Погляди Густава Шпета на логіку історичного пізнання

shpet

Місце та роль філософії Густава Шпета (1879-1937) як в російській, так і в єропейській культурі характеризується певною унікальністю. У творах мислителя можна спостерігати моменти, не характерні для російської філософії, – Г. Шпет був радше філософом західної школи. “Учень та послідовник одного з найвизначніших європейських філософів Едмунда Гуссерля, який заклав теоретичні основи сучасної західної думки та, відповідно, визначив проблематику майже всіх напрямків західної філософії (екзистенціалізму, культурної антропології, герменевтики, деконструктивізму), – справедливо відзначає Е. Фрейбергер, – Густав Шпет міг поглянути на події в європейській філософії як росіянин, а на події в російській філософії – як європеєць” [11, 10]. Філософія Густава Шпета – це, кажучи словами іншого дослідника, “зустріч російського Логосу та німецького Ейдосу в багатоголоссі російської філософської думки” [13, 243].

Для творчості Г. Шпета, незважаючи на різноманітність розроблюваних тем, дослідницьких планів, висвітлених проблем, характерна певна органічна цілісність. Як відзначає М. Гадіні: “Філософія Густава Шпета постає як дещо органічне, де можна виділити моменти, що охоплюють досить широку сферу, хоча при цьому ніколи не зникає певна зв’язка, що надає єдність усьому цілому. Це динамічна єдність структурного типу, якщо скористатися виразом самого Шпета, де один елемент передбачає інший; отже, при дослідженні однієї проблеми ніколи не губиться уявлення про складність усіх інших” [4, 59].

Густав Шпет відзначався надзвичайною працездатністю [1, 145–146]. Він працював в різноманітних сферах гуманітарних наук – психологія, філософія, філологія, естетика, культурологія тощо. Однак особливу увагу мислитель приділяє проблемам методології наук. “Творчість Шпета, – зазначає з цього приводу Т. Марцинковська, – від самого початку вирізняється прагненням до створення універсальних наукових методологічних принципів, які пояснювали б дані не лише гуманітарних, але й природничих наук… Ця позиція наближає його до концепції Ляйбніца, який також намагався знайти ту універсальну цеглинку (монаду), що дала б можливість зрозуміти будову і закони навколишньої дійсності – від космосу до людини” [8, 10].

Значне місце в творчій спадщині Густава Шпета займає розробка питань логіки. “Сенс логічних досліджень Г. Шпета, – пише один із дослідників творчості вченого А. Мітюшин, – полягав у тому, аби розробити діалектичне вчення про поняття: перш за все на ґрунті природньої мови, а потім на матеріалі її термінованих модифікацій в окремих науках” [10, 95]. У цьому контексті Густав Шпет висуває ідею “первинного значення” як “тлумачного словника наук”. Сам мислитель визначає власний філософський метод як “інтерпретуючу діалектику понять”. Ця форма діалектики звертається не до умовних позначень і формальних схем логістики, а до самого сенсу наукових теорій та термінів. У цьому зв’язку Шпет знаходить предмет логіки в стихії словесної свідомості.

Саме в контексті цих розробок мислитель звертає особливу увагу на питання логіки історичного пізнання. Результати цього дослідження викладені, насамперед, у праці “Історія як предмет логіки. Ч. І. Матеріали”, виданій у Москві в 1916 році. Ця робота вченого мала новаторський характер у російській науці того часу. Як відзначає Г. І. Челпанов: “У своєму творі Шпет вперше в російській філософській літературі досліджує питання величезного значення про те, чи може історія, що має своїм предметом одиничне, вважатися наукою, тоді як традиційна логіка предметом науки вважає загальне” [12, 316]. Згадана праця Густава Шпета містить детальний аналіз філософських онтологій, на підставі якого мислитель визначає перспективи історичного пізнання.

Визначаючи місце методології історії в сучасній для нього філософії, вчений говорить про актуальність даної проблематики. У своїй статті “Філософія і історія” він зазначає, що характерною рисою його епохи було те, що вона прийшла до чіткого усвідомлення проблеми історичного пізнання. “У цьому сенсі, – пише вчений, – наша філософія стає переважно історичною філософією, і чим більше вона буде перейматися проблемою конкретного, тим більше вона буде ставати історичною” [18, 10].

Однак, на думку Густава Шпета, існувала також певна негативна направленість філософської думки, що значною мірою перешкоджало утвердженню правильної точки зору на історію як науку. Відомо, що для початку ХХ століття характерним було протиставлення природничника (натураліста) та історика – натураліст передусім спостерігає, а історик – читає. До того ж підтримувалася думка про певну перевагу “спостереження” над “читанням”, оскільки перше пов’язане із методом “безпосереднього” пізнання. Усупереч панівним уявленням Г. Шпет проголошує інший принцип – потрібно спостерігати як читають, а не читати як спостерігають. Як відзначають дослідники творчості Густава Шпета, “звідси випливає радикальний висновок про логічну “парадигму” наук. На противагу переконанню, що виникло в ХІХ столітті і панує досі, нібито логіка емпіричних наук є логікою природознавства, Шпет висуває твердження, згідно з яким логіка емпіричних наук є передусім логікою історії, тобто врешті-решт має своїм прообразом гуманітарне мислення з його опертям на уяву та інтерпретуючу словесну свідомість” [10, 96].

З розглядом проблематики історичного пізнання в творчості Густава Шпета тісно пов’язана тема критики неокантіанства. Філософська концепція вченого в цілому може бути визначена як раціоналізм, що шукає розуміння повноти дійсності в її конкретній данності. Такої конкретності та повноти Шпет не знаходить у популярному в тогочасній європейській філософській думці неокантіанстві. На думку вченого, у Канта та його послідовників відбулася підміна істинно даного логічними та формально-онтологічними абстракціями. Канта Густав Шпет розглядає поряд із позитивістами як “адепта” та одного з творців негативної філософії, а себе проголошує реалістом та переконаним прихильником філософії позитивної. Андрій Бєлий у своїх літературних спогадах наступним чином описує полеміку Г. Шпета з неокантіанцями: “Кантіанці ходили на бій у тяжких обладунках, здалеку нагадуючи Голіафів; але ось виходив Шпет, як Давид, озброєний наготою скептицизму: …”трах” – лоб Голіафа коловся” [2, 277].

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Розквіт наукової діяльності Густава Шпета відбувався саме в той час, коли неокантіанська методологія набувала все більшого визнання і впливу в європейській філософії. “Баденська (“Південно-західна”) школа внесла значну долю суб’єктивізму в науки про культури. В. Віндельбанд та Г. Ріккерт розмірковували про індивідуалізуючий метод, аксіологічні передумови історичного пізнання” [9, 115]. Натомість Г. Шпет у своїх працях трактує історію як об’єктивно осмислену реальність. У листі до Д. М. Петрушевського мислитель зазначає: “Я вважаю безперечною заслугою Ріккерта і К° те, що вони повернулися до визнання індивідуального характеру за історичним предметом і, виходячи з цієї його особливості, намагалися показати логічну специфічність історичних наук. Однак я думаю, що відштовхуючись в основному від кантіанства, яке знає лише теорію пізнання “математичного природознавства”, – не кажучи вже про загальні дефекти кантівського суб’єктивізму, – вони не подолали до кінця натуралізм” [15, 121].

Шпет вказує на те, що індивідуальне для неокантіанців – це, насамперед, одиничне. Логічно воно протиставляється множинному, а в пізнавальному плані – це предмет безпосереднього пізнання. Однак, на думку мислителя, історичний предмет у безпосередньому пізнанні та в спогляданні ніколи не дається. У своєму листі Густав Шпет зазначає, що “історик – двічі філолог” [15, 121]. Предмет його дослідження принципово даний лише у свідоцтвах – документах, пам’ятках, актах, казаннях і т. д. Історик, на думку філософа, прочитавши філологічну пам’ятку, знову піддає її своїй критиці та інтерпретації. “Речі (realia) філолога, – пише Шпет, – для історика все ще знаки, слова, символи: “покликання варягів”, “вбивство Цезаря”, “смерть Карла Великого” – це для нього знаки, які вимагають розкодування і ховають за собою історичну ens reale: соціальні групи, партії, відносини, організації тощо” [15, 121]. Для натураліста така інтерпретація позбавлена сенсу, оскільки для нього одиничне не знак, а сама річ: комета є кометою, а не знаменням, чума є чумою, а не вираженням чиєїсь волі. Натураліст бачить Всесвіт як замкнену систему. Інакше уявляє собі світ історик. Його система, на думку Шпета, не замкнена, але така, що розгортається.Тут немає абстрактних причин та дій, кожна причина та кожна дія є саме такими лише в даних одиничних конкретних умовах, які не можна усунути без знищення відповідної одиничності ані подумки, ані експериментально.

Розглядаючи предмет історичного пізнання, Густав Шпет зазначає, що цей предмет є певною конкретністю. Однак, говорячи про конкретність цього предмету, ми виповідаємо надзвичайно мало. “Предмет у своєму логічному значенні” є лише невизначеним “носієм” різноманітного змісту, зв’язаного в єдиний вузол у деякому центральному ядрі, що його осмислює. Предмет – це лише деякий пункт, що визначає напрямок наших прагнень та пошуків. Тому необхідно виділити у різномаїтті його змісту насамперед типи відношень, які емпірично можна характеризувати як відношення культурні, правові, релігійні тощо.

На думку Г. Шпета, в загальному потоці історії ми розрізняємо відношення людини до навколишньої дійсності, які загалом є такими ж різноманітними, як сама ця навколишня дійсність. “Ми виокремлюємо, – пише вчений, – не лише її [людини – Д. Ш.] відношення до “дійсного” світу в обмеженому сенсі, тобто відношення технічні, культурні, пізнавальні та інші, але також встановлюємо як специфічне її відношення до “надчуттєвого” і говоримо вже про відношення релігійні. Зрештою, ми виокремлюємо відношення людини до людини як відношення переважно правові та моральні. Загалом, ми помічаємо, як з відношень людини до людини виникають відношення груп: класів, станів, держав тощо. Ми знаємо, що усі ці відношення підкоряються деякій визначеній формі, формі організації. І ось з цього організуючого і того, що організується, потоку історії, ми отримуємо окремі речі, окремих людей, окремі відношення та зв’язки, – і робимо їх предметом свого пізнання” [18, 11].

Поглиблюючи власні розробки, Густав Шпет аналізує відмінності у баченні світу натуралістом та істориком. Він зазначає, що основною онтологічною передумовою натураліста є уявлення про світ як про певну систему дії матеріальних сил. Всередині цієї системи причини повністю переходять в дію і навпаки, таким чином між ними встановлюється рівність. Засадничим принципом природознавства є збереження матерії та енергії. Зрештою, час (Z) тут постає лише як зміна простору (R). Час (Z) в природознавстві позначається кількісним числівником. Він тут є лише четвертим виміром простору. Будь-який процес, що відбувається в часі тут є відносним. Систему Всесвіту можна представити в системі рівнянь.

На думку Г. Шпета, в світі, з яким має справу історик, ми не знайдемо відсторонених причин та дій, кожна причина і кожна дія є такими лише в даних одиничних конкретних умовах. Сама така реальна одиничність є визначенням історичного часу (Z). Час тут – це порядок у зміні однієї конкретної повноти іншою. Час (Z) в історії не вимірюється простором (R) і позначається порядковим числівником. Будь-який процес, що здійснюється в історичному часі є абсолютним. “Вперед” і “назад” в часі (Z) мають для історика абсолютне значення, жодних вичислювальних рівнянь тут не може бути.

Таким чином, причинне пояснення в історії повинне означати дещо інше, аніж у природознавстві. Якщо подивитися з суто логічної точки зору, то пояснення розглядається як процес дедуктивний. Однак у такому “вигляді” пояснення постає лише в науці, коли з готової теорії або гіпотези, які зведені в формулу так званого закону, робляться окремі висновки. Коли ж ми говоримо про саме дослідження, яке веде до теорії та закону, то мусимо погодитися, що воно є індуктивним, а тому від початку і до самого кінця – принципово гіпотетичним. Цінність та рівень вірогідності гіпотези, зрештою, визначається практикою, тобто в загальному розвитку науки, можливістю таких висновків, які мають технічне застосування. “Природознавство практично повністю задовільняється теоретичною ймовірністю, – зазначає Густав Шпет, – і все його життєве значення – в техніці“ [18, 122]. Інтересу до факту як факту немає ані у натураліста, ані у техніка; для першого факт цікавий як перевірка теорії, для другого теорія цікава як перевірка факту.

Принципово інакше, на думку Г. Шпета, ця справа постає в історичній науці. Її пояснення є індивідуальним у тому ж самому сенсі, що й факт, який пояснюється. Це є перехід від деякої частини до конкретного цілого, а не до відстороненої теорії. Власне тут і з’являється факт як factum, в його повній індивідуальності. Тут немає гіпотези в природознавчому сенсі терміна, немає також індукції в тому ж самому сенсі, тобто ймовірного висновку про загальну причину через спостереження дій, які її повторюють, а також через експериментальну перевірку зв’язку між даною дією та причиною. Причина встановлюється так само як і факт, даний та абсолютний. В логічному сенсі вона має дещо іншу, аніж у природознавстві, суть, оскільки не стає теорією, а залишається констатуванням факту. Обґрунтування відповідного констатування полягає не в практиці та технічному застосуванні, а в інтерпретації та критиці джерела, свідчення тощо.

Густав Шпет зазначає, що прагнення історика представити історичну причинність у вигляді загальних положень та формул обов’язково приводить його до встановлення сентенцій морального, а не наукового типу. Твердження того, що практичне значення історії в морально-прикладному характері її “висновків” або “зразків”, є так само неправильним як очікування від неї технічних засобів для впорядкування нашого матеріального життя. Дійсне значення історії в її культурно-освітній цінності.

Аналіз Густава Шпета методологічних принципів історії тісно пов’язаний в його творчості з розглядом проблем герменевтики, загальним висновком якого є доведення її важливості для наук про культуру. Фактично мислитель прагне розробити основи універсальної теорії розуміння явищ соціального буття. “Для Шпета саме історичне явище – це знак, сенс якого потрібно розкрити. Саме тут лежить “момент зародження наукової теорії”… Звідси випливає значення проблеми тлумачення для гуманітарних і, перш за все, історичних наук” [9, 115].

Більш детально проблеми герменевтики вчений аналізує в праці “Герменевтика та її проблеми”. Також слід зауважити, що філософську позицію мислителя досить часто характеризують як “герменевтичну феноменологію”. “Явна герменевтична навантаженість феноменологічного методу, – пише В. Кузнєцов, – значимість герменевтичної проблеми в ньому та відсутність теоретичних розробок інтерпретаційно-розуміючих методів пізнання змусили Шпета після феноменологічного дослідження “Явище та смисл” звернутися до вивчення герменевтики та її апарату” [7, 213].

Густав Шпет здійснює систематичне дослідження проблем герменевтики, результати якого були втілені в уже згаданій праці. Рукопис цього твору був закінчений у 1918 році, однак через незалежні від автора обставини не був опублікований.

У творі “Герменевтика та її проблеми”, де дається нарис розвитку герменевтики, Густав Шпет розглядає питання, що характерні, на думку автора, сучасній йому філософській свідомості, і які він виявляє, аналізуючи хід розвитку герменевтичної думки. “Проблеми герменевтики, що вказані в назві, як істинна тема його [Шпета – Д. Ш.] роздумів, – зазначає М. Гадіні, – це по суті проблеми гносеологічного та семантичного порядку” [4, 63]. Слідом за В. Дільтеєм Густав Шпет змальовує історію герменевтики як розвиток від дисципліни допоміжної до справжньої загальної проблеми філософії. Для нього врешті-решт герменевтика не є ані незалежною наукою, ані технічним засобом для досягнення практичних цілей. Мислитель, перш за все, говорить про допоміжне в методологічному плані значення, тісно пов’язуючи його з проблемою розуміння та проблемою мови. А. Мітюшин у своїй статті пише: “Герменевтика як методологія гуманітарних наук – його [Шпета – Д. Ш.] улюблене дітище і найбільш цінне пророцтво. Г. Г. Шпет не лише випередив на декілька десятиліть західну філософську герменевтику, але й вказав оптимальні шляхи розвитку цієї дисципліни на основі діалектичної методології” [10, 95].

“Розуміння”, “інтерпретація” є для Густава Шпета досить раціональними. Водночас вони постають методологічними засобами, адекватними для освоєння будь-яких культурних смислів. Розкриття ж усіх можливих смислів, що лежать за словом, знаком, фактом, усіх можливостей руху культурного смислу, є інтерпретація на рівні філософії культури. “Шпет стверджує, – зазначає В. Щеглов, – що вирішення проблем розуміння, головних герменевтичних проблем, вимагає розробки смислової онтології, яку він охоче відносить до Платона, одного із стовпів “позитивної філософії” [19, 5].

Загалом проблематика методології історії займає важливе місце у творчості Густава Шпета. Вчений детально аналізує принципи історичного пізнання, вказуючи на актуальність розробки даних проблем для сучасного йому стану філософії. Він чітко визначає відмінності у характері досліджень історика та натураліста. Зрештою, одним з найголовніших моментів історичного пізнання для нього є інтерпретація історичних джерел, що й обумовлює специфічність таких досліджень.

1. Архив Густава Густавовича Шпета (1879-1937) // Записки отдела рукописей ГБЛ. – М.: Книга, 1978. – Вып. 39. – С. 145-146.

2. Белый Андрей. Между двух революций. – М.: Худ. лит., 1990. – 670 с.

3. Борисов Е. “Явление и смысл” Г. Шпета в контексте развития феноменологии Э. Гуссерля // Шпет Г. Явление и смысл. – Томск: Водолей, 1996. – С. 183-191.

4. Гадини М. К. Слово и реальность. К вопросу о реконструкции философии языка Густава Шпета // Вторые Шпетовские чтения. Творческое наследие Г. Г. Шпета и современные философские проблемы. – Томск: Водолей, 1997. – С. 51-97.

5. Калиниченко В. В. Густав Шпет: от феноменологии к герменевтике // Логос. – 1992. – № 3. – С. 37-61.

6. Кривошея С. “Подолання метафізики”: герменевтико-естетичний проект Густава Шпета // Київські обрії: історико-філософські нариси. – К., 1997. – С. 167-176.

7. Кузнецов В. Г. Герменевтическая феноменология в контексте воззрений Густава Шпета // Логос. – 1991. – № 2. – С. 199-214.

8. Марцинковская Т. Д. Густав Шпет – жизнь как проблема творчества // Шпет Г. Психология социального бытия. – М.: “Институт практической психологии”, Воронеж: НПО “МОДЭК”, 1996, – С. 5-27.

9. Митюшин А. Из архива Густава Шпета: вопросы исторического познания и полемика с Баденской школой // Вопросы истории естествознания и техники. – 1988. – № 3. – С. 114-120.

10. Митюшин А. Творчество Г. Шпета и проблема истолкования действительности // Вопросы философии. – 1988. – № 11. – С. 93-105.

11. Фрейбергер Э. Густав Шпет в контексте современной западной мысли // Вторые Шпетовские чтения. Творческое наследие Г. Г. Шпета и современные философские проблемы. – Томск: Водолей, 1997. – С. 10-20.

12. Челпанов Г. Обзор книги Г. Шпета “История как проблема логики. Ч. I. Материалы” // Вопросы философии и психологии. – 1916. – Кн. IV (134). – С. 316-324.

13. Чубаров И. Предисловие к публикациям писем Г. И. Челпанова, Л. И. Шестова, Б. В. Яковенко, Р. О. Якобсона и др. к Г. Г. Шпету // Логос. – 1992. – № 3. – С. 239-242.

14. Шпет Г. Герменевтика и ее проблемы // Контекст 1989. – М.: Наука, 1989. – С. 231-267.

15. Шпет Г. Г. – Петрушевському Д. М. (Москва 16/IV-6/V 1928) // Вопросы истории естествознания и техники. – 1988. – № 3. – С. 120-128.

16. Шпет Г. История как проблема логики. Ч. I. Материалы. – М., 1916. – 476 с.

17. Шпет Г. Первый опыт логики исторических наук // Вопросы философии и психологии. – 1915. – Кн. III (128). – С. 378-438.

18. Шпет Г. Философия и история // Вестник МГУ. – Сер. 7: Философия. – 1994. – № 3. – С. 7-13.

19. Щеглов В. В. Философия смысла Густава Шпета // Вестник МГУ. – Сер. 7: Философия. – 1994. – № 3. – С. 3-6.

Статтю опубліковано на сайті Європейського колеґіуму польських та українських університетів в Любліні (м. Люблін, Польща): http://www.ekpu.lublin.pl/naukidni/szewczuk/szewczuk.html

Інші записи:

Гуманітарний факультет , , ,

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю