Проблема самототожності в драматургії Лесі Українки

viewimgphp2

Драма Лесі Українки “Камінний господар” — визначний твір української літератури початку ХХ століття. Працюючи над ним, письменниця доклала максимум зусиль, щоб зробити його стиль “лаконічним, як написи на базальті, увільнити його від ліричної млявості та розволіклості /…/, уняти сюжет в короткі енергічні риси, дати йому щось камінного” [1, 12, 461].

“Камінний господар” сприймається як філософський твір, у якому порушено низку важливих проблем, як-от: жертва і викуп, вірність і зрада, любов і влада тощо. Та чи не найголовніше в драмі — питання самототожності. До речі, ця проблема є органічною для всієї драматургічної творчості Лесі Українки. Так, у драмі-феєрії “Лісова пісня” Мавка скрушно зауважує Лукашеві:

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

а тільки — смутно, що не можеш ти

своїм життям до себе дорівнятись. [1, 5, 250]

Згодом, внаслідок зради коханій, а відтак і самому собі, Лукаш втрачає самототожність і перетворюється у вовкулаку. За зраду самої себе картає Мавку Лісовик:

До кого ти подібна? До служебки,

зарібниці, що працею гіркою

окрайчик щастя хтіла заробити —

і не змогла… [1, 5, 265]

Ця ж сама проблема порушується і в драматичній поемі “У пущі”. Скульптор Річард Айрон не може знайти спільної мови із пуританською громадою в Масачузеті, зокрема з її духовним провідником — проповідником Годвінсоном. Митцеві не раз доводиться вступати в гостру полеміку з рідними та близькими йому людьми. Гордий, впевнений у тому, що його сила “на самоті” нічим не поступається Годвінсоновій силі в громаді, Річард кидає виклик пуританам, чим, по суті, провокує погром ними своїх мистецьких творів. Залишивши Масачузет і звільнившись від фанатично настроєної юрби, скульптор, здавалося б, зможе повністю самореалізуватися. Проте негативна свобода від впливу від ворожого середовища не переростає в позитивну свободу дій (Е.Фромм). Митець переживає в Род–Айленді творчий занепад; “Чи не краще було тоді, як руки фанатичні мої утвори в порох розбивали? Бо се ж таки було якимсь признанням, що хист мій справді може мати силу…” [1, 5, 97] Таким чином, зі звільненням від ненастанної боротьби, повсякчасного обстоювання моральної валідності свого життєвого вибору, митець втрачає і самототожність.

На противагу Річардові співець Антей (драматична поема “Оргія”) залишається вірним самому собі до кінця. Він не йде на поклін до милостивих переможців за славою і визнанням, воліючи бути в своїй “хаті укритим скарбом, але дорогим” [1, 6, 182], ніж нести хист, який би мав належати рідному краєві, на п’єдестали чужинців, “у римський дім розпусти” [1, 6, 186]. Гідною поведінкою Антей дає співвітчизникам приклад для наслідування. І такі знаходяться (Евфрозіна, Аполлодор). Коли ж дружина співця Неріса кинула тінь ганьби на цілу націю, Антей актом суїциду стверджує як моральну правоту свого життєвого вибору, який полягав у вірному служінні рідному краєві, так і власну самоідентичність, що опинилася під загрозою брутального потоптання.

Проте якщо у вищеназваних творах проблема самототожності лише одна із цілого комплексу інших, не менш важливих, то в “Камінному господарі” вона виступає своєрідним ідейно–композиційним стрижнем. Це стверджувала і сама Леся Українка про свою драму в листі до А.Ю.Кримського від 24 травня 1912 року: “…ідея її — перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, “лицарем волі” [1, 12, 396]. Ці слова письменниці — ключ до розуміння ідейно–художньої концепції твору: маємо, таким чином, дві втрати самототожності, спершу донни Анни, а потім і Дон Жуана. Вірними собі лишаються тільки Командор (який “вийшов занадто схематичним — се більше символ, ніж жива людина”) та Долорес (“тип мучениці прирожденної”, “над нею ніщо “камінне” не має влади”).

До подібного потрактування драми схилявся і А.Костенко. У попередників української письменниці Тірсо де Моліни, Мольєра, Пушкіна “твір спрямовувався за традиційним девізом: “Камінний гість”. /…/ Леся Українка написала твір під девізом: “Камінний господар”. Отже, не гість, а господар” [2, 360–361] (виділено А.Костенком. — А.К.). І справді, гість, який стає господарем, не тільки здобуває владу і право на успадкування майна, а й змінює статус в ієрархії духовних цінностей, заперечуючи свою попередню сутність.

Поетичний світ Лесі Українки, як указує А.Войтюк, складається із трьох сфер: а) ”літосфери” — камінного світу ще не народженого або вже померлого життя, наскрізними символами якого виступають образи каміння, скель, первісного хаосу; б) “біосфери” — світу природно–біологічних інстинктів і пристрастей, який позначається образом “червоної троянди” або “квітки граната”; в) “ноосфери” — світу високого людського духу і розуму, символами цього світу є образи “блакитної троянди” та “чаші святого Грааля”. “Співвідношення між вище відзначеними сферами має ієрархічний характер. Перехід персонажа з нижчої сфери до вищої характеризує його в позитивному плані” [3, 20-21], — підкреслює літературознавець.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

На рівні “біосфери” перебувають донна Анна і Дон Жуан. Вона — сильна, вольова жінка, яка добре тямить, чого хоче і як досягти свого. Ставлячи на Командора, Анна сподівається не лише піднятися на вищий щабель у соціальній драбині, але й здобути волю, яку, на її думку, може дати тільки влада:

Для гордої і владної душі

життя і воля — на горі високій. [1, 6, 104]

Світ Анни — це світ “природно–біологічних інстинктів та пристрастей”. Недарма ж Дон Жуан, тонко відчуваючи це, дарує їй “квітки гранати — /…/ знак жаги”. Полюючи на “лицаря волі”, Анна кокетує, хитрує, спокушає, проявляє свій природний розум. Із Командором же вона веде себе гордо, кпить, іронізує з його “камінності”:

…я можу так на вас впевнятись,

як на камінну гору! Адже правда? [1, 6, 88]

Донна Анна почуває себе “білою хвилею”, яка рветься “у танок свавільний”, хоч і знає, що скінчить його біля холодного каменя.

Проте в “роздвоєній душі гордої егоїстичної жінки”, окрім віталізму, визрівають і протилежні тенденції. Заміж за Командора вона виходить із розрахунку. Їй подобається кладовище. “Невже тобі принадна могильна ся краса? Тобі, щасливій!” — запитує Долорес. “Щасливій?..” — дивується Анна. Її наречений — не лицар–визволитель із камінної неволі, а “сама гора”, лише засіб для здійснення далекоглядних честолюбних планів. Та найбільше видає ще поки що непевні некрофільні орієнтації донни Анни її “жорстока мрія”:

Мариться мені

якась гора стрімка та неприступна,

на тій горі міцний, суворий замок,

немов гніздо орлине… В тому замку

принцеса молода… ніхто не може

до неї доступитися на кручу…

Вбиваються і лицарі, і коні,

на гору добуваючись, і кров

червоними стрічками обвиває

підгір’я… [1, 6, 81]

Зазвичай некрофільні орієнтації, вказував Е.Фромм, найвиразніше проявляються у снах людини. В них мають місце вбивства, кров, трупи…[4, 33] Ці слова відомого філософа цілком можуть стосуватися і донни Анни. Некрофільною є і її установка на силу та владу. “…В кінцевому підсумку всяка сила грунтується на владі вбивати” [4, 32], — зазначав Е.Фромм. Голос Танатоса все гучніше й гучніше зве жінку від життя у “камінне царство” чи “літосферу”, за А.Войтюком. Анна сповна реалізує свою владу вбивати: руками “лицаря волі” зводить зі світу чоловіка, а згодом і “Дон Жуан застигає, поражений смертельним остовпінням. Донна Анна скрикує і падає ницьма додолу до ніг командорові” [1, 6, 162]. Воістину точним і проникливим було передбачення:

…знає камінь, що танок свавільний

скінчить навіки хвиля — коло нього. [1, 6, 111]

Прагнення піднятися на вищий щабель у соціальній ієрархії за допомогою вигідного шлюбу з Командором призводить донну Анну до моральної деградації та втрати нею власної самоідентичності. “Я бачу, ви справді камінь, без душі, без серця”, — говорить про неї одвічний жіночий спокусник. Таким чином, Анна, яка раніше так насміхалася з “камінності” свого нареченого, називаючи його “камінною горою”, тепер і сама перетворилася в камінь.

“Дон Хуан, — як зазначав Хосе Ортега-і-Гасет, — бунтує проти моралі, бо перед тим мораль повстала проти життя. Дон Хуан міг би скоритися лиш такій етиці, котра б мала за найпершу норму повноту життя. Але це означає нову культуру — біологічну. Чистий розум має поступитися владою життьовому розумові” [5, 345-346]. Лесин же персонаж стає жертвою свого “життьового розуму”, якісно перероджується під впливом донни Анни, скочуючись в безодню мертвотної камінності.

Якщо раніше Дон Жуан був у перманентних пошуках жіночого ідеалу — Ewigweibliche, даруючи жертвам своєї любові

…теє все,

що лиш вони могли змістити: мрію,

коротку хвилю щастя і порив, [1, 6, 116]

то донні Анні він вперше зробить таке не характерне для себе признання:

Ви мов не жінка,

і чари ваші більші від жіночих! [1, 6, 161]

Ось такий він — перший крок у бік “камінного царства”! Згодом донна Анна поставить гамлетівське питання цілком конкретно, в фроммівській інтерпретації, і Дон Жуан відповість “to have”:

Се правда, що мені її (крові. — А.К.) боятись?

Чому мені не взять сього плаща?

Адже я цілий спадок забираю.

Вже ж я господар буду сьому дому! [1, 6, 161]

Зі зміною ціннісних орієнтирів Дон Жуан заперечує себе і гине. “Переродження Дон Жуана підкреслюється змінами в його мові. Палкі розмови про волю змінюються короткими репліками, стверджувальні й окличні речення – питальними” [6, 252].

І лише Командор та Долорес лишаються вірні самі собі. Він — типова людина (“скоріше символ”) своєї епохи. “Середньовічний традиціоналізм, — зазначає А.Гуревич, — не просто консерватизм і влада звички. В установці на старовину вбачали особливу доблесть, саме старе володіло моральною вартістю” [7, 182-183]. Статичність, камінність Командорової натури — найяскравіша риса середньовічного мислення. Він ревно дотримується давніх звичаїв, постійно пильнує “не тільки честі, але й вимог найменших етикети, щонайдрібніших” [1, 6,126]. “Командор і по смерті зостається господарем становища, бо суспільний, життєвий устрій склався за його бажаннями і в його власних інтересах” [8, 45], – слушно відзначає В.Агеєва.

Зберігає самототожність і Долорес. “Се тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути розп’ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук. Якби не було Дон Жуана, то знайшлось би щось інше, для чого вона б “душу розп’яла і заколола серце”…” [1, 12, 462], — так характеризувала свою героїню Леся Українка, якій дуже імпонувала “ніжноуперта вдача Долорес”. Безперечно, ця симпатія авторки до своєї героїні пояснюється спорідненістю їх душ, спільністю життєвих установок та орієнтирів. У листі до А.Ю.Кримського від 27 жовтня 1911 року Леся Українка так характеризувала саму себе: “Я людина еластично-уперта(таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі “трагічний світогляд”, а він такий добрий для гарту” [1, 12, 371-372]. Подібність справді вражаюча: “ніжноуперта вдача Долорес” – “еластично-уперта” авторки “Камінного господаря”! Вісьмома роками раніше письменниця залишила свідчення і про свою жертовність: “…я так само не вмію ніким ні для кого жертвувати, хіба що собою, своїм власним життям…” (Виділено Лесею Українкою. – А.К. Лист до матері від 19 листопада 1903 року) [1, 12, 91].

Жертвує собою і героїня Лесі Українки, здобуваючи для Дон Жуана королівське прощення і папську буллу. Хоча, власне, робить це не стільки для того, щоб повернути йому попередній соціальний статус, скільки в марному сподіванні на духовне зростання свого коханого.

Я щаслива,

що я душею викупляю душу,

не кожна жінка має сеє щастя.

Святий отець нам душу визволяє

Від кар пекельних через те, що я

Взяла на себе каяться довічно

За ваші всі гріхи,[1, 6, 118] –

говорить дівчина. Жертва, на жаль, виявилася марною. Однак фізичні приниження, через які пройшла Долорес, підносять її в духовному плані на найвищі вершини людського духу. Воістину бо сказано: “Хто дбатиме зберегти свою душу, – той погубить її, а коли хто погубить, – той оживить її” (Лука 17,33).

Таким чином, є всі підстави стверджувати, що проблема самототожності, вірності самому собі — одна з головних у драмі Лесі Українки “Камінний господар”. Одні герої твору в погоні за владою та привілеями морально деградують, інші, жертвуючи собою, духовно вивищуються.

___________________________________________

1. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К., 1975-1979.

2. Костенко Анатоль. Леся Українка: Художньо-документальна біографія. – К., 1985. – 393 с.

3. Войтюк А. Блакитна троянда // Войтюк А. Корифеї рідного слова: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник. – Дрогобич, 1991. – С.20–28.

4. Фромм Эрих. Душа человека. – М., 1992.

5. Ортега-і-Гасет Хосе. Тема нашої доби // Ортега-і-Гасет Хосе. Вибрані твори. – К., 1994.

6. Савельєва Єлизавета. Образ Долорес в драмі Лесі Українки “Камінний господар” // Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. – К., 1960. – Т.3. – С.242-254.

7. Гуревич А.Я. Категории средневековой культури. – М., 1984. – 350 с.

8. Агєєва Віра. Чому торжествує Камінний господар? // Слово і час. – 1996. – № 8-9..

9. Біблія.


Інші записи:

Гуманітарний факультет

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю

    Купить Диплом бакалавра по материалам http://originals-diplom.com.