освіти повідомляло Міністерству внутрішніх справ про свою згоду на проведення з’їзду, останнє взяло справу під свій контроль, що свідчило про значне зацікавлення ним урядових кіл [1, с. 59].
7 лютого 1927 р. А. Річинський від імені часопису «На варті» звернувся до глави Православної церкви в Польщі, Варшавського митрополита Діонисія з проханням «про уділення благословення на скликання у м. Луцьку Українського Православного Церковного з’їзду духовенства та мирян за участю в з’їзді Митрополита або кого-небудь з єпископів» [12]. До прохання додався «Статут організації з’їзду», який містив мету та програму з’їзду, склад учасників.
26 лютого Синод церкви визнав намічений у Луцьку з’їзд «у церковному відношенні недоцільним і непотрібним» й наказав «духовенству не осмілюватися бути присутнім на Луцькому з’їзді під страхом канонічної відповідальності та брати участь у його роботі» [5, арк.165].
Зокрема, було зазначено ряд заперечень щодо організації з’їзду, а саме: 1) у статті 3 зазначалось, що питання про канонічний устрій православної церкви, які належали зібранню духовенства, скликаному Вищою церковною владою, не могли бути предметом обговорення даного з’їзду; 2) ініціативу на скликання з’їзду взяла на себе не бездоганна в православно-церковному відношенні редакція журналу «На Варті»; 3) законними зборами щодо церковно-релігійних питань були ті, які скликалися митрополитом або єпархіальними архієреями, всі інші зібрання і з’їзди, які організовувались приватними світськими особами, визнали самочинними.
Стаття 6 постанови Синоду від 26 лютого констатувала: «Вища церковна влада в Польщі вже намітила скликання в найближчому по можливості часі місцевого собору Польської Православної церкви, який займеться вирішенням усіх тих питань, які є в програмі наміченого Українського церковного з’їзду, – з огляду на те він уявляється цілковито непотрібним» [15, с. 124].
Проте ухвала Св. Синоду не зупинила ініціаторів з’їзду. У Володимирі-Волинському був створений комітет з 17-ти осіб, котрі представляли 9 міст Волині й Полісся, якому було доручено організаційну роботу з підготовки й проведення церковного з’їзду. Участь у його підготовці взяли українські громадські організації. Особливо помітну роль тут відіграли філії «Просвіти». При її повітових управах створювалися церковні комітети, які розсилали відозви до населення, де роз’яснювали зміст і завдання майбутнього з’їзду. Такі відозви поширювались у Млинівській, Крупецькій, Радзивілівській і Вербівській гмінах Дубнівського повіту.
Організаторам з’їзду вдалося добитися дозволу від світської влади на його проведення. Отже, вони вирішили не підпорядковуватись постанові Синоду. Проукраїнськи налаштованим священнослужителям відмовили від участі в ньому, не бажаючи наражати їх на репресії вищої церковної ієрархії.
Церковний з’їзд відбувся 5 – 6 червня 1927 р. в Луцьку. На нього прибуло 565 умандатованих делегатів від усіх повітів Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя. Зокрема, 110 делегатів від Луцького повіту, 97 – від Дубенського, 69 – від Рівненського, 61 – з Ковельського, 38 – з Володимирського, 25 – від Крем’янецького, 27 – з Костопільського, 21 – від Здолбунівського, Горохівський повіт мав 11 делегатів, Полісся – 18, Холмський – 4 особи, Любомльський – 3 особи. Крім того, було до 200 гостей і 8 послів Сейму та Сенату. Присутніми були Волинський віце-воєвода і Луцький староста. Головував на з’їзді І. Власовський. У президії працювали: посол Б. Козубський, А. Річинський. В. Соловій. М. Тележинський, Д. Ковпаненко, А. Рочняк, І. Гаврилюк і пані Тишецька. Про важливість з’їзду свідчить те, що з’їзд привітали студентські громади з Падеброд, Чехії, Православна парафіальна Рада в Падебродах, представники товариств «Просвіти» з Рівного, Володимира та Береста, українська еміграція в Олшанці, Центральний Комітет Українського Народного Демократичного Об’єднання зі Львова [5, арк. 119].
На ньому були заслухані такі доповіді: «Сучасний стан церковно-релігійного життя українського православного населення Польщі» та «Справа канонічного внутрішнього устрою Православної Церкви в Польщі» (проголосив А. Річинський); «Задоволення релігійних потреб українського православного населення в справах»: а) Служби Божої (А. Річинський); б) науки релігії в церкві, школі і поза школою (П. Артем’юк); в) книг богослужбових і релігійно-моральної преси (І. Власовський); г) комплектування священиків, дяків і диригентів (В. Ковпаненко); «Справи церковної господарки» (І. Власовський) [5, арк. 91 – 92].
Доповідь А. Річинського «Сучасний стан церковно-релігійного життя православної людности в Польщі» викликала неоднозначну реакцію та дискусії серед присутніх. У ній подавався ґрунтовний аналіз суті суперечностей між прихильниками та супротивниками українізації церкви, головних аспектів її внутрішнього життя та зовнішніх відносин, пропонувалися можливі шляхи її розв’язання.
Так, зокрема, характеризуючи реальний стан православного церковного життя, доповідач наголосив на повному безглузді й занепаді «у церковно-громадському житті православної церкви в Польщі як у внутрішньому укладі, так і в зовнішніх відносинах» [13, с. 18]. У зв’язку з таким невтішним станом справ він наполягав на необхідності повної українізації всіх сфер церковного життя, і в першу чергу мови богослужінь, а також припинення репресій з боку Синоду проти священиків, що підтримують її.
При обговоренні питань чітко означилися дві течії. Менша, але радикально налаштована частина учасників з’їзду, до якої входив А. Річинський, обстоювала точку зору, що потрібно негайно й рішуче розірвати з промосковською частиною ієрархії православної церкви в Польщі та запросити єпископів Української автокефальної православної церкви з Києва для висвячення єпископів на західноукраїнські землі [8, с. 12].
У його резолюціях наголошувалося на необхідності призначень на землі з переважно українським населенням єпископів-українців у якості правлячих архієреїв і членів Синоду. Вимагалося також реорганізувати «духовні консисторії та повітові протоієрати, що були до цього часу розсадниками обрусительства» [3, с. 49]. З’їзд зобов’язав делегатів, «все українське громадянство на місцях без ріжниці партій, подвоїти освідомлюючу працю серед людей у братствах та інших культурно-національних організаціях; розкривати заміри російської чорної сотні, яка бореться не за церкву, а за старі впливи серед нашого народу й прагне розростання штучно коштом малосвідомої частини нашого населення, затягуючи його до своєї братовбивчої роботи» [7, с. 19 – 21]. Луцький церковний з’їзд завершив свою роботу обранням Українського церковного комітету, який мав впроваджувати у життя його ухвали та скликати в разі необхідності новий церковний з’їзд.
Таким чином, з’їзд став одним з вирішальних чинників пробудження національно-церковного руху на Волині. Його головним досягненням було поширення серед українського населення усвідомлення необхідності боротьби за рідну церкву та українську мову богослужіння, а роль Арсена Річинського у цьому процесі була провідною.

Список використаної джерел та літератури

1. Борщевич В. Українське церковне відродження на Волині (20-40-ві роки ХХ ст.): Монографія. – Луцьк: Ред.- вид.відділ «Вежа» волинського державного університету ім. лесі Українки, 2000. – 254с.
2. Василенко Д. Проблема Українського єпископату // На Варті. -1925. – № 5-6. – С.12-15.
3. Власовський І. Нарис історії Української Православної
Церкви. – В 4-х томах. – Т.4. – 4.2 – Нью-Йорк, 1998. – 415с.
4. Гудима А. Харизма Арсена Річинського. – Тернопіль, 2007. – 144 с
5. Державний архів Волинської області (далі ДАВО). – Ф.46. – Оп. 9. – Спр.699.
6. ДАВО. – Ф.46. – Оп. 9-а. – спр.410.
7. До історії Луцького церковного з’їзду // Духовний сіяч. – Ч.31-32.– 1927.– С.19-23.
8. Колодний А., Саган О. Життя і творчість Арсена Річинського – самовіддане служіння Богу й Україні // Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – Київ-Тернопіль: Світ знань, 2000. – С.9-47.
9. Кучерепа Л., Михальчук Л. Діяч українського церковного руху на Волині (Арсен Річинський). – Минуле і сучасне Волині та Полісся. Володимир-Волинський в історії України на Волині. – Збірник наукових праць. Матеріали XIV Волинської наукової історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 13-й річниці незалежності України та 680-й річниці надання Володимир-Волинському магдебурзького права. – Луцьк, 2004. – С.81-85.
10. Михальчук Л. Життя А.Річинського – самовідданого служіння українському народу // А.Річинський – ідеолог українського православ’я: Збірка наукових праць. – Київ – Тернопіль – Кременець, 1998. – С.3-8.
11. Міненко Т., о. Православна Церква в Україні під час Другої світової війни 1939-1945 (Волинський період). – Вінніпег ; Львів : Логос, 2000. – Т.1. – 392 с.
12. Рівненський обласний краєзнавчий музей. – КН 12410 / VIII Д 2376 – Постанова Св. Синоду з дня 26.02.1927 року (журнал Ч.4, точка 3) з приводу Українського церковного з’їзду.
13. Річинський А. Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі. – Луцьк, 1927.
14. Савчук Б. За українську православну церкву (національно-церковний рух на Волині у 20-30-ті роки ХХ ст.). – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997. – 116с.
15. Стоколос Н. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ – перша половина ХХ ст.). – Рівне: Ліста, 2003. – 480 с.
16. Український Луцький З’їзд // На Варті. – 1926. – №19. – листопад-грудень. – С.15.
17. Papierzynska-Turek M. Miedzy tradycja a rzeczywistoscia. Panstwo wobec prawoslawia 1918-1939. – Warszawa, 1989.

Інші записи:

    Не знайдено

Гуманітарний факультет

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю