Диспозитивні начала набуття особою статусу потерпілого

pravosuddia-2

Зміни у кримінально-процесуальному законодавстві, що відбуваються протягом останніх років, свідчать про розширення прав особи в кримінальному судочинстві України. Така ситуація є об’єктивним відображенням збільшення особистої автономії суб’єкта в правовій системі незалежної України.

Розширення диспозитивних начал в кримінальному процесі сприяє більш повній реалізації завдань кримінально-процесуального права. Важливим для реалізації активності потерпілого є момент набуття особою процесуального статусу потерпілого. Це питання достатньо досліджувалося юридичною наукою, але якщо в цілому щодо моменту набуття статусу вчені сходились до спільної думки, то обґрунтування цьому наводилось різне.

Кримінально-процесуальний закон встановлює, що про визнання особи потерпілим орган дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Випливає висновок, що процесуальний статус потерпілого особа набуває лише після винесення відповідного процесуального акта. Розглянемо ряд проблем, що виникають в зв’язку з цим, зважаючи також на співвідношення принципів публічності та диспозитивності у кримінальному процесі.

Вирішуючи питання про визнання потерпілим, слідчий, особа, що проводить дізнання і суддя (суд) встановлюють наявність певних знак у особи, для визнання її потерпілою. Така діяльність згаданих суб’єктів публічної влади, є проявом публічної засади у кримінальному процесі. Проте у справах публічного та приватного обвинувачення їх діяльність має свої особливості.

Окремі вчені вказують, що слідчий, особа, що проводить дізнання і суддя (суд) повинні виходити з уважного аналізу конкретного складу злочину, звертаючи увагу на те, кому злочином спричинено шкоду. Важливо підкреслити обов’язковість врахування кримінально-правових норм при визнанні особи потерпілою.

Обов’язково для визнання особи, яка постраждала від злочину, потерпілим необхідно встановити факт заподіяння шкоди. Встановити — не означає довести, тому особа повинна визнаватись потерпілою негайно після встановлення достатніх даних, що свідчать про завдання їй шкоди. Про необхідність якомога раніше визнати особу потерпілим одностайно заявляють практично всі процесуалісти, які досліджують потерпілого в кримінальному процесі. Зрозуміло, що чим раніше особа отримає процесуальний статус потерпілого, тим повніше вона зможе реалізувати свої права. Відповідне значення момент визнання особи потерпілим має для швидкості, об’єктивності та повноти розслідування та вирішення справи.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Невиправдане затягування визнання особи потерпілим грубо порушує Декларацію ООН “Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою” (1985), яка вказує, що та чи інша особа має визнаватися жертвою злочину незалежно від того, чи був встановлений, заарештований чи відданий до суду правопорушник. Крім цього Декларація передбачає, що на визначення особи потерпілою не впливають родинні відносини між нею та правопорушником. Процесуальне визнання не вимагає від неї ніякої заяви чи іншого волевиявлення.

Потерпілий, як зазначають автори одного з останніх підручників з кримінального процесу, залучається до кримінального процесу для реалізації його суб’єктивних прав. Звучить принаймні дивно — для реалізації своїх же прав потерпілого визнають суб’єктом кримінального процесу не зважаючи на його волю чи бажання брати участь у процесі. Виходячи з принципу диспозитивності, особа, яка постраждала від злочину повинна була б мати право вибору: стати учасником кримінального процесу чи уникнути будь-якої участі. Проте така широка свобода характерна лише для цивільного процесу. В процесі кримінальному домінуючими над приватними інтересами є публічні, суспільні інтереси, зокрема, об’єктивне, повне і всебічне розслідування злочину, щоб покарати винних і не покарати невинних. Тому залучення особи як потерпілого слугує не лише для реалізації суб’єктивних прав останньої, а й для виконання певних обов’язків, важливих для повноти розслідування.

У справах приватного обвинувачення суддя, отримавши скаргу особи, яка постраждала від злочину (ст. 251 КПК), повинен перевірити скаргу на відповідність формальним вимогам та на наявність підстав порушення кримінальної справи. Формальні вимоги до скарги потерпілого у справах приватного обвинувачення в чинному кримінально-процесуальному законодавстві чітко не встановлені — КПК відсилає до вимог, встановлених для обвинувального висновку, що, очевидно, не є одним і тим же.

В Постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 02.07.04 р. “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” у п. 25 зазначено, що в скарзі (яка подається в порядку ст. 27 КПК) мають бути чітко викладені підстави для порушення справи. Зважаючи на те, що положення постанови Пленуму ВСУ не є джерелом права і лише носять рекомендаційний характер, вважаємо за необхідне закріпити вимоги до скарги потерпілого, що подається у справах приватного обвинувачення, в КПК.

Норми КПК не встановлюють моменту визнання особи, яка подала скаргу з вимогою про порушення кримінальної справи приватного обвинувачення, потерпілим. Таким моментом, очевидно, потрібно визначати момент порушення кримінальної справи суддею і призначення її до розгляду. Потрібно нормативно закріпити, що суддя, в ухвалі про порушення кримінальної справи приватного обвинувачення, одночасно визнає скаржника (оскільки вона є постраждалою), потерпілим. Суддя встановлює факт заподіяння шкоди потерпілому, виходячи з наданих потерпілим матеріалів та інформації, наведеної у скарзі. Потрібно підкреслити, що суддя не може відмовити у прийнятті скарги, посилаючись на недоведеність факту заподіяної шкоди.

Вважаємо за потрібне більш детально дослідити кримінально-процесуальну дієздатність. В кримінально-процесуальному законі не встановлено віку, з якого потерпілий набуває дієздатність. Різні автори вирішують в теорії це питання по-різному.

В своїй дисертації В.П. Бож’єв обґрунтовує думку про те, що дієздатність потерпілого, повинна наставати в 16 років. Л.Д. Кокорєв обстоював ідею, що повна дієздатність потерпілого повинна встановлюватись з 18 років.

Ідея уніфікації строку повної дієздатності для потерпілого і цивільного позивача видається вартою уваги. Також викликають певний інтерес застосування норм цивільного і цивільно-процесуального законодавства для визначення кримінально-процесуальної дієздатності та диференціація її видів.

Приєднуємось до думки, що визнання потерпілим не залежить від віку особи, чи її фізичного або психічного стану. Вважаючи, що неповнолітні, малолітні, психічно хворі особи не можуть вибрати собі представника і відмовитись від нього, можуть не усвідомлювати спричинену їм моральну та майнову шкоду, практичні працівники в таких справах визнають потерпілим не малолітнього, неповнолітнього чи психічно хвору особу (яким безпосередньо завдано шкоду злочином), а їх родичів. Таку практику не можна вважати правильною. Звичайно, повною мірою зазначені особи не можуть реалізувати обсяг прав передбачений в КПК для потерпілого. Але статус особи в кримінальному судочинстві не обмежується лише правами.

Безумовно, що всі особи, яким злочином завдано шкоду, повинні визнаватися потерпілими, без обмеження віку або стану (фізичного чи психологічного). Неправильною також є практика визнання потерпілими в таких випадках родичів. Хоч і можна припустити, що їм злочином також заподіюється тяжка моральна травма, але злочин не був безпосередньо спрямований на завдання такого виду наслідку — це стало опосередкованим результатом злочину. Навіть у випадку смерті особи — найтяжчої і невиправної психологічної травми для близьких родичів — кримінально-процесуальний закон наділяє лише правами потерпілого близьких родичів, а не відповідним статусом.

 

Інші записи:

Правничий факультет , ,

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю