Автор статті:

Цолін Дмитро Васильович

Вивчаючи проблему тавтологічних зворотів в українській мові, ми зустрічаємо не так багато тавтологій, що були запозичені з інших мов. Головним чином, це біблеїзми – звороти, що увійшли до української мови через Біблію. Проте біблійні тавтології ввійшли не тільки до української мови, а й до мов багатьох народів, що історично сповідують християнство (переважно, це мови індоєвропейської сім’ї). Цікаво зауважити той факт, що процес адаптації біблійних тавтологій в різних мовах відбувається майже однаково: одні звороти просто калькуються, інші – зазнають трансформації. В цій статті ми розглянемо обидва типи тавтологічних зворотів.

Слід зауважити, що в деяких випадках процес трансформації проходив кілька етапів: з давньоєврейської мови вони були перекладені на арамейську, з арамейської – на давньогрецьку, з давньогрецької – на старослов’янську, а потім – на українську. Однак, пройшовши такий складний процес, ці тавтології не адаптувались за допомогою відповідних мовних засобів, а калькувались. Такою тавтологією є вираз „на віки віків”, що виглядає дещо абсурдно з точки зору граматичної конструкції: виходить, що віки належать вікам. Причини, чому ці звороти не зазнали мовної адаптації (до того ж, не тільки в українській мові), ми спробуємо з’ясувати.

Вивчаючи арамейську поезію (точніше – арамейські переклади біблійної поезії, що містять багато самобутніх елементів), я неодноразово звертав увагу на надзвичайно різноманітне і часте використання тавтологій. Ці тавтології інколи дуже важко перекласти на будь-яку індоєвропейську мову, і якщо вираз „на віки вічні” знайшов відображення в грецькій мові, а через неї в латинській[1] та інших європейських мовах, то більшість тавтологічних конструкцій довелось би передавати шляхом парафразування. Проте вплив арамейських тавтологій на мови народів християнського світу все ж обмежений, тому маємо намір розглянути ці тавтологічні конструкції як феноменальне мовне явище, що має свою власну цінність, незалежно від впливу на індоєвропейські мови.

Арамейська мова є однією з найдавніших відомих мов, що залишили по собі численні пам’ятки писемності. Оскільки вона належить до однієї групи з аккадською мовою, то арамеомовні документи писалися клинописом, з якого потім сформувалось власне арамейське консонантне письмо, яке згодом витіснило палеоєврейське. Арамейська мова набула особливого поширення на Близькому Сході ще в добу Ново-Вавилонського царства (612-539 рр. до н.е.), а добу могутньої імперії Ахеменідів (539-331 рр. до н.е.) вона мала статус офіційної мови перських правителів. Саме в цей період деякі уривки арамейською мовою були включені до Старого Заповіту (головним чином у Книзі Ездри та Даниїла). Лише починаючи з кінця IV ст до н.е., вона витісняється грецькою, але залишає статус lingua franca аж до епохи арабських завоювань (VII ст.).

Особливу зацікавленість для філологів, істориків та богословів становлять так звані таргуми – перклади Старого Заповіту арамейською мовою, що були створені в період між I ст. до н.е. та V ст. н.е. Ці арамейські переклади мали, перш за все, літургічне призначення: вони дублювали читання Тори давньоєврейською мовою в синагозі більш доступною в той час арамейською мовою. Треба зазначити, що давньоєврейська мова в той час не була забута (свідоцтво тому – текст Мішни[2]), проте арамейська була більш уживаною і зрозумілою, саме тому почали виникати переклади Старого Заповіту – таргуми. Перші таргуми, зразки яких представлені, головним чином невеликими фрагментами з текстів Кумрану (4QtgLev [4Qtg 156]), були буквальними, тип перекладу тут дуже нагадував грецьку Септуагінту.[3] Пізніше в текст таргумів почали активно вставляти як невеликі глоси, так і цілі коментарі, а подекуди і уривки молитов. Такий тип таргумів часто називають парафразами, він більш притаманний так званим Палестинським таргумам. Ці таргуми нагадують конспект проповіді, складеної на основі послідовного прочитання біблійного тексту.

Така особливість вживання арамейської мови й обумовила специфіку таргумів: наявність багатьох вставок, ремарок, пояснень риторичного характеру. Як підкреслює А. Дафф, таргуми були пам’яткою стародавньої проповідницької традиції, оскільки проповіді в той час промовлялись арамейською або сирійською мовами [Duff Archibald. A History of the Religion of Judaism 500 to 200 B.C. London, 1911.- P. 209, 210.]. Зауважимо, що проповідь у ті часи була при’язана до біблійного тексту і являла собою, здебільшого, коментар на нього. Особливий інтерес для нас складають переклади біблійної поезії, де з’являються численні тавтологічні звороти, що не калькують оригінал, а є елементами арамейської поетичної традиції, введеними в текст перекладу.

Тавтологічний зворот „на віки віків”. Що стосується згаданого тавтологічного звороту, то він увійшов до української завдяки калькуванню біблеїзмів з грецької мови в добу елінізму (III ст. до н.е. – VI ст. н.е.). Старослов’янський переклад Біблії було зроблено з грецького тексту Старого Заповіту (Септуагінти) та Нового Заповіту. Септуагінта – це, як відомо, переклад старозаповінтих книг з давньоєврейскої мови на грецьку (койне), що почав функціонувати між III та II ст. до н.е. в Олександрії Єгипетській. Новий Заповіт також написаний діалектом койне в I ст. н.е. Тому на відміну від классичних грецьких текстів, обидва джерела містять чимало гебраїзмів та арамеїзмів – не тільки запозичень, а й калькованих виразів та словосполучень. Тавтологічний зворот eivj to.n aivw/na tou/ aivw/noj („на віки віків”) і його варіанти відсутні в грецькій мові класичного періоду [Thayer’s Greek-English Lexicon of the New Testasment. By Joseph H. Thayer. Grand Rapids, Michigan, 1997.- P.18-20.], його можна знайти лише в текстах койне, що зазнали впливу арамейської мови – в Септуагінті (25 випадків), Новому Заповіті (18 випадків) та в деяких апокрифах.

Більшість випадків перекладу давньоєврейського вислову „на віки” (в різних формах) за допомогою Септуагінти не виявляють послідовності у калькуванні оригіналу. Іноді перекладач намагається відтворювати первинну форму засобами давньогрецької мови, іноді – передає її вільно, найчастіше ж він калькує поширений арамейський тавтологічний зворот לעולי עלמיא/lә‘ôlmê ‘ālmayyā(’) – „на віки віків”. Таке часте вживання цього тавтологічного звороту в цьому стародавньому перекладі Старого Заповіту можемо пояснити тим, що вплив арамеїзмів в середовищі грекомовних євреїв Египту був надзвичайно великий через постійні контакти з арамеомовними євреями Палестини. Крім того, як ми побачимо це далі, тавтологія „на віки віків” мала ще й світоглядний аспект, який став одним з головних чинників її поширення та збереження.

До того ж, арамейські тавтологічні звороти відрізняються за своєю конструкцією, скажімо, від тавтологічних зворотів в українській мові, де вони виглядають цілком „логічними”: це або повтори однокорінних слів (рано-пораненьку, діл-долина, та ін.), або сполучення дієслова з похідним від нього іменником (мости мостити, шумом шуміти, в сурми сурмити та ін.). Тобто, головним засобом експресії в таких конструкціях виступає повтор як засіб експресії. Арамейська ж поезія використовує інші типи поєднання слів: генетивні відношення між словами-синонімами, поєднання двох однакових дієслів в інфінітиві та особовій формі, повтор двох однакових іменників, один з яких має при собі прийменник[4] та ін. Інакше кажучи, іменникові тавтологічні звороти тут будуються не лише на основі повтору, а й шляхом співвіднесення обох частин тавтології. Але керування як вид підрядного зв’язку відіграє тут вторинну роль, воно може бути відсутнє взагалі. Саме тому при синтаксичному аналізі арамейських словосполучень вони видаються дещо абсурдними.

Одним із прикладів тавтологічного звороту, в якому поєднуються два іменники у множині в генетивній конструкції, є вислів на віки віків. Він складаться з префікса-прийменника ל/lә- „на”, „до”, а також слова עלם /‘ālam – „вік”, „всесвіт” у множині, яке має роль генетива з таким же іменником у множині, але в емфатичній формі.[5] Буквальний переклад цього вислову звучав би так: на віки [тих] віків. Під тими віками (означений іменник у множині) розуміється незмінний вічний плин часу, що характерний для майбутнього Царства Бога. В з’язку з цим виникає запитання: а до чого тут ще одні віки, які належать тим, незмінним вікам?

Припускаємо, що ця ідіома пов’язана з певними світоглядними аспектами, а саме з уявленнями про два віки (עלמיא/‘ālmayyā’ відповідник давньоєврейськогоעולמים /‘ôlāmîm в мідрашах) – „вік нинішній” та „вік майбутній”. Під першим мається на увазі плин часу нашого світу, він обмежений та має кінець. Другий – це позначення часу майбутнього Царства Бога, де вічність заступає місце плинності. Вислів „на віки [тих] віків” може означати усю сукупність часу, і плинного, і вічного, його абсолют. Тобто, генетив у тавтології виступає засобом вираження ідеї абсолюту. Така тавтологія, швидше за все, і була породжена світоглядним аспектом.

Ця думка підтверджується тим фактом, що в давньоєврейській мові, представленій текстом Старого Заповіту, саме така форма тавтологічного звороту не зустрічається (окрім Дан. 7:18), оскільки концепція тут не виражена так яскраво, як в Новому Заповіті та мідрашах.[6] Проте ідея двох віків як двох вимірів часу поширюється й на пророчі книги Старого Заповіту,[7] але все ж не сформульована так чітко, як в ранньохристиянських писаннях, таргумах та мідрашах. В Книзі пророка Ісаї зустрічається єдиний в усьому Старому Заповіті тавтологічний вираз, що містить ідею багатьох віків (Іс. 45:17). Ці конструкції можна було б назвати смисловою тавтологією, оскільки вони не складаються з двох однакових слів, а використовують синоніми.

Крім того, існує не тавтологічна формула вираження ідеї абсолютного часу: לעלם /lə‘ōlām – „на вік” (Бут. 3:22; 6:3; Вих. 3:15; Лев. 25:46; Йов. 7:16; Іс. 34:10 та ін.). Проте автор Септуагінти намагається уподібнювати свій стиль смисловій тавтології і перекладає цей вислів як eivj to.n aivw/na cro,non – „на віки часу” або eivj to.n aivw/na – „на віки”. Тут можна виявити не тільки мотиви арамейської, а й давньоєврейської тавтології. Єдиний же випадок, коли в Септуагінті вживається калька арамейського вислову „на віки віків”, ми бачимо в перекладі Псалма 51:11, де давньоєврейський зворот עולם ועד/‘ôlām wā‘ed – „вік і час”, передається як eivj to.n aivw/na tou/ aivw/noj – „на віки віку”.

Отже, зворот „на віки віків” – один з унікальних зразків арамейської тавтології, що гармонійно увійшов в давньогрецьку мову еліністичного періоду, а через неї – до багатьох мов народів Європи через переклади Біблії. Чому саме цей вислів, попри його граматичну „незграбність” в лінгвістичному контексті індоєвропейських мов, був запозичений шляхом калькування? На основі зроблених нами спостережень ми можемо зробити висновок, що причина полягає в тому, що перекладачі Старого Заповіту, які створювали Септуагінту, вбачали в ньому найбільш вдалу форму вираження ідеї абсолютного часу. Давньогрецький переклад був взірцем (а подекуди і єдиним джерелом) для створення перекладу Біблії на латинь, а потім і на мови європейських народів. Вплив Септуагінти позначився і на таких стародавніх перекладах, як коптський, сирійський, вірменський, грузинський, що були зроблені в період між II та VI ст.

Оскільки в Новому Заповіті ідея двох віків – „нинішнього” та „майбутнього” надзвичайно яскраво виражена, ми можемо зробити висновок, що ця концепція була поширена в іудаїзмі греко-римського періоду.[8] Про це свідчать і численні вживання термінів „вік нинішній” та „вік майбутній” в мідрашах.[9] Але все ж таки про теологічну мотивацію ми говоримо здебільшого як про фактор збереження та адаптації цього тавтологічного звороту в індоєвропейських мовах, що був засвоєний завдяки Біблії.

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Тавтології „з роду в рід”, „день у день” та їх біблійні прототипи. Ці тавтологічні звороти також належать до біблеїзмів в українській мові. Однак вони, на відміну від ідіоми „на віки вічні”, не були механічно кальковані. Такі вислови були адаптовані відповідними типами синтаксичних конструкцій в українській мові (як і в інший європейських мовах), в яку вони увійшли через переклад Біблії. В українській мові ці вислови пройшли процес трансформації та були засвоєні через старослов’янський переклад Біблії. Тому сучасний переклад Біблії І. Огієнка передає їх під впливом вікової традиції, що була навіяна старослов’янським перекладом: „изъ рода в родъ” тут стало „з роду в рід”.

Як бачимо, засвоєння біблеїзмів старослов’янською мовою (а через неї і українською) здійснюється за правилами керування: прийменник „з” в сполученні з іменником „рід” в родовому відмінку вказують на локацію, з якої предмет виходить; а применник „в” з іменником у називному відмінку показують напрямок його руху. Така синтаксична конструкція цілком логічна і граматично правильна. Цей вислів теж був засвоєний українською мовою з Біблії.[10] Він також зустрічається в багатьох індоєвропейських мовах, де також виявляє ознаки мовної адаптації.[11]

Але слід зауважити, що її біблійний (давньоєврейський) прототип виглядає дещо інакше: לדור ודור/lədôr wadôr – „до роду і роду”, מדר דר/midōr dōr „із роду роду”, לדר דר/lədōr dōr – „до роду роду”. Як бачимо, в давньоєврейській мові повторювані в тавтології слова не потребуть керування: вони просто повторюються або з’єднуються сполучником ו/wə- („і”).[12] В арамейській мові таргумів цей зворот інколи має подібну форму: לכל דר דר/ləḵāl dār dār – „на кожний рід рід”, іноді ж втрачає форму тавтології взагалі מדרי עלמא/midārê ‘ālmā(’) – „від родів віку”. В останньому випадку знову використовується генетивна конструкція, подібна до „віки віків”: „роди віку”. Цей факт ще раз свідчить про більшу поширеність саме генетивних конструкцій в ідіомах арамейської мови, ніж в давньоєврейської. Саме в такий спосіб тут виражалась ідея абсолютного.

Те ж саме можна сказати про ще один тавтологічний зворот, що завдяки Біблії увійшов до багатьох європейських мов – „день у день”. Він зустрічається в 9-ти текстах Старого Заповіту (Бут. 39:10; Вих. 16:5; Пс. 61:9; 68:20; Пр.8:30, 34; Іс. 58:2; Єз.4:6). Тут він має форму простої тавтології, в якій повторюються два слова без керування: יום יום/yôm yôm – „день день”. В арамейських перекладах він має здебільшого абсолютно ідентичну оригіналу форму (יום יום/yôm yôm). Така тавтологія, що має редуплікативний характер, не є прийнятною для європейських мов, тому передається в перекладах довільно. До того ж, ніяких теологічних асоціацій з цим висловом не пов’язано, тому перекладачі Септуагінти не турбувалися про буквальний переклад цього тавтологічного звороту. Септуагінта – найбільш впливовий стародавній переклад – передає його відповідно до вимог давньогрецької граматики: kaqV h`me,ran eivj h`me,ran та kata, h`me,ra eivj h`me,ra – „з дня у день”. Подібним чином він передається у мовах європейських народів – згідно з їх граматичними та синтаксичними нормами.

Отже, біблійні тавтології, що були запозичені мовами багатьох європейських народів, як правило, зазнали процесу трансформації. Виняток становлять лише ті тавтології, які були пов’язані з певними теологічними ідеями.

Складні тавтологічні звороти в поезії таргумів. Складні тавтологічні звороти арамейської поезії не були адаптовані в мовах народів Європи, на відміну від розглянутого вище виразу „на віки віків”. Септуагінта, як найавторитетніший стародавній переклад Старого Заповіту, що справив значний вплив на інші переклади, не калькує ці тавтології, а замінює їх відповідними поетичними засобами. Ці звороти не увійшли до перекладів Біблії на коптську, сирійську, латинську, вірменську та грузинську мови через те, що цей процес здійснювався з давньоєврейського тексту (або з Септуагінти), а не з таргумів.

Більш рельєфно роль літературних форм (в тому числі тавтологій) відображається в процесі їх трансформації в стародавніх перекладах. Особливо це стосується таргумів – перекладів (швидше парафразів) Біблії на арамейську мову. Арамейська мова є близькою за лексикою, морфологією та синтаксисом до давньоєврейської і належить до сім’ї семітських мов. Але найбільший інтерес для нас ці переклади становлять тому, що більшість з них (крім таргума Онкелоса) є унікальними зразками риторичної інтерпретації біблійного тексту. Вони були призначені для дублювання читання Святого Письма мовою оригіналу під час літургії, перекладаючи і одночасно роз’яснюючи священний текст для слухачів [Archibald Duff. A History of the Religion of Judaism 500 to 200 B.C. London, 1911. P. 209-210. А також: Paul V.M. Flesher. The Targumim // Judaism in Late Antiquity. Ed. by Jacob Neusner. Part I: TheLiterary and Archaelogical Sources. Leiden-New York-Koln, 1995. P. 40.].

Таргуми виявляють стійку тенденцію збереження поетичних засобів оригінального давньоєврейського твору. Ритміко-синтаксичні та структурні особливості давньоєврейського вірша залишаються при цьому майже без змін в такому буквальному перекладі як таргум Онкелоса. Багаті на глоси, риторичні вставки та доповнення таргуми Неофіті І та Псевдо-Йонатан дуже вільно передають текст оригіналу, фактично використовуючи вже засоби арамеомовної єврейської поезії іншої історичної доби. Автори двох останніх таргумів не вбачали необхідності ретельного збереження архітектоніки оригіналу, оскільки основне їх завдання було передати поетичний пафос, тому переосмислення та вільна інтерпретація оригінальної поезії, доповнення її потрібними (з погляду перекладача) деталями не перешкоджало цій меті. Нас цікавить наповнення її новими тавтологічними зворотами, більш складними за структурою, ніж у тексті оригіналу. Воно спостерігається навіть у такому „буквальному” таргумі, як Онкелос, що свідчить про надзвичану поширеність їх в арамейській поезії доби пізньої античності.

Коротко зауважимо деякі особливості давньоєврейськї поезії. Давньоєврейський вірш мав паралельну структуру (здебільшого – з двох рядків), в якій головне – смислове співвіднесення поетичних рядків, що може бути охарактеризоване як синонімічні, синтетичні аба антитетичні відношення. Тобто другий рядок або виражає ту ж саму думку, що й перший, але іншими словами, або доповнює ідею першого рядка, або ж висловлює протилежну тезу. Існують і інші, менш поширені різновиди паралельних віршів (емблематичний, ступінчатий, хіастичний та „Янус”-параллелізм), які ми не можемо детальніше розглянути в цій статті через обмеження теми нашого дослідження.[13] Давньоєврейська поезія, як і споріднені з нею стародавні поетичні традиції – аккадська, шумерська, угарітська та єгипетська, – має ритмічну структуру (як правило, рядок з 4 строф, що об’єднуються в 2 колони), але поняття рими відоме їй дуже мало.[14]

У перекладі Пісні Мойсея (Вих. 15:1-18) – переможного гімну Богу Ізраїля Ягве на честь надприродної загибелі єгипетського війська у водах Очеретяного моря – спостерігається використання таких тавтологій.[15] Цей гімн є одним з найдавніших зразків біблійної поезії. Спочатку ми розглянемо текст першого куплету, що скадається з двох рядків (віршів) в давньоєврейському тексті (за поділом С. Геллера)[16] та його переклад в таргумі Онкелоса. Огласовки давньоєврейського тексту та арамейського перекладу передаються відповідно до масоретської традиції, знаки ж цезури будуть розміщено у транскрипції.[17]

אשירה ליהוה כי־גאה גאה

’āšîrâ ləyhwh // kîgā’ō ġā’ā

סוס ורכבו רמה בים

sûs wəroḵbô / rāmâ bayyām

Я співатиму Ягве, бо Він високо піднісся:

Коня і колісницю його кинув у море!

Метрична структура куплета така: 4:4 (2:2: :2:2), тобто 4 колона в 2-х віршах. Граматичні одиниці співпадають з ритмічними, тобто діє принцип один колон – два склади: 4:4 (2:2: :2:2). Але перш за все нас цікавить наявність тавтології ( в перекладі вона не передається): כי־גאה גאה/ kîgā’ō ġā’ā – „бо величатися звеличився”. Це так звана конструкція „абсолютний інфінітив + особова форма дієслова”. Більшість дослідників вважає такий тип дієслівної тавтології способом підсилення дії. В такій конструкції дієслово в формі абсолютного інфінітива „підсилює дієслово в означеній формі” [Bruce K. Waltke & M. O’Connor. An Introduction to Biblical Hebrew Syntax. Winona Lake, Indiane, 1990. – P. 581.]. В таргумі Онкелоса ж тавтологічний зворот такого типу не вживається, натомість ми маємо іншу, більш складну конструкцію, яку розглянемо нижче.

נשבח ונודה קדם יי

nəšabbaḥ wә-nôde qādām yəyā

ארי אתגאי על גותניא וגאותא דילה היא

’ǎrê ‘iṯgā’ê ‘al gôṯānyā(’) wәgē’ûṯā(’) dîlê hî(’)

סוסיא ורכבה רמא בימא

sûysā(’) wərāḵəḇê rəmā(’) bәyamā(’)

Ми прославимо й звеличимо Ягве,

Бо Він піднісся над тими, хто підносився, і в цьому – піднесення Його!

Коней і колісницю кинув у море.

Переклад, зроблений нами, не буквальний, оскільки передати близько до тексту 2-й рядок надзвичайно складно. Тут після частки ארי/’ǎrēy („бо”) стоїть дієслово גאה/gə’â (аналог давньоєврейського дієслова גאה/gā’â) – „підносити” в особовій формі (порода ітпа’ель, перфект, 3 ос. одн.), а потім віддієслівний іменник у множині та емфатичній формі, утворений від цього дієслова (גותניא/ gôṯānyā(’) – „ті, хто підносяться”) з прийменником על/’al („на”). Далі йде знову іменник „висота” з сполучником ו/ wә („і”, „та”) теж в емфатичній формі, але в однині – גאותא/gē’ûṯā(’). З ним пов’язаний вираз דילה/ dîlê („що в Нього”) та займенник היא/ hî’ („вона”).

Як уже було зазначено, тут використовується дуже складна синтаксична конструкція, що комбінує однокорінні дієслова та похідні від них іменники. Цей тип тавтології, очевидно, включає в себе ще й елемент алітерації, адже при цьому повторюються одній й ті ж приголосні. В нашому випадку – це проривний ג [g] та гортанні א [’] і ה [h]. Поєднання ж однокорінних дієслів та іменників є засобом емоційної та семантичної експресії. Вживання ж прийменників та сполучників у такому випадку виконує свою звичайну функцію.

Наступний арамейський переклад цього ж уривку Пісні Мойсея – це кілька варіантів Палестинського таргума або, як його традиційно називають, Єрусалимським таргумом. Ці варіанти також мають назву Фрагментарних таргумів через те, що вони були скомпоновані уривками [P. Kahle, Masoreten des Westens II. Stuttgart, 1930. – P. 1-65. А також A. Diez-Macho, “Nuevos Fragmentos del Targum Palestinense”, Sefarad 15, 1955. – P. 31-39.].

Нас цікавлять, перш за все, тавтології, тому ми розглянемо ті уривки Пісні, які містять їх. Зазлегідь зауважимо, що, на відміну від попереднього уривку, арамейські тавтології з’являються тут довільно, без співвіднесення з оригінальними поетичними засобами. Тобто, якщо в таргумі Онкелоса складна тавтологічна конструкція з’являється на місці більш простого тавтологічного звороту в давньоєврейському тексті, то в варіантах Палестинського таргума вони вживаються перекладачем там, де він вважав за краще, щоб передати поетичний пафос релігійного гімну. Нижче наведемо два рядки без транслітерації, оскільки даний рукопис має лише консонанти, огласовки в ньому відсутні.[18]

נודי ונשבח קדם ייי

דהוא רם על רמיא ומתגאי על גיותניא

Піднесемо подяку, хвалу перед Ягве,

Який піднісся над тими, хто підноситься,і став вищий над тими, хто височиться

Другий рядок містить два тавтологічних звороти однакової конструкції: особове дієслово + похідний іменник („хто підноситься” та „хто височиться”). В обох випадках використовується прийменник על/’al („на”). В першому звороті це дієслово רמה/rəmâ („підніматися”) у формі дієприкметника породи пе’аль 3 ос. одн. в емфатичній формі, що поєднане у звороті з віддієслівним іменником в емфатичній формі множини רמיא /ramyā(’) («ті, хто підносяться»). Другий зворот складається теж з дієприкметника від дієслова גאה/gə’â („підноситися”) у формі породи па’ель (або аф’ель)[19] та віддієслівного іменника в множині в емфатичній формі גותניא/ gôṯānyā(’) – „ті, хто підносяться”. Звичайно, вживання однокореневих дієслова та іменника має на меті емоційну експресію.

У цьому уривку з’являються риторичні засоби, зокрема, градація, що заміняє короткий поетичний рядок оригіналу (з двох колонів і чотирьох стоп). Дієслово שיר/šîr („співати”) давньоєврейського оригіналу тут замінено на цілий ряд арамейських дієслів, що не є синонімами (крім двох останніх), але належать до одного семантичного ряду:[20] ידה/yədâ („хвалити”, „дякувати”), נשא/nəsâ(’) („підносити”), רום/rûm („піднімати”, „звеличувати”) та його синонім נטל/nətal. При цьому два останніх дієслова, як було показано вище, використовуються в тавтології. Автор таргума вдається до такого незвичного ні для біблійної поезії, ні для прози багатослів’я, наслідуючи традицію еврейської літургічної риторики пізньої античності.

* * *

Аналізуючи способи утворення тавтологій в арамейській поезії таргумів, ми можемо відзначити характерні риси їх формування. Перш за все, варто зауважити, що основою арамейських тавтологій, як і тавтологічних зворотів взагалі, є повтор однокоренивих або однакових слів. І в давньоєврейській, і в арамейській мовах, сполучення слів в тавтолгіях, як правило, не потребує керування. Слова просто повторюються, створюючи тим самим ефект емоційного підсилення. Цим семітські тавтологічні звороти відрізняються від способу творення тавтологій в індоєвропейських мовах, зокрема в слов’янських.

Проте арамейська тавтологія відрізняється від тавтологій в давньоєврейській мові (близькій до неї) більш широким, а подекуди граматично непередбачуваним, повторенням одних і тих же слів. Якщо в давньоєврейській поезії активно представлені смислові тавтології („вік – час”, „віки – час”), щоб уникнути лексичних повторів, то арамейська поезія не цурається частих повторів одного і того ж слова („віки – віків”). Виняток становлять лише архаїчні тавтології, спільні для давньоєврейської та арамейської мов („рід – рід”, „день – день”). Це є свідченням розвинутої літературної традиції давньоєврейської мови Старого Заповіту, з одного боку, і переважанням живих просторічних форм в арамейській мові (зокрема, вавилонському та галілейському її діалектах), з іншого. Останні не тільки легко засвоюють архаїчні форми тавтології, а й продовжують їх традицію. Цей висновок підтверджується і розглянутим нами випадком тавтологічних пар в одному поетичному рядку, що відноситься до арамеомовної єврейської поезії доби пізньої античності. Формальний повтор є специфічною рисою арамейської тавтології. Це відповідає загальній тенденції динамізму у словотворенні, граматичних та синтаксичних новаціях, що притаманні арамейській мові.

З іншого боку, в складних арамейських тавтологіях активно вживаються прийменники, що свідчить про особливу роль граматичного та смислового співвіднесення компонентів тавтології. Так, часто вживаються прийменники та конструкції, що виражають генетивні, порівняльні стосунки між словами, що утворюють тавтологію, а також напрямок і межу. Специфіка вживання прийменників в тавтологічних зворотах повинна враховуватись при їх перекладі на слов’янські мови.

ЛІТЕРАТУРА:

Кассуто Умберто. Эпическая поэзия в Древнем Израиле. Пер. с англ.// Библейские исследования. Сборник статей. Вып.1. Москва, 1997.

Меир Вайс. Библия и современное литературоведение. Метод целостной интерпретации. М., 2001.

David H. Aaron. Biblical Ambiguities. Metaphor, Semantic and Divine Imagery. Leiden-Boston-Koln, 2001.

Biblia Hebraica Stuttgartensia, ed. by R. Kittel, editio quinta. Stuttgart: Deutsche Bibelgesellschaft, 1997.

Archibald Duff. A History of the Religion of Judaism 500 to 200 B.C. London, 1911.

Paul V. Flesher. The Targumim// Judaism in the Late Antiquity. Ed. by Jacob Neusner. Part I: The Literary and Archaeological Sources. Leiden-New York-Koln, 1995.

Geller Stephen A. Parallelism in Early Biblical Poetry. Harvard Semitic Monographs. Missoula, Montana, 1979.

Andrew Chester. Divine Revelation and Divine Titles in the Pentateuchal Targumim. Tubingen, 1986.

Targum Onkelos to the Pentateuch. A collection of fragments in the library of the Jewish Theological Seminary of America. New York – Jerusalem, 1976.

Bruce K. Waltke & M. O’Connor. An Introduction to Biblical Hebrew Syntax. Winona Lake, Indiane, 1990.

Alexander Samely. The Interpretation of Speech in the Pentateuch Targums. Tubingen, 1992.

Michael Klein. The Fragment-Targums of the Pentateuch According to their Extant Sources. Vol. I. Texts, Indices and Introductory Essays. Rome: Biblical Institute Press, 1980.

Thayer’s Greek-English Lexicon of the New Testasment. By Joseph H. Thayer. Grand Rapids, Michigan, 1997.

חיים העליר. על התרגום הירושלמי לתורה (תרפייא,ני יורק,”העברי”)

תרגום ירושלמי לתורה ממני משה גינזבורגר. ברלין, בבית מסחד הספריק של סי קאלוארי ושותפיו, היתרנייח.

Інші записи:

Цолін Дмитро Васильович Гуманітарний факультет