Особливості розвитку сотеріологічного вчення церкви Адвентистів сьомого дня у контексті становлення її ідентичності

У статті досліджено витоки та основні тенденції розвитку сотеріології Адвентистів сьомого дня у контексті пошуку власної ідентичності. Розглядається значення Міннеаполіської сесії Генеральної Конференції 1888 р. для переосмислення вчення про виправдання через віру у Христа та його місця у адвентистському віровченні.

Ключові слова: Адвентисти сьомого дня, сотеріологія динамічний характер істини, праведність по вірі, законництво.

This article studies sources and the basic tendencies of development of the Seventh-day Adventists soteriology in a context of search for self-identity. It considers the significance of the 1888 Minneapolis General Conference session for reconsideration of the doctrine of justification by faith in Christ and its place in adventists’ fundamental beliefs. The key words: the Seventh(-)Day Adventists, soteriology, progressive nature of the truth, justification by faith, legalizm

Сотеріологія – вчення про спасіння, частина богослов’я, що тлумачить питання про умови, шляхи та засоби спасіння [5, с.313]. Тому фундаментальним поняттям  сотеріології є поняття «спасіння». Останнє інтерпретується як вище блаженство, дароване віруючим Богом за умови виконання ними вимог і настанов, що приписуються церквою від Його імені. Ідея спасіння – одна з головних засад релігійної моралі її тлумачення проблеми, мети і сенсу людського життя. Незважаючи на свою позірну ясність і зрозумілість, поняття “спасіння” розуміється по-різному не тільки різними світовими релігіями, але навіть і родинними християнськими конфесіями. Тому положення про спасіння є невід’ємною частиною догматики кожної конфесії і постає як один із стрижневих факторів, що обумовлює їх специфіку. З цієї причини ретельне вивчення сотеріології уможливлює більш глибоке релігієзнавче дослідження особливостей кожного напрямку християнства. Конфесійна специфіка адвентистської вчення про спасіння  здебільшого розглядається у розрізі аналізу її нинішніх доктринальних засад. Проте цього недостатньо, адже для кращого розуміння сотеріології  є потреба  осмислити її історичні витоки та тенденції  розвитку.

Дослідженню історії розвитку вчення про спасіння у церкві АСД присвяченні нечисленна конфесійна адвентистська література. До такої можна віднести «Настільну книгу служителя» [4],  в якій застосовується системний підхід до викладення основних сотеріологічних категорій.  Джорджу  Найту [2; 3]  належить дослідження основних тенденцій розвитку віровчення у контексті осмислення адвентистами власної самобутності. Основна увага тут приділяється вивченню історичних колізій розвитку есхатологічних уявлень. Узагальнення пророчого характеру, щодо розвитку доктрини про спасіння здійснила Елен Уайт [8; 9; 10]

Світські дослідження вищевказаної проблеми практично відсутні. Щоправда глибокий аналіз еволюції есхатологічних уявлень  у АСД здійснив В. Докаш, проте дослідження сотеріології він торкається лише побічно та фрагментарно.

Тому метою даної статті є висвітлення генезису та тенденції розвитку адвентистської сотеріології  у контексті пошуку церквою АСД власної ідентичності

Для розуміння особливостей становлення  адвентистської сотеріології та її місця у богослов’ї цього напрямку протестантизму, нам слід насамперед з’ясувати специфіку розвитку усього вчення АСД. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне проаналізувати концепцію динамічності  «істини для теперішнього часу», яка є детермінантою розвитку вчення церкви.

Засновники Адвентизму сьомого дня, такі як Джозеф Бейтс, Джеймс і Елен Вайт, наголошували на динамічності того, що вони називали «істиною для теперішнього часу». Щоправда це поняття ще раніше згадується  у мілеритському русі у зв’язку з вісткою про грядуще пришестя Ісуса Христа на нашу землю. Згодом його почали використовувати по відношенню до руху сьомого місяця» (тобто щодо проголошення вістки про те, що Другий прихід відбудеться 22 жовтня 1844 р.). Як бачимо, навіть серед міллеритів значення терміну «істина для теперішнього часу» змінювалось.

Поступово концепція «істини для теперішнього часу» розширялась. Після 1847 р. вона включала заклик дотримувати суботу, згідно з ІV заповіддю Божого Закону, а згодом і всю трьох ангольську вістку 14 розділу Об’явлення, небесну святиню і пов’язані з нею поняття.

Джеймс Вайт у часописі «Prezent Truth» за липень 1849 р. розтлумачує суть вищевказаної концепції. Цитуючи 2 Посланння апостола Петра (1:12), він стверджує, що у часи апостола Петра теж була «теперішня правда», тобто істина, призначена для того часу. Джеймс Вайт переконаний у тому, що церква в усі часи мала особливо актуальну вісткою. Нинішня ж правда вказує на підґрунтя обов’язку людини щодо Бога напередодні останнього часу.

Елен Уайт поділяла погляди свого чоловіка на характер прогресуючого відкриття. у зв’язку з суботою, сьомим днем, вона писала: «Особливі істини завжди сповіщались з урахуванням умов, в яких жили різні покоління. Істина для нашого часу, що випробовує людей, що живуть в нашому поколінні, не випробовувала людей, що жили в минулі століття. Якщо б світло, яке нині освітлює  нас стосовно суботи четвертої заповіді, було дано минулим поколінням, тоді Бог питав би з них і за цей світло» [6, с.693].

Відкритість до прогресуючого динамічного характеру істини  перші адвентисти виявляли і у тому, що вони «не сприймали так звані символи віри або точно сформульовані доктрини, які нібито ні в якому разі не можна змінювати» [3, с.17-18]. Вони вважали, що єдиним символом віри повинна бути Біблія.

Протягом усієї своєї історії Адвентисти сьомого дня зберігали негативне відношення до спроб сформулювати незмінний символ віри. Але згодом все ж були виробленні головні доктринальні положення. З моменту утворення у 1861 р. першої конференції і до кінця ХХ ст. церква Адвентистів сьомого дня розробила лише три більш-менш офіційних декларативних документи, у яких було пункт за пунктом викладено церковне віровчення. причому тільки один з них був прийнятий голосуванням на з’їзді Генеральної Конференції. Першим таким документом була декларація про віру Урії Сміта від 1872 р., другим – виклад церковного віровчення від 1931 р. і третім – виклад основних біблійних доктрин, що був прийнятий на з’їзді Генеральної Конференції у 1980 р.

На останньому з перелічених вище церковних форумів  церковні доктрини набули значно більш  офіційного статусу, ніж попередні заяви і декларації. Але  й у 1980 р. Адвентисти сьомого дня зберегли первинне розуміння динамічності Божественного Відкриття. Про це промовисто свідчить преамбула до викладу основних доктрин Церкви, у якій зазначено:  «Адвентисти сьомого дня приймають Біблію як єдиний символ віри і дотримуються певних основних доктрин, вважаючи їх вченням Святого Письма» [3, с. 20].. Це означає, що адвентисти не виключають і залишають за собою право можливого перегляду положень віровчення у майбутньому. «Перегляд цих доктринальних положень – зазначається у кінці преамбули – може бути здійснений на з’їзді Генеральної Конференції, коли Святий Дух веде Церкву до більш повного розуміння біблійної істини або ж коли Церква знаходить більш точне формулювання, що відображає вчення Слова Божого» » [3, с. 20].

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Адвентисти наголошують на негативності тенденції, що полягає у зупинці на досягнутому пізнання біблійної істини, розглядаючи такий консерватизм, як ознаку занепаду духовного життя церкви. Однак відкритість до нових богословських концепцій є обмеженою. У АСД є певні істини, які не підлягають перегляду – доктрини, які є центральними і недоторканними у богослов’ї  адвентизму і тими, що визначають його самобутність. До числа таких «основних стовпів» входять: особисте видиме Друге пришестя Ісуса Христа, що передує тисячолітньому царству; двохфазне служіння Христа у небесній святині; незмінність Закону Божого, зокрема вічний характер окресленої у четвертій заповіді сьомого дня, суботи і її важливе значення в останній час; умовне безсмертя, що не притаманне людині від природи, а дається їй як дар через Христа.

Таким чином, Адвентисти сьомого дня приймають те, що  протиставляється жорсткості  символів віри –  динамічну концепцію того, що вони називають «істиною для теперішнього часу». Через призму цієї  концепції, на нашу думку, слід розглядати розвиток адвентистської інтерпретації науки про спасіння, що буде здійснено нижче.

Розвиток адвентистського богослов’я загалом і вчення про спасіння  зокрема недопустимо розглядати в ключі  своєрідної релігійно-філософської робінзонади, що не враховує богословські витоки АСД. Тому  аналіз сотеріології даного напрямку протестантизму ми розпочнемо з розгляду тих історичних передумов, які вважаємо основними, щодо впливу на адвентизм. В цьому контексті дослідимо вплив на адвентизм таких напрямків Реформації, як анабаптизм, методизм, а також мілеритського руху, пуританства і такого релігійно-філософського напрямку,  як деїзм.

Церква Адвентистів сьомого дня у богословському плані є спадкоємницею відгалужень радикальної Реформації, які ще іменуються анабаптизмом. Як відомо, анабаптисти прагнули повністю повернутись до біблійного вчення, вважаючи, що ні Лютер, ні Кальвін, ні Цвінглі не повністю виконали проголошену Реформацією концепцію  sola scriptura та зупинились у своєму богослов’ї на півдороги.

Хоча анабаптизм не мав значного поширення на північноамериканському континенті, все ж релігійні організації початку ХІХ ст. були  «просякнуті анабаптистським духом» [3, с.26]. Це стало передумовою виникнення реставраціонізму – потужного руху, що розпочався приблизно з 1800 р. і  охопив одночасно різні частини Сполучених Штатів. Реставраціоністи вважали, що Реформація не повинна обмежуватись лише тим, що було здійснено у шістнадцятому столітті, але має продовжуватись до того часу, поки не будуть усунуті  усі вчення, що не засновані на Біблії. Окрім цього, вони вважали неприпустимим прийняття будь-яких символів віри. Символом віри для них була сама Біблія. Пізніше такий самий підхід, як зазначалось вище, буде прийнятий адвентистами.

Особливу роль у становленні адвентистської церкви відіграла одна з гілок реставраціоністського руху – «Християнський зв’язок» (Christian Connexion). Двоє з трьох засновників адвентизму, Джеймс Вайт і Джозеф Бейтс, належали до цього руху. Вплив «Християнського зв’язку» на розвиток АСД виявився зокрема у тому, що Джозеф Бейтс обґрунтовував сотереологічне значення дотримання сьомого дня суботи, як одну з біблійних істин, яку потрібно відродити.

Другим фактором, що обумовлював розвиток адвентистського богослов’я  загалом і вчення про спасіння зокрема, був методизм. Третій засновник церкви адвентистів сьомого дня, Е. Уайт виросла у лоні Методистської єпископальної церкви. Цій деномінації був притаманний акцент на свободі вибору людини, на відміну від концепції напередвизначення, властивої для пуритан-кальвіністичного спадку. Отож, методизм проголошував смерть Христа за усіх без винятку людей, а не лише за напередвизаченних; і те, що Дух Святий діє на серце кожної людини, аби пробудити її до усвідомлення своєї потреби у Спасителеві, а людина може прийняти  або ж відкинути Божу благодать через вияв вільної волі. Тому вважаємо, що саме завдяки впливу методизму   «проблема особистого спасіння вирішується адвентистами під відчутним впливом армініанства» [5, с. 216].

Відчутно вплинула на осмислення Адвентистами сьомого дня сутності спасіння також методистська концепція освячення, що була розроблена Джоном Уеслі. Суть її полягає у чіткому розмежуванні виправдання і освячення. І якщо перше вважалось миттєвим досвідом, то  друге повинно  бути справою всього життя. Уеслі стверджував, що виправдання здійснюється через зараховану, а освячення – через наділену праведність Христа. Досвід освячення, на думку засновника методизму передбачає постійний духовний ріст та християнське вдосконалення характеру. Дана концепція була реакцією на крайні погляди тих, хто, роблячи акцент на оправданні вірою, доводив це вчення аниномізму.

Очевидно, що методистський акцент на освяченні привнесла у адвентизм Е. Уайт. Про це, зокрема, переконливо свідчить її книга «Наочні уроки Христа» , у якій знаходимо наступне: «Проростання насіння зображує початок духовного життя, а розвиток рослини – це прекрасна аналогія християнського зростання. Як у природі, так і в благодаті: без росту не може бути життя. Рослина повинна або рости, або померти. Подібним до її росту – мовчазного і непомітного, але постійного – є й розвиток християнського життя. На кожній стадії свого розвитку наше життя може бути досконалим, однак якщо наміри щодо нас виконуються, ми будемо постійно зростати. Освячення – це праця всього життя» [7, с. 43].

Церква АСД є, безумовно, і духовною спадкоємницею міжконфесійного адвентистського руху, що сформувався у США в 30-х рр. ХІХ ст. Засновником  цього руху вважається Вільям Міллер. Незаперечним є факт того, що адвентисти сьомого дня будували своє богослов’я на міллеритській пророчій платформі. Однак в межах даної роботи ми не будемо торкатись аналізу протетичного вчення Міллера та його складових, що стали стрижнем АСД. Зазначимо лише специфіку теологічних пошуків лідера міллеритів, що були успадковані адвентистами сьомого дня.  Відомо, що Вільям Міллер, перш ніж стати християнином, притримувався деїстичних поглядів. Ця деталь важлива для розуміння особливостей богословських викладок адвентизму. Відзначимо, що деїзму був властивий раціональний підхід: вищим авторитетом було не біблійне відкриття, а людський розум. Після навернення у християнство,  Вільям Міллер,  у своїх біблійних дослідженнях намагався все логічно обґрунтувати і метод його проповідницької діяльності був спрямований не на емоції, а на розум слухачів. Науковий метод, що полягав у вивчені окремих природних явищ, виявленні емпіричних фактів і  зведенні їх до певних наукових висновків,  Вільям Міллер фактично застосував по відношенні до Біблії. Дослідник був переконаний, що зібравши усі біблійні тексти, щодо певної богословської теми, можливо зробити правильне її витлумачення. Такий інтелектуальний підхід наслідував  спочатку рух суботників, а згодом  і АСД. Зауважимо, адвентисти були здебільшого схильні вкладати в поняття «знати істину» не емпіричний зміст, а швидше теоретичне розуміння доктрин. Тому у формулюванні  сотеріологічного вчення, також можна простежити тяжіння до побудови стрункого логічного вчення

В контексті формування богословського фону раннього адвентизму  варто зазначити і пуританський вплив. Пуритани не тільки наголошували  на авторитеті Біблії, але й акцентували увагу на християнському обов’язку по відношенні до Закону Божого, особливо підкреслюючи важливість ретельного дотримання недільного дня, який вони називали «християнською суботою» і вшановували її як біблійну суботу, окреслену у Декалозі.  Хотіли б зробити акцент на тому, що для американського пуританства цей особливий день поклоніння містив   також «прихований натяк на заповіт, який включав  в себе не тільки вірність Богові, але й весь спосіб життя» [3, с. 31]. Подібний мотив пізніше чітко викристалізується у адвентизмі і виявиться у переконанні в тому, що наслідком досвіду спасіння є послух Божим Заповідям, а вірність заповіді про святість суботнього дня (Книга Вихід 20: 8 – 11) постане як ознака перебування з Богом  у завіті спасіння.

Таким чином,  помітно прослідковується вплив богословських уявлень та тенденцій анабаптистського, методистського і пуританського напрямків протестантизму, як витоків  сотеріології  адвентистів сьомого дня. При цьому на методолога богословських пошуків у адвентизмі перебувала під відчутним впливом деїстичного раціоналізму.

Всесвітня церква Адвентистів сьомого дня утворилась після так званого «великого розчарування» [4, с. 73], пов’язаного з тим, що в очікуваний у 1843 – 1844  рр.  Уїльямом Міллером та іншими адвентистами прихід Христа на землю не відбувся. Організація АСД сформувалась у 1844 – 1848 рр. з числа тих міллеритів, хто продовжував вірити в неминучість повернення Христа на нашу землю, а також у те, що у 1844 році Спаситель  увійшов у друге відділення небесної святині і розпочався слідчий суд на небі, що передує завершенню гріховної історії Землі  [8, с. 289 – 292]. Відтак до початку 1848 р. у цієї групи адвентистів з’явилось  достатньо впорядковане віровчення.

У процесі самоідентифікації Адвентисти сьомого дня сформулювали низку відмінних від інших християнських деномінацій вчень, що є основоположні у адвентизмі: видиме повернення Ісуса Христа на землю, що передує тисячолітньому царству; служіння Христа у небесній святині; вічний характер сьомого дня суботи і його особливе значення в контексті есхатологічних подій; умовне безсмертя, що не притаманне людині від природи, але дається їй як дар через Христа. Усі ці положення являли собою не простий набір розрізнених доктрин і  характеризувались системністю,  адже «центром, навколо якого будувалось все їх віровчення, був апокаліптичний вузол книги Обявлення», де «сплітались воєдино Друге Пришестя, відкриття другого відділення небесної святині і есхатологічна значимість Десяти Заповідей (особливо четвертої)» [3, с. 81 – 82]. Другою концепцією, що інтегрувала всі інші пункти віровчення була орієнтація на небесну святиню як на осереддя есхатологічного і сотеріологічного аспектів адвентистського богослов’я.

Друга категорія пунктів віровчення АСД включала в себе ті доктрини, котрі зближали адвентистів з іншими християнами, а саме:  принцип Solo scriptura, історична роль Ісуса як Викупителя світу і спасіння по благодаті через віру у Христа.

Варто наголосити на тому, що адвентисти спочатку  не акцентували увагу на спільних з іншими протестантськими деномінаціями вищевказаних сотеріологічних  вченнях. Свою місію вони вбачали в тому, щоб проголошувати іншим християнам вчення, які вони вважали «істинами для теперішнього часу».

Проте це не означає, що особливості віровчення адвентизму, які обумовлювали його самобутність, конфліктували з основними протестантськими сотереологічними доктринами. Так, у 1852 р. Джеймс Уайт наголошував,  що ті «хто представляє хоронителів  суботи як людей, котрі віддалились від Ісуса, єдиного джерела виправдання, і відкинули Його пролиту задля примирення кров і бажають досягнути праведності через Закон, той говорить так або через необізнаність, або ж з причини злоби. Якщо хтось дотримує всі десять заповідей до останньої йоти, але оправданий через віру у Христа Ісуса, той не має права на дерево життя… Божий закон засуджує грішника за його гріхи і показує, що він перебуває під гнівом Божим. Він веде його до Христа, у якого одного можливо знайти через віру у Його кров,  оправдання усії прогріхів. Закон Божий не може простити гріхи, оскільки сутність його полягає у правосудді. Тому злочинець повинен шукати спасіння у Ісуса» [цит. за 4, с. 83]. На нашу думку можна погодитись з тим, що «відсутність суперечок щодо праведності по вірі свідчить, про одностайність  у  цьому принципі віровчення серед  перших адвентистів сьомого дня» [4, с. 126].

Все ж протягом перших чотирьох десятків років існування АСД простелились дві тенденції, що спричинили певне нівелювання основних сотеріологічних принципів і поставили церкву перед необхідністю внести поправки у її богословський курс. По-перше, згадана нами вище особливість благовісття, що полягала у донесенні до оточуючих виключно адвентистських  вчень. При цьому вістка Євангелія про спасіння в Ісусі Христі відходила на задній план. Не випадково Елен Уайт напередодні сесії Генеральної Конференції  1888 р. написала такі слова: «Євангельську вістку про Його благодать слід представити ясно і виразно, щоб світ більше не говорив, немов би адвентисти сьомого дня говорять лише про закон, але не учать вірі у Христа» [10, с. 122]

Другою тенденцією був ухил до законництва, що полягав у витлумаченні послуху Божому Закону як засобу (а не як наслідку) спасіння. Наприклад, ревний апологет суботи, Джозеф Бейтс, неодноразово  наголошував, що дотримання суботи спасає душу.

Таким чином, для першого періоду становлення адвентистського віровчення  (1844 – 1885 рр.) був характерним акцент а відмінних від інших християнських деномінацій вчень, що підкреслювали ідентичність АСД. Це спричинило законницькі тенденції у розвитку сотеріологічного вчення  церкви. Останнє, на думку адвентистських авторів, потребувало переосмислення і уточнення.

Поворотним пунктом у розвитку віровчення АСД стала Міннеаполіська сесія Генеральної Конференції 1888 р., засідання якої призвели до змін у адвентистському богослов’ї у таких питаннях: були переглянуті питання авторитету у вирішенні тих чи інших богословських проблем, досягнуто більш повне розуміння праведності по вірі у зв’язку з вісткою третього ангела (Обявлення 14: 9,10), було вивчене питання про людську природу Христа. При чому саме на сотеріологічних питаннях був зроблений найбільший акцент. Найактивнішими діячами, які усвідомили необхідність звернути увагу на праведність по вірі були Дж Ваггонер, редактор журналу «Ознаки часу», проповідник Т. Джонс. Елен Уайт підтримувала діяльність цих молодих церковних діячів, щодо вищезгаданого питання. Зокрема, вона писала: «По Своїй великій милості найціннішу вістку Своєму народу  Господь послав через пасторів Ваггонера і  Джоунса. Ця вістка повинна яскравіше представити перед світом піднесеного Спасителя, жертву за  гріхи всього світу. У цій вістці представлене виправдання по вірі у Поручителя. Вона запросила людей прийняти праведність Христа, яка проявляється у покорі всім Божим заповідям» [10, с. 121 – 122]. Зазначимо при цьому, що Дж Ваггонер, Т. Джонс, а особливо Елен Уайт проклали шлях до усвідомлення взаємодоповнюваності, а не протиріччя важливості віри в Ісуса Христа і дотримання Божих Заповідей.

Міннеаполіська сесія спричинила активізацію проголошення вчення про спасіння через благодать Божу, яку отримує людина через віру у Христа. У 90-х роках ХІХ ст. Елен Уайт та інші автори опублікували ряд книг, що висвітлювали цю тему. Освітня та проповідницька діяльність церкви стала в більшій мірі христоцентричною.

Адвентисти сьомого дня продовжують вважати Міннеаполіську сесію Генеральної Конференції 1888 р. поворотним пунктом розвитку сотеріологічного вчення церкви. В контексті цієї події сформувалося переконання, що сутність самобутності адвентистського вчення про спасіння полягає не у доктринах, відмінних від інших напрямків християнства і не у віруваннях, що церква АСД розділяє з іншими християнами, а швидше у поєднанні одних і других.

Таким чином, стрижень адвентистської сотеріології , що полягає у концепції спасіння через віру в Ісуса Христа, церква унаслідувала від протестантських деномінацій, членами яких раніше були перші адвентисти сьомого дня. У процесі осмислення самобутності адвентистського віровчення простежувався акцент на відмінних від інших християнських деномінацій доктринах, що підкреслювали ідентичність АСД. Це спричинило законницькі тенденції у розвитку сотеріологічного вчення  церкви. Поворотним  еволюції вчення про спасіння у АСД стала Міннеаполіська сесія Генеральної Конференції 1888 р., завдяки якій було досягнуто більш повне розуміння вчення про праведність через віру, як вчення що не є антиподом до відмінних адвентистських доктрин, але перебуває з ними у діалектичній єдності.

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Головащенко С. І. Історія християнства: курс лекцій: навч. посібник. – К., 1999 – 378 с.
  2. Найт Джордж. Весть 1888 года / Пер. с англ. – Заокский: Источник жизни, 2008 – 256 с.
  3. Найт Джордж. В поисках свого лица / Пер. с англ. – Заокский: Источник жизни, 2009 – 224 с.
  4. Настольная книга служителя: В 3-х т. – М., 1989. – Т.1.
  5. Релігієзнавчий словник/За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К., 1996 – 263 с.
  6. Уайт Е. Свидетельства для церкви /Пер. с англ.: В 9 т.- (Свидетельства № 15-20). – Заокский, 1997. –  Т. 2.
  7. Елен Уайт. Притчі Ісуса Христа / Пер. з англ. – К: Джерело життя, 2008. – 304 с.
  8. Уайт Е. Ранние произведения: пер. С англ. – Заокский, 1998 – 232 с.
  9. Уайт Е Велика боротьба /  Пер з англ.. – К., 2001 – 640 с.
  10. Уайт Е. Свидетельства для проповедников / Пер. с англ. – Источник жизни, 2003 – 672 с.

Інші записи:

    Не знайдено

Гуманітарного факультету

  • Посилання
  • дешевые авиабилеты по Украине . поиск налогов
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю