Автор статті:

Юлія Новак

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

У статті представлено огляд історичного контексту, в якому відбувалося формування тексту Євангелій. Розглянуто вплив історичних умов на герменевтику Священного Писання.
Abstract. In this article the review of historical context is represented of forming the text of the gospels. An influence of historical conditions on hermeneutics of Sacred Writing is also shown.
У статті розглянуто проблему герменевтичного тлумачення Євангелій на основі вивчення історико-літературних умов, в яких створювався Новий Завіт.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. До цієї проблеми у своїх працях звертались такі вчені, як Мерріл С. Тенні, О. Мень, Брюс М. Мецгер, І. Ш. Шифман, Т. Моммзен, Ю. М. Бірюков, А. Є. Грушевой, Р. Хозарзар. У дослідженнях зазначених авторів йдеться про суспільно-політичне життя Іудеї у складі Римської імперії, досліджується історичний фон написання Нового Завіту, аналізується вплив історичних умов на герменевтику Євангелій.
Мета і завдання дослідження. Метою даної статті є дослідження впливу історичних умов на контекст Євангелій та на герменевтику тлумачення Святого Писання.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:1. Дослідити політичне й суспільно-економічне життя епохи, в якій створювались Євангелія; 2. З’ясувати вплив історичних умов на герменевтику та інтерпретацію священних текстів.
Викладення основного матеріалу. Тлумачення Нового Завіту, значною мірою, залежить від знання тієї історичної епохи, в якій він був створений. Оскільки біблійна герменевтика розглядає не тільки текст Писань, чи з’ясовує, хто був їх автором, де й коли вони були написані, але й враховує інтелектуальне й культурне середовище автора й первинну аудиторію. Християнство зародилось у Палестині. Саме там відбулися головні події, зображенні у християнських біблійних Писаннях – у Новому Завіті. Ще задовго до панування Римської імперії, Палестину завоював Александр Македонський літом у 332 р. до н. е. Саме в цей час Палестина зазнає елліністичного впливу. Після смерті Александра Македонського в 333 р. до н. е., почалася боротьба за владу між полководцями Александра, в результаті якої нові володарі – діадохи (грецький «діадохос», тобто наступник) поділили завойовані території таким чином: Фракія і Понт відійшли до Лізімаха, Греція і Македонія – до Антипатра, Мала Азія і Сирія – до Антігона, Каппадокія (область у Малій Азії) – Євмену, Єгипет – Птолемею, а колишня перська сатрапія Вавилон – до Селевка. У кінці IV ст. до н. е. в результаті інтриг, суперечок і військових дій Селевк захопив Північну Сирію, Месопотамію і Мідію. Так утворилася поряд з Птолемеївським Єгиптом сильна еллінізована держава – Сирія династії Селевкідів [8, c. 183-184].
Вже в II ст. до н. е. політична цілісність монархії Селевкідів була порушена. Стали незалежними Іудея, Коммагина, Емесса (сучасна Північна Сирія). Завойовники зберегли теократичний устрій в Палестині. Вони надали вищому іудейському священству значну матеріальну та військово-політичну підтримку, забезпечивши тим самим його певну лояльність. У цей період виникли іудейські партії, що належали до двох напрямків : елліністи і хасиди.
Протягом III – II ст. до н. е. між елліністичними державами невпинно точились дипломатичні суперечки і військові дії через захопленні тією або іншою стороною території. Вже з II ст. до н. е. слабкі сторони, які вважали себе несправедливо ображеними, стали звертатися за підтримкою до нової могутньої рабовласницької держави – Риму. Так, Єгипет просив в 168 р. до н. е. допомоги у Риму, коли Селевкідський правитель Антіох IV почав наступ на столицю держави Александрію. У війні 174 р. до н. е. Селевкідський Сирії з Іудеєю, Рим став на бік останньої і визнав її самостійність і незалежність від Селевкідів. Помпей приєднав Кілікію і Крит в 67 р. до н. е., а в 63 р. до н. е. він захватив Палестину і зробив її провінцією Сирії. За винятком самої Італії, більша частина Римської імперії складалась із територій, які перебували в складі провінцій. Існувало два типи провінцій: провінціями, які були порівняно мирні і лояльні щодо Риму, керували проконсули, які відповідали перед римським сенатом (Діян. 13,7); більш неспокійні провінції були під владою імператора, який часто розташовував в них свої армії, дані провінції були під наглядом префектів, прокураторів чи пропреторів, які назначав сам імператор. До першого типу відносилась Ахайя, проконсулом якої був Галліон, під час візиту до неї Апостола Павла (Діян. 18,12). Палестина в часи Христа була під владою імператора, представником якого був прокуратор Понтій Пилат (Мт. 27,11). Після приєднання Сирії і Єгипту практично все Східне Середземномор’я потрапило під владу Риму. На південному березі Чорного моря продовжувала існувати невелика напівзалежна від Риму держава Понт [ 6, c. 37-67].
На рубежі християнської ери в особливому положенні знаходилася Іудея: після смерті Ірода, Іудеєю правили імператорські чиновники – прокуратори, які прагнули повністю підкорити завойовану країну римській владі. Околиці Палестини римляни залишили в управлінні синів Ірода. Так, Галілея і Перея перебували під владою Ірода Антипи аж до 40 р. н. е.
Прокуратор в Стародавньому Римі означав взагалі керівну посаду. Певний клас прокураторів мав відношення до імператорських провінцій; прокуратори іншого класу, подібно до квесторів сенатських провінцій, завідували фінансової частиною (fiscus provincialis). Для військових цілей існував особливий procurator castrensis, який завідував інтендантською частиною і видачою платні. Крім того, особливий чиновник завідував карбуванням грошей (procurator monetae) [3]. Крім провінційних прокураторів, які мали відношення до майна імператора, були procuratores Caesaris pro legato, які керували невеликими областями, що були віднесені до розряду імператорських провінцій (Каппадокія, Іудея, у яких Понтій Пилат був pr. Caesaris pro legato). Ці прокуратори були під контролем найближчого імператорського намісника (legatus pro praetore). Так, Понтій Пилат був підпорядкований сирійському наміснику. Прокуратура давалася на невизначений термін і оплачувалася платнею із скарбниці. Т. Моммзен відзначав, що намісники Іудеї за своїм призначенням мали називатися префектами [7]. Префектами у римлян спочатку називалися командири допоміжних кінних і піших загонів, а з часів Августа – посадовці військово-адміністративної частини. Положення прокураторів мало чим відрізнялося від положення інших намісників провінцій. Іудея з 6 по 70 р. н. е. належала до провінцій. Проте титул procurator майже не зустрічається в римській епіграфіці до 40 р. н. е. Це дає можливість припустити, що прокураторами римські намісники стали називатися після Іудейської війни. І дійсно, дії перших іудейських намісників показують, що вони не належали до числа тих підлеглих імператорському легату прокураторів, які відали лише фінансовими справами, а швидше, були вищою інстанцією в судочинстві і в управлінні армією [3].
Римських чиновників до Іудейської війни мало цікавили як іудаїзм і його вимоги, так і матеріальний добробут країн-провінцій. Економіка стрімко занепадала, а разом з цим зростала активність різноманітних повстанських груп. У період, що безпосередньо передував повстанню, римську адміністрацію очолювали люди жорстокі і некомпетентні, вони майже не звертали уваги на потреби і настрої провінціалів. Тацит розповідав про те, що намісник провінції в мирний час займався головним чином судовою діяльністю, народними зборами та засіданнями міських рад. Про дані обов’язки підтверджує і матеріал з Іудеї. За даними Йосипа Флавія, римські намісники в Іудеї мали верховну владу і повноваження в усіх питаннях , «також право життя і смерті над громадянами» [2, c. 24-25].
Резиденцією римських намісників в Іудеї було місто Кесарія, а в Єрусалим намісник відправлявся лише під час великих єврейських свят, щоб вжити особливих заходів безпеки на випадок можливих антиримських виступів, що спалахували найчастіше під час свят. Римляни часто оголошували столицею провінції не історичний центр захопленої країни, а спеціально створене ними поселення. Кесарія – також римське поселення, яке спочатку називалося Турріс Стратоніс і перейменоване Іродом Великим на честь Цезаря Августа. Невідомо, наскільки були регулярні поїздки намісника на території провінції [9].
Намісник імператорської провінції в будь-якому ранзі мав вести правосуддя, здійснювати нагляд за релігійним життям і станом храмів, контролювати збір податків, стежити за безпекою території. Вище військове командування Іудеї – військові трибуни – допомагали намісникам у здійсненні його судових повноважень. Ще потрібно звернути увагу на те, що правитель Іудеї займав підлегле становище по відношенню до легату Сирії, а сама Іудея була частиною цієї провінції. І. Ш. Шиффман підкреслював залежність Іудеї від Сирії саме у військовому відношенні. Намісники імператорських провінцій залежали безпосередньо від імператора і отримували свої повноваження на термін, що визначав тільки він. Будучи заступниками принцепса в його володіннях, вони володіли делегованими і військовими повноваженнями, були командирами військ на довіреній їм території, і володіли всією повнотою адміністративної та цивільної юрисдикції в провінції. Намісник в будь-якому випадку повинен був залишатися насамперед провідником римської політики, представником римських інтересів [10].
Необхідно провести розмежування між юридичними та фактичними втручаннями сирійських намісників у внутрішні справи Іудеї. Легат Сирії втручався в справи на даній території тільки у випадках виникнення там надзвичайних ситуацій або серйозних заворушень. Таким чином, намісник Сирії в I ст. здійснював вищий нагляд за владою провінції Іудеї [3].
Після початку Іудейської війни (66-73 рр.) Іудея була остаточно звільнена від опіки сирійських намісників і передана під управління особам з сенаторського стану.
Податковий гніт, насильницькі акти романізації викликали серед народів Передньої Азії і Єгипту не тільки антиримські повстання, а й такі настрої, які звичайно вдягалися у форму пророцтва про швидку загибель Риму, прихід божественного рятівника (Месії) і торжество незаможних «праведних». Особливо посилилися антиримськи настрої в Іудеї, де римляни стали втручатися в релігійне життя населення. Нестабільність внутрішнього політичного становища в Іудеї стали приводом до виникнення народних повстань, які розпочалися в Кесарії і незабаром перекинулися до Єрусалиму. Проте конфлікт між релігійно-політичними партіями іудеїв і місцевим населенням, з одного боку, та римською владою, з іншого, поглиблювався. Нерідко зневажалися національні та релігійні почуття євреїв. Наприклад, сумнозвісний імператор Калігула звелів встановити власні статуї в Єрусалимському Храмі. Іудейські пророки переконували народ, що незабаром має з’явитися очікуваний цар – помазаник Божий (Месія), й тоді настане кінець римському пануванню. Народ знаходився під подвійним чи навіть потрійним гнітом : митарі стягували з нього імператорські податки, Єрусалим брав свою десятину, а місцеві землевласники притискали селян. Але люди вірили, що рано чи пізно переможе справедливість [9].
Для зрозуміння історико-літературного контексту Нового Завіту необхідні хоча б елементарні знання з іудаїзму. Серед релігій Римської імперії в І ст. н. е. іудаїзм займав виняткове місце. Він був національною релігією і культом, що підкреслював поклоніння Єдиному Богу. На відмінну від інших релігій, він був суворо монотеїстичним в тому значенні, що його прихильникам не дозволялось вклонятись іншим богам чи припускати їх існування яких таких. Більша частина народних релігій того часу була заснована на передані чи містичних інтуїціях. Іудаїзм базувався на Божому одкровенні, записаному в Священному Писанні. Характерними рисами іудаїзму були жорсткий монотеїзм та ідея богообраності єврейського народу, поєднаного з Богом узами Заповіту. Спасіння від поневірянь уявлялося як втручання трансцендентного Бога в земну історію. Його мав здійснити посланець Бога – цар-помазаник, що походив з роду царя Давида. Месіаністичні та есхатологічні мотиви живилися постійним політичним і соціально-психологічним напруженням у Палестині, підтримувались діяльністю пророків [4, c. 86].
Іудаїзм почав формуватись ще в часи Вавилонського полону в VІ ст. до н. е. Щоб об’єднати народ навколо вивчення Закону в різних частинах світу, де могло зібратися більше десяти осіб, були установлені синагоги. До них збирався люд для молитви і вшанування суботи. Галілея, що в часи Маккавеїв була більш язичницькою, за життя Христа була наповнена синагогами. Кожною синагогою керував начальник (Мр. 5,22), який, напевно, обирався з старшин способом голосування. Начальник ввів службу в синагозі, був наставником в суперечках (Лк. 13,14). Прислужник синагоги відповідав за господарство синагоги. В його обов’язки входило попереджати жителів про початок Суботи в п’ятницю після обіду і попереджувати про кінець суботи. При синагогах створювались школи. Навчання було обмеженим, але з ретельним вивченням Закону. Ще до школи дитина вчила єврейське кредо Шема (Втор. 6,4), на яке посилався Ісус, коли його спитали, яка найголовніша заповідь в Законі ( Мт. 22,35-38) [5, c. 32-40].
В іудаїзмі було відомо кілька сект. Всі вони дотримувались Закону, але по-різному тлумачили його, коливаючись від лібералізму до раціоналізму і від містицизму до політичного опортунізму.
Найчисленнішою і найбільш впливовою сектою в новозавітні часи були фарисеї. Їх назва походить від дієслова «параш», що означає «відокремлюватись». Вони були послідовниками іудаїзму, які старались виконати кожне положення усного та письмового Закону. З’явились фарисеї як окрема група після періоду Маккавеїв в 155 р. до н. е. Їх богослів’я ґрунтувалось на всьому каноні Старого Завіту, який включав закон Мойсея, Пророків і Писання. В інтерпретаціях вони використовували алегоричний підхід для застосування принципів Закону. Вони практикували обрядові молитви, пости і ретельно відраховували десятину від своїх доходів і майна (Мт. 23,23; Лк. 11,32) . Фарисеї суворо дотримувались шанування суботи, тому зцілювання хворих і зривання колосся вважалось порушенням Закону (Мт. 12,1-2). Новий Завіт часто описує фарисеїв як релігійних лицемірів. Найбільші вчителі талмудичного іудаїзму – такі, як Гілель рабин Йоханан бен Закай і рабин Аківа – були фарисеями [1, c. 28-31]. На відмінну від своїх опонентів – садукеїв, фарисеї вірили в загробне життя, у якому Бог винагороджує праведних і карає грішних. Вони вірили в прихід Машиаха (Месії), який принесе епоху загального миру і поверне єврейський народ з чотирьох кінців світу до Ізраїлю. Вони визнавали, на перший погляд, парадоксальну ідею про те, що людина повністю вільна у своєму моральному виборі, хоча Бог знає кожну деталь майбутнього.
Садукеї належали до заможних верств: багато хто з них були священиками Храму. Хоча садукеї також мали свою традицію виконання законів Тори, вони відкидали Усний Закон фарисеїв і близько підійшли до біблійного фундаменталізму. Наприклад, вони буквально тлумачили принцип «око за око» і відкидали віру в загробне життя, оскільки про неї в Торі не сказано. Їх релігійним осередком був храмовий ритуал і жертвоприношення. На жаль, не збереглося жодних текстів садукеїв, тому все, що ми про них знаємо, виходить від їх опонентів – фарисеїв.
Секту есеїв найдоречніше охарактеризувати як аскетичне та дисципліноване угруповання, що мешкало в пустелі близько Мертвого моря. Більшість громад єссев складалося з неодружених чоловіків, тому їх існування прямо залежало від постійного припливу новонавернених. На відміну від саддукеїв, есеї не хотіли мати нічого спільного з Храмом і, схоже, вважали, що він знечищений саддукейськими священиками. Єссейські громади дуже суворо дотримувались законів чистоти й нечистоти: ритуальне омовіння було для них чи не найголовнішою церемонією [8, c. 370].
Зилоти не були релігійною сектою в тому значенні в якому були фарисеї і єсеї. Вони були націоналістичною групою, які пропагували визволення від римського гніту шляхом насилля. Можливо, зилоти і були тими розбійниками про яких говориться в Діян. 21,38. Один з учнів Ісуса на ймення Симон належав до них, про що говорить його ім’я ( Лк. 6,15; Діян. 1,13).
Релігійне і політичне життя іудеїв, перемістившись в діаспору, було децентралізоване. Центром релігійного життя стала синагога або бейт-га-кнесет – зібрання віруючих членів кагалу – місцевої громади євреїв у розсіянні. Не дивлячись на те, що Палестина була батьківщиною євреїв, в Римській імперії значно більше євреїв жило за межами Святої Землі. В розсіянні були дві чітко виражені групи : євреїсти і елліністи. Євреїсти згадувались Апостолом Павлом, який був одним з них. Він говорить, що був «обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїлю, з племені Веніамінового, єврей із євреїв» (Фил. 3,5). Власне «євреїстами» були ті євреї, які не тільки зберегли віру іудаїзму, але й говорили по-давньоєврейськи і арамейськи, дотримувались єврейських звичаїв. Значно більшою була кількість євреїв-елліністів, які прийняли греко-римську культуру і перестали бути євреями в усьому, крім питань віри. Обидва класи євреїв згадуються в книзі Діянь Апостолів в шостому розділі, коли розділення між ними починає загрожувати єдності церкви [6, c. 115-116].
Висновок. Події, що зображені в Новому Завіті, та літературні особливості викладу Євангелій відповідають історичній дійсності суспільно-політичних умов Іудеї у складі Римсьської імперії. Хоча іудеї зберігали етнічну відчуженість стосовно релігії у середовищі римлян, але все-таки релігія іудеїв зазнала певного впливу з-зовні. Зокрема серед іудеїв розсіяння існувало дві течії: євреїсти й елліністи. Перший напрямок зберігав етнічну обмеженість в Римській імперії в усьому, як в питаннях віри, так і в контексті звичаїв та мови народу. Інший – приймав греко-римську культуру, але залишався приналежним до віри. Іудейські відокремлені спільноти існували у двох напрямках як етнічні спільноти та як релігійні корпорації. До останніх належали секти іудаїзму як аскетичного спрямування (єсеї), радикального відгалуження (зилоти), а також секти політично-релігійного напрямку (фарисеї й садукеї). Іудея була провінцією Римської імперії, нею управляв прокуратор, який був підпорядкований сирійському наміснику. Тому для правильного герменевтичного розуміння Священних Текстів слід враховувати суспільно-політичне середовище в якому вони створювались.

Список використаних джерел та літератури :
1. Брюс М. Мецгер. Текстология Нового Завета. – М. : Библейско-богословский институт св. Апостола Андрея, 1996. – 334 с.
2. Головащенко С. І. Історія християнства: Курс лекцій. – К. : Либідь, 1999. – 350 с.
3. Дрязгунов К. В. О полномочиях прокураторов (на примере провинции Иудея). [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.roman-glory.com/dryazgunov-o-polnomochiyax-prokuratorov
4. Мень Александр. История религии ( в поисках пути, истины и жизни). – М. : Мирос, 1994. – 184 с.
5. Мень Александр. Сын человеческий. – М. : Протестант, 1992. – 316 с.
6. Меррил С. Тенни. Мир Нового Завета. – М. : Духовное возрождение, 1988. – 434 с.
7. Моммзен Т. История Рима – краткое изложение Н.Д. Чечулина. [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.sno.pro1.ru/lib/momm/1-4.htm
8. Ренан Э. История веков христианства. Жизнь Иисуса. Апостолы. – М., 1991. – 518 с.
9. Руслан Хазарзар. Понтий Пилат. [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://khazarzar.skeptik.net/books/kh/pilatus.htm
10. Шифман И.Ш. Ветхий Завет и его мир / Ответственный редактор проф. И. Р. Тантлевский. – Санкт-Петербург. : С.-Петерб. ун-т, 2007. – 216 с.

Інші записи:

Юлія Новак Гуманітарного факультету, Студентські публікації