Автор статті:

Євген Борисович Боднар

Ще в ХІХ столітті фундатори психології народів філософ М. Лацарус та мовознавець Г. Штейнталь вважали мову „першим проявом” народного духу – хоча і не єдиним, адже мова може бути занесена ззовні. Однак навіть і в такому випадку порівняння початкової мови з її пізнішими формами дозволяє визначити національні тенденції, адже нація завжди накладає свій відбиток на мову. 
М. Хайдегер стверджував, що для людини світ її рідної мови – це „дім буття”, „найінтимніше лоно культури”. М. Унамуно писав, що мова – це кров духу. Слід додати, що вона є також основою суспільства. Існує фундаментальна різниця між мовою, з одного боку, і традиціями, релігією та нацією – з іншого. Люди різної національної приналежності і різного віросповідання можуть перебувати в перманентному конфлікті одне з одним, користуючись при цьому однією й тією ж мовою. Але найбільше проблемних ситуацій (потенційно гострих конфліктів) виникає в країнах з двома і більше лінгвістичними спільнотами – наприклад, Бельгія, Канада, Швейцарія, Україна тощо. Як стверджує С. Хантінгтон, „зазвичай „мовні війни” розгорялися напередодні виборів чи то спалахували у зв’язку з ініціативами уряду, роботодавців або навчальних закладів” [1, с. 252].
Як правило, етнічна свідомість груп та індивіда не актуалізована за умови існування стабільних етнічних відносин або в моноетнічному середовищі. Чинником, який збільшує можливість етнічних конфліктів і водночас сприяє актуалізації етнічності, є мовні проблеми, які час від часу виникають у поліетнічному суспільстві. До речі, „за визначенням відомих фахівців у галузі дослідження етнонаціональних процесів (наприклад, Г. Бруннера, Німеччина), якщо представники інших від титульного етносів становлять понад 10 % населення країни, то таку країну можна класифікувати як поліетнічну” [2, с. 94]. Україна за етнічним складом населення є гетерогенною, оскільки відсоток національних меншин складає 27 % жителів неукраїнського (в етнічному сенсі) походження.
Таким чином, етнічність ніколи повністю не зникає і за певних обставин може посідати домінуюче становище в будь-якому суспільстві. Як правило, етнічна свідомість груп та індивіда не актуалізована за умови існування стабільних етнічних відносин. Зростання етнічної ідентичності, що торкнулося населення багатьох країн на всіх континентах, спочатку навіть одержало назву „етнічного парадоксу” сучасності, бо супроводжувало зростаючу уніфікацію духовної і матеріальної культури. Нині етнічне відродження розглядається як одна з основних рис розвитку людства наприкінці ХХ – початку ХХІ століття.
Аналіз останніх досліджень і публікацій
У світовій науці окремі спроби проаналізувати причини виникнення „мовних конфліктів” і, відповідно, їх впливу на актуалізацію етнічної ідентичності здійснювали А. Бєлік, Дж. Де-Вос, І. Кон, В. Малахов та інші. Щоправда, у більшості випадків вчені робили акцент на взаємозв’язку „мовний конфлікт – етнічна ідентичність”, тоді як вплив мовного конфлікту на формування національної ідентичності практично залишався поза їх увагою. У поліетнічному середовищі етнічна та національна ідентичність явища не тотожні, як це спостерігається у моноетнічному середовищі. Так, Б. Андерсен, Е. Хобсбаум вважають, що під явищем етнічності слід розуміти вселюдський спосіб вираження лояльності до культури свого народу і територія її дії охоплює всю, без винятку, земну кулю. Ідентифікувати себе з якимось етносом – означає віднайти свою „самість”, свою духовну суть. Більшість фахівців вважає найголовнішим в етнічності емоціональний компонент. Визначаючи етнічність, вони говорять про „почуття” – почуття належності, почуття солідарності, почуття „своїх” і „чужих”. Якраз „почуття”, а не свідомість стає віссю, навколо якої складаються конститутивні принципи етнічності. Мобілізована етнічність може ставити за мету – як крайній варіант – створення моноетнічної держави. Національне, на відміну від етнічності, має раціональну природу. Нація розуміється як символ, використання якого саме творить реальність.
Не випадково ще в ХІХ столітті О. Потебня утверджував психологічну, а не соціальну основу етнічної спільності й розрізняв народність (етнічність) і національність. Поняття „народність” визначається у нього насамперед мовою. Ідея ж національності – це результат певних умов життя. „Народність, з точки зору мови, є поняття, що відрізняється від так званої „ідеї національності” [3, с. 176]. Проте ці поняття настільки пов’язані одне з одним, що потребують ретельного розмежування.
Поняття „нація” асоціюється передусім з „громадянством”, „державою” і означає певну територіальну політичну спільноту, тоді як етноси відрізняються один від одного особливостями мови, культури, психіки. Нація об’єднує членів суспільства на основі повсякденної спільної праці сьогодні, а етнос – на основі спільного походження в минулому.
Етнос, у сенсі традиційної етнографії, означає „ми-групу”, яка складає уявну спільноту. І з цією приналежністю погоджуються як члени групи, так і всі інші. Держави-нації, як правило, складаються більше, ніж з однієї такої „ми-групи”. Також одна „ми-група” може жити в двох або більше державах-націях. Бельгія та Швейцарія є прикладами першого, а євреї – другого випадку. Тобто, держава-нація базується на понятті демосу, загального волевиявлення, яка виходить за межі етносу.
Національна ідентичність співпадає з етнічною ідентичністю тоді, коли поняття нація трактується як „етнічна нація” і, навпаки, між ними існує розходження, якщо під нацією розуміємо „націю-державу”.
Мета – визначення взаємозв’язку мови, мовних конфліктів з конструюванням етнічної та національної ідентичності.
Виклад основного матеріалу
До недавнього часу сфера етнічних відносин була тихою гаванню у суспільствознавстві, і першою відповіддю на зростаючу хвилю етнічних конфліктів було трактування останніх як епіфеноменів. Особливо примітним для кінця 1950-х – початку 1960-х років було уявлення, що етнічні конфлікти (і ширше – етнічні проблеми) відійдуть на задній план по мірі того, як країни, що розвиваються, прилучатимуться до модернізаційного процесу. Цей так званий модерністський підхід спрямований на уніфікацію культур, на зміну якому прийшов постмодерністський, спрямований на збереження різниці.
Утвердження національної свідомості є захисною реакцією суспільства на руйнівний вплив відцентрових сил, пов’язаних з глобалізацією. Нині момент „відродження етнічних джерел” властивий навіть таким розвиненим країнам, як США, Франція, Німеччина. Так, у США загальноприйнята назва нації — „американці” стосовно групи людей почало вживатися рідше, частіше замість нього використовується „афроамериканці”, „латиноамериканці” тощо.
Ресурс етнічності почав відігравати важливішу роль у соціально-політичних відносинах, в організації та мобілізації суспільних сил. Організаційно сформувалися й набули значного впливу національні рухи, які прагнуть переглянути політичні, соціально-економічні і культурно-мовні аспекти життя.
Не секрет, що кожна держава починається з національної мови, яка є основою культури, національної моралі, самоідентифікації. Мовна свідомість народу — це ознака його зрілості, національно-державницької самовизначеності.
Мова є основним середовищем визначення, збереження й передачі соціального досвіду та інструментом об’єктивації суб’єктивних значень. Вона перетворює психологічні феномени на соціальні факти, надає індивідуальним переживанням інтерсуб’єктивне значення. Подібна функція мови лежить в основі конструювання етнічної ідентичності. За мовною ознакою людина шукає насамперед собі подібних, або, як кажемо, ідентифікує себе. Мова, окрім того, що виконує роль основного інструмента формування ідентичності, своїх комунікативних функцій, слугує ще й певним символом.
Згідно з поглядами американського вченого Л. Фоллерса, найсерйозніші проблеми націй і національних держав найчастіше пов’язані не з економікою, політикою чи обороною, а з нематеріальними, невідчутними символами. Ці символи конкретизують почуття власної гідності і самоповаги. Будь-яка нація і будь-яка національна держава повинні визначити для себе (усвідомлено чи неусвідомлено), за допомогою яких символів вони хотіли б виразити свої уявлення про себе як таких на індивідуальному і колективному рівнях. Особливо багато труднощів з виробленням і реалізацією національної ідентичності виникає тоді, коли певна нація включає в себе кілька етно-лінгвістичних груп. Проблема самовизначення нації та усвідомлення національної ідентичності бере свій початок – в європейському контексті – у давній Греції. Якраз давньогрецькі мислителі сформулювали „мовно-культурний” принцип самоідентифікації: кожен, хто розмовляє грецькою мовою, – еллін, кожен, хто розмовляє незрозумілою мовою і дотримується інших звичаїв, – варвар.
У символічному виробленні етнічності виокремлюють два рівні – дискурсивний (понятійний, логічний) і недискурсивний (тілесний, образний). На недискурсивному рівні сама ідея передається не через поняття, а за допомогою образів (аудіальних, візуальних, тактильних). Особливості вимови, національна музика, кухня, архітектура – всі ці маркери розрізнення, що зазвичай не відіграють істотної ролі в соціальній комунікації, в умовах конфлікту набувають особливої значущості. „Якраз на цих знаках чужої етнічності, – стверджує В. Малахов, – концентрується енергія ненависті, причому її інтенсивність ніяк не залежить від „глибини” розрізнення, від „дійсної” культурної дистанції між групами, що вступили у протиборство” (4, с. 124 – 125).
На дискурсивному рівні маємо справу з нараціями – розповідями, які є підосновою всіх літературних жанрів. Якщо текст сам по собі створює, то нарація засновується на чомусь зовнішньому. В дослідницькій літературі нарація визначається як „колективна пам’ять”. Спільне ж минуле неможливе без специфічних зусиль з його конструювання. Зазвичай найбільша роль у такому конструюванні належить еліті суспільства. Від її трактування залежить статус, який отримає визначальна подія тієї чи іншої національної історії. Чи стануть події, які відбувалися на майдані Незалежності в листопаді – грудні 2004 року міфотворчою датою в процесі будівництва української нації, чи ці події назвуть народним бунтом, залежить від того, яке значення цій події буде приписане.
Отже, у дискурсивному виробленні етнічності першість належить інтелектуалам. Участь інтелектуалів в ідеологічному виробленні конфліктів носить як опосередкований, так і безпосередній характер (В. Малахов). Продуковані в інтелектуальному полі теорії цілком органічно стають чинником формування міжетнічних конфліктів. В сучасних конфліктах, які розгортаються в індустріалізованих країнах, акцент зміщується з конфлікту інтересів (матеріальні цінності) на конфлікт визнання (ідеальні цінності). Володіння престижними цінностями є цілком реальним предметом для етнічного конфлікту. Проблеми престижу і символів, на відміну від матеріальних інтересів, набагато важче вирішити, адже символічні вимоги зазвичай не піддаються перерозподілу і компромісу.
Етнічність як така більше пов’язана з символічним значенням окремої мови, а не з її фактичним використанням всіма членами групи. Ірландці і шотландці використовують гельську мову як символ своєї кельтської або шотландської етнічності. Але для того, щоб реально належати до тої чи іншої групи, не обов’язково розмовляти гельською мовою.
Схожа ситуація склалася і в Україні. Згідно з переписом 2001 року, українці в Україні складають 77,8 % від загальної кількості населення, росіяни — 17,3 %. Українську мову вважає рідною 67,5 % населення України, російську мову визначили як рідну 29,6 % населення. 85,2 % українців рідною вважають мову своєї національності й лише 14,8 % — російську.
М. Шульга аналізує мовну практику за такими критеріями, як національне самовизначення, уявлення про рідну мову, мова спілкування в родині, мовні преференції у роботі з документами. Найгірший показник україномовності суспільства вимальовується за останнім критерієм: традиційно лише 40 — 45 % респондентів обирає україномовні анкети. Найвищий же рівень україномовності спостерігається у спілкуванні в родинах, а саме цей критерій можна вважати найоб’єктивнішим, бо саме тут найкращі умови для вільного вибору — не впливає позиція начальства та не тисне російськомовне оточення. Отже, як стверджує М. Шульга, в сімейному спілкуванні співвідношення мов становить 50:50, і ця пропорція, мовляв, свідчить, що наше суспільство складається з двох приблизно рівних мовних спільнот.
Донедавна етнічний конфлікт, як правило, скоріше трактувався з точки зору політичної боротьби за територію, аніж з культурно-психологічної точки зору на те, що відбувається з внутрішнім світом людини, коли обставини змушують її приймати нову віру або навіть оволодівати новою мовою, щоб брати участь у житті етнічно чужого їй, але політично домінуючого суспільства.
Конфлікти як такі найчастіше виникають між близькими спільнотами, що живуть поряд, по сусідству, наприклад, іспанці і португальці, англійці і шотландці. З. Фрейд дав назву цьому феномену: „нарцисизм малих відмінностей”. Він являє собою зручне і відносно нешкідливе задоволення агресивності, яке сприяє солідарності між членами спільнот, до яких відносяться і нації. Українці, до речі, можуть стати нацією тільки через протиставлення себе Росії, тільки відмежовуючись від росіян, переконавши себе і весь світ, що вони – інші, як у свій час американці змогли стати нацією, тільки відокремлюючись від Англії. Близькість народів у культурному, мовному і етнічному смислі лише посилює подальше відторгнення і сприяє актуалізації національної ідентичності. Соціальна криза, зовнішні втручання у справи держави згуртовують націю емоціонально, збільшують смислове навантаження базових понять національного дискурсу.
„Мовні конфлікти”, які час від часу штучно продукуються в Україні, сприяють етнічній мобілізації як українського етносу, так і нетитульних етносів (насамперед російського). Щоправда, вони стають на перешкоді формування позитивної національної ідентичності у значної кількості громадян. Адже в цих умовах вирішального значення набуває примордіальна солідарність, яка базується на основі локальних традицій. На думку О. Потебні, традиції народу зберігаються переважно у мові. Тому як тільки дитина оволодіває мовою, вона до них прилучається. В результаті засвоєння рідної мови дитина з віком набуває національних рис навколишнього середовища.
Відомо, що етнічна самосвідомість, як і свідомість та самосвідомість взагалі, не є вродженими, хоча деякі передумови для їх виникнення існують уже в немовляти. Згідно з концепцією Ж. Піаже, етнічна ідентичність є результатом дії низки чинників, під впливом яких людина перебуває у перші 10 – 15 років життя. Ці чинники можуть бути класифіковані так: пов’язані з місцем народження та проживання, сімейні, соціального оточення, політико-економічні, пов’язані з навчально-виховними закладами, правові, особистісні. Деталізація їх дає нам повнішу картину процесу етноідентифікації, де можна побудувати певну ієрархію інтенсивності їх впливу.
Для виявлення основних чинників, які впливають на процес етноідентифікації, було проведено експертне опитування студентів-філологів Національного університету ім. Т. Шевченка. Список основних чинників мав такий вигляд: школа, сім’я, релігійні інститути, оточення (друзі, знайомі), інтелектальна еліта, ВНЗ, творча еліта, місце народження (а саме Україна), мова, громадянство, престижність українського етносу (народу), економічні чинники, культурні традиції, інтенсифікація міжетнічних контактів, політичні чинники, пошук орієнтирів і стабільності в перенасиченому інформацією світі.
Подальше дослідження мало на меті встановити міру впливу кожного з чинників на формування позитивної етнічної ідентичності.
Досліджуваними були студенти Національного університету ім. Т. Шевченка, а саме – представники факультетів соціології і психології, кібернетики, філософського, географічного та історичного факультетів. В дослідженні брало участь 62 респонденти, з них 27 осіб чоловічої статі (43,5 %), 35 – жіночої (56,5 %).
Таблиця 1
Відсоткове співвідношення оцінок чинників формування етнічної ідентичності
-3 -2 -1 0 +1 +2 +3
Школа 8,1% 3,2% 6,5% 1,6% 29% 41,9% 9,7%
Сім’я 4,8 1,6 8,1 0 9,7 35,5 40,3
Релігійні інститути 11,3 9,7 21 14,5 29 6,5 8,1
Оточення 4,8 3,2 19,4 4,8 21 35,5 11,3
Інтелектуальна еліта 3,2 4,8 9,7 8,1 24,2 35,5 14,5
ВНЗ 4,8 1,6 9,7 1,6 32,3 40,3 9,7
Творча еліта 1,6 6,5 11,3 8,1 19,4 33,9 19,4
Місце народження 8,1 4,8 3,2 3,2 21 29 30,6
Мова 6,5 3,2 9,7 3,2 12,9 27,4 37,1
Громадянство 11,3 8,1 16,1 0 29 21 14,5
Престижність 12,9 12,9 12,9 4,8 17,7 24,2 14,5
Економічні чинники 16,1 11,3 9,7 12,9 32,3 12,9 4,8
Культурні традиції 3,2 1,6 4,8 4,8 19,4 33,9 32,3
Міжетнічні контакти 6,5 9,7 6,5 22,6 25,8 25,9 3,2
Політичні чинники 9,7 3,2 21 12,9 25,8 21 6,5
Пошук орієнтирів 12,9 3,2 16,1 30,6 14,5 14,5 8,1
Як видно з таблиці 1, найбільшу роль у процесі становлення етнічної ідентичності належить таким чинникам, як „сім’я” та „мова”.
Крім того, було встановлено, ким відчувають себе студенти – сучасники переходу від однієї політичної системи до іншої: громадянами України, громадянами світу, громадянами СРСР, чи це їм взагалі байдуже.
Таблиця 2
Відчуття на сьогодні:
Громадянин України 74,2 %
Громадянин СРСР 3,2 %
Громадянин світу 9,7 %
Сам не знаю хто 4,8 %
Це для мене не суттєво 11,3 %
Інше 0 %
Як показали останні політичні події, на початку ХХІ століття як мінімум для 1/3 громадян незалежної української держави національна ідея є поняттям абсолютно чужим і майже ворожим. На даний момент відбулася політизація ідентичності російської меншини в Україні. Це підтверджує також існування в Україні кількох партій „проросійського” спрямування.
Як писав Г. Лебон, „звичайно, будь-яка країна на зразок Італії може відразу, завдяки винятковим обставинам, утворити єдину державу, але було б помилкою вважати, що вона відразу ж здобуде національну душу. Я добре бачу в Італії п’ємонтців, сицілійців, венеціанців, римлян тощо, але не бачу ще там італійців” [5, с. 26]. Можна провести аналогію, що „національна душа”, національна ідентичність українців ще не склалася, недостатньо сформувалася, адже держава Україна існує лише трохи більше десяти років.
В останній час дискутувалося питання про ймовірність зникнення мовних проблем та конфліктів у високоцивілізованих країнах. Зокрема, І. Кон стверджував, що мовні проблеми, які періодично виникають в поліетнічних суспільствах, не переростатимуть в серйозні конфлікти та не викликатимуть масового національного руху за умови вирішення глибоких соціально-економічних суперечностей. Аналізуючи мовні проблеми в Канаді, вчений стверджує, що там мовний бар’єр відображає історичне відставання франкомовної провінції Квебек і глибоко вкорінену економічну, соціальну та культурну нерівність англо- і франкоканадців. Там, де подібних проблем не існує, окремі культурно-лінгвістичні розходження не переростають у серйозний конфлікт.
Щоправда, побутує і протилежна точка зору. Зокрема, С. Хантінгтон стверджує, що економічні чинники вторинні. Первинними виступають культурно-мовні відмінності, які посилюють економічний конфлікт, роблять суперечності „політично опуклими” й „емоційно забарвленими”. На мою думку, виникнення мовних конфліктів можливе у будь-яких країнах, де є дві або і більше лінгвістичних спільнот – незалежно від того, на якій стадії розвитку вони перебувають.
Відтак, можна стверджувати, що мовні проблеми (реальні чи вигадані) підвищують мобілізаційну роль етнічної ідентичності як українців, так і представників національних меншин, активізуючи її емоціональний компонент, і водночас негативно впливають на формування позитивної національної ідентичності у значної кількості громадян України, посилюючи соціальну конфліктність в умовах поліетнічного суспільства.
Література:
1. Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американской национальной идентичности. – М.: ООО „Изд-во АСТ”: ООО „Транзиткнига”. – 2004.
2. Євтух В. Б. Етносуспільні процеси в Україні: можливості наукових інтерпретацій. – К.: ВД „Стилос”, 2004.
3. Потебня А. А. Мысль и язык. – К.: СИНТО, 1993.
4. Малахов В. Символическое производство этничности и конфликт // Язык и этнический конфликт / Под ред. М. Брилл Олкотт и И. Семенова; Моск. Центр Карнеги. – М.: Гендальф. – 2001. – С. 115 – 137.
5. Лебон Г. „Психология народов” // Психология толп. – М.: Институт психологии РАН, Изд-во „КСП+”, 1998.
6. Кон И. С. Социологическая психология. – М.: Московский психолого-социальный институт; Воронеж: Изд-во НПО „МОДЭК”, 1999.
7. Сухачев В. Ю. Особенности конституирования национальной и этнической идентичности в современной России // Национальная идентичность – теория и реальность. – Спб.: Гражданская инициатива, 1999. – С. 30 – 37.
8. Fallers L. The Anthropology of the Nation-State. – Chicago, 1968.
9. www.politik.org.ua

Інші записи:

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Євген Борисович Боднар Факультет романо-германських мов