Автор статті:

Анна Нікітюк

У статті викладено ідеологію українських  націоналістів, а саме Д. Донцова, В. Липинського, П. Штепи, Вассияна, Бандери, Ольжича та ін.   щодо релігії. Та проаналізовано відмінність  їх поглядів у баченні християнства в українській державі

Ключові слова: релігія, християнство, націоналізм, церква, держава.

The article tells us about the ideology of Ukrainian nationalists, namely D. Dontsov, V. Lypynskyy, P. Shtepa, Vassiian, Bandera, Olzhych, etc. concerning religion. It also analyzes the differences of their views regarding Christianity in Ukrainian State.

Keywords: religion, Christianity, nationalism, church, state.

До вивчення ідей українських націоналістів звертались такі особи як О. Лисенко, Р.Миколаїв, Є. Саєнко, І. Лосєв та багато інших. Проте розгляд  даної тематики неможливий без звернення до книг „Хрестом і мечем”, „Націоналізм”, „Дух нашої давнини” Д.Донцова, „Листи до братів хліборобів” В. Липинського та „Призначення України” Ю. Липи.

Актуальність дослідження зумовлена його практичним значенням. Ідеї українських націоналістів можна залучити до процесу формування державницької доктрини сучасної України, а виховний потенціал цих ідей використати в системі національної освіти та по-новому оцінити внесок вітчизняних дослідників у становлення даної галузі знання.

Наукова новизна даної роботи полягає насамперед у застосуваннi методологiї,принципово вiдмiнної вiд попереднiх теоретико-методологiчних пiдходiв до iдейної спадщини українських націоналістів. Це дозволило вiдкрити у їхній творчостi такi аспекти й положення,на якi досi не зверталося належної уваги.

Мета дослідження – історико-релігієзнавчий аналіз суспільно-політичних поглядів українських націоналістів на християнство в Українській державі.

Говорячи про український націоналізм можна вважати, що це доволі  складний і строкатий феномен, який об’єднує цілий комплекс філософсько-світоглядних концепцій українських мислителів ХХ ст., котрі в центр світобачення  – свого чи очолюваних ними організацій  – поставили українську націю.

Визнаючи перших будителів української національної свідомості, можна говорити про духовенство. Бо історично, що найпершим чинником було духовенство, котре мало великий вплив на національне пробудження народів з боку мови. Бо там, де панує політична й національна неволя, церква довго є єдиним пристановищем забороненої мови, священик – активним борцем за національну своєрідність . Проте, як про це вже багато говорилося, роль православного і греко-католицького духовенства у процесі кристалізації української національної ідентичності була в край складною й неоднозначною.

Очевидно, саме тому далеко не всі „батьки українського націоналізму” демонстрували однаковий пієтет до релігії і церков, що об’єднували більшість українців. Це ми зможемо побачити розглянувши ідеї деяких з них.

Микола Міхновський, скажімо, мало переймався релігійними проблемами, і єдине висловлювання його щодо цього питання – це занепокоєння тим, що церква перестала бути носієм українських традицій і мови. Він вважав, що не тільки над Україною панує  цар-чужинець, але й те, що сам Бог зробився чужинцем і що він не вміє української мови [5, c. 50].

П. Штепа у своїх міркуваннях на релігійні теми критикував російське християнство. Він був подібний у поглядах до Донцова. Штепа є автором популярної серед  українських націоналістів книги „Московство”. Він писав, що „простий народ, інтелігенція і навіть священики та єпископи від ХІІ ст. і досі московщили і змосковщили цілковито своє „християнство”, переробили його на своє національне поганство” [5, c. 51]. Він стверджує, що в російському християнстві злились дохристиянські елементи з християнськими й витворили таку собі потворну релігію, де під іменем „бєсов” вшановуються старі божки. І хоча Штепу важко віднести до ідеологів українського націоналізму, все ж мусимо погодитись, що його погляди в релігійній сфері, зокрема на російське проавослав’я, стали ледве не домінуючими в певних націоналістичних колах.

В’ячеслав Липинський – визначний український мислитель, носій ідей політичної української нації, погляди якого часто протиставляють „вольовому націоналізмові” Донцова. Він основою, духовним первнем українства вважав християнство. У своїй основоположній праці „Листи до братів хліборобів” він писав, що в її найголовнішім підкладі – на її дні – лежить християнська релігія і кривава в своїм болю туга за відродженим під знаком христа, вірним одному Богові і одному Гетьманові, українським рицарством” [2, c. 405]. Християнство Липинського – це християнство, що обєднує українців, а не зриває їх до „останнього бою”. Він ставиться до християнства як до високоморального вчення, чиїм завданням є впорядкування української суспільності та виховання її величних хритиянських цінностях. Липинський прагне позбавити християнство та церкву національних ознак, апелюючи до їх релігійних функцій. Липинський засуджує містицизм як силу охлократичну, деструктивну й говорить він про позитивний „релігійний містицизм”. Він неодноразово наголошував на абсурдності суперництва між християнськимим церквами України, підкреслюючи, що всі три (православна, греко-католицька, римо-католицька) рівною мірою гідні бути духовними проводирями:  „Треба не забувати, що у нас є три традиціїні, історично вироблені християнські релігії. Бачити єдиний порятунок у нас, на візантійськім грунті, лише в римськім католицизмі – це значить якнайбільше цьому католицизмові шкодити” [5, c. 51].

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Суперечливість у поглядах на сутність християнства, його роль у зведенні будови української нації була успадкована й українськими націоналістичними організаціями. Якщо  звернутись до 8-ої та 10-ої заповідей Декалогу українського націоналіста, складеного одним з ідеологів Організації українських націоналістів Степаном Ленкавським, то навряд чи можна простежити в них сліди християнського духу ( хоча в остаточному варіанті вони були дещо пом’якшені): „ Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів твоєї нації”, „Змагатимемо  до поширення сили, простору і багатства Української держави навіть шляхом поневолення чужинців”. Головним елементом, що об’єднує українців , є Незалежна українська держава, а „віра в Бога і важливість релігійного життя” віднесені в ідейно-програмних засадах ОУН на 7-ме місце. Серед релігійних свят українські націоналісти найважливішими вважають не хритиянські Різдво і Великдень, а Зелені свята, наскрізь просякнуті властивим язичницьким віруванням культом предків.

Можна певно казати, що не ставив релігію на чільне місце в державному будівництві і провідник ОУН, син священика С. Бандера. Він віддає належне радше компенсаторній функції релігії, ніж її суспільній ролі:

„ Віра найбільше скріплює сили душі…Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину і певну поміч”  [5, c. 55].

Загалом у поглядах ОУН Україна постає як образ Бога і світла, а більшовицька Москва – як диявола й темряви. Розцінюючи ситуацію середини 1950-их як поступовий наступ аморальності та духовний занепад ( в особі більшовицької Москви), ОУН говорить про Україну як своєрідну спасительку християнської цивілізації, що стоїть „ в авангарді змагу за християнство, яке єдине зможе врятувати сьогоднішній світ від руїни і знищення” [5, c. 50]. ОУН, наслідуючи Д. Донцов, вважала, що Христос приніс у світ „ не мир, а меч”. Але якщо уважно вчитатись у написане Ярославом Стецьком, помітною стає відсутність властивої Донцову ніцшеанської аморальності. І хоча Стецько також говорить про Христа, який приніс не спокій, але розбрат, він усе ж акцентує увагу на самопожертві, жертовності та передвизначеності поневірянь того, хто став на шлях служіння Христу і Україні. Героями Стецька стають захисники, які віддають життя „ за друзі своя”.

Не можна не помітити й те, що позиції українського націоналізму в релігійному питанні почасти змінювались в залежності від політичної ситуації. Скажімо, Закордонні частини ОУН у 1950-их рр. недвозначно  стверджували, що  сила українського націоналістичного руху руху власне і полягає в тому, що він на підставі певної світоглядової бази ( християнського ідеалізму) боровся, бореться і буде боротися з комунізмом. У той же час ОУН в Україні тоді ж беззастережно за­значала, що спроби накинути революційній ОУН філософічну систему християнсько­го ідеалізму і християнську мораль не тільки нічим не виправдані, але, у ве­ликій мірі, політично шкідливі, бо зв’язу­вати націоналістичну ідеологію з христи­янським ідеалізмом і християнською мо­раллю в такій формі, як це роблять ЗЧОУН, для всіх нас на Землях цілком не до сприйняття.

Чи не першу спробу серед українських націоналістів відокремити витоки й характер української духовності від хрис­тиянства здійснив одии з провідних діячів ОУН Олег Ольжич. Він зазначав, що „в основі української духовності лежить мужнє й  активне сприйняття життя”[7, c. 135].  Звичайно,  Ольжич був християнином, але сприйняття ним ролі християнства в  бутті українства помітно контрастує з поглядами Донцова, Липинського, Бандери та вихованця „Марійської дружини” Ярослава Стецька. Ольжич не заперечує вагомого внеску духовенства та церкви у становлення освіти, книговидання, але у своїй Різдвяній відозві ОУН 1943 р. він, зокрема, лише один раз вживає слово „християни” (та й то при цитуванні) й зовсім не згадує ані про Ісуса, ані про церкву. Натомість, у відозві йдеться про „нову віру”, яка дуже скидається на націоналізм у релігійних шатах.

Складним виглядає ставлення до християнства однопартійна Ольжича, ще одного з ідеологів ОУН Юліана Вассияна. З одного боку, християнство  прислужилося створенню філософії, а з другого – по­родило   неприродну   огиду   до   всього людського. Юліан Вассиян пророкує прихід на зміну ортодоксальному християнству „нового  поганізму”:   „Ліквідація пато­логічних наслідків ортодоксійного хрис­тиянства, що в усьому людському вбачало гріх . Світ сьогодні вступає назад у фазу поганізму, хоч цей поганізм суттєво різниться від грецького. Трансцендент­ний етос фавстівського духа не є оригіна­льним витвором християнства, він ле­жить у духовній сфері народів білої раси. Уже релігійні революції були висловом цього етосу, що бунтувався проти півден­ного світогляду у християнстві. Цей етос ніколи не вигасне, навпаки, він опромі­нить духовністю назріваючу епоху нового поганізму. Це одна з можливостей” [2, c. 53].

Варто відзначити думки   про релігію Степана Рудницького та Юрія Липи, су­часників Донцова, Липинського, Бандери, Ольжича. Перший, говорячи про христи­янство в житті українського народу, вва­жав   його   негативною   рисою   універсалістські прагнення, позитив же вбачав лише  тоді,   коли  воно   „змінило своє універсальне обличчя і стало національ­ною вірою”[1].  Юрій Липа у своїй книзі „Призначення України” від самого почат­ку намагається уникнути релігійної про­блематики, хоча і присвячує їй окремий розділ   „Міт Апостола  Андрія”.  В ук­раїнській церкві, на його думку, мають сполучитися традиції дохристиянські й новітні націоналістичні: „Тим часом ево­люція веде скоріш до прибирання під кри­ла церков не тільки староукраїнських тра­дицій, але й нового національного українства (наприклад, Зелені Свята щораз частіш сполучають із культом полеглих)”^. Липа, як і Липинський, наголо­шує на необхідності примирення ук­раїнських церков, наполягає на відсут­ності конфлікту, хоча сам схиляється більше до церкви греко-католицької, яка найбільше здатна до відродження давніх релігійних традицій „української раси”: „Сучасна українсько-католицька церква зберегла в собі тих обрядів більше, як уся­ка інша сучасна українська християнська церква”. Християнство у філософсько-світоглядній системі Юрія Липи є засобом до піднесення „величі української раси”, за­ради цього він навіть відроджує літописну легенду про відвідання Києва учнем Христа Андрієм, який безпосередньо приніс праукраїнцям християнство, яке вони відтак не запозичували від чужинців [1].

Ставлення націоналістів до проблеми релігійних культів знаходило відображення у різних заявах, програмах, тезах тощо. Зокрема у „Політичній платформі Легії Українських Націоналістів”  (розділ XII „Релігія”) вказувалося: „Державна влада мусить забезпечити свободу розвитку для всіх релігійних культів, які не мають антиморальних, денаціоналізуючих та антидержавних тенденцій, але Українська Державна Влада має особли­во підтримувати обидві існуючі національні Церкви, які в своєму синтезі дадуть в майбутньому єдину національну форму християнської релігії” [ 3, c. 45 ].

Дещо лаконічнішою, але близькою за змістом була й одна з „Основ­них тез „Організації Українських Націоналістів-Державників”: „..8. Хрис­тиянська релігія, як основа духовного миру й моралі українського народу, визнається невідмінним, непорушним, великим скарбом нації, а з’єднан­ня українських християнських церков — національною конечністю”[3, c. 33]. Як бачимо, націоналізм не відкидав релігійний чинник у національній справі, однак своєрідно визначав його роль і місце. В цьому феномені слід вбачати данину особливостям світосприймання нашого народу, що нероз­ривно пов’язане з християнством, а також паралельним, а часом і дотич­ним курсам державотворення і церковно-релігійного життя українства. При цьому чим ближче до реалій життя підходили представники націоналізму, тим конкретніше і виразніше вони виявляли своє ставлення до релігії та церкви.

Дана обставина не могла не позначитися на програмних положеннях ОУН та її діяльності. Основні програмні засади організації викладені в „Постановах „Конгресу українських націоналістів”, що відбувся 27 січ­ня — 3 лютого 1939 р. Серед інших питань ОУН не ігнорувала й релігійне. В окремому розділі визначені напрями політичної лінії організації в галузі культів. Уважаючи релігійне почуття внутрішньою справою людської осо­би, Українська Держава в цьому огляді має стати на становищі повної релігій­ної (свободи) совісті.

Приймаючи засадничо виділення церкви від держави, влада, задер­жуючи необхідну контролю над церковними організаціями, співпрацюва­тиме з українським духовенством різних культів у справах морального ви­ховання нації. У школу допускатиметься наука релігії тих культів, що не будуть про­являти денаціоналізуючих тенденцій. Українська Держава  сприйматиме розвиткові української націо­нальної церкви, незалежної від чужоземних патріархів, та українізації ре­лігійних культів, що будуть діяти на Україні” [3, c. 33-34] .

Як бачимо, документ проголошує відділення церкви від влади, однак зумовлює це певними контрольними правами з боку держави. До того ж ав­тори постанови уникають вказівок на певні конфесії, очевидно, вважаючи, що відроджена українська держава матиме незалежну національну церкву. Втім, церкву чекали за нових умов великі зрушення, можливо, навіть об єд­нання УГКЦ й УАПЦ, про що в середовищі націоналістів говорили давно.

Однак прагнення вбачати у церкві духовний консолідуючий фермент нації наштовхувалося на низку перешкод. Однією з них була поліконфесійність, що заважала створити єдину „державну українську церкву”. Крім того, християнські засади суперечили деяким положенням націоналізму, що вносило дисонанс у відносини між ОУН та релігійними інституціями. Взаємодію церкви та націоналістів ускладнювала і ситуація в ОУН: розкол у ній ставив священиків, які були активними прихильниками національ­ної ідеї, перед необхідністю вибору, а отже, в епіцентр протистояння між двома групами ОУН.

Діячі націоналістичного табору по-різному оцінювали майбутнє становище церкви в державі. Не в останню чергу роз­біжність у поглядах зумовлювалася наявністю двох угруповань в ОУН: мельниківського й бандерівського.

Готуючись до боротьби за національну державність, один з лідерів ОУН (M) М. Сціборський створив „Нарис проекту Основних За­конів (Конституції) Української держави”. На жаль, документ не датова­ний і можна лише припустити, що він з’явився до початку німецько-ра­дянської війни. У розділі II „Держава й Церква” викладено бачення авто­ром характеру відносин між релігійними та державними інституціями:  “Українська Держава признає релігію за велику цінність, що сприяє розвиткові духовно-моральних сил людини, суспільства й Нації. Українська Держава стоїть на становищі охорони Церкви та обопіль­ної співпраці. Національними Церквами в Державі визнаються: Українська Право­славна Автокефальна Церква з Патріархом у Києві і Українська Греко-Католицька Церква з Митрополитом у Львові.

Окремий державний закон означить загальні рами організації церкви в Українській Державі, забезпечить їй внутрішню автономномію й канонічні постанови і встановить її правне відношення до Держави”. Про місце релігії в майбутній державі свідчив той факт, що її „Голова” відповідав за здійснення верховної влади  „перед Богом, Нацією і власним сумлінням, а виголошення присяги мало супроводжувався цілуванням Святого Хреста і Євангелія. Проектом Конституції передбачалося визнання церковного і цивільного шлюбів, а також свободи сумління і вірування, оскільки вони не йдуть у розріз з добром і мораллю Української Нації [3, c. 35-36].

Разом з тим у документі наголошувалося, що ніхто з громадян не може ухилитися від виконання публічних обов’язків з причин своїх релігійних переконань”.

Отже автор проекту законів не ставив питання про відокремлення церкви від держави, натомість вказував на їх „обопільну співпрацю”. Цим самим релігійні організації визнавалися важливим чинником державотворчих процесів.

Текст проекту дає змогу провести паралелі з іншим програмним документом, який вийшов з надр ОУН (М) під назвою „Наші цілі”. В ньому, зокрема, вказувалося, що ОУН визнає свободу сумління для визнавців тільки тих культів в Українській Державі, які не йдуть врозріз з добром, мораллю та обичаями української нації; стоїть понад конфесіями й однаково трактує визнавців усіх корисних нації культів в Україны, ідейно і програмово захищає героїчний християнізм та береже його, як основу, для уніфікації культів українського народу, яка прийде не механіч­ним шляхом, а взаємним зближенням усіх творчих релігійних сил в Украї­ні в єдину Українську Церкву;  оцінює однаково вартісними для україн­ського народу як православ’я, так і український греко-католицизм; за­хищає співпрацю Держави з Церквою для морального виховання народу, признаючи не відділення Церкви від Держави, а органічне взаємодоповнення їх та опіку Держави над Церквою; бореться проти безбожництва всякого забарвлення, змагаючи до відродження Бога в серцях народу; змагає до відділення Голови Церкви від Голови Держави, влади духовної від влади світської, навчання релігії тих віросповідань у школах, яки не виявляють денаціоналізуючих і розкладових тенденцій; стверджує, що тяжкі шляхи, які переходить Церква в Україні в боротьбі за визволення, створять пригожий грунт для гармонійної співпраці Держави з Церквою[3, c. 40].

Іншої позиції з питання про роль церкви у становленні національної державності дотримувалося бандерівське крило ОУН. Так, політичні постанови II Конференції ОУН (Б), що відбулася у жовтні 1942р., спрямовували „революційно-політичну роботу на Осередніх і Східних українських землях” на „опанування згори і знизу осередків суспільного, господарського, адміністративного, професійного, транспортного, культурноосвітнього та релігійного питань…”. Далі в документі зазначалося „ …В релігійній політиці не зв’язуємося ні з яким релігійним культом. Стоїмо за використання всіх форм релігійного життя, за спрямування його на рейки української національної свідомості і суспільно-політичну боротьби” [3, c.37] .

Як бачимо, погляди чільних ідеологів українського націоналізму XX ст. на релігію і її роль в утвердженні ук­раїнської нації були часом дуже відмінни­ми. Відмінність у поглядах на проблему зберігається і в сучасному українському націоналізмові.

Література

1. Липа Ю. Призначення України. [Електронний ресурс]  / Ю. Липа. –Режим доступу: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=58&page=1#text_top
2. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.: Знання, 1995. –  470 с.
3. Лисенко О.Є. Релігійне питання у теорії та практиці українського націоналізму в першій половині ХХ століття//Український історичний журнал. – 2000. – №6.
4. Лосєв 1. В. Естетичні погляди Дмитра Донцова //Філос. і соціол. думка. 1992. № 12.
5. Миколаїв Р. Між ортодоксальністю і „новим поганізмом” // Людина і світ. – 2003.
6. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. Пос. – К.: Знання, 1999. -543с.
7. Петрушенко В.Л. Основи філософських знань: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти, друге вид. – Львів: Новий світ – 2000, 2002. – 297 с.
8. Сміт Е.Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія./Пер. з англійської. – К: „К.І.С.”, 2004. – 170 с.

Науковий керівник – Жилюк С. І., доктор історичних наук,

професор кафедри релігієзнавства

Інші записи:

Анна Нікітюк Гуманітарного факультету, Студентські публікації