Автор статті:

Тімуш Анна

Анотація: В даній статті розмежовується компетенція адміністративних судів та органу конституційної юрисдикції, у звязку з тим, що адміністративні суди можуть розглядати скарги на конституційно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, Уряду, Верховної Раді Автономної Республіки Крим, які у свою чергу можуть бути об’єктами контролю з боку Конституційного Суду України.

Annotation: This article defines competence of administrative courts and the authority of constitutional jurisdiction in connection with the fact that the administrative courts may consider complaints of constitutional and legal acts of the Verkhovna Rada of Ukraine President of Ukraine, government, the Supreme Council of the Autonomous Republic of Crimea, which in turn can be objects of control by Constitutional court of Ukraine.

Із запровадженням інституту адміністративного судочинства в українській правовій науці почали точитись дискусії з приводу предметної компетенції даного інституту. Особливу увагу приділяють проблемі розмежування компетенції між адміністративними судами та Конституційним Судом України. І практика останніх років свідчить про необхідність визначення підсудності справ.

Під компетенцією також розуміють покладений на орган державної влади об­сяг публічних справ. Неухильне здійснення повноважень, що належать до компе­тенції, як і додержання її меж, є основою балансу сил між гілками влади та чіткого виконання своїх завдань всіма посадовими особами.

Як уже зазначалося, компетенція органу державної влади безпосередньо випливає з його належності до тієї чи іншої гілки влади[6]. Крім цього, такий орган реалізує свої повноваження в межах предметної компетенції, тобто питань відан­ня (юрисдикції), на які поширюються його повноваження. Отже, компетенція ор­гану державної влади, крім власне повноважень, містить також такі необхідні елементи, як предмети відання, роль цього органу в механізмі державної влади, належність до певної гілки влади, правові презумпції тощо[4]. Саме завдяки визнан­ню цих елементів можна розмежувати компетенцію різних органів влади. У цьо­му разі особливо важливо розмежовувати компетенцію органів різних гілок вла­ди, наприклад, законодавчої і виконавчої.

Ці питання є «альфою і омегою» на зазначеній стадії процесу в Конституційному Суді України. У цьому разі важливо визначити чи віднесено розгляд конкретної справи до компетенції Суду. Відтак, при вирішенні питання про відкриття чи відмову у відкритті конституційного провад­ження у справі Конституційний Суд України має проаналізувати її стосовно пред­метної компетенції (юрисдикції, підвідомчості), врахувати юридичний зв’язок між змістом конституційного подання та предметною компетенцією суб’єкта праве на це подання[6].

Проблемність зазначених питань зумовлена, по-перше, відсутністю реально­го конституційного та, особливо, законодавчого визначення меж предметної компетенції, тобто фактично здійснюваних повноважень Конституційного Суду України, зокрема, реального відмежування його компетенції від юрисдикції адміністративних судів. Останні можуть розглядати скарги на конституційно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, Уряду, Верховної Раді Автономної Республіки Крим, які у свою чергу можуть бути об’єктами контролю з боку Конституційного Суду України.

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

По-друге, відсутня й однотипна судова практика вирішення питань щодо меж предметної компетенції як самого Конституційного Суду України, так і суб’єктів права на конституційне подання. І, по-третє, конституційна доктрина не дає вмотивованих відповідей на ці питання.

Що стосується владності повноважень судів загальної юрисди­кції в Україні, то варто навести норму ч. 3 ст. 124 Конституції України, яка раніше піддавалася аналізу, щодо здійс­нення судочинства Конституційним Судом України та судами за­гальної юрисдикції, а також положення ч. 3 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України про вирішення окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, адміністративних справ із при­воду оскарження, зокрема, нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб’єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України.

Компетенція адміністративних судів поширюється на такі спо­ри:

1)   фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повнова­жень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії) дій чи бездіяльності;

2)   з приводу прийняття громадян на публічну службу, її прохо­дження, звільнення з публічної служби;

3)   між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4)за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5) щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом та процесом референдуму (частина перша ст. 17 Кодексу)[2].

Контроль за законністю актів (або нормоконтроль) здійснюєть­ся у правозастосовній діяльності суду у всіх видах процедур. Це випливає із статей 8, 55, 124, 129 Конституції України[1]. При цьому йдеться про перевірку акта, який підлягає застосуванню для вирі­шення цивільної, адміністративної, кримінальної справи або спра­ви, яка виникає з господарських правовідносин. Ми вважаємо необґрунтованою недооцінку такої перевірки актів, які підлягають застосуванню в конкретній справі, як необхідної, найбільш поши­реної форми нормоконтролю, що відповідає конституційним за­вданням суду і забезпечує ефективне поновлення у правах[5].

Адміністративні справи щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів та розпоряджень Пре­зидента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим можуть розглядатися адміністративними судами (ч. 3 ст. 19; і ч. 1 ст. 171 Кодексу адмініст­ративного судочинства України). Таким чином, акти Президента можуть стати об’єктом як конституційного, так і адміністративно­го судового контролю в разі їх неконституційності або незаконно­сті.

При розгляді конституційних подань щодо визнання неконсти­туційними інших, крім законів, правових актів Суд має визначати, чи є оспорюва­ний правовий акт актом «підконституційного» чи «підзаконного» характеру (не у значенні юридичної сили, а в сенсі того, які повноваження відповідних органів влади цей акт реалізує — конституційні чи засновані на законі). Правові акти підзаконного характеру підлягають перевірці на законність, а отже, згідно зі статтею 14 Закону України «Про Конституційний Суд України» їх перевірка не належить до повноважень Суду. Тоді як підконституційні акти є виключною компе­тенцією Конституційного Суду України[3].

Саме такий аналіз юридичної природи правових актів вищих органів держав­ної влади мали б здійснювати на стадії відкриття провадження й адміністративні суди, до компетенції яких не належить розгляд скарг громадян на підконституційні акти[7]. Юридично ці квазіконституційні скарги стосуються актів, які базуються та повинні відповідати Конституції України (про звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій, Генерального прокурора, суддів, конституційних суддів, про дострокове припинення повноважень народних депутатів тощо), а не законам України.

Але через відсутність інституту конституційної скарги з конституційному судочинстві України розгляд зазначених квазіконституційних скарг фактично перебра­ли на себе адміністративні суди на чолі з адміністративною палатою Верховного Суду України, які подібні звернення вважають адміністративними. Тому запровад­ження інституту конституційної скарги в практику Конституційного Суду України є вкрай необхідним, адже продовження існуючої практики адміністративного розгля­ду фактично конституційних скарг громадян призводить до зниження рівня право­вого захисту їхніх прав, а також до послаблення конституційного правопорядку[5].

Відомі випадки відмови адміністративних судів від розгляду суперечок, які ма­ють розглядатися Конституційним Судом України. Так, Ухвалою від 29 січня 2008 року Вищий адміністративний суд України (далі – ВАСУ) залишив без змін ухвали районного та апеляційного судів про відмову у відкритті провадження у справі за позовом до Верховної Ради України про скасування нормативно-пра­вового акта як такого, що суперечить Конституції України.

Своє рішення ВАСУ мотивував тим, що на цю справу не поширюється компетенція адміністративних судів, тому що вона віднесена до юрисдикції Конституційного Суду України, оскільки в позові було заявлено вимогу про визнання п. 3 ст. 1 Закону «Про вибори народних депутатів України» таким, що суперечить Конституції Ук­раїни. По суті цим рішенням ВАСУ підтверджує актуальність питання про розме­жування предметів відання конституційної та адміністративної юрисдикцій.

Зважаючи на зростаючу практику розгляду скарг громадян адміністративни­ми судами, Верховний Суд України мав би дати певне роз’яснення щодо розме­жування предметної компетенції адміністративних судів та Конституційного Суду України. Чинна на сьогодні Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» чіткої відповіді на це питання не дає. У зазначеній Постанові йдеться, зокрема, про те, що суд за­гальної юрисдикції не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визна­ти неконституційними закони чи правові акти, перелічені у ст. 150 Конституції України. Але це недостатня гарантія проти практики розгляду адміністративними судами квазіконституційних скарг громадян та скасування підконституційних актів.

Таким чином, реальне розмежування предметної компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів є практичною проблемою і, на нашу думку, потребує внесення змін до Конституції України і Закону з метою гарантування конституційно-правових повноважень Суду.

Список використаної літератури:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – С. 141.
2. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ра­ди України. – 2005. – № 35, 36, 37. – С. 446.
3. Закон України «Про Конституційний Суд України» // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 27 – 28. – С. 180.
4. Гергелійник В. Конституційний суд в системі органів контрольної влади і теоретичні аспекти // Право України. – 1999. –  № 5. – С. 82.
5. Кампо В. До питання меж предметної компетенції у діяльності Конституційного Суду України // Вісник конституційного Суду України. – 2008. – №4. – С. 91.
6. Скомороха В. Окремі питання поділу влади і юрисдикція Конституційного Суду України // Право України. – 1998.  – № 5. – С. 12.
7. Тесленко М. Розподіл повноважень: політична вигода чи конституційна відповідальність? // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. – № 5. – С. 55.

Інші записи:

Тімуш Анна Правничого факультету