Аналіз рівня інтенсивності прояву євроскептицизму в європейських країнах на прикладі Великобританії, Чехії та Швеції

В даній статті проаналізовано особливості та характерні риси євроскептицизму в європейських країнах на прикладі Великобританії, Чехії та Швеції. Порушується питання про причини підтримки євроскептицизму населенням та рівень їхньої задоволеності членством національної країни в Європейському Союзі. Визначаються причини поширення євроскептичних настроїв в усталених демократичних державах, а також особливості трактування явища євроскептицизму у вищезазначених країнах.

This article analyzed the paculiarities and specifical features of euroscepticism in European countries. Such countries as the UK, Czech Republic and Sweden we used as an example.  Raised questions about why the support euroscepticism population and their level of satisfaction with the country’s national membership in the European Union. Defined causes of the spread euroscaptical confidence in established democracies, and especially the interpretation of phenomena euroscepticism in the aforementioned countries.

Постановка проблеми. Проблема даної статті визначається зростаючою роллю євроскептицизму, який поширився в більшості країн ЄС, а саме країни які ми досліджуємо були ініціаторами розвитку даного явища, і здобув масової підтримки. На даний момент євроскептики країн ЄС набирають сили і об’єднуються в різні організації, формують свої політичні партії та фракції. Таким чином, вони намагаються завоювати місця в національному та європейському парламенті і з приходом до влади вести власну політику, яка не буде зосереджена на підтримці євроінтеграційних процесів. Для багатьох країн ЄС євроскептики є справді досить потужною силою, яка може вивести країну зі складу Європейського Союзу. Тому проблема євроскептицизму є досить важливою при виборі напрямку подальшого політичного розвитку європейських країн.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дана проблема є досить новою, тому рівень вивченості і досліджуваності цієї теми є низьким. Питання євроскептицизму в основному вивчалося тільки західними науковцями. Визначними дослідниками, що вивчали проблему євро скептицизму і зробили значний внесок в дослідженні даного питання є вчені Сассекського Європейського Інституту Пол Таггарт (Paul Taggart) і Алекс Щербяк (Aleks Szczerbiak). В своїх дослідженнях вони вперше дали визначення поняття «євроскептицизму», а також виділили види і форми євроскептицизму. В праці «A touchstone of dissent: Euroscepticism in contemporary Western European party systems» («Точки розходження: євроскептицизм в сучасних західноєвропейських партійних системах» – пер. автор) Пол Таггарт вперше класифікував і згрупував євроскептичні партії Західної Європи. При вивченні явища євроскептицизму він визначав його з точки зору відношення європейських країн до Маастрихтського договору.

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є аналіз рівня інтенсивності прояву євроскептицизму в європейських країнах на прикладі Великобританії, Чехії та
Швеції. Для досягнення зазначеної вище мети, ми поставили перед собою наступні завдання: з’ясувати причини виникнення євроскептичних настроїв серед країн  Європейського Союзу; простежити тенденції до зростання кількості націоналістичних партій в європарламенті крізь призму євроскептицизму; проаналізувати рівень інтенсивності прояву євроскептицизму в європейських країнах на прикладі Великої Британії, Чехії та Швеції.

Основний матеріал

Великобританія

Євроскептицизм, як поняття з’явився у Великобританії серед противників членства країни у Європейському Союзі.  З того часу термін поширився серед інших країн Європи. Євроскептицизм не можна називати певною однорідною, упорядкованою ідеологією, оскільки в різних країнах його ідеї і риторика різні, що обумовлено в першу чергу прагненням до збереження національної винятковості.

Так, британські євроскептики явно побоюються, що Європейський Союз перетвориться в супердержаву, а Сполучене Королівство втратить свій суверенітет. Головні аргументи британських євроскептиків:

–                            недостатня збалансованість податкової системи та соціальної політики ЄС,

–                            розширення повноважень Європейської Комісії в сферах правосуддя і внутрішньої політики,

–                            відсутність демократії в структурах ЄС,

–                            загальна конституція і валюта.

Жителі Великобританіі вже відмовилися ввести загальну валюту (євро) і стати учасниками Шенгенської угоди. Більшість з них демонструють прихильність до свого, національного.[1]

Вільям Черчілль свого часу назвав три області міжнародних інтересів британців: імперія і співдружність колишніх британських колоній, Європа і США. Пріоритетом стали Сполучені Штати. Крім того, Лондон постарався зберегти зв’язки з колишніми колоніями, він до цих пір використовує ці культурні та соціальні зв’язки в своїй політиці й економіці. Європа для Великобританії не є визначальною в міжнародній політиці.

У 1961 р., коли прийшло розуміння того, що Великобританія не стане в один ряд з СРСР і США, Лондон почав переговори з питання про членство в Європейському Співтоваристві. Однак країна стала повноправним членом ЄС лише у 1973 р., оскільки опозиційна лейбористська партія не підтримувала інтеграцію, а ті політичні сили, які підтримували, вважали, що ЄС лише організацією торгового характеру. Практично відразу після вступу до ЄС дебати на тему євроскептицизм перетворилися на одну з політичних проблем, і в 1975 р. тодішній лейбористський уряд оголосив референдум. Щоправда, 64,5% британців підтвердили необхідність членства в ЄС.
У лавах нинішніх лейбористів, як і в лавах консерваторів, немає єдності думок щодо ЄС, але перші – по більше частини є евроцентристами, пом’якшили свою колишню позицію і риторику. Євроскептицизм консерваторів став проявлятися, коли вони зрозуміли, що ЄС – не тільки торгова організація.
Сьогодні уряд лейбористів проводить загалом проєвропейську політику. Євроскептики вже розкритикували прем’єра Т. Блера за пропозиції щодо спільної енергетичної політики з ЄС і за підтримку повідомлення Єврокомісії з питання більш тісної координування податкової політики. Відповідаючи на критику, Т. Блер заявив, що зі складнощами глобалізації і з терористичними викликами Великобританія зможе впоратися, тільки об’єднавши зусилля з іншими країнами ЄС.[2]

У Великобританії є і політичні сили, вкрай різко виступають проти євроінтеграції. Одна з них – партія незалежності Сполученого Королівства. Заснована в 1993 році, ця партія відразу виступила проти ратифікації Маастріхтських угод, а сьогодні висловлюється за вихід Великобританії з ЄС. У 2004 р. на виборах до Європарламенту партія отримала 12 місць (16% голосів).
Люто критикує Європейський Союз британська преса, особливо бульварна. Публікуються статті з критикою ЄС і його політичних діячів. The Sun на своїх перших шпальтах писала: «введення євро означало б передачу наших життів, нашого майбутнього, громадян нашої держави в руки недемократичною, корумпованої групи лівих чиновників, що сидять в Бельгії». Тим часом, Financial Times – одна з декількох британських газет, які послідовно дотримуються проєвропейської лінії.

Досить прагматичним було ставлення Сполученого Королівства до підписання «Протоколу про соціальну політику», який був кроком уперед у порівнянні з «Європейською соціальною хартією» 1989 р. Незважаючи на тиск з боку європейських партнерів, Велика Британія не підписала Соціальну главу договору, яка проголосила спільні норми трудових відносин і соціального забезпечення в країнах Євросоюзу, зокрема встановлення загальноєвропейського максимуму тривалості робочого тижня – 48 годин. Позиція держави була аргументована її перспективними економічними показниками: найнижчими за останні 30 років темпами інфляції, зменшенням безробіття, початком зростання ділової активності, стабілізацією обмінних курсів фунта стерлінгів, які могли бути поставлені під загрозу в разі дії положень хартії в Великій Британії, оскільки країна змушена була б узяти на себе високі соціальні витрати.[3]

Таким чином, аналіз положень Маастрихтського договору свідчить, що маятник європейської інтеграції після 1992 р. хитнувся у бік комунітаризму. Європейський Союз став наднаціональною структурою, що доводять наступні фактори: наднаціональна влада є ієрархічно більш високою у порівнянні з державною владою (це випливає з примату права Євросоюзу над внутрішньодержавним правом); ця влада є незалежною від держав-членів організації, чиновники інституцій якої репрезентують не держави, а їхні народи (у випадку з ЄС це спостерігається в  Комісії та Європарламенті); волевиявлення наднаціонального утворення має нормативну силу і пряму дію на території держав-членів (цей момент відображений як в настановчих договорах, так і на практиці Суду ЄС). Тож ефективність принципу субсидіарності, покликаного захищати державний суверенітет, видається примарною, з огляду на посилення повноважень інституцій ЄС, про що свідчить подальша «ерозія європеїзму» Д.Мейджора. Концепція Британської Європи поступово витіснялася концепцією Європейської Британії, яку нав’язували держави з комунітарною ідеологією – Німеччина, Франція, Італія, країни Бенілюксу.[4]

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Аналізуючи проблему ратифікації «Договору про Європейський Союз» країнами-членами, доцільно зауважити, що після його підписання знадобилося замість попередньо намічених 8-9 місяців 1,5 роки, 4 спеціальних референдуми і постанова Конституційного суду ФРН, щоб цей стратегічний документ європейської політики був ратифікований і отримав статус закону.
У Великій Британії довгий час, через діяльність групи євроскептиків у парламенті, ратифікація «Договору про Європейський Союз» була під сумнівом. Цей процес виявився важким завданням для уряду Мейджора, який змушений був виявити чималу політичну гнучкість, щоб не допустити проведення референдуму про доцільність приєднання до політичного та фінансового союзу, який нав’язувався євроскептиками.

Опозиція «Договору про Європейський Союз» посилилася після так званого «чорного вересня»: 16 вересня 1992 р. Велика Британія була змушена  вийти з Європейського механізму обмінних курсів, причинами чого стали вичерпання національних валютних резервів і реальна загроза девальвації фунта стерлінгів. Наслідками «чорного вересня» були наступні: порушення балансу сил в уряді на користь євроскептиків; погіршення відносин Великої Британії з ЄС та Німеччиною зокрема; падіння авторитету консервативної партії в очах електорату, що стало основною причиною її поразки на парламентських виборах 1997 р.[5]. Таким чином, події «чорного вересня» 1992 р. ще більше ускладнили проблему ратифікації «Договору про Європейський Союз» у Великій Британії. Лідер євроскептиків М.Тетчер  повністю  сконцентрувала  на  ній  увагу. Об’єднавши навколо себе політичних опонентів Д.Мейджора, колишній прем’єр-міністр виступила категорично проти «федеративної утопії» і за референдум із цього питання. На конференції консервативної партії в Брайтоні у листопаді 1992 р. навколо питання про ратифікацію Маастрихтського договору розгорнулася напружена боротьба між євроскептиками та євроцентристами, в ході якої Мейджор шукав підтримки у лейбористів, ліберальних демократів і ольстерських юніоністів, а також погоджувався на ризик парламентських виборів. Табір євроскептиків, репрезентований у кабінеті міністрів такими фігурами, як міністр внутрішніх справ М.Хауард, міністр оборони М.Портілло, наголошував на необхідності використання ситуації, пов’язаної з негативними наслідками референдуму з проблеми Маастрихта в Данії, а також слабкою підтримкою Договору у Франції, щоб остаточно відмовитися від взятих на себе обов’язків, замінивши договір більш прийнятною для торі угодою.[6]

Лейбористи на партійній конференції в кінці 1992 р. у Блекпулі теж сконцентрували свою увагу на Маастрихтських домовленостях (лейбористська партія виступила за вихід з ЄЕС у 1979 р.). Незважаючи на постійні заклики провідних представників лівого крила партії Е.Бенна та Д.Скіннера проголосувати за проведення референдуму за прикладом Ірландії, Данії та Франції, більшість делегатів конференції цю ідею відхилили. Перемогла точка зору Дж.Сміта, який побоювався, що референдум у країні лише загострить внутрішньопартійні чвари.[7] Е.Бенн, з мотивів приєднання Великої Британії до Соціальної хартії, що стане можливим тільки після підписання та ратифікації Маастрихтського договору, в інтерв’ю газеті «European» у листопаді 1992 р. зауважив: «Керівництво нашої партії підтримає Маастрихтські домовленості, але слід зважити на те, що Велика Британія не може подолати другий за тривалістю після Другої світової війни економічний спад, перш за все, через провину керівних органів Європейського Союзу». Е.Бенн також усвідомлював: якщо в парламенті законопроект про Маастрихтський договір зазнає провалу, це не лише завдасть шкоди уряду консерваторів, але й підірве довіру до лейбористської партії, яку британське суспільство звинуватить у неспроможності дотримуватися чіткого  курсу.

Д.Мейджор зробив усе, щоб не допустити проведення в країні референдуму з маастрихтського питання, прийнявши рішення разом із міністром закордонних справ Хердом без консультації з членами кабінету провести його через парламент. Беручи до уваги існування сильної антиєвропейської опозиції (Тетчер вдалося схилити палату лордів 445 голосами проти 176 проголосувати в липні 1993 р. за проведення референдуму), прем’єр-міністр прийняв сміливе рішення, пов’язавши питання про ратифікацію Маастрихтського договору з вотумом довіри урядові і запропонувавши проголосувати з цього питання 24 липня 1993 р. Опозиція капітулювала, а Мейджор отримав вотум довіри, незважаючи на те, що в третьому читанні проти договору виступили 46 членів консервативної партії. Таким чином, після року обговорень, 70 парламентських голосувань, 61 дня дебатів «Договір про Європейський Союз» у четвертому читанні був ратифікований британським парламентом. 2 серпня 1993 р. текст Маастрихтського договору був підписаний королевою Великої Британії Єлизаветою II і отримав статус закону.[7]

Останні опитування показали негативне ставлення до євро, а також недостатню інформованість про інтеграційні процеси всередині ЄС. Більшість громадян Великобританії вважають недолік демократії в ЄС не дрібним дефектом, а істотним внутрішнім ознакою. Для них також неприйнятна економічна модель ЄС, яку британці характеризують як застарілу, а деякі представники ділових кіл навіть вважають, що вона гальмує розвиток Союзу. Тому британці противляться заходам, спрямованим на регулювання соціальної та правової сфери в межах ЄС (особливо гострими є питання податкової політики). Однак більшість британців не ставлять питання про вихід з ЄС. Великобританія сьогодні – другий після Німеччини бюджетний донор ЄС.
Євроскептицизм британців обумовлений не тільки причинами економічного характеру, але і боязню втратити національну ідентичність і винятковість. Національна своєрідність Великобританії йде корінням в її історичне минуле як колоніальної метрополії, довгий час пов’язаної з неєвропейськими народами – це і сформувало почуття якоїсь особливості долі і відособленості від інших європейських держав.

3.2 Чехія

Чехія, а саме її Президент Вацлав Клаус виступив привселюдно з промовою в якій він заявив, що «Лісабонський договір мертвий і ратифікація має бути негайно припинена». Однак у Чеській Республіці править не президент, а уряд. Президент має обмежені повноваження. Уряд же складається головним чином із Громадянської демократичної партії (ГДП). І хоча цю партію свого часу створив саме Клаус, теперішній її очільник та прем’єр Мірек Тополанек має брати до уваги позиції ще двох великих партій – народної та зелених, які, навпаки, підтримують подальше посилення наднаціональної ролі ЄС. Тому на саміті Європейської Ради, який за кілька днів після ірландського референдуму намагався вирішити, що робити далі, Тополанек виступив за подальшу ратифікацію угоди. Однак звернув увагу політиків на те, що Чеська Республіка, на відміну від інших держав, не може швидко ухвалити договір, оскільки він перебуває в конституційному суді. Туди документ надіслали сенатори від ГДП, які становлять більшість у сенаті, другій палаті чеського парламенту. Конституційний суд таки визнав, що Лісабонський договір не суперечить чеській конституції, тому й сенатори від ГДП врешті схвалили документ, і президент його підписав.[8]

Якщо говорити про політичну ситуацію в країні, то серед партій представлених у парламенті лише опозиційна комуністична партія висловлюється проти Євросоюзу. Інші політичні сили, представники яких увійшли до уряду або соціалісти, котрі нині перебувають в опозиції, виступають за європейську інтеграцію та за Лісабонський договір.  Рік тому з’явилася нова сила – Партія вільних громадян, – яка висловлюється проти Євросоюзу та закликає уряд вийти зі Спільноти. Власне ця партія має також неформальну підтримку з боку президента, хоча він ніколи не признався, що голосував за цю силу. Керівник цієї партії Петер Мах – це друг Вацлава Клауса.

Парадокс, на який триваліший час звертали увагу чеські соціологи, полягає в тому, що й серед виборців ГДП є значна частина прихильників ЄС і їх, врешті, більше, ніж у інших чеських політичних партіях, які вважаються «єврооптимістами». «Можна сказати, що виборці ГДП крізь пальці дивляться на їхнє негативне ставлення до європейської інтеграції. Проблеми Євросоюзу для них не є аж такими важливими, а громадянських демократів вони обирають з огляду на зовсім інші чинники, ніж ставлення до ЄС. Наприклад, завдяки ліберальним поглядам на питання податків», – стверджує Петр Друлак, директор чеського Інституту міжнародних відносин. Наступний парадокс полягає в тому, що власне Клаус, коли був прем’єром у 1990-х роках, підписував перші договори, які вивели Чеську Республіку на шлях до ЄС. Але потім, очолюючи опозицію, він згуртував навколо себе політиків, котрі критикували Євросоюз у спосіб, як це роблять у Західній Європі лише екстремальні націоналістичні партії та політики на кшталт француза Лє Пена або австрійця Йорга Гайдера.[9]

Коли описувати причини чеського «антиєвропейства», яке зараз усе ж не є переважаючим трендом у суспільстві, то наштовхуємося на суміш раціональних причин та психологічних упереджень, що мають свій зв’язок із чеською історією. Вацлав Клаус позиціонує себе як «принципового ліберала» (за прем’єрства, однак, був «соціалістичним популістом») і визначає Євросоюз як «соціалістичний проект». Клаус і коло його прихильників вказують на множинність директив, якими, на їхню думку, Брюссель обмежує «вільний простір» у національних державах. Як і більшість аргументів «євроскептиків», ці твердження можна порівняно легко спростувати. Наприклад, значна частина брюссельських циркулярів охороняє права європейських споживачів або ж спрямовані на покращення довкілля. Окрім того, найважливіші рішення в ЄС ухвалюють голови європейських держав і урядів.

Іншим напрямом нападів євроскептиків є уявна «недемократичність» Євросоюзу. Вони вважають, що демократія можлива лише на рівні національних держав, а з перенесенням влади до Брюсселя вона втрачається. Частково це є правдою. В ЄС сьогодні панують насамперед сильні держави, такі як Франція та Німеччина. Але власне Лісабонський договір мав надати більше повноважень демократично обраному Європарламенту.[10]

Головною причиною євроскептицизму, яка є спільною для Клауса, Гайдера, Лє Пена, є страх перед втратою «національної держави» як такої. Йдеться про боротьбу за збереження «національної держави», яка б у майбутньому Євросоюзі мала перевагу перед наднаціональними бюрократичними утвореннями. Клаус у цьому поєдинку часом заходить аж надто далеко. Так, в інтерв’ю Financial Times він запропонував розпустити Європейський Союз, а натомість створити Організацію європейських держав (ОЄД). Причина такої пропозиції криється у психологічному упередженні чехів. Частина з них вважає, що Євросоюз є лише способом, яким Німеччина хоче, цього разу мирним шляхом, оволодіти Європою. По-перше, 10 млн чехів протягом сторіч оточені переважно німецьким середовищем (якби не повоєнне виселення 3 млн судетських німців, то Чеська Республіка була б чесько-німецькою державою). Вже кілька разів упродовж своєї історії чехи частково «понімечувалися». По-друге, під час Другої світової війни німці відверто планували, щоб тогочасний Протекторат Чехії та Моравії було перетворено на суто німецькі землі після війни. Той воєнний досвід чехи поділяють із поляками, які так само вигнали після війни майже всіх німців.

І на такий аргумент можна знайти відповідь. Власне, Євросоюз є тим інструментом, що сприяє обмеженню впливу Німеччини, яка б за інших обставин безумовно домінувала в Центральній Європі. Такий стан речей більшість чехів і поляків, на відміну від Клауса або Качинського, розуміють.

3.3 Швеція

У період створення ЄС і на перших порах його існування з Євросоюзом пов’язувалися надії на забезпечення благополуччя та політичної стабільності. Сьогодні ж дедалі частіше виявляється скептицизм, а також зростання популярності політичних ідей, побудованих на критиці структур ЄС.

Швеція вступила до Євросоюзу тільки в 1995 р., хоча питання вступу обговорювалося з 70-х років XX ст. Основні дискусії в країні викликало питання, чи не зашкодить вступ традиційної орієнтації країни на політику нейтралітету. Із закінченням холодної війни і зникненням військової загрози супротивники членства Швеції в ЄС позбулися головного аргументу, і на референдумі, проведеному в 1994 р., більшість шведів сказали «так».

Шведські політики характеризують ЄС як важливий елемент зовнішньої політики, що сприяє реалізації національних інтересів країни. Теперішній міністр закордонних справ Швеції К. Більдт вважає ЄС інструментом, за допомогою якого можна вирішити такі глобальні проблеми, як забезпечення безпеки у світі, боротьба з бідністю, розвиток демократії. У відкритому дискурсі Швеції акцентується здатність країни (і одночасно – ЄС) заохочувати демократію в сусідніх та інших регіонах, де існують авторитарні режими і порушуються права людини.

Після закінчення холодної війни стали акцентуватися зобов’язання Швеції щодо міжнародної безпеки, уряду відкрилися ширші можливості. Швеція активно бере участь у спільноій для країн ЄС політиці безпеки і оборони, у зовнішній політиці в цілому.[11]

Слід нагадати, що перед референдумом з питання вступу до Євросоюзу виявлялися антиінтеграційні настрої. Партії лівого крила, які висловлювалися проти членства, відзначали відмінності в національному суверенітеті Швеції та країн ЄС, культурні відмінності. Організація “Nej till EG” (Не-ЄС) вказувала на проституцію, лібералізацію наркотиків, сексуальну свободу, дефіцит демократії, надмірну елітарність суспільного середовища в ЄС. Північні країни, пов’язані культурною, соціальною та політичною спільністю, протиставляли себе європейському іміджу, що грунтується на негативних стереотипах.

«Ліві» зберігають критичний настрій щодо Європейського Союзу, трактуючи його як супердержаву, яка поступово знищує суверенітет країн-членів. Звучить навіть пропозиція про вихід Швеції з ЄС. Партія «зелених» вважає, що ЄС приділяє надто мало уваги проблемам екології. Соціал-демократична партія не виключає супернаціонального способу прийняття рішень з деяких питань, що вимагають співробітництва держав ЄС (наприклад, екологія). Права партія консерваторів, яка вважає суттєвим аргументом вільний ринок, дотримується помірної позиції щодо ЄС.

У Франції та інших країнах Західної Європи головними критиками Європейського Союзу є радикальні праві партії. У Швеції таку позицію займають партії лівого крила. Опитування, що проходили останнім часом, показали, що сьогодні шведи не підтримали б вступ в ЄС. Швецію не даремно називають країною євроскептиків. Так, у 2003 р. при голосуванні про приєднання до Економічного і валютного союзу шведи сказали «ні». Незважаючи на те, що під час проведення референдуму прихильники введення євро в своєму розпорядженні в шість разів більшим фінансуванням і за євро виступала преса, переломити громадську думку не вдалося Після провалів з прийняттям Конституції ЄС у Франції і в Голландії політична верхівка Швеції вирішила найближчим часом не проводити в своїй країні референдум щодо Конституції ЄС, аргументуючи тим, що вона по суті нічого не змінює.[7]

З питання європейської інтеграції думки політичних партій і шведського суспільства розійшлися. Таку ситуацію можна пояснити тим, що шведське суспільство – досить освічене, а освіченість породжує роздуми, здатність до критичних оцінок. Члени теперішнього уряду стверджують, що процес інтеграції має йти згідно з волею суспільства. Як показало опитування, населення мало цікавлять абстрактні дискусії про майбутнє ЄС – людей більше цікавлять ті напрямки політики ЄС, які безпосередньо пов’язані з їх повсякденним життям. У той же час партії, організації та державні структури широко й охоче дискутують з проблем зовнішньої політики і безпеки, перспектив ЄС, спільного ринку і т.п.

Переважаючі у шведському суспільстві настрої свідчать про небажання більш тісної інтеграції з ЄС. Швеція, Данія і Великобританія, не пережили такого економічного спаду, як 12 держав, що увійшли до єврозони, так що проєвропейським політичним силам Швеції доведеться пошукати аргументи, щоб змінити позицію шведського суспільства щодо ЄС.

Висновки

Отже, проаналізувавши рівень євроскептичності окремих країн, а саме Великобританії, Швеції та Чехії, можна зазначити, що особливістю є те, що євро скептицизм як явище поширений саме серед розвинутих країн Західної Європи, і більше того, серед країн-засновниць Європейського Союзу.

Вибір саме цих країн пов’язаний з тим, що саме там і зародилася «ідеологія євроскептицизму». Велика Британія є країною, з якої поширилося це явище завдяки політиці Маргарет Тетчер, яка виступала за ЄС тільки у вигляді економічного об’єднання, і критикувала його у варіанті наднаціональної структури. Основними причинами євроскептицизму не тільки Великобританії, але й інших країн-членів Європейського Союзу можна визначити наступні: недостатня збалансованість податкової системи та соціальної політики ЄС, розширення повноважень Європейської Комісії в сферах правосуддя і внутрішньої політики, відсутність демократії в структурах ЄС, загальна конституція і валюта.

Швеція теж відноситься до країн з високим рівнем скептичності до європейських наднаціональних структур. У Швеції, як і в інших країнах Західної Європи головними критиками Європейського Союзу є радикальні праві партії. У Швеції таку позицію займають партії лівого крила. Опитування, що проходили останнім часом, показали, що сьогодні шведи не підтримали б вступ в ЄС. Крім того не тільки Швеція, але й в більшості країн Північної Європи гостро постає питання національної ідентичності, що часто і виступає одним із головних чинників євроскептицизму.

Щодо Чехії, то ми обрали цю країну, як яскравий приклад євроскептицизму в Центральній Європі. Євроскептичні настрої пояснюються побоюваннями президента Чехії щодо Лісабонської угоди, яка на його думки, суперечитиме Конституції Чехії та статті про державний суверенітет. Хоча Вацлав Клаус і підписав угоду, але зробив це останнім, і тільки через те що Конституційний Суд визнав її такою, що не суперечить Конституції Чехії. Щодо населення Чехії, то воно зовсім не заперечує членство Чехії в ЄС, хоча парадоксальним є і те, що Вроцлав Клаус при своєму високому євроскептицизмі отримав підтримку населення близько 60%.

Отже, основними причинами підтримки населенням євроскептичних партій є високий рівень патріотизму, і небажання до глобалізації та стирання кордонів, а саме виокремлення власних специфічних як культурних, так і політичних особливостей. Крім того, важливим є економічний фактор, що пояснюється євроскептицизмом населення саме Західної Європи, яка фактично і виступає економічним протектором нових країн-членів.

Список використаних джерел та літератури.

  1. David Baker «‘E with much less U’: or ‘No More E or U’? British Eurosceptic Exceptionalism After Enlargement»// Department of Politics and International Studies// University of Warwick
  2. Ian Traynor. The UK will have to put up or shut up and decide properly whether it wants to be part of the EU or not// The Journal. 03 December 2007
  3. Giles Merritt. Can Euroscepticism save Europe?// Europe’s world. 2007
  4. Бурнашов И. Маргарет Тэтчер и Жак Делор: полемика по вопросам углубления процесса европейской интеграции (вторая половина 1980-х гг.)// «Вестник Европы» – 2005. – 28 апреля. – №16. С.4-7
  5. Энтин М.Л. На пути к Конституции Евросоюза // Современная Европа. – 2004. – март. – № 3. – С.11-29.
  6. Лабом Ханс. Перекресток цивилизации. Этот растущий евроскептицизм// независимый информационно-аналитический ресурс «Диалог.UA». – 2005. – 2 июня. №24  [Електронний ресурс] – Режим доступу: <http://www.dialogs.org.ua/crossroad_full.php?m_id=3187>
  7. Zsofia Szilagyi. The Rising Tide of Euroscepticism. [Електронний ресурс] – Режим доступу < http://www.eumap.org/journal/features/2002/march02/rising>
  8. Гоці С. Урядування в об’єднаній Європі / Пер. з італ. М. Токарєва – Київ: К.І.С., 2003. – 286 с.
  9. Michael Toomey. Euroscepticism in Central Europe. Lund University – 2007
  10. Karen Henderson. Euroscepticism or Europhobia: Opposition attitudes to the EU in the Czech Republic// SEI Working Paper No. 50. 2001
  11. Liesbet Hooghe and Gary Marks. Sources of Euroscepticism// Acta Politica, 2007, 42, p. 119

Науковий керівник:

Бусленко Василь Володимирович

Кандидат політичних наук, доцент

Інші записи:

    Не знайдено

Студентські публікації, Факультету політико-інформаційного менеджменту

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю