Процесуальні аспекти визнання особи потерпілою від злочину
Потерпілий — повноправний учасник кримінального переслідування. З цього приводу І.Я. Фойницький на прикладі французького процесу писав: “Право обращаться к уголовному суду … весьма важно и для всех граждан, для которых доступ к уголовному суду должен быть настолько же и даже еще более свободен, как и доступ к суду гражданскому. Монополия прокуратуры, устраняя его, является величайшим злом”
[1; 26].
Питання визнання особи потерпілою від злочину вивчалося різними вченими різних часів. Процесуальний статус потерпілого свого часу досліджував Бож’єв В.Ф. [2], Гурджі Ю.О. обгрунтувла правове становище жертви — постраждалої від злочину особи, не визнаної потерпілою [3], окремі вчені дослідили проблему, що піднімається з точки зору охорони прав потерпілого [4, 5]. З врахуванням оновлення кримінально-процесуальних відносин та необхідністю прийняття принципово нового КПК України залишається актуальним питання щодо визнання особи потерпілою від злочину, про статус близьких родичів потерпілого в кримінальному процесі та особи, якій відмовлено у визнанні потерпілою.
Відповідно до статті 49 КПК України потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка проводить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Надання особі правового статусу потерпілого є способом кримінально-процесуального захисту його прав [6;164]. При цьому питання про те, хто є потерпілим в конкретній справі, вирішується в кожному окремому випадку, залежно від встановлених обставин.
Термін “громадянин”, який використовується в ст. 49 КПК України потрібно розуміти як “будь-яка фізична особа” — чи то громадянин України, іноземець чи особа без громадянства. В країнах із системою загального права (наприклад, у США) потерпілою визнається “особа”. Водночас термін “особа” включає в себе (якщо це не суперечить змісту правової норми) поняття корпорація, компанія, асоціація, фірма, об’єднання тощо. Навіть уряд може визнаватися потерпілим від злочину, а отже і претендувати на компенсацію [7; 95].
В Російській Федерації потерпілою у кримінальному процесі може бути визнано і юридичну особу, у випадку спричинення злочином шкоди майну та діловій репутації (ст. 42 КПК РФ) [8]. Визнаючи доцільність окремого аналізу можливості визнання потерпілою особою юридичну особу, варто вказати на недоречність вживання сполучника “та” у згаданій нормі Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації. Очевидно, не завжди спричинення злочином шкоди майну юридичної особи означає завдання шкоди одночасно і її діловій репутації та навпаки. Хоча зрозуміло, що ці поняття взаємопов’язані.
В Україні ж потерпілим від злочину може бути визнано лише фізичну особу, а юридичні особи, яким було заподіяно шкоду протиправним діянням, можуть виступати лише як цивільні позивачі. В проекті КПК України (вноситься народними депутатами Васильєвим Г.А., Бандурком О.М., Вернидубовим І.В. та ін.) передбачено, що потерпілим може бути визнано і юридична особа — “якій злочином чи іншим суспільно небезпечним діянням заподіяно шкоду її майну чи діловій репутації” [9]. Проте наразі невідомо, який вигляд буде мати проект КПК, який затвердить Верховна Рада України.
Кримінально-процесуальний закон не пов’язує визнання особи потерпілим з бажанням чи згодою особи, якій злочином завдано шкоду [10; 94]. Фактично, особу може бути визнано потерпілим навіть всупереч її бажанню. Це можна констатувати як домінування принципу публічності.
У справах про злочини, наслідком яких стала смерть потерпілого, права потерпілого мають близькі родичі. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК України до близьких родичів особи відносяться її батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки [11]. Замість терміну “дружина”, звичайно, більш доцільно буде вжити в КПК словосполучення “інше з подружжя”.
Додамо, що КПК РФ (п. 4 ст. 5) відносить до числа близьких родичів також усиновителів або всиновлених. В Канаді, наприклад, згідно Білля про права жертв (1995), під жертвою злочину (потерпілою) розуміють особу, яка в результаті скоєння злочину іншою, постраждала емоційно чи фізично, або якій було спричинено пошкодження чи знищення власності або нанесено економічну шкоду [12; 3]. У випадку, коли в результаті злочину особа померла, жертвою злочину визнаються діти, батьки, утриманці чи друге з подружжя цієї особи крім тих, кого звинувачують у скоєнні злочину. Таким чином, канадське законодавство передбачає не відоме для українського права визнання потерпілим утриманця померлого.
Авторські права належать автору статті на naub.org.ua
Тертишник В.М. зазначає, що до участі у справі допускаються не всі близькі родичі потерпілого, а один із них, про що виноситься відповідна постанова чи ухвала [6; 164]. Даєв В.Г. писав про те, що питання про те, хто з близьких родичів братиме участь у кримінальному судочинстві “решается семейным соглашением” [13; 104]. При цьому винесення відповідної постанови чи ухвали, продовжує Даев В.Г., відбудеться незалежно від наявності заяви близьких родичів, що наразі не узгоджується з поширенням застосування засади диспозитивності у кримінальному процесі.
Важливо підкреслити, що в такому випадку близькі родичі не набувають статусу потерпілого, а лише отримують змогу користуватися його правами. Тому неправильним буде винесення постанови чи ухвали щодо таких осіб про визнання їх потерпілими. Близькі родичі, відповідно до норм КПК України лише отримують можливість користуватися правами потерпілого, тобто на них поширюється лише одна складова статусу потерпілого, який є набагато ширшим.
Фактичними підставами для винесення про визнання особи потерпілим є наявність в кримінальній справі доказів, що вказують на спричинення злочином шкоди. Таким чином достатньо встановити, хоча б в загальних рисах факт заподіяння фізичної, матеріальної чи моральної шкоди. Деякі слідчі ототожнюють терміни “встановити” і “довести”, вважаючи, що особу можна визначити потерпілою, лише тоді, як факт заподіяння шкоди доведений як беззаперечний [14; 44]. Звичайно, що така практика є помилковою і є непрямим порушенням прав та законних інтересів особи, що постраждала від злочину. При достатніх даних про спричинення особі моральної, фізичної чи майнової шкоди її має бути визнано потерпілим негайно, інакше зволікання призведе не лише до обмеження прав особи, а й до зниження об’єктивності розслідування.
В Декларації ООН “Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою” (1985) вказано, що та чи інша особа має визнаватися жертвою злочину незалежно від того, чи був встановлений, заарештований чи відданий до суду правопорушник. Крім цього Декларація передбачає, що на визначення особи потерпілою не впливають родинні відносини між нею та правопорушником. Процесуальне визнання не вимагає від неї ніякої заяви чи іншого волевиявлення [15; 271].
В цьому ракурсі заслуговує на увагу позиція, за якою щодо злочинів, вчинених проти конкретних осіб вже порушення кримінальної справи виражати визнання постраждалої особи — потерпілою (як суб’єкта кримінального процесу) [5; 12-13]. В кримінальному процесі Росії на таку думку наштовхує визнання підозрюваним особи, щодо якої порушено кримінальну справу (п. 1 ч. 1 ст. 46 КПК РФ). В кримінальному судочинстві України хоча й передбачено обов’язок порушити кримінальну справу щодо конкретної особи, якщо таку особу встановлено на момент порушення кримінальної справи, проте процесуальний статус такої особи все ж залишається невизначеним (до затримання, застосування запобіжного заходу чи пред’явлення обвинувачення).
Тому до внесення відповідних змін до кримінально-процесуального законодавства щодо підозрюваного як особи, стосовно якої порушено кримінальну справу наразі зарано говорити про аналогічне одночасне визнання особи потерпілим (хоч це стане суттєвою гарантією прав особи, що постраждала від злочину).
При дослідженні кримінально-процесуальних норм, що стосуються визнання особи потерпілим, логічно виникає питання, чи є в особи, щодо якої дізнавачем, слідчим чи суддею винесено постанову (судом — ухвалу) про відмову у визнанні особи потерпілим, право на оскарження такої постанови (чи ухвали)?
Стаття 49 КПК України передбачає, що громадянин, визнаний потерпілим від злочину має право подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, ухвали суду (постанови судді).
В цій статті нічого не сказано про можливість (чи неможливість) оскарження постанови (чи ухвали) особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою. Варто звернути увагу на те, що особа, якій відмовлено у визнанні потерпілою не має процесуального статусу потерпілого (як суб’єкта кримінального процесу) і тому не має прав, передбачених ст. 49 КПК України. Взагалі статус такої особи в кримінальному процесі України практично невизначений.
Проте аналіз норм КПК, що передбачають можливість оскарження дій слідчого і прокурора, дозволяє дійти висновку про наявність в особи, якій відмовлено у визнанні потерпілою, права на оскарження відповідної постанови.
Стаття 234 КПК України передбачає можливість оскарження дій слідчого прокуророві або до суду. Дії прокурора, згідно статті 236 КПК можуть бути оскаржені до суду.
Можна спрогнозувати заперечення, що дії і постанови слідчого чи прокурора це різні об’єкти (предмети) оскарження і, відповідно, не можна обґрунтовувати право на оскарження постанови про відмову у визнанні потерпілим нормами, що стосуються тільки оскарження дій, а не процесуальних рішень. Так, дійсно, дії слідчого чи прокурора і процесуальні акти, які вони виносять (зокрема, постанови) це різні речі. Але винесення процесуальної постанови (зокрема, про відмову у визнанні особи потерпілою) це теж дія, яку вчиняє слідчий чи прокурор, після того як проаналізує встановлені на конкретний момент часу обставини справи. Таким чином, в цій частині кримінально-процесуальне законодавство потребує вдосконалення, адже предметом оскарження виступає саме винесена постанова, а не дії щодо її винесення.
Відповідно до ст. 227 КПК прокурор, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, в межах своєї компетенції скасовує незаконні і необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання. Такі дії прокурора треба розцінювати в тому числі і як реагування на скарги подані на дії слідчих в порядку ст. 234 КПК України. Прокурор діє в межах наданих йому повноважень, скасовуючи постанови, навіть якщо скарга подавалася на дії слідчого (тут проявляється функція контролю за законністю при проведенні досудового слідства). Це свідчить про те, що правовий механізм оскарження постанови про відмову у визнанні особи потерпілою в кримінально-процесуальному законодавстві закріплений, проте потребує подальшого вдосконалення.
Більш чітко процесуальні аспекти оскарження постанови про відмову у визнанні потерпілим виражені в КПК Російської Федерації. Стаття 123 КПК РФ передбачає, що дії (бездіяльність) і рішення органу дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора і суду можуть бути оскаржені у встановленому порядку учасниками кримінального судочинства та іншими особами в тій частині, в якій процесуальні дії, що здійснюються та процесуальні рішення, що приймаються зачіпають їх інтереси [8]. Потрібно звернути увагу, що за КПК РФ об’єктами оскарження виступають не лише дії, а й бездіяльність та процесуальні рішення, які приймаються суб’єктами кримінального процесу, які представляють державу. Також важливо, що скаржниками можуть виступати не лише учасники кримінального судочинства а й інші особи.
Потрібно звернути також увагу на те, що коли скарга на дії слідчого чи прокурора подається до суду, вона розглядається лише при попередньому розгляді справи або при розгляді цієї справи по суті.
Таким чином, до того часу особа, якій відмовлено у визнанні потерпілою, буде виключена з кримінально-процесуальних відносин і буде позбавлена змоги захищати свої права.
На стадії попереднього розгляду справи суддею (ст. 253 КПК України) суддя вирішує питання про визнання особи потерпілою. Аналіз норм КПК України приводить до висновку, що ухвала суду чи постанова судді про відмову у визнанні особи потерпілою не підлягає апеляційному оскарженню.
Зважаючи на аналіз процесуального визнання особи потерпілою від злочину можна сформулювати ряд висновків:
- для визнання особи потерпілою достатньо встановити хоча б в загальних рисах факт заподіяння фізичної, матеріальної чи моральної шкоди;
- близькі родичі не набувають статусу потерпілого, а лише отримують змогу користуватися його правами, на них поширюється лише одна складова статусу потерпілого;
- необхідно нормативно сформулювати в КПК право особи, якій відмовлено у визнанні потерпілою, на оскарження відповідної постанови чи ухвали;
- необхідно передбачити право особи, якій відмовлено у визнанні потерпілою, на апеляційне оскарження винесених щодо неї рішень.
Список використаних джерел
1. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2-х тт. — Т. 2. — С.-Пб., 1996.
2. Божьев В.П. Процессуальный статус потерпевшего // Российская юстиция. — 1994. — № 1.
3. Гурджі Ю.О. Проблеми правового становища жертви злочину в кримінальному судочинстві // Вісник Верховного Суду України. — 1999. — № 4. — С. 42-45.
4. Щерба С. П., Зайцев О.А. Охрана прав потерпевших и свидетелей по уголовным делам. — М.: Изд-во МГУ, 1999.
5. Юношев С.В. Адвокат — представитель потерпевшего: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. Самара, 2000. — С. 12-13.
6. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. — К.: АСК, 2003. — 1120 с.
7. Молдован В.В. Порівняльний кримінальний процес: Навч. посібник.- К.: Либідь, 1996. — 362 с.
8. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от 18 декабря 2001 года // СЗ РФ. — 2001. — № 52. — Ст. 4921.
9. Проект Кримінально-процесуального кодексу (Васильєва Г.А., Бандурки О.М., Вернидубова І.В., Гавриша С.Б. та ін.) — http://rada.gov.ua.
10. Уголовный процес / Под. ред. Божьева В.П. — М.: Высшее образование. — 524 с.
11. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року, з наступними змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради. — 1961. — №2. — Ст.15.
12. Victims’ Bill of Rights, 1995 // Statutes of Ontario, 1995, Chapter 6.
13. Советский уголовный процесс / Под. ред. Н.С. Алексеева, В.З. Лукашевича. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. — 469 с.
14. Ларин A.M. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. — М.: Юридическая литература, 1986. — 159 с.
15. Декларация основных принципов правосудия для жертв преступлений и злоупотребления властью от 29 ноября 1985 г. // СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Документы и материалы.— М.: Международные отношения, 1989. — С. 270-272.
У статті розкриваються проблеми, пов’язані з процесуальним визнанням потерпілим особи, що постраждала від злочину, з визначенням процесуального статусу близьких родичів потерпілого та особи, не визнаної потерпілим. Порівнюються норми національного кримінального судочинства та кримінального процесу окремих зарубіжних країн.
The article touches upon the problems connected with legitimizing victim of the crime as a subject of the criminal procedure; with defining the procedural status of the close relatives of the victim of the crime and the person, not recognized as a subject of the criminal procedure. The national and international norms of the criminal procedure are compared.
Ключові слова: потерпілий, жертва злочину, оскарження дій слідчого та прокурора, цивільний позов, процесуальний статус, близькі родичі, визнання потерпілим.
Інші записи:
Опублікувати свою статтю
RSS Новини 
Наш Twitter
Наша група ВК
- 9701
Recent Comments