Князь Януш Острозький – політик та оборонець земель руських

4_big

 

Протягом XVІ – першої половини XVII ст. вагому роль в історії України відігравав рід князів Острозьких. Їх ім’я було символом “окремішності” нашої нації, гарантом її політичної та культурної автономії. Серед представників цієї славної династії найбільшою увагою істориків традиційно користувалися Федір Данилович (пом. 1445(?), Костянтин Іванович (1460-1530) та Костянтин-Василь (1524/25-1608) Острозькі, яким були присвячені окремі монографії [11,12,16]. Серед менш знаменитих і досліджених імен цього роду особливу увагу привертає постать останнього Острозького князя – Януша (1554-1620), який був найбагатшим магнатом свого часу та займав найвищу світську посаду в Речі Посполитій – каштеляна краківського. У документальних джерелах збереглось чимало фактів з його життя, які були докладно описані або побіжно згадані в історичних та краєзнавчих працях Н.Теодоровича [13], С.Кардашевича [5], Н.Батюшкова [2], І.Огієнка [10], М.Грушевського [4], Н.Яковенко [14,15] Т. Кемпи [6,7] і багатьох інших авторів минулого та сучасності. Дана робота є спробою на підставі синтезування зібраних матеріалів створити якомога детальний і об’єктивний історичний портрет князя, акцентувавши увагу на різних аспектах його громадсько-політичної діяльності в контексті культурно-історичної ситуації в Україні в др. пол. XVI- на поч. XVII століття.

Старший син Костянтина-Василя Острозького та Софії Тарновської народився в 1554 році. М. Теодорович пише, що при хрещенні він отримав ім’я Іоан, а Янушем був названий, коли перейшов від православ’я до католицизму [13;445]. Свої дитячі роки князь провів головним чином у волинській резиденції батька – Дубні та в замку свого діда по матері – гетьмана Яна Тарновського в м. Тарнові. Великий вплив на його виховання, безперечно, мала мати. Завдяки їй він пізнав основи західноєвропейської ренесансної культури. Свою освіту княжич продовжив при дворі Габсбургів у Відні, де перебував у 1568-1573 рр. Тут, набравшись магнатського блиску та засвоївши  західноєвропейські звичаї, він, проте, втратив православну віру і першим з чоловіків роду Острозьких став католиком.

Після повернення з Відня Януш впевнено розпочав свою політичну кар’єру. На початку 1573 р. взяв участь у елекційному сеймі при виборі нового короля Польщі – Генріха Валуа. У лютому 1574 р. разом із батьком та молодшим братом Костянтином був присутнім на коронації новообраного монарха, але невдовзі король покинув Польщу. Наступною кандидатурою на польський престол став Стефан Баторій, якого активно підтримував К-В. Острозький. У січні 1576 р. він послав Януша на з’їзд прихильників Стефана до Єнджийова [6;75]. Тут відбувся  перший публічний виступ молодого князя. У своїй промові він засудив внутрішні заколоти в країні, а також домагався посилення охорони київського замку. У квітні 1576 р. стараннями свого батька Януш став “справцею”, або підвоєводою київським [7;135].

            Януш швидко зарекомендував себе як здібний воєначальник. У березні 1577 р. він отримав першу перемогу над татарами під Дубно. Використавши зосередження військ Речі Посполитої під Гданськом, на Волинь напала 140-тисячна татарська армія під проводом хана Махмета (Мегмета) Гірея. “Квартяне” військо на кордоні, що нараховувало 2850 чоловік та артилерію, не могло протистояти багатотисячній армії татар. Головною метою “бусурманів” було захопити замок у Дубні та взяти в заложниці дочку князя К.-В.Острозького – Катерину, щоб отримати за неї великий викуп. На допомогу дочці Київський воєвода послав загін на чолі з Янушем, який   витримав облогу замку та відбив ворожий наступ. Як свідчить напис на меморіальній таблиці, встановленій за наказом Януша на пам’ять про свою першу перемогу над татарами в стіну Свято-Троїцького монастиря в с. Межирічі*, 5 березня 1577 р. Януш, “пройшовши через натовпи ворогів на допомогу сестрі Катерині, княжні на Острозі, яку в Дубні оточив і облягав великою силою 140-тисячного війська великий хан татар Мегмет Гірей, не лише хоробро відбив ворожий натиск, але й врятував замок та місто й розбив вороже військо, женучи до села Редька” [3;220]. Останні слова “розбив вороже військо …” дещо перебільшують успіх Януша. Головні сили татар мав розбити К.-В.Острозький, але він зустрівся тільки з одним з відділів війська хана під селом Сковородки біля Константинова. Інша частина татарського війська завдала на Волині страшних спустошень. Шість міст, які належали Острозьким: Дубне, Базалія, Костянтинів, Сулжинці, Красилів, Кузьмін, а також 243 села були пограбовані або спалені. Втрати від набігу татар були такими великими, що в 1577-78 рр. ці землі були звільнені від плати податків [6;78].

Наступну перемогу над татарами, згідно з написом на меморіальній таблиці в Межирицькому монастирі, Януш здобув у лютому 1578 року, коли “бусурмани”, щоб помститися козакам за допомогу, надану Іванові Підкові у його намаганнях заволодіти молдавським престолом, зробили черговий наїзд на землі Поділля та Волині і взяли в облогу самого К.-В. Острозького в його родинному місті Острозі. Як свідчить напис, Мегмет Гірей “вступив у землі Польського королівства з сильним 200-тисячним військом, узяв в облогу Острог і всіма силами намагався його здобути…Але завдяки мужності та воєнному досвіду Януша князя на Острозі, який приніс батькові допомогу через загони варварів, [хан] обманувся у своїх сподіваннях і, лютуючи на перешкоди, відступив, знищуючи все підряд вогнем і мечем” [3;219]. Острозький літописець описав цю подію дещо інакше: князь К.-В.Острозький, який в момент облоги володів тільки своїм приватним замковим військом, був змушений підписати з татарами угоду та відкупитися від них. Автор Острозького літопису записав, що після підписання угоди з татарами князь запросив їх у замок і “частував в замку, і разом з людьми татарськими їли і пили” [1;129].

            У наступному 1579 р.  Януш Острозький разом із своїм надвірним військом, що нараховувало 800 чоловік, взяв участь у війні Польщі з Московією під час Полоцької кампанії Стефана Баторія. Невдовзі після початку війни, у серпні 1579 року, за наказом короля Януш разом з Михайлом Вишневецьким – старостою черкаським та Павлом Сапігою – каштеляном київським спустошив околиці Чернігова У листі до свого зятя Кшиштофа Радзівіла К.-В. Острозький писав, що їх війська заглибилися на 40 миль Чернігово-Сіверської землі, дійшовши до Стародуба, Радогощі, Почепова [6;81-82]. Вояки захопили кілька тисяч полонених, спалили сотні сел, що сприймалось тоді як велика „військова удача” [15;195]. Проте К.-В.Отрозький не був палким прихильником війни з Москвою. Набагато важливішим, на його думку, було спільно виступити об’єднаними силами проти “бусурманів”.

У наступних московських кампаніях С. Баторія 1580-го та 1581-го рр. Януш, очевидно, не брав особистої участі, залишаючись як підвоєвода київський на сторожі земель руських і забезпечуючи надійну охорону південних кордонів Речі Посполитої. У цей час він здобув ще одну значну перемогу над татарами біля річки Соб (нині Вінницька обл.) [5;49]. Про неї залишився напис на одній з меморіальних таблиць у церкві Межиріцького Свято-Троїцького монастиря. Згідно напису, “Року Божого 1581, на четвертий день після свята Вознесіння Богорівної Діви, коли С.Баторій, польський король, облягав і здобував у Московії місто й фортецю Псков, Януш, князь на Острозі, граф на Тарнуві малою силою щасливо розігнав і піддав знищенню біля р. Соб 7 тисяч татарського війська, яке рушило на грабунки і здобич…”[3;221].

У 1582 р. Януш уперше став на весільний рушничок. Його обраницею була 16-річна Зузанна Середі, дочка одного з наймогутніших угорських магнатів – Єжия Середі та онука старости угорського та губернатора семиградського – Каспера Середі [7;136]. При дворі Стефана Баторія, який сам мав угорське походження, шлюб на Зузанні значно зміцнив авторитет Януша. Завдяки протекції короля на початку 1585 р. Януш був обраний сенатором, а в січні того ж року отримав на сеймі  найпочесніше звання на руських землях – маршалка волинського [7;136]. Це був важливий аванс у його стрімкій політичній кар’єрі.

Після несподіваної смерті Стефана Баторія у 1586 р. Януш відіграв значну роль у виборі нового короля. Під час елекційного (виборчого) сейму, що розпочався 30 червня 1586 року, він намагався примирити опозиційні партії: Замойського, що підтримувала кандидатуру шведського королевича Зигмунта ІІІ, та Зборовського, що підтримувала кандидатуру Максиміліана Габсбурга (брата цезаря Рудольфа ІІ).

            У таборі “замойщиків”, крім кандидатури “Пястів”, висувалися і кандидатури Костянтина-Василя та Януша Острозьких, але у порівнянні з батьком шанси Януша були незначними. Секретар папського нунція – Горацій Спаноцці визначив можливість вибрання батька і сина такими словами: “Що стосується Костянтина князя Острозького, дві речі, здається, говорять за нього. Одна – що вважається за найбагатшого та наймогутнішого пана в цілому королівстві, друга – що є загальновизнаним, за чоловіка розумного, щирого, відвертого, відважного і доброго у найвищому ступені. Проте дві інші речі будуть на перешкоді, одна – що він є русином і з того можна судити, що не дуже будуть хотіти його поляки, як і литвини, які так само будуть домагатися трону. Інша – що сповідує релігію грецьку і є головним заступником і оборонцем схизматів” [6;195]. Що стосується Януша, за словами Спаноцці,  “не можна сподіватися, щоб за життя батька Річ  Посполита хотіла вибрати його за короля” [6; 195].

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

            Проте Януш був дуже бажаним союзником для обох головних претендентів на корону Речі Посполитої. Збереглися листи до нього цезаря Рудольфа ІІ та Зигмунта ІІІ Вази з проханням надання військової підтримки. Особливе значення могла б мати допомога Януша цезарю Максиміліану, коли він, з’єднавшись з військами Зборовських, С. Стадницького та С. Гурки, намагався оволодіти місцем коронації – Краковом, що був у руках прихильників Зигмунта ІІІ. Проте Януш із своїм загоном не прийшов йому на допомогу. Зигмунт ІІІ розцінив це як підтримку своєї кандидатури. І, хоча Януш  не був присутнім на його коронації 27 грудня 1586 року, (родину Острозьких представляв його молодший брат Костянтин, який отримав за це звання чашника литовського), це не зіпсувало добрих стосунків між Янушем та королем [6;198]. Молодий князь ставав одним з головних провідників антиканцлерівського табору і здобував у короля все більше уваги та прихильності.

Коли на початку 1590-х років почалася колонізація українських наддніпрянських степів і згідно з постановою сейму 1590 р. король надавав величезні ділянки на вічне володіння шляхтичам, які прислужилися йому та Речі Посполитій, серед магнатів, що дістали найкращі землі, були також Костянтин-Василь та Януш Острозькі. У 1590 р., крім земель, Януш отримав звання богуславського та білоцерківського старости, що певною мірою забезпечувало йому контролювання ситуації на українських кордонах [7;141]. Князі Острозькі швидко опановували нові володіння, на яких будували “фортеці на шляхах від поган з великим коштом і великою користю для Речі Посполитої” [6;207]. Януш заснував близько десяти нових сіл і два міста: Василів та Обухів [7;151]. 

Плани Острозьких ставали все більше не на руку козакам, які до цього почувалися на Дніпрі повноправними господарями. У такій ситуації вистачало однієї іскри, щоб розгорілася велика пожежа. Цією іскрою став конфлікт Януша із запорізьким ватажком Кшиштофом Косинським, який розпочався в кінці 1591 р. і призвів до козацько-селянського повстання. Як пише С. Кардашевич, Кшиштоф Косинський був польським шляхтичем з Підляшшя, служив при дворі князя Костянтина, але на початку 1590-го р. втік до запорожців [5;40]. Косинський також мав чимось прислужитися Речі Посполитій, за що Зигмунт ІІІ за посередництвом Яна Замойського надав йому маєток Рокитно. Саме цей маєток і став яблуком розбрату між Косинським та Янушем. За словами Януша, Косинський продав маєток Олександрові Вишневецькому, від якого відкупив його Януш [6;207]. Дійшло до приниження Косинського васалом К.-В. Острозького – Дмитром Курцевичем Билиною – підстаростою білоцерківським. Це спровокувало наїзд козаків під приводом Косинського на будинок Билини в Білій Церкві 29 грудня 1591 року [6;208]. Пограбувавши будинок, забравши коштовності, гроші та права Януша на староство білоцерківське, козаки від’їхали, але, так легко відчувши себе переможцями, почали грабувати інші маєтки та володіння Острозьких. Спустошили Піков, Бялогруду, Переяслав, околиці Острополя, Костянтинів, Чуднів. Тому на сеймі 1592 р. К.-В. Острозький домагався порушення справи проти низовців. У другій половині 1592 р. Косинський з кількома тисячами козаків знову пограбував володіння Острозького на Волині, зокрема, зайняв одне з найважливіших міст – Острополь. Василь – Костянтин мобілізував усе своє військо та загони синів. До них приєдналися старости прикордонних міст. Перед наближенням з’єднаних сил магнатів Косинський залишив Остропіль і повів своє військо на схід. Під містечком П’ятка, біля Чуднова, що належав Янушу Острозькому, 2 лютого 1593 р. відбулася вирішальна битва, у якій військо  Януша вщент розбило козаків. У них відібрали хоругви та 26 гармат. Перемозі під П’яткою Януш надавав особливого значення. Напис про неї був вирізьблений на одній з мармурових таблиць, встановлених у Троїцькому межирицькому монастирі. Придворний поет К.-В.Острозького Шимон Пекалід присвятив війні князя з низовцями латиномовну поему „De bello Ostrogiano…” (1593, опубл.1600р.), у якій наслідуючи поему Вергілія “Енеїда”, порівняв війну Острозьких з козаками із війною греків з троянцями. У натхнених віршах Пекалід висловив думку багатьох своїх сучасників-поляків, в очах яких Януш був рятівником вітчизни, світоносним переможцем порушників сталого світопорядку – “Мужів з-за Порогів”. Повстання під приводом К.Косинського було першим значним виступом козаків і селян проти польської магнатерії. Король добре усвідомлював, яку велику послугу надав Януш Речі Посполитій, розгромивши низовців, тому не поскупився на нагороди. 25 лютого 1593 р. за перемогу під П’яткою князь отримав від Зигмунта ІІІ найвищу світську посаду в Речі Посполитій -каштеляна краківського [7;140]. Це мало велике значення для посилення авторитету та могутності не тільки роду князів Острозьких, але й усіх руських родів у Речі Посполитій. Проте краківська шляхта була цим дуже незадоволена, висловивши свою неприязнь через неприсутність на урочистому в’їзді Януша до Кракова 6 квітня 1593 року [7;140]. Нового каштеляна вітали лише урядовці, а також духівники з краківського капітулу та двір кардинала Єжия Радзівіла. Протягом декількох років Янушові довелося перемагати недовіру польської шляхти, чого він врешті-решт домігся. Крім посади каштеляна краківського, Зигмунт ІІІ відзначив Януша наданням йому кількох староств не дуже дохідних, але стратегічно важливих міст. Крім староств богуславського та білоцерківського, отриманих ще в 1590 році, у 1596 р. Януш отримав староство канівське та черкаське. Згодом, у 1603 р. від батька йому перейшло староство володимирське і в 1615 р. – староство переяславське [6;178].

Окрилений своїми бойовими та політичними успіхами, Януш прагнув  перемоги значно вищого порядку. Він палко підтримував ідею Габсбургів щодо створення антитурецької коаліції європейських християнських держав, сумісними зусиллями яких можна було б зупинити агресивні наміри Туреччини. На сеймах  1595-97 рр. активно виступав за участь Речі Посполитої у війні проти Порти, хоча К.-В.Острозький, Ян Замойський, король та більшість сенаторів ставились до цієї справи більш скептично. Януш зобов’язався зайнятися вербуванням козаків на службу австрійському цесарю і робив це поза плечима влади [7;141]. Разом з посланцем цесаря Ериком Ляссотою він завербував близько 3 000 низовців. Козаки, які ще недавно були супротивниками князя, ставали його союзниками у боротьбі з Туреччиною. Питання створення антитурецької ліги порушував у цей час і Ватикан. У квітні 1594 р. папський секретар Олександр Комуловиць зустрівся з Янушем Острозьким та Миколаєм Язловецьким. Під час переговорів було визначено, що Януш повинен був напасти на землі турецьких васалів – Молдавію та Валахію, а Язловецький – на Крим [6;212]. Але цього не довелось зробити. Самостійні дії Януша у царині закордонної політики не подобалися Яну Замойському. Тому він  доніс про плани Януша королю і попрохав заборонити Острозькому всілякі самовільні дії, що король і зробив, вважаючи, що Корона ще не готова до війни з Туреччиною. Отже, Янушові так і не вдалося домогтися співпраці Речі Посполитої з Габсбургами в справі створення антитурецької коаліції, і  його політична діяльність у цьому напрямку зазнала повної поразки. 

На початку XVII століття найголовнішою проблемою зовнішньої політики Речі Посполитої  стає московське питання. У справі самозванця Григорія Отреп’єва, який, видавши себе за чудом врятованого сина Івана IV – Дмитра, намагався захопити московський трон, Януш, як і його батько, зайняв вкрай ворожу до лжецаревича позицію. У цей час, коли після смерті Олександра, що помер 2 грудня 1603 р., здоров’я старого князя значно погіршилося і він, тяжко переживаючи втрату свого улюбленого сина, лежав прикутий до ліжка паралічем, Януш став головним помічником і  виконавцем волі свого батька. Як і К.-В.Острозький, він завжди виступав проти різних політичних авантюр і не був зацікавлений у війні з Москвою: анархія на польсько-московському кордоні негативно позначилась би на економічному становищі його київських земель. Дії, скеровані Острозьким проти Дмитра, були також реакцією на посольство Московського патріарха Іова, що прибуло на початку 1604 року. Через посла Афанасія Пальчикова патріарх, виступаючи від імені всього Московського собору, просив не вірити і не підтримувати Дмитра, як єретика і самозванця. Іов звертався до князя з проханням спіймати Отреп’єва і відправити до Москви [6;229]. Але у цей час “царевич” вже покинув землі Острозьких і перейшов спочатку в Гощу – до Габріеля Гойського, а потім – до Адама Вишневецького та Юрія Мнішека і разом з цими магнатами отримав майже благословення Зигмунта ІІІ на похід до Москви. Коли Януш Острозький довідався про підтримку королем походу Лжедмитрія, у листах до Зигмунта, написаних 12 січня та 2 березня 1604 року, він спробував переконати короля, що претендент на московський трон є звичайним монахом, якого він знав як ченця ще під час його перебування в Дерманському монастирі, писав, що при Дмитрові знаходяться люди свавільні, які шукають у поході на Москву лише задоволення власних амбіцій [6;229]. Януш жадав від Зигмунта, щоб той “загрозив бандитам і всім, хто приєднується до нього”, намагався переконувати польських магнатів не підтримувати “царевича”. Проте справа зайшла вже занадто далеко. Острозькі, як і інші противники “дмитріади”, вже не могли змінити збігу обставин: у листопаді 1604 р. “Дмитро” розпочав свій похід. Януш не змінив свого ставлення до нього навіть і тоді, коли  20 червня 1605 р. Дмитро сів на троні. На сеймі 1605 р. Януш виступив з різкою критикою політики короля щодо підтримки “царевича”, виявляючи  стійкість своїх переконань та політичну прозорливість, яку невдовзі підтвердили події безславного закінчення “дмитріади” та загибель самого Г.Отреп’єва  17 травня 1606 року.

У 1605-1607 рр. Януш активно виступав на сеймах, захищаючи права православних. Хоча сам був ревним католиком, робив це, виконуючи волю старого батька. Зокрема, він відіграв важливу роль у тому, щоб на сеймі 1605 р. архімандритом Києво-Печерської лаври був затверджений кандидат від православних Єлисей Плетенецький і була прийнята конституція Релігія грецька, згідно з якою жодна церква або монастир не могли бути відібрані від православної церкви [6;168]. Януш активно підтримував православних і під час рокошу під приводом Зебжидовського 1606-1607 років, на якому він виконував роль посередника між Зигмунтом ІІІ та шляхтою. Представник К.-В.Острозького – Єлисей Плетенецький та інші православні владики домоглися, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються грецької віри. Враховуючи ситуцію великого невдоволення в країні, король погодився на їх реалізацію, У прийнятій на  травневому сеймі 1607 р. конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано  вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривень протягом року зректися своїх посад тим духовним особам, які займали  їх кілька [6;169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань Костянтина-Василя та Януша Острозьких. 

Однією з найбільш болючих політичних проблем, що хвилювала Януша в 1610-ті роки, була проблема оборони земель України  від наїздів татар. Користуючись тим, що з початком війни Речі Посполитої з Москвою  (1609 р.) більшість коронних військ була в Росії, татари нападали все частіше. У рік траплялося кілька більших і менших нападів татар. У листі від 3 липня 1610 р. Януш доносив королеві: “ворог Христа” татарин так сильно зачастив на землі Вашої Королівської Милості, що майже кожний тиждень шаблею та вогнем не перестає працювати” [7;148]. В інших листах до короля, написаних князем 21 вересня 1610 року з Острога, 1 березня 1611 року із Степані, 2 квітня 1611 року із Володимира, також повідомлялось про часті татарські набіги. Боротьба з татарами  була головним обов’язком Януша як старости багатьох міст та володаря величезних земель. Якщо у першій пол. 1609 року, швидко зблизившись з королівською сім’єю після смерті батька, він обіцяв Зигмунту ІІІ виставити тисячний почет для участі в московській експедиції [9;327], то на сеймі 1611 р. він не шкодував сил, щоб переконати короля закінчити війну з Москвою, що звільнило б значні сили для оборони держави від татар [7;148]. Чи не найважливішу роль в обороні українських земель від татар князь надавав козакам і докладав чимало зусиль, щоб долучити їх до цієї справи. У листопаді 1614 р. Януш, як експерт по козацьких справах, разом з С.Жолкевським та Я.Заславським брав участь у переговорах з козаками в Житомирі, які привели до порозуміння. Запорозці погодилися на умови, представлені їм комісарами, зобов’язувалися охороняти кордони Речі Посполитої від татар і турків, не пускати їх за Дніпро, а взамін отримували 10 000 злотих щорічно [7;149].. У 1617 р. Януш на чолі своїх надвірних загонів брав участь у поході гетьмана Станіслава Жолкевського проти турецької армії Іскандера Баши, у вересні 1618 р. командував своїми загонами в битві з кримськими татарами під Ориніним [7;153]. У листопаді 1619 р. брав участь у чергових переговорах з козаками. Урядова комісія, членом якої він був, погодилася розширити козацький реєстр до 3 000 і регулярно виплачувати їм жалування, сума якого була збільшена до 40 000 злотих [7;154]. Козаки цікавили Януша до кінця життя. Він розумів, що у боротьбі з Туреччиною польській армії не обійтися без їх допомоги. Чимало уваги приділяв він фортифікації своїх міст та замків, особливо розбудував  укріплення в Дубні та в Межирічі.

На початку XVII ст. Януш став одним з найбагатших магнатів Речі Посполитої. Крім значних маєтків, які він отримав до того часу в спадок від матері, а також у посагу від першої дружини Зузанни Середі, та  величезних земель, подарованих королем на Наддніпрянщині, у березні 1603 року, після розподілу батьківської спадщини між ним та братом Олександром, Янушові дісталась половина Острога з Межирічем, а також Дубно, Степань, Базалія, Константинів, Красилів, Кузьмин, Сулжинці, П’ятка, Янушполь, частина Тамова, Чуднів з Романовим, Краснополь, Давидівці та давні руські землі Тарновських. Якими величезними землями він володів, свідчить складений згодом після його смерті опис його нерухомого та рухомого майна, у якому значилось 80 міст, 2700 сіл, 600000 золотих, 400 000 талерів, 30 бочок ламаного срібла, 700 їздових коней, 4 000 звичайних коней [6;189]. Янушові належали значні території у Краківському, Сандомирському, Волинському, Київському воєводствах. Його стараннями була завершена справа життя трьох поколінь князів Острозьких – створена найбільша в історії Речі Посполитої маєткова імперія. Однак у князя не було нащадка, якому б він міг передати свою величезну спадщину. З дружиною Зузанною Середі він мав дві дочки – Елеонору, видану заміж за Ієроніма Язловецького, воєводу подільського, а після його смерті – за Яна Єжия Радзівіла, каштеляна троїцького, а також – Евфрузину, видану заміж за Олександра Заславського, воєводу київського. Після втрати Зузанни Середі, що померла в 1596 році, в листопаді 1597 р. Януш одружився з 15-тирічною Катериною Любомирською, дочкою тодішнього каштеляна Малопольського, але із другою дружиною дітей не мав [7;143]. Отже, щоб не розпорошити свої володіння, ще за життя батька він почав справу щодо створення ординації (нероздільних земель). У 1605 р. сейм дав на неї згоду, а в 1609р. – офіційне підтвердження сеймовою конституцією [7;150].      

У листопаді 1612 р. 59-літній Януш несподівано втретє одружився з 18-літньою дочкою сяноцького хорунжого Теофілею Тарлувною [7;149]. Спочатку цю дівчину полюбив молодий С.Конєцпольський, який перебував тоді на службі у Януша, і звернувся до князя з проханням допомогти йому укласти шлюб. Але, коли Януш поїхав до батьків Теофілії Тарлувни, щоб посватати її, то сам так закохався у неї, що вирішив одружитися, домовившись з Конєцпольським, що допоможе йому підшукати нову шлюбну партію. Януш прагнув мати сина, який би став спадкоємцем його величезних володінь. Нарешті 23 квітня 1618 р. народився довгоочікуваний нащадок – Януш -Володимир. Проте батько тішився ним недовго. Вже перед червнем 1618 р. малюк помер [7;149].

Протягом 1613-1618 рр. Януш кілька разів змінював ординацію, сподіваючись, що власником земель стане все ж його син. Після втрати нащадка, в червні 1618 р., остаточна редакція ординації була вписана в акт люблінського трибуналу [7;150]. Отже, всі свої володіння Януш розділив на дві частини: „дідичну” (спадкову), що підлягала розподілу між членами родини, і ординацьку, яка була нероздільною. Вона охопила меншу частину володінь князя, до неї увійшло 24 міста та 592 села, зокрема: половина Острога з Межирічем, Дубно, Степань, Костянтинів, Базалія, Сулжинці, Чуднів, П’ятка, Янушполь, Чартория, Санополь, Мирополь, Немілка, Забожиця, Красилів, Кузьмин, Саків, Дєтковичі, Сміловичі [6;188]. Після великих вагань Януш вирішив віддати ординацію своєму онукові Владиславу-Домініку, народженому від дочки Евфрузини з князем Олександром Заславським.

            12 вересня 1620 року, напередодні сумної поразки Речі Посполитої під Цецорою, Януш помер. 3 листопада 1620 року його поховали в тарнівському костелі біля його першої дружини Зузанни Середзянки [7;154]. Після смерті Януша ординацію разом з титулом князя Острозького успадкував малолітній Владислав-Домінік Заславський, який на той час перебував під опікою батька [5;54]. Дідичну частину успадкував коронний канцлер Томаш Замойський (чоловік середньої дочки  Олександра Острозького – Катерини), а в 1622 р. 6 січня (в день Трьох Королів) ці володіння були розділені поміж трьома дочками Олександра: Софією, Катериною та Анною і через них перейшли до князів Любомирських, Замойських, Ходкевичів [7;150].  

            Із смертю Януша славна династія князів Острозьких припинила своє існування. Згасання роду Острозьких, як і інших великих князівських родів, було знаком часу, збігалося і було обумовлено початком занепаду Речі Посполитої. Сумна доба політичної, культурної та духовної кризи Польщі, внутрішніх негараздів, загострення національних та релігійних конфліктів, згасання ренесансної культури не могла породити великих особистостей, як це було в період розквіту держави. Януш займав найвищу світську посаду в Речі Посполитій і був найбагатшим магнатом свого часу. Але історична роль не визначається посадами та багатством. Порівняно з найвизначнішими представниками роду Острозьких – великим полководцем – гетьманом литовським Костянтином Івановичем та великим меценатом рідної культури Костянтином-Василем історія призначила Янушу значно скромніше, проте гідне та почесне місце. У пам’яті нащадків він залишився, насамперед, як вірний захисник вітчизни, який неодноразово рішуче боронив рідні землі від набігів татар, як талановитий дипломат, що міг вдало використати політичну ситуацію для вирішення як суспільних, так і власних проблем, та як  ревний християнин, проте релігійна політика князя є темою окремого дослідження. У своїх діях він керувався не лише власними інтересами, прагненням слави та багатства. Шляхетська гордість і заповзятість поєднувалася в його душі  з істинною любов’ю до Бога та до свого народу, відповідальністю за долю вітчизни. Це усвідомлювали його сучасники. Саме з таких позицій оцінив роль князя Захарія Копистенський у своїй знаменитій “Палінодії”, що була видана вже після смерті Януша в 1621-1622 рр. “Заїсте, не годить ми ся ту мимо ити и пресвитлого кнежати Іоанна Острозького, каштеляна Кракевського, которого нехай будет имя на всі сторони світа славно, бовем народ свой роский любив, віру отцев своїх величав, и за то на нем отцовское одпочило благословение” [8;102]. Такими словами Україна прощалась з останнім князем Острозьким. 

 

Список використаних джерел:      

1. Бевзо О.А. Львівський літопис і острозький літописець. Київ, 1971. – С.129.

2. Волынь. Исторические судьбы юго-западного края. Выдана в министерстве внутренних дел И.Н. Батюшковым.- С-Петербург, 1888.

3. Голубев С. Межирицкая церковь. // Труды Киевской духовной академии. – 1876. -№4. – С.215-227.

4. Грушевський М.М. Історія України – Руси. – Т.5. – Львів: Наукове Товариство імені Шевченка, 1905. Перевидання: Київ: Наукова думка, 1994. – 637 с.

5. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa: Gebethner i Wolff. Kraków: G. Geberthner i spółka, 1913 -290 s.

6. Kempa T. Konstanty Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołynskiej. Torun: Wydawnictwo Uniwersytetu Nikołaja Kopernika, 1997. – 288 s.

7. Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. – Torun: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2002. – 194 s.

8. Копистенський З. Палінодія. // Українська література XVII ст.- Київ,1987.-c.102.

9. Кулаковський П.М. Князь Януш Острозький і поунійна релігійна боротьба. // Осягнення історії. – Острог: Острозька академія, Нью-Йорк: Українське історичне товариство, 1999. – С.324-332. – С. 327.

10. Огієнко І.І. Князь Костянтин Острозький і його культурна праця. – Кенора: Українська православна громада, 1958. – Перевидання: Київ: Світязь, 1992 – 216 с.

11. Сказание о преподобном Феодоре князе Острожском. Составлено по изысканиям Гильфердинга, Зубрицкого, Хойнацкого, Палацкого, Максимовича. – Почаев, 1876. –39с.

12. Саганович М.Г. Айчызну сваю бароня: Канстанцін Астрожскі. – Минск, 1992. –60 с.

13. Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев: типография Почаево-Успенсой лавры, 1889. – 1120 с.

14. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття (Волинь і Центральна Україна) – Київ: Наукова думка, 1993. – 414 с.

15. Яковенко Н.М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII століття. –Київ: Критика, 2001. – 416 с.

16. Ярушевич А.(?). Ревнитель православия князь Константин Иванович Острожский (1461-1530) и православная литовская Русь в его время. – Смоленск, 1890. – 249 с.

Інші записи:

    Не знайдено

Факультет політико-інформаційного менеджменту

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю

    Купить аттестат еще по теме.