Третя сила українсько-польського конфлікту. 1941-1945 роки

polsha_ukraine

У статті розкривається роль Німеччини і Радянського Союзу в українсько-польському конфлікті воєнного періоду. Аналізується рівень їхнього впливу та його наслідки для визвольної боротьби українського і польського народів.

Ключові слова: Німеччина, Радянський Союз, Польща, Україна, українсько-польський конфлікт, національно-визвольний рух, польська самооборона.

Німеччина і Радянський Союз справили значний вплив на стосунки між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Як слушно зауважив відомий дослідник цих стосунків Р. Торжецький, на українсько-польському конфлікті “завжди цей третій (байдуже – гітлерівці чи більшовики) користався”. Водночас наскільки глибоким був цей вплив, чи Берлін і Москва свідомо загострювали конфлікт, чи просто експлуатували його – ці питання залишаються недостатньо дослідженими. Автор робить спробу послідовно проаналізувати політику двох великих держав, засоби і механізми, з допомогою яких вони використовували і розпалювали міжнаціональне протистояння, тим самим нейтралізуючи і знекровлюючи визвольну боротьбу українського і польського народів.

Після нападу на СРСР, прагнучи до завоювання на Сході життєвого простору і утвердження тут “нового порядку”, гітлерівці водночас мали на увазі і питання українсько-польських відносин.

Після відступу Червоної Армії з Західної України в містах і селах почали формуватися органи місцевого самоврядування, в тому числі й українська міліція, що зумовлювалось прагненням українців до власної держави, об’єктивною необхідністю заповнення вакууму влади. Проте в серпні-вересні 1941 р. гітлерівці ліквідували цю ініціативу. Визначаючи подальші наміри німецької політики в Галичині, генерал-губернатор окупованої Польщі Г.Франк, відомий своїми висловлюваннями про те, що “з Польщею слід поводитись як з колонією” і що “поляки стануть рабами Великої Німецької імперії”[3, 478], зазначив на нараді членів свого уряду 16 грудня 1941 р.: “Українці особливо придатні, аби скласти противагу стосовно поляків”[40, 121]. Пізніше, 15 серпня 1942 р., на з’їзді Націонал-соціалістичної партії Німеччини він відверто заявив: “Мусимо ствердити, що в інтересах німецької політики слід підтримувати напружені стосунки між поляками й українцями… Для того прагнемо завше утримувати їх під якимось настроєм політичним у задоволенні, щоб запобігти зв’язкам їх з поляками.”[39, 176]. З цією метою у перший період окупації гітлерівці, зокрема у Львові і всій Галичині, залучили на службу українців. “Поляки, – читаємо в одному архівному документі, – були усунуті від адміністративної діяльності і лише пізніше, в якості противаги самостійницьким тенденціям українських націоналістів, польські націоналісти були допущені до адміністрації. Однак перевага до самого кінця залишалась у цьому відношенні за українськими націоналістами.”[30, 10] .

У свою чергу, на Волині і Поліссі, як зазначав польський історик Ч.Мадайчик, “у період окупації поляки становили… значну частину адміністрації в економіці і допоміжного персоналу”.[33, 100].

Вельми посилила взаємну ворожнечу співпраця певної частини українців і поляків з німцями у поліції. Відомо, що чимало їх рятувалося від вивозу на роботу до рейху у лавах шуцманафтів, в чому гітлерівці були дуже зацікавлені, оскільки наростаючі потреби фронту змушували обмежувати кількість німців, залучених до адміністрації.

Після зайняття західноукраїнських земель німці організували з місцевих мешканців, зокрема на Волині і в Галичині, українську охоронну поліцію, яка була цілковито підпорядкована окупантам. Останні час від часу влаштовували облави в лісах, здійснювали репресії проти польського населення, погроми, мобілізуючи для допомоги українську поліцію.

З другого боку, школа в Дембіцу випускала батальйони польської гранатової поліції. “Любо було дивитись на ті підрозділи, хоча і в німецьких мундирах, – писав автор крайового звіту, – як справно вони марширували з польською пісенькою на вустах. Споглядаючи це, українці опускали голови до долу, а на обличчях можна було прочитати пригнічення і страх”[43, 168]. За даними З.Маньковського, у Люблінському окрузі було 25 відділків української поліції і аж 95 – польської, причому 15 відсотків особового складу останньої працювали у довоєнній державній поліції. Вже в середині 1941 р. гранатова поліція налічувала 1380 рядових і 20 офіцерів, лише 200 з яких працювало в кримінальному відділі. Підрозділи гранатової поліції були практично в кожній гміні.[34, 106, 368].

Згідно спогадів тодішнього жителя Грубешова І.Фура, тутешня “кримінальна поліція до кінця 1942 р. була обсаджена виключно поляками, що її очолював фольксдойч польського походження. Уряд праці був у польських руках, охороняв поляків перед вивозом до Німеччини, а щоб виконати наложені контингенти, організував їх з-поміж української молоді”.[29, 880]. До речі, німці були зацікавлені в тому, щоб поляки й українці виїздили на роботу до Німеччини, а тому їм вигідно було нагнітати між ними ворожнечу, бо, рятуючись від взаємної боротьби, частина українців і поляків добровільно зголошувалась до рейху.

В українських “колабораційних” формаціях і органах місцевої влади спочатку опинилося чимало людей із щиро патріотичними переконаннями, позаяк українці змушені були обирати поміж двома ворогами, причому німці видалися їм меншим злом. До того ж ОУН певний час позитивно ставилась до цього, оскільки молоді українці здобували основи військового вишколу та отримували зброю. На думку І. Ільюшина, українці значною мірою йшли туди тому, що до війни поляки намагалися не допускати їх до адміністративних посад. ”За таких обставин основним мотивом вступу українців на службу до німців нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу і помститися за довгі роки приниження та образ. Безсумнівно, багато з тих осіб, які були задіяні на німецькій службі, намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини.

Стосовно співпраці з німцями українців-галичан справа виглядала ще простіше, оскільки на багатьох з них, безперечно, мали вплив німецька мова і культура, деякі закінчили австрійські навчальні заклади і служили в австрійській армії, а створений гітлерівцями з початком агресії проти СРСР на завойованій ними території трьох польських довоєнних південно-східних воєводств – Львівському, Тернопільському та Станіславському – дистрикт Галичина фактично “був переораний плугом німецької цивілізації””[5, 105].

Натомість поляки, як зауважив Т. Ольшанський, які вступали до таких формацій, окрім нечисленних агентів, спрямованих туди польським підпіллям, були найгіршим шумовинням та відвертими зрадниками – ніхто з поляків не міг мати жодних сумнівів щодо того, що головним ворогом Польщі тоді була Німеччина. Ситуація дещо змінилася після вибуху масового терору, коли поляки, що вступали до шуцманафтів, шукали порятунку від смерті.[32, 165]. Незважаючи на сувору заборону польського підпілля, вони доволі часто туди вступали, шукаючи там, як було сказано вище, порятунку чи помсти за кров рідних і близьких. “Поляки ховаються від націоналістів, втікають у Рівне і Краків, – зазначалось у донесенні радянських партизанів з Рівненської області, – а німці користуються випадком, забирають їх у поліцію, посилають мстити українцям”[26, 30]. Ці месники, які мали сильнішу мотивацію, задавали тон. Польські поліцейські батальйони були розміщені у Кобрині, Ковелі, Ружичах і Клевані. Крім того, окупанти перекинули на Волинь допоміжний поліцейський батальйон із Генерального Губернаторства, що, як випливало з рапорту АК, “вчиненим звірствам надало характер польської помсти”[32, 7].

Сп’янілі від своїх успіхів на фронті, гітлерівці вже в 1942 р. підготовляли колонізацію завойованих земель. З цією метою була утворена переселенська комісія, яка дістала доручення виселити із Замойського повіту на території Люблінщини місцеве населення, польське – на захід, а українське – до Грубешівського повіту. Українських селян іноді свідомо залишали, заселяючи їх у звільнені від поляків господарства. Окупаційна влада переслідувала подвійну мету: роздмухати українсько-польське протистояння і створити з цих українців поліцію для колоністів. У відповідь польські підпільні загони “Кедив” приступили до планомірного знищення всіх українців, які виконували адміністративно-поліцейські функції[10; 11, 211; 38, 163].

1943-й рік приніс нове загострення між українцями і поляками. Зокрема, німці зуміли зіштовхнути їх між собою після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла у підпілля і влилася в УПА.

Розлютовані німці заповнили вакуум польською поліцією, надаючи їй волю в “розрахунках” з українцями. По селах роз’їхалися карні експедиції. “…Німцями виданий наказ – обеззброїти українську поліцію і набрати польську, – повідомлялось у розвідзведенні штабу партизанських загонів Житомирської області від 4 травня 1943 р. – Мета – озброїти поляків проти “бульбівців” і проти партизан”.[26, 32]. В кінці травня це ж джерело знову інформувало, що “взамін роззброюваної української поліції німці вербують в поліцію поляків” [26, 54]. В доповідній записці штабу партизанських загонів Рівненської області 28 травня зазначалося: “Німці почали допомагати полякам зброєю, створюючи одночасно польську поліцію взамін української поліції, яка перейшла до націоналістів. В м. Колки поліція в даний час складається винятково з поляків. В південних районах області Дубно, Сарни, Млинів, Клевань і ін. німці озброюють поляків гвинтівками і кулеметами для боротьби проти партизанів і націоналістів, однак випадків виступу поляків проти партизан ще не помічено”[26, 68]. Про те, що окупанти створили польську поліцію не стільки для захисту польського населення, скільки для “боротьби з націоналістами і червоними партизанами”, записав у своєму щоденнику партизанський комісар С.Руднєв[6, 226].

Виникає закономірне питання: з якою метою окупанти створювали польські шуцманафти і загони жандармерії? Навіщо вони подекуди підтримували польські бази самооборони? Численні факти свідчать, що це робилося з метою поглиблення українсько-польського конфлікту, який давав можливість нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів, створити атмосферу підозри і страху, контролювати настрої населення, реалізувати класичне гасло “розділяй і владарюй”. Гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, відновити за допомогою польської поліції постачання продовольства з українських сіл. Вони вбачали в польській самообороні стримуючий антиукраїнський фактор на селі, розуміючи, що УПА буде відповідати атаками.

Таку політику впроваджував, зокрема, рейхскомісар України Е.Кох, який відзначався крайньою жорстокістю навіть на фоні нацистських функціонерів. “Хочу, – стверджував він на нараді апарату рейхскомісаріату наприкінці 1943 р. у Рівному, – щоб поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо на дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу”[16, 12].

Про прагнення окупантів посилити українсько-польське протистояння йшлося в доповідній записці військового кореспондента газети “Правда” Л.Коробова на ім’я першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова від 8 квітня 1943 р.: “Німці намагалися декілька разів повернути націоналістичні організації в Україні для боротьби з партизанами, але не зуміли знайти з ними контакту. Бажаючи їх нейтралізувати, німці розпалюють національну ворожнечу між українцями і поляками. Так, у Корецькому районі Рівненської області вони організували різню у двох селах”[2, 135].

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

На зацікавленість окупантів у розпалюванні міжнаціонального конфлікту вказував і командир польського повстанського загону Р.Сатановський. “Польській поліції дана німцями повна свобода дій, – повідомляв він М.Хрущову 5 листопада 1943 р. – На ґрунті ненависті до націоналістів за скоєні ними злочини і звірства польська поліція, підштовхувана на цей шлях німцями, мстить українському населенню взагалі… А як відомо, німецька пропаганда видає злочини націоналістів за справу рук радянських партизан і знаходить, треба визнати, відгук не лише серед поляків за Бугом, але й в частини поляків, які самі постраждали від націоналістів”[24, 107]. А комісар Сумського партизанського з’єднання С.Руднєв 16 червня 1943 р. зробив такий запис у своєму щоденнику: “Німці розпалюють національну ворожнечу з однією метою втриматися, щоб там не було”[25, 44].

Ставлення гітлерівців до українсько-польського протистояння певною мірою відбиває відповідь сарненського гебітц-комісара на скарги поляків стосовно дій оунівців весною 1943 р.: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть”[4, 162]. На показний нейтралітет окупантів звернув увагу головний редактор тижневика “До перемоги” військової управи з формування дивізії СС “Галичина” М.Островерха. У своєму щоденнику 10 жовтня 1943 р. він записав: “Вістки з Люблінщини… За місяць вересень ц. р. від польських терористів упало 28 українців. За цей самий час, як відплата, впало від українців 64 поляки. Німці на це нічого не кажуть” [6, 233].

Однак цей нейтралітет був вміло награним. Так, на словах нацисти заявляли, що не підтримують антипольські виступи Т.Бульби-Боровця, а насправді потайки підігрували його діяльності. Вони, наприклад, старанно фотографували погроми проти поляків і приписували їх партизанам і взагалі українцям, які, за твердженням німецької пропаганди, були ворогами польського народу[20, 50]. До речі, сам Бульба-Боровець усвідомлював, що “особисто німцям залежить на тому, щоб між українцями і поляками не було згоди” і у зверненні до польського народу в червні 1943 р. зазначав, що нацисти “при помочі своїх провокаторів стали українськими руками мордувати поляків, нібито за те, що поляки вирізують українців за Бугом” [20, 50].

Як стверджувалось в одному з інформаційних матеріалів польського підпілля за грудень 1943 р., окупанти у ставленні до українців здійснюють подвійну тактику. З одного боку, вони дивляться крізь пальці на їх антипольські кроки, а, з другого, здійснюють при кожній нагоді напади на українські збройні загони і тероризують населення. Наприклад, у с. Молодава за одного гітлерівця забито “30 бандитів” разом з родинами. Для цього було використано польську поліцію. Німецькі аґенти, які свого часу були в УПА й організували погроми поляків, тепер упроваджувалися до лав Українського народного козацтва [43, 138].

З вищевказаних міркувань німці не були зацікавлені у вигнанні поляків з Волині, подекуди підтримували їх бази самооборони, передусім у тих місцевостях, звідки вивозили збіжжя. Вони не бажали занархізувати становище, наприклад у Галичині, особливо у період наближення фронту, і “залізною рукою” стримували українсько-польський конфлікт у нафтових районах, які працювали на потреби фронту. “Німці не атакували польських таборів, не переслідували й упівських чи бандерівських ватаг, – писав Ю.Кусьмєрек. – Знаю від певних людей, котрі не симпатизують ні німцям, ні росіянам, що місцеві командири доозброювали польські табори, виділяли їм амуніцію і гранати. При цьому вони не керувалися гуманітарними міркуваннями. Польсько-українська різня, той шал убивств був їм на руку. Від тих самих певних людей знаю, що вони (німці) зверталися до Лондона з приводу десантів. Це давало б польській стороні переваги в озброєнні, що знівелювало б кількісну перевагу українців”[31, 15]. Постачання зброї польським базам самооборони давало можливість стягати контрибуцію з підвладних їм територій, водночас як УПА позбавляла німців цієї нагоди на контрольованих нею землях.

Як свідчили полонені бульбівці на допитах у радянських слідчих органах, німці одягали шинелі з тризубом і нападали на польські села, спалювали їх. Зокрема, так трапилося у Гуті Степанській. Німців там було приблизно 250 осіб у цивільному [8, 109].

Німецькі служби стежили за розвитком української самооборони і засилали провокаторів як до неї, так і в провід польського підпілля. Можна припустити, що спробу порозуміння між українською і польською сторонами спаралізувала їхня аґентура в польському підпіллі [13, 275].

Аналізуючи причини загострення українсько-польських відносин на Волині, М.Хрущов упевнено заявив в червні 1943 р.: “Моя думка, що усе це – справа рук німців” [27, 44].

Про віроломну тактику окупантів стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту свідчить і “Доповідна записка про ставлення польського населення до німців”, підготовлена начальником управління НКДБ Львівської області на ім’я секретаря обкому КП(б)У І.Грушецького в липні 1944 р. У ній, зокрема, зазначалося: “Характерно, що при зверненні поляків до німців за допомогою від розбою бандерівців, німці рекомендували їм створювати загони самооборони, але у видачі зброї відмовляли, а коли поляки самоозброювалися, то каральні загони СД і інші при виявленні зброї у поляків розстрілювали їх як партизанів” [30, 76].

У 1944 р. нацисти продовжували експлуатувати українсько-польське протистояння. Про це свідчить і такий документ польського підпілля, як травневий “Рапорт зі східних земель”. “Потрібно впевнено стверджувати, – зазначалося тут, – що німецький окупант ані на Волині, ані на території Східної Малопольщі не надав захисту полякам, ставився до польського мучеництва байдуже і навіть немає сумніву, що злочинну акцію (мова йде про українсько-польську війну – В. Т.) вважав як таку, що йому на руку” [43, 143]. Водночас, стверджувалося в рапорті, німці підтримали польську самооборону і дали навіть трохи зброї й амуніції. “Стосовно українців були, правда, безпланові, хаотичні і завжди запізнілі пацифікації, різні репресії, декого з українців розстріляно.”

Відомо, що в березні 1944 р. командувач німецькими військами в районі Ковеля обергрупенфюрер СС Бах-Зелевський звернувся до командира 27-ї Волинської дивізії АК з пропозицією спільно виступити проти наступаючих частин Червоної армії. За це полякам була обіцяна значна кількість зброї і “повна свобода дій в українському питанні” [23, 43]. Слід зазначити, що подібним чином окупанти намагалися підштовхнути і окремі загони упівців до боротьби з поляками. Наприклад, у “Надзвичайному звіті про дії УПА і контакти з німцями на Львівщині” (14 березня 1944 р.) повідомляється, що один з куренів УПА, який у Бродівському районі “робив на польські села акцію”, одержав від німців “4 гарматки і танкетку” [6, 234].

Досить відверто про німецьку позицію у міжнаціональному конфлікті висловився командувач охоронними військами у Генерал-губернаторстві генерал СС Хеніке у своїй доповіді навесні 1944 р. командувачу військами групи армій “Північна Україна” фельдмаршалу Моделю. “У польсько-українській боротьбі, – заявив він, – не виступати на будь-якій стороні і обмежитись або таємним доозброєнням українського “зельбмутця” (самозахисту – В. Т.), що були водночас членами УПА, або дивитись крізь пальці на організацію польської самооборони” [6, 234; 23, 97].

Аналізуючи ставлення окупантів до українсько-польського протистояння, польський історик Р.Торжецький зазначив: “Позиція гітлерівців була досить неоднозначна. З одного боку, вони хотіли б, щоб поляки і українці перебували у вічній незгоді та боротьбі, з другого ж – не хотіли напружувати ситуацію на цій території, особливо коли наблизився фронт. Укладали тоді з українцями угоди, залишаючи їм склади, зброю, спорядження і інші елементи військового постачання, яке не могли або не хотіли вивозити. Надавали зброю тим базам польської чи української самооборони, які до них з таким питанням зверталися, насамперед від серпня 1943 р. до другого кварталу 1944 р.”[40, 274-275].

Однак фронт нестримно наближався; окупанти відступали; колаборанти втікали на Захід; УПА і АК готувалися до зміни умов дій.

Тепер розглянемо роль СРСР в українсько-польському конфлікті. У початковий період німецько-радянської війни, 30 липня 1941 р., між урядами В.Сікорського і СРСР був укладений договір, стаття 1 якого визнавала радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу. Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на другій радянсько-польській зустрічі 4 грудня 1941 р. – під час прийому в Кремлі, влаштованого Сталіним на честь генерала Сікорського [7, 47-55]. На цій зустрічі було порушено, зокрема, питання про майбутню державну приналежність Львова. Проте, коли польський прем’єр перепитав радянського лідера, чи він не знав раніше, що Львів – це польське місто, той відповів: “Так, але ви змушені будете сперечатися за нього з українцями.” Як стверджував у своїх спогадах присутній на переговорах В.Андерс, він намагався “відрадити” Сталіна від намірів залишити Львів в УРСР, використовуючи такі старі арґументи як от: “германофільство багатьох українців”, клопоти, яких вони завдали полякам і можуть завдати більшовикам. Відповідаючи полякам, що це були їхні українці, “а не наші”, Сталін намагався використати цей арґумент як “поєднавчий” для Польщі і Радянського Союзу: “Ми їх спільно знищимо”.[41, 136] В.Сікорський, як випливає з мемуарів, відмовився продовжувати в цьому руслі розмову, заявивши, що “мені йдеться не про українців, а про територію” [44, 118]. Отже, ніби між іншим, кремлівський можновладець наголосив на тому, що серед чинників, які об’єднують поляків і більшовиків, висувається спільне завдання “винищення тих українців”.

Протягом усієї війни радянські партизанські і диверсійні загони одержували з Москви завдання постійно інформувати про настрої польського населення. Вони вважали ворогом польське підпілля, яке визнало еміграційний уряд у Лондоні, і планували його знищити. Водночас в умовах драматичного міжнаціонального протистояння на Волині і Східній Галичині і наявності динамічного українського самостійницького руху ними здійснювалась неагресивна тактика, а подекуди спільні дії з відділами АК. Так, на думку А.Русначенка, є підстави говорити про існування співпраці АК з більшовицькими диверсійними загонами. Проте вже на початку 1944 р. у департаменті внутрішніх справ делегатури уряду РП в краї відмічали, що оголошувати про таку співпрацю не варто, бо це скеровує проти поляків німців і підтримує антипольські акції українців [15, 172].

Керівництво партизанським рухом ставило собі за мету використати антинімецькі настрої поляків для розпалювання партизанської війни і протидії українському націоналістичному підпіллю. Наявність прихильних стосунків між радянськими партизанами і місцевою польською меншиною вельми ускладнювало ситуацію на західноукраїнських землях, бо їхня співпраця поглиблювала українсько-польське протистояння. Оскільки українське населення краю радянської влади не сприйняло, то більшовики намагалися використати польські колонії і села як базу для партизанських операцій, відповідальність за які несла потім переважно місцева українська більшість. Це одна з причин конфлікту на Волині [1, 245].

Слід сказати, що стосунки між поляками і радянськими партизанами були неоднозначними. В одній місцевості польське населення постачало їм продовольство, надавало потрібну інформацію. В іншій – відбувались збройні сутички.

Партизанський загін під командуванням М.Прокоп’юка діяв в районі Цуманських лісів і тісно співпрацював з найбільшою польською базою самооборони с. Пшебраже. За деякими даними, в різні часи сюди з’їжджалися і проживали від 20 до 28 тис. поляків. Прогодуватися вони могли лише грабунками [17]. 31 серпня 1943 р. партизани загону спільно з місцевими поляками розбили одне з міцних угруповань УПА. В подальшому ця база витримувала атаки упівців лише завдяки допомозі радянських партизан. Радянські партизани підтримували й інші польські бази самооборони. За деякими даними, у центрах самооборони Волині і Східної Галичини пережили трагічне протистояння близько 70 тис. осіб [32, 172]. Зрозуміло, що в очах українського населення Волині поляки перетворилися на колабораціоністів – німецьких і радянських, – що посилювало ворожнечу.

Що стосується Галичини, то тут, як згадував В.Кубійович, “спокійні часи закінчились після рейду більшовицької партизанської групи С.Ковпака у липні 1943 р. …Ковпак залишив в Галичині своїх агентів, розбурхав пристрасті українців і поляків; дійшло до чимраз частіших актів взаємного терору між українцями, поляками і німцями… Ще більше втрат, ніж у Галичині, ми понесли на Холмщині й Підляшші, де, безперечно, під впливом більшовицьких агентів дійшло до кривавих сутичок між українським і польським населенням” [22, 113-114]. З іншого джерела дізнаємось, що “в районі Золочева і Станіслава виявлено випадки, коли українськими бандами, які вбивали поляків, командували радянські офіцери” [37, 529].

На думку Г. Мотики, якщо йдеться про радянські провокації, то, безперечно, Москва мала політичний інтерес у тому, щоб дійшло до польсько-української боротьби. Це б дезорганізувало німецький тил і давало б вагомий політичний аргумент, щоб Західна Україна увійшла до складу СРСР [12, 225].

Численні факти свідчать, що партизанські загони, керовані більшовиками, займали беззастережно ворожу позицію стосовно УПА, з якою воювали навіть активніше, ніж з німецькими загарбниками, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Звідси вони були зацікавлені у залученні поляків на свій бік, а, отже, у розпалюванні українсько-польського конфлікту. Як слушно зауважив М. Сивіцький, “поляки боялися України на “Східних Кресах”, совєти ж боялися її всюди, звідси походила польсько-радянська співпраця і польсько-українська різанина” [43, 29].

Відомі випадки, коли ряд радянських підрозділів, видаючи себе за УПА, нападали на польські села, вбивали населення, причому такі акції були найкривавішими, оскільки після них не повинні були залишитись свідки, здатні демаскувати провокацію, аби пізніше уже у ролі більшовицької партизанки знаходити підтримку поляків на цих територіях. Адже, очевидно, не випадково 28 липня 1943 р., з’явилося звернення до поляків волинського окружного делегата уряду Польської Республіки. Описуючи комуністичну тактику стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту загалом, і вказуючи на її подібність з німецькою, він зазначав: “Більшовики приходять у польські села, пропонують допомогу самооборони, а взамін забирають польську молодь у свої партизанські загони. Якщо це їм не вдається, вони сіють паніку серед населення, крадуть у поляків, які обороняються, зброю і людей. Тихенько втікають до лісу, а через кілька днів їх можна вже бачити на чолі банд, які налітають на те ж саме польське населення… німець і москаль роздмухали антипольську пропаганду. Вони примножують, збільшують стократ, перебільшують до колосальних розмірів невеличкі непорозуміння і польсько-українські суперечки. Нацькувати, роздражнити, спрямувати одного проти іншого, створити духовний кордон між поляками й українцями. Створити на довгі роки привід для боротьби, запрягти й використати найманих злочинців. В поляків й українців вони зміцнюють почуття образи, розпалюють в їхніх душах ненависть, жагу помсти і відсічі… і притому руками українців знищують польське населення. Одночасно і німці, і москалі роблять клоунівські жести, представляють, що хочуть допомогти полякам, хочуть їх захистити” [27, 51-53].

Підтвердженням віроломства більшовиків, їх прагнення загострити українсько-польський антагонізм, поживитись на звичайних грабунках стали зізнання схопленого у грудні 1943 р. Службою безпеки УПА командира радянського загону О.Чхеїдзе-Чапаєва, який діяв на Волині. “Поляки давали нам поміч і охорону. Робили це з патріотизму і ненависті до німців і до українського народу, – свідчив він. – Щоб загострити ще більше польсько-українську ворожнечу, наші партизанські відділи мали виконати під фірмою “бандерівців” кілька особливих акцій проти польського населення, щоб могти після того виступити в боротьбі того ж населення перед “бандерівським” терором та таким способом ще більше зв’язати поляків з нами. Знаю, що такого роду акції були проведені одним нашим відділом з доручення Топкар-Сауре і мали повний успіх, хоч відділ цей переступив дозволені інструкціями методи і знищив поляків м. ін. в церкві” [9, 73-74].

М.Демкович-Добрянський навів цікаві свідчення радянського розвідника П.Крука про те, як готувалися спеціальні групи з вельми досвідчених людей, які потім виступали в образах вояків УПА і вояків АК на Волині. Ці групи повинні були одночасно вдарити по полякам і українцям, нещадно вбиваючи і знищуючи людей, які були шановані в суспільстві і водночас не мали жодних політичних претензій. Вбивства мали бути безглуздими, але з проголошенням гасел українських, а в іншому випадку – польських. Незабаром у дію вступали месники і оборонці обох національних інтересів. Між тим групи переодягнених енкаведистів перекидалися в інші райони. Їхнім завданням також було будь-що перешкодити українсько-польському порозумінню [14, 84].

Згідно мемуарів командира польського партизанського загону М.Куницького, його підлеглі, переодягнені у мундири УПА, палили українські села, вбивали і розстрілювали їх жителів [42, 437]. Можна припустити, що частину акцій, вчинених тоді проти поляків, здійснили провокаційні групи НКВС. Станом на 20 червня 1945 р. в західних областях України діяло 156 таких спецгруп із загальною кількістю учасників 1783 чоловік [19, 462].

Співпрацюючи з польською самообороною, АК, керівництво радянського партизанського руху дивилось на них як на тимчасових, тактичних союзників. Тим більше, що усунення польського населення з західноукраїнських земель фактично було вигідно Кремлю, оскільки зменшувало проблеми на території, яку він не збирався повертати Польщі після війни. За деякими даними, в територіальні організації ОУН на Волині неодноразово проникали радянські аґенти. Саме від них найчастіше виходили заохочення до вбивств поляків [32, 174].

Один з шляхів залучення поляків на свій бік у боротьбі проти німецьких окупантів і українських формувань радянське керівництво бачило у створенні польських партизанських загонів на Волині. Так, директива від 5 травня 1943 р., підписана М.Хрущовим, дозволяла таке: “Дати поляка, якщо немає, то, хто володіє польською мовою, – назвати поляком”. Закономірно, що керівними кадрами могли бути лише ті, які ще в довоєнний час пройшли перевірку НКВС на лояльність до радянської влади і повинні були беззастережно виконувати волю московського центру. Одим з них, якийсь Коханський, котрий “виховував” доручену йому головрозвідку в дусі мародерства, пияцтва і національної ненависті до українців без розбору, в п’яному вигляді кричав публічно, що він “ставленик НКВД, має особливі повноваження і не повинен підкорятися нікому” [27, 48].

З донесень радянських партизанів в УШПР випливало, що червона польська партизанка займалася мародерством. Зокрема, загони Сатановського йшли на господарські операції в українські села і там забирали силою продукти, майно, репресували населення. А українці сприймали їх як поляків, не розрізняючи в тій панічній ситуації, чи це комуністичні, чи патріотичні поляки. Це також не варто забувати, коли йдеться про використання більшовицькою владою польського населення.

За одними даними, радянський партизанський рух змобілізував до своїх лав близько п’яти тис. місцевих поляків [40, 234], за іншими – від 5 до 7 тис [35, 58]. Поляки вступали до радянської партизанки не з ідеологічних мотивів, а з практичних, часто шукаючи захисту від бандерівців. І вже в загонах починалась ідеологічна обробка. Вони брали активну участь в боротьбі проти українських повстанців, а, отже, сприяли поглибленню українсько-польського протистояння. “На всьому Поліссі та великій частині Волині, – розповідав очевидець, – літом 1943 р. витворилася така ситуація, якої собі бажав Сталін. Вночі кругом заграва, бо бандерівці випалюють майно поляків та бульбівців як зрадників. Вдень кругом заграва, бо німці з поляками й узбеками випалюють українські села та вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють решту українських сіл, що їх не випалили німці за дня. Куди не глянь – вогонь. Куди не повернися – трупи і кров” [28, 420].

Позитивні наслідки партизанського співробітництва сприяли виникненню нового, другого, елементу такої співпраці. Після переміщення фронту на захід радянська влада для зміцнення свого становища на західноукраїнських землях вдалася до створення польської міліції – явища, малодослідженого в сучасній історіографії. Певною мірою на нього проливає світло фрагмент з тижневого рапорту польського підпілля від 6 липня 1944 р. В ньому, зокрема, зазначалося: “…в Коломиї міліція є польською в більшовицьких мундирах… Заарештована, вивезена і розстріляна певна кількість українців. Зустрічаються також випадки арештів і вивезень також серед поляків. Стосується це, проте, тих осіб, яким більшовики закидають тісну співпрацю з німцями. Оголошення на місцях російською і польською мовами” [43, 146-147].

Численні факти на цю тему знаходимо і в українському підпільному джерелі – “Інформація про діяльність польської міліції” за 1944 р. Звідси, наприклад, дізнаємось, що в травні в с. Лука Мала Скалатського району польська міліція робила облаву на чоловіків до армії. Під час ревізій забирали в українців одяг, взуття й інше, знущалися з них, загрожуючи при цьому: “українські бандити, бандерівці, всіх вас вистріляєио до одного, щоб не залишився ні один на розплодження” [26, 397]. Тоді ж більшовики разом з польською міліцією ловили людей до Червоної Армії в селах Вікно, Пізнанка Гнила, Пізнанка Комісарська, Хоптянка, Глібів, Кам’янки, Богданівка. І звідусіль поступала інформація такого змісту: “Під час шукання польська міліція поводилась дуже брутально з українцями… Під час трусу більшовики байдуже поводились, а поляки сильно шукали” [26, 398]. 3-го червня поляки вистежили криївку біля с. Кам’янок, де ховалося 10 осіб. Польська міліція зробила облаву. Українці, пробивши собі дорогу, розбіглись у двох напрямках. За ними пішла польська погоня. Одного вбили в с. Богданівці, а шестерьох – під Хмелиськами. Спійманих втікачів більшовики хотіли забрати до в’язниці, але поляки сказали: “Ми вже досить натерпілися від них” і розстріляли на місці [26, 398]. В серпні 1944 р. з Тернопільщини повідомляли, що “поляки найбільше причиняються до того, що українців арештовують, вони допомагають енкаведистам і пояснюють про наші рухи, які відбувались зимою і на початку весни” [26, 403].

Третім елементом радянсько-польської співпраці, що вельми негативно позначилось на українсько-польських відносинах, було формування на західноукраїнських землях, зайнятих Червоною Армією, винищувальних батальйонів (“истребительных батальйонов”), куди включали поляків даної території.

Ці формування використовувались винятково з метою розгрому УПА, практично на той час вже єдиного українського підпілля. Радянські “компетентні органи” зіграли на прагненні частини місцевих поляків помститись за галицько-волинську трагедію, захистити себе і свої сім’ї від відплатних акцій УПА і, взагалі, зберегти життя, пішовши на вимушену співпрацю з більшовицькою владою. Вже в лютому 1945 р. на території Західної України діяло 292 винищувальні батальйони, в яких поляки нараховували 60-80% особового складу [18, 203]. За даними Ф.Збиша, з 50-ти тис. польської самооборони в Галичині майже половина (22796 чол.) служила в цих формуваннях [36].

У зв’язку з участю поляків у винищувальних батальйонах загони УПА після проходження фронту посилили свої атаки проти польського населення. “Ляхи… пішли на некритичну співпрацю і службу з НКВД. Через те проти них здійснюємо ті самі акції, що й раніше… Належить вияснити – де і які сили ворога сконцентровані і потім їх знищити.” [35, 67].

Як свідчать опубліковані документи і матеріали, в 1944-1945 рр. точилися запеклі бої між винищувальними батальйонами і відділами УПА. В одному з них, наприклад, вказується, що 16 квітня в селах Битюків і Пасічна Надвірнянського району винищувальний батальйон поляків вступив у бій з великою групою оунівців. Батальйон втратив двох убитими та 5 пораненими. Оунівців вбито 36 чол. [24, 102]. Ці збройні сутички знекровлювали, виснажували українське і польське населення, робили беззахисним перед насуваючою загрозою драматичних випробувань, які ніс радянський режим.

Таким чином, і Берлін, і Москва були кровно зацікавлені в тому, щоб забезпечити собі панування на окупованих територіях, придушити національно-визвольний рух на Україні і Польщі, підступно і вміло використавши для цього українсько-польський антагонізм. Підтримуючи ворожнечу обох народів, провокуючи і поглиблюючи її, вони намагалися нейтралізувати, виснажити визвольну боротьбу обох народів, руками ж останніх винищувати один одного, тримати в атмосфері страху, підозри, взаємної ненависті і покори. Криваві погроми українського і польського населення були на совісті різних сил, зокрема гітлерівського репресивного апарату, повністю підпорядкованої йому української і польської допоміжної поліції, польських і радянських партизанських загонів, польської міліції на визволених західноукраїнських землях і в Закерзонні, диверсійно-розвідувальних загонів, які часто маскувалися під частини УПА або польських партизан, винищувальних батальйонів НКВС та інших сил. Разом з тим, це не означає, що вищевказане слід пояснювати лише втручанням третьої сторони. Мовляв, якби не було такої політики Москви і Берліна, то не існувало б і українсько-польського протистояння. Воно було неминучим з огляду на крайню антипольську позицію ОУН, і крайню антиукраїнську позицію польського підпілля. Тому значна вина за ці жертви лежить також і на провідниках українського та польського підпілля, які не зуміли або не захотіли своєчасно погасити цей конфлікт, до кінця не розібрались у віроломних і провокаційних цілях обох імперіалістичних потуг. Адже жодна мета, навіть боротьба за незалежність свого народу, не може виправдати вбивства невинних людей.

Література

  1. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. – К., 1996.
  2. Дзьобак В. Тарас Бульба і його військові підрозділи в українському русі опору (1941-1944). – К., 2002.
  3. Энциклопедия Третьего рейха. – М., 1996.
  4. Ільюшин І. Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т. 1-2.
  5. Ільюшин І. Волинська трагедія 1943-1944 рр. – К., 2003.
  6. Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1942-1943 рр. – К., 1999.
  7. Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону. 1941-1951 рр. – Львів, 1998.
  8. Кондратюк К. Дискусія //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т. 3.
  9. Лебедь М. УПА. Українська Повстанча Армія. – Сучасність, 1987. – Ч. 1.
  10. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії //Голос України. – 2002. – 12 листопада.
  11. Мазур Г. Роль Німеччини і Радянського Союзу в міжнаціональному польсько-українському конфлікті у 1942-1945 рр. //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 2001.- Т. 5.
  12. Мотика Г. Дискусія //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 2001. – Т. 5.
  13. Пастернак Є. Нарис історії Холмщини та Підляшшя (нові часи). – Вінніпег – Торонто, 1968.
  14. Покальчук Ю. До питання про національно-визвольні змагання в Україні періоду Другої світової війни : напрямки, сили, протидії //Календар-альманах Нового шляху. – Торонто, 1993.
  15. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні і національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-1950-х рр. – К., 2002.
  16. Сміян К. Волинь в період німецької окупації. 1941-1944. –Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – Ужгород, 1996.
  17. 1943 рік у пам’яті поляків і українців //День. – 2003. – 15 березня.
  18. Ханас В. Дискусія //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т. 1-2.
  19. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 . – У 2-х кн. – К., 1994. – Кн. 2.
  20. З архівів ВУЧК-НКВД-КГБ. – 1995. – № 1-2.
  21. Климовский Е. Я был адъютантом генерала Андерса. – М., 1991.
  22. Кубійович В. Мені 85. – Мюнхен, 1985.
  23. Мыслинский С. Над Припятью. Пер. с польского. – М,, 1979.
  24. ОУН і УПА у Другій світовій війні: Документи і матеріали //УІЖ. – 1994.- № 6.
  25. Руднєв С. Щоденник про Карпатський рейд 2-е вид. – К., 1949.
  26. Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: нові документи і матеріали. – К., 1996.
  27. Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. –К., 1997.
  28. Туди, де бій за волю (Спогади курінного УПА Максима Скорупського – Макса). – К., 1992.
  29. Фур І. Німецька політика і плани на Холмщині в роках 1943-1944 //В боротьбі за Українську державу. – Львів, 1992.
  30. Державний архів Львівської області Ф. 3, оп. 1, спр. 68.
  31. Kuśmierek S. Przegrana Ukraina // Po Prostu. – 1990. – № 12.
  32. Łukaszów [T. Olszański] Walki polsko-ukraińskie 1943-1947 // Zeszyty Historyczne. – 1989. – № 90.
  33. Madajczyk Cz. Polityka III Rzeszy w okupowanej Polsce. – Warszawa, 1970.
  34. Mańkowski Z. Między Wisłą a Bugiem 1939-1944. – Lublin, 1978.
  35. Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. – Warszawa, 1997.
  36. Na Rubieży. – 1993.
  37. Polskie Siły Zbrojne w Drugiej wojnie światowej. – Londyn, 1950. – T.III: Armia Krajowa.
  38. Sowa A. Stosunki polsko-ukraińsikie. 1939-1945. – Kraków, 1998.
  39. Szesniak A., Szota Z. Droga do nikąd. – Warszawa, 1973.
  40. Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. – Warszawa, 1993.
  41. Anders W. Bez ostatniego rozdziału. Wspomnienia z lat 1939-1946. – Lublin, 1996.
  42. Kunicki M. Pamiętnik “Muchy”. – Warszawa, 1993.
  43. Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. – Warszawa, 1992. – T.2.
  44. Sprawa polska w czasie Drugiej wojny światowej w pamiętnikach. – Warszawa, 1990.

Інші записи:

    Не знайдено

Факультет міжнародних відносин

  • Посилання
  • Отзывы о Курсы польского языка.
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю