Автор статті:

Кравчук Андрій

У статті висвітлюється діяльність п’ятидесятницьких союзів ХЄВ та ХВЄ під час окупаційного режиму фашистів. Аналізується діяльність лідерів цих рухів, щодо відновлення діяльності союзу  ХЄВ на сході України  та приєднання до союзів ЄХБ на заході.

Ключові слова: П’ятидесятники, окупаційний режим, союз.

В Статье розсматривается деятельность пятидесятнических союзов ХЕВ и ХВЕ в период оккупационного режима фашистов. Анализируется деятельнось лидеров этих движений в отношении возобновления деятельности союза ХЕВ на востоке и присоединение к союзам ЕХБ на западе Украины.

Ключевие слова: Пятидесятники, оккупационный режим, союз.

In the article shows the activity of Pentecostal unions HEV and HVE during the occupation mode of fascists. Activity of leaders of these motions is analyzed, in relation to proceeding in activity of union of HEV on east of

Ukraine  and tacking to the unions of EHB on the west.

Keywords: Pentecostal, an occupation mode, the union.

У 20 р.  ХХ ст. в Україні виникають п’ятидесятницькі союзи ХЄВ  та ХВЄ. Свобода  для розвитку цих двох союзів  була не однаковою, судячи із дат проведення перших з’їздів та створення союзів. Всепольський союз ХВЄ  вільно існував і проводив свою діяльність 16 років (1923 – 1939).  У той час Всеукраїнський союз ХЄВ  у складі СРСР для вільної діяльності мав лише 6 років (1924 – 1930).  Метою статті є висвітлити діяльність п’ятидесятників в Україні у період Другої світової війни (1939- 1945 рр.)  Новизна статті полягає у дослідженні особливого періоду  у житті п’ятидесятництва в Україні.

Після розгрому Союзу ХЄВ у 1930 р. діяльність союзу не припинилася, а велася підпільно. Хоч завдання поставлене перед Радою у справах релігійних культів СРСР  повністю знищити всяку віру в Бога було чітке та не двозначне, виконати його було надзвичайно складно та, як показує історія, неможливо.

П’ятидесятницький союз ХЄВ почав проводити підпільну діяльність. Оскільки всяка релігійна діяльність без дозволу державних органів вважалась злочином перед  Батьківщиною, отримати такий дозвіл було практично неможливо, тому віруючі відвідували  служіння з великим ризиком.  З доповіді  Гаврила Понурко,  у  П’ятихатках  на з’їзді, що мав мету відновити  діяльність союзу ХЄВ, у 1942 р. видно, що союз за часи антирелігійної компанії був повністю зруйнований.  Він залишився без керівництва та єдиного центру [9, c. 106].  Та не тільки союз ХЄВ страждав у ті роки. На  період коли мала початися війна, радянською владою були ліквідовані всі церковні об’єднання,  були закриті всі церковні типографії, більшість священнослужителів були депортовані,  зруйновано багато храмів та культових споруд  [5, с. 348].

Закрити останню церкву планувалося радянською владою у 1942 р.  та війна завадила це зробити. Стосовно 1942 р. саме тоді мав закінчитися п’ятилітній план посиленої боротьби проти релігії та церкви. Багато із дослідників вважають, що війна змогла спасти хоч якусь релігію у СРСР. Саме під час війни владою були здійснені такі кроки, які у майбутньому стануть єдиною опорою виживання церков.

Повернувшись із ув’язнення перед  війною Гаврило Понурко – колишній керівник ХЄВ одразу розпочав  діяльність. Він прекрасно розумів, що першим кроком  повинно бути налагодження внутрішнього стану церков, у яких за період відсутності  центральної влади Союзу, назбиралося багато викривлень та єресей. Тяжка робота по духовному опікуванню існуючих громад, була підтримана у той час такими працівниками, як Панас Бідаш та Дмитро Пономарчук.

У 1941 р.  Україна була захоплена фашистською владою. Оскільки окупаційна німецька влада дозволяла  проведення богослужінь та церковної діяльності, то було дозволено п’ятидесятникам проводити зібрання та надане їм для цього приміщення. Відношення  гебітскомісаріату до п’ятидесятників на заході та на сході відрізнялося. Це може пояснюватися тим, що фашисти добре вивчивши релігійну ситуацію у СРСР зрозуміли, що надавши певну свободу для віросповідання, вони привернуть прихильність народу і боротьба проти радянської влади в такому разі буде успішнішою.  Ця теорія підтверджується  масовим відкриттям церков на окупованій території (приводиться цифра  десять тисяч) [19, с. 108]. А також це можна помітити при зустрічі Понурка,  який як уповноважений подав клопотання  перед окупаційною владою на дозвіл відновлення та діяльності союзу ХЄВ, адже саме після того як гебітскомісар Публіх особисто зустрівся з Понурком і дізнався, що той недавно звільнився з концтабору, куди був відправлений радянською владою, Публіх дає дозвіл на діяльність союзу та п’ятидесятницьких церков, незважаючи при цьому, що у самій Німеччині  п’ятидесятників знищували [9, с. 106]. Ці та інші підстави дають нам зрозуміти, що фашисти хотіли використати  релігійну ситуацію на свою користь.

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Таким чином, у 1942 р. у  П’ятихатках  був  проведений так званий Собор Єпископальної церкви Християн євангельської віри. На з’їзді було  проголошено відтворення діяльності союзу ХЄВ та обрана керівна рада.  Головою того з’їзду було обрано Понурка, заступниками  Бідаша та Бюна, благовісниками  Гуляєва, Труханіва, Піддубного, секретаря Журавля. Для представництва перед німецькою владою була введена необхідна термінологія, тому голова називався єпископом, а союз іменувати Єпископальна колегія. Все було адаптовано до служіння у лютеранській церкві, до якої формально належала переважна більшість німецьких солдатів. Таким чином, під час окупації активно діяли церкви ХЄВ у П’ятихатках,  Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Синельниковому,  Маріуполі,  Кривому Розі  та інших містах.

Поставлене на з’їзді завдання  організувати громади у єдину спільноту та відкрити якомога  більше  молитовних будинків  активно виконувалося,  вже у 1943 році Єпископальна колегія об’єднувала близько двохсот церков.

У Дніпродзержинську 1-2  вересня 1943 р. був проведений ще один з’їзд, на якому було удосконалено розвиток Союзу, обрано ще декілька керівників [9, с. 108].

Звичайно, слід сказати про те, що як тільки окупаційна німецька влада запідозрювала  діяльність якоїсь організації чи людини направлену проти неї, відразу починалися арешти та ув’язнення. Підтвердженням цього є закриття громади у 1943 р. у Нікополі. Коли Понурко виїхав туди для врегулювання ситуації, то німецька влада представила йому журнал Євангелист, в якому була надрукована резолюція 1926 р. про те, що члени ХЄВ як і всі громадяни повинні нести військову службу у мирний чи у воєнний час. Дозволу на продовження діяльності громади добитися так і не вдалося.

Той факт, що під час німецької окупації було відтворено багато закритих під час правління радянської влади церков, говорить  про те, що німецька влада на місцях йшла на зустріч людям у задоволенні їхніх релігійних потреб. Але те, що окупаційна влада мала на меті використати релігійну свободу, якої не було у СРСР, для боротьби проти своїх ворогів також є незаперечним фактом. Можливо саме це підштовхнуло Сталіна  у 1943 р. мати зустріч з ієрархами Російської православної церкви та пообіцяти їм підтримку та звільнення багатьох священнослужителів із концтаборів [5, с. 348].

До зими 1944 р. вся Лівобережна Україна була звільнена  від фашистів. До цього часу союз ХЄВ зміг досить непогано відновити свою діяльність. Було сформоване керівництво, придбані або реконструйовані будинки молитви, налагоджений зв’язок між громадами.  Та у 1945 р. Гаврила Понурка арештовують, як голову церков, союз яких діяв на території України під час німецької окупації. Йому було приписане  як тому, який провадив активну діяльність направлену проти радянської влади.  Цікаво, що якраз у 1942 році, коли проходив з’їзд у П’ятихатках, Червона армія вела героїчні бої на Волзі. Згодом цей збіг дуже сильно почне  використовуватися проти віруючих у приписанні їм зв’язків з німецькою владою.

Та дійсна причина репресій проти священнослужителів тепер знайшла ще одну можливість виправдатися перед народом. Цього разу виправдання було таким, що визивало  у людей ненависть, виховувало у них думку, що сектанти не тільки «забиті» та відсталі, але вони ще й зрадники Батьківщини.

Говорячи про ХВЄ на заході України  слід відзначити, що до початку війни Союз  нараховував 300 громад та близько 25 тисяч віруючих. Варто зазначити, що більшість членів Союзу були  українці. Союз мав добре розвинену і діючу структуру, сформульоване віровчення. У 1939-1940 рр. після встановлення радянської влади у західній Україні, були репресовані багато пасторів церков. Григорій Федишин був арештований і незабаром розстріляний. Також загинув у таборах Іркутської області в 1942 р. Юхим Стрілка. Та багато інших служителів церков [5].

Аналізуючи  виникнення  та розвиток Християн віри євангельської в західній Україні, потрібно сказати, що для п’ятидесятницького вчення у  цей час склалися досить сприятливі умови. Незважаючи на те, що  засновниками п’ятидесятницького руху були  прості селяни – американські заробітчани, цей рух розвивався дуже сильно і стрімко. Через зв’язки з Європою та Америкою згодом цей рух став частиною всесвітнього.  Багато ідей та методів організації були привезені саме звідти.

У 1941 р. західна Україна була захоплена німецькою армією, німці встановили своє панування.  Оскільки німецька влада не визнавала п’ятидесятницького вчення і у Німеччині проводилась робота на знищення цього руху, багато служителів були розстріляні  чи перебували на той момент у концтаборах. Проте на території Німеччини діяв баптистський союз до діяльності якого влада не мала жодних претензій. Саме тому багато п’ятидесятників перейшли у їх союз. Звичайно врізаючи свої права, але при цьому  маючи право на існування [9, с. 103]. Так як пересуватися  по окупованій території стало неможливо, то практично всі зв’язки із керівниками були втрачені,  припинила свою діяльність також Східноєвропейська місія. Кожен із районів проводив свою діяльність окремо. Великими зусиллями  Паньку, Вашкевичу та Недвидському вдалося налагодити зв’язок із Густавом Шмідтом. У  листі до нього вони розповіли про свої проблеми та просили поради як діяти далі. Густав Шмідт порадив вчинити таким чином як вчинили  п’ятидесятники у Німеччині, приєднатися до баптистського союзу.  У своєму листі, він старався переконати їх, що у такій ситуації набагато важливіше  проповідь Євангелії та спасіння  душ, ніж догматичні розходження.  Якщо бути конкретним, то Шмідт пропонував відмовитися від говоріння на інших мовах на публічних зборах, потрібно залишити так звані хорові молитви, це єдиний догмат, який не приймався Баптистським Союзом, всі інші не мали такого великого значення і рахувались дріб’язковими.  Але Шмідт  тут згадує про п’ятидесятництво у всій Європі, яке вже давно проводить служіння без цих двох речей мовляв, що у них це відбувається заради порядку та благочинності [5, с. 332].  Для Густава Шмідта єднання із баптистами не було чимось страшним, він часто говорив навіть писав у журналах про тісні стосунки між цими протестантськими напрямками так близькими один до одного за віровченням. Керівництво баптистських союзів Польщі, яких там було п’ять  мало зустріч  у 1937 році із Артуром Берхгольцом та Густавом Шмідтом. На зустрічі  якраз відзначалося про теплі взаємини між віруючими їхніх союзів [5, с. 347].

Саме у  листі написаному Паньку та Вашкевичу прослідковується здорова позиція Шмідта на рахунок спасіння, для якого було достатньо переродження та віри,  та на рахунок духовних дарів, зокрема говоріння іншими мовами.  Позиція лідера іншого союзу мається на увазі ХЄВ  І. Воронаєва у цьому питанні була категоричною. Він трактував відродження і говоріння іншими  мовами  через хрещення Духом Святим  одним і тим самим проявом, що загострювало відносини між баптистами та п’ятидесятниками на сході та півдні України.

Більшість церков сприйняли рекомендацію Густава Шмідта і примкнули до баптистських союзів на вищезгаданих умовах.  Проте деяким  білоруським служителям  союзу ХВЄ цей вихід із ситуації не те, щоб не подобався, скоріше всього не задовольняв їх повністю. У такому разі вони звернулись до окупаційної влади і після перекладу статуту союзу та віровчення і ознайомленням із ним німецьких начальників їм було дозволено відновити діяльність Союзу з центром у Барановичах. При цьому були внесені деякі поправки в термінології, деякі з них існують і до тепер. Головою став Єпископ, Союз став Консисторією, відбулись і інші зміни.  Причиною такого несподіваного дозволу  на діяльність п’ятидесятницьких церков  пояснюється тим, що до того часу армія гітлерівців була вже виснаженою та слабкою і їм у той час не було так важливо розбиратися в релігійних тонкощах [5, с. 334].

Цей невеличкий опис діяльності ХВЄ Білорусії,  перейменований  нацистами на Консисторію має пряме відношення до спроби відтворення Союзу ХВЄ у західній Україні під час війни.

У 1944 р. територія західної України та західної Білорусії була звільнена  з під німецької окупації.  Починаючи із 1945 р. Панько та Вашкевич стали знову приїжджати в Україну,  де мали зустрічі із колишніми співпрацівниками та сучасними лідерами ХВЄ в Україні. Вони стали проводили роботу, щодо відновлення діяльності Союзу  в Україні.  Білоруська Консисторія була визнана радянською владою, їй  було надано всі необхідні документи та печатки, вона могла без перешкод проводити свою  діяльність.

Отже, після звільнення  території України від фашистських загарбників, які надавали відносну свободу віросповідання, п’ятидесятницькі  союзи ХВЄ на заході та ХЄВ на сході змогли відновити свою діяльність. Відразу після війни, вони почали активну діяльність у тому напрямку, щоб легалізувати свою діяльність у СРСР.  Можливо це слугувало утворенню  Всесоюзної ради Євангельських християн і баптистів, які у 1944 р. об’єдналися та отримали реєстрацію  і таким чином могли вільно проводити свою діяльність [8, с. 117].

Щодо  об’єднання двох баптистських союзів  у 1944 р. потрібно сказати те, що все це відбулося не так просто. Навіть просте запитання, невже коли йде війна  радянська влада  може вирішувати такі не важливі для воєнних дій питання. Виходить, що може тому, що якраз по дозволу, деякі дослідники вживають слово примусу  із 26-29 жовтня у Москві відбувся з’їзд Євангельських християн та баптистів. Важливо замітити те, що держава дуже багато зробила для організації цього з’їзду.  Наприклад органи влади воєнною технікою доставляли учасників до Москви, яких забезпечили  гуртожитком. Одним словом було зроблено все, щоб рішення було прийняте правильно. Цікавим також є факт, що легалізацію Союзу насправді у той час була порушенням Радянського законодавства, згідно із яким легально існувати могли тільки окремі церкви, але не союзи.

Детальне вивчення цього з’їзду показує, що він мав дещо підозрілий характер.  Виникає питання: чому  радянська влада була так зацікавлена в проведенні цього з’їзду?  Представники, що були на з’їзді не були обрані віруючими, а   вибрані  органами влади. Після цього з’їзду журнал «Братський вісник» почав активно писати про репресії  фашизму, але не про репресії  радянської влади.  Можна зробити висновок, що цей з’їзд проводила  влада СРСР, щоб потім використати його у своїх цілях і використовувати весь час у боротьбі проти віруючих інших деномінацій, особливо п’ятидесятників.  Володимир Франчук  пояснює такий крок влади тим, що  якраз у цей час  Сталіну треба було  прийняти умови Черчіля і Рузвельда, які вимагали свободи для християн в обмін на відкриття другого фронту, який би послабив  гітлерівську армію.  Саме тому  був створений цей Союз. Плани на нього були такі, щоб у перспективі об’єднати під цим Союзом всіх віруючих і таким чином замкнути їх у контрольованому державою нібито вільному просторі.

Отже, аналізуючи становище п’ятидесятників у період Другої світової війни, слід відзначити той факт, що в цей період п’ятидесятники змогли відновити діяльність своїх об’єднань. Звичайно, вони не мали повної свободи для проведення власної діяльності. Часто їм приходилось урізати свої права, але це було набагато ліпше, ніж не мати зовсім ніяких прав, як було під радянською владою. Треба відзначити, що апелюючи до діяльності п’ятидесятників в умовах німецької окупації, радянська влада надалі буде звинувачувати керівництво п’ятидесятників у співпраці з фашизмом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Франчук Владимир. Просила Россия Дождя у Господа / Владимир Франчук; К. : Світанкова зоря,  2001. – 372 с. (т.2)

2.Історія релігій в Україні / [ Яроцький П.,Кралюк П., Крижанівський О., Пащенко В.] – Київ- Дрогобич : Коло, 2007. – 630 с. (Пізній протестантизм в Україні; т. 6)

3.И. С. Проханов, Вероучение Евангельських Христиан / И.С. Проханов; Черкаси : Смирна, 2002. – 76 с.

4.Титов В.Е. Православие / Титов В. Е; Москва. 1974.-318с.

5.Колодний А.М.  Історія релігії в Україні : Навчальний посібник. / Колодний А.М. Яроцький П.Л. – К. : Знання, 1999. – 735 с.

6. Головащенко С. Исторія Християнства / [Курс лекцій] Сергій Головащенко; К. : Либідь, 1999. – 350 с.

7. Любащенко В. Історія протестантизму в україні / В. Любащенко; Львів : Просвіта, 1995. – 350 с.

8. Савинский С.  История Евангельських Христиан -Баптистов  України, России, Белоруссии / С.Савинский; Санкт-Петербург : Библия для всех, 1999. – 423 c.

9. Франчук Владимир. Просила Россия Дождя у Господа / Владимир Франчук; К. : Світанкова зоря,  2001. – 1004 с. (т.3)

10. Франчук Владимир. Просила Россия Дождя у Господа / Владимир Франчук; К. : Світанкова зоря,  2001. – 646 с. (т.1)

Інші записи:

Кравчук Андрій Гуманітарного факультету