Ібн Хальдун. Мукаддіма (фрагменти)

qalaafig23

Будь-які філософські (і не дуже) міркування про реальність як множину навколишніх речей вирізняються з поміж інших думок однією характерною рисою: або говориться, що ця реальність є, або стверджується, що її немає. Можна, поза будь-яким сумнівом, сказати, що реальність така, сяка, або якась там інакша взагалі; можна відкинути поняття реальності, можна говорити, що ми включені у реальність, що ми – надреальність, що є ще й якісь інші реальності…

Про це все говорили дуже давно, і вже аль-Кінді у дев’ятому столітті нашої ери казав, що для вивчення усіх існуючих наук не вистачить цілого людського життя. Тому ми, просуваючись від себе (в бік зовнішньої реальності) і до себе (в бік внутрішньої реальності), позначимо у цьому невеликому текстику два види тієї ж-таки реальності: реальність культову – імманентну, а також реальність культурну – трансцендентну. Нехай буде так, але: динаміка цих безперебійних континуумів нашої дійсності врешті-решт перетнеться у вигляді змії, яка вкусила себе за хвіст, тобто у вигляді циклу-кола. Отож, ці дві реальності пов’язані між собою, подекуди вони є причинами одна одної, а подекуди стають тотожними.

І про це говорили ще в добу Середньовіччя, коли стрімких обертів прогресивного регресу ще не було навіть у мріях та сповнених містичними образами снах, коли можна було зосередитись на суспільно-політичній статиці і добряче «прорефлексувати» над усім, що оточує нас; тоді й справді не треба було читати усіляких арістотелів, як справедливо (не факт!) говорила людина, яка мала настільки важливе для наших сучасних стратегів «глобальне мислення». Цей «глобалізм», яким пройняті презентовані україномовному читачеві тексти, відсилає нас до історії автора; історії реальної людини, завислої на межі культу і культури; «Я – це історія світу», історія «мене» важлива так само, як історія «тебе», «його», зрештою «нас» усіх. Саме така людина здатна написати справді енциклопедичний вступ до історії цивілізації, саму історію цивілізації (ще й у семи об’ємних томах), а потім, у самому кінці, розмістити… свою автобіографію, якось відречено назвавши її «Знайомством із автором цієї книги, ’Абд ар-Рахманом ібн Хальдуном». Нащадок давнього арабського роду, «успішний», як сказали б нині, політик, мислитель, просто історик, релігійний діяч – цей непересічний для своїх часів унівресал з гострим розумом був одним із перших геніїв світу, які спробували охопити якомога більше реальностей свого й попереднього часів. Диферамби й фанфари, втім, надто зайва й невдячна річ, тому, критично оцінюючи мислителів давнини, спробуємо відповісти на, здавалося б, банальне, як саме слово «банальність», запитання: а навіщо сіє нам? Чи справді претензійна історико-філософська рефлексія над інтелектуальним спадком давнини є важливою, чи, можливо, все це вигадки тих самих істориків філософії, які, задовільняючи свою цікавість, просто вдаються до софістичної риторики, намагаючись якось «обґрунтувати» важливість своїх наукових розвідок? Філософія – неодзнозначна наука, адже навіть загальновідомі в середньовіччі логічні аксіоми про те, що частка менша за ціле, а одиниця – це половина двійки, сучасний мислитель вкине в аналітичне коло зі словами «дивлячись, що таке частка, що таке одиниця, як їх визначити, в якій сфері застосувати та звідки на них подивитись». Ми ж подивимось на філософський спадок ібн Хальдуна (до речі, жив з 1332 по 1406, головним чином у Північній Африці – спочатку на території нинішнього Тунісу, а потім – у Єгипті) з позиції сучасного розуміння тих реалій, до яких мислитель звертався у своїх працях. Користуючись цим методом, побачимо в його текстах спробу осмислення людини як напівштучного, але настільки природнього виду, характеристики homo urbanis («людини міської») та мешканця small village, глибинно людську волю до влади versus волі законів, рабську психологію державно-тоталітарного виховання, а також ідею про справедливість, актуальну для часів антидеспотичної демократії. Усі ці явища ібн Хальдун мислив в умовно означених нами двох реальностях – реальності культовій, синонімічно пов’язаній з природністю людини, «схильністю до добра», сталим уявленням про справедливість, а також реальності культурній, вираженій у контексті осідлого, урбанізованого життя, морально деструктивних (навіть по-фрейдистському руйнівних) законах і, нарешті, царській владі, яка настільки рідко служить ідеалам правди.

Отож, розгортаючи в своїх думках весь історичний процес, ібн Хальдун розглядав цивілізацію як рух від кочових суспільних громад до громад міських, тобто осідлих. В якості демонстративного матеріалу (не дарма його праця має скорочену назву «Книга повчальних прикладів з історії») мислитель звертався до опису номадичних суспільств (бедуїнів, туркменів та ін.) та суспільств сталих, які створили певні культурні ареали. Розвиток осідлих регіонів, зокрема міст, відповідав становленню природньої для людини царської влади, котра, в свою чергу, знаходила потужний ґрунт у «груповому дусі», який оригінально називається ’асабіййя. Цим словом, яке означає родову прив’язаність, ібн Хальдун виражав свою концепцію родинно-кровних стосунків, згідно з якою кожне суспільне явище (формування династії, утворення релігії) повинно мати в своїй основі сталу родоплемінну (або поєданану через зв’язок володар – підлеглий) групу. Зміцнення таких зв’язків сприяло могутності царської влади, завдяки чому, в свою чергу, розвивалася і цивілізація. Династія, на думку ібн Хальдуна, існує в середньому 120 років, а потім гине – або внаслідок утворення нової династії, або внаслідок суспільної кризи, або, що й не дивно, через напад з боку іншої, молодшої або могутнішої династії. Можливий ще й більш природній сценарій – знищення династійної влади кочівниками, які, маючи більше «життєвого духу», швидко руйніють цивілізацію, створену «зманіженими» представниками осідлої культури, тим більше, що ці «кочівники» можуть бути згуртовані навколо релігійної ідеї. Саме так «нецивілізовані» араби за якусь сотню років захопили величезну територію, хоча вже потім, з тих же таки причин (розвиток і деградація царської влади), вони знову на багатьох територіях опинилися під владою іноземців, хоча вже і мусульман. Халіфат – суспільно-політичний ідеал ібн Хальдуна (як і багатьох інших філософів ісламського світу) – трансформується в царську владу, яка значною мірою втрачає свій релігійний зміст. Отож, життєвоцентричний та природній культ знову перетворюється на заскорузлу культуру, яка, проживши певний час разом із декількома поколіннями царів, зникає, очікуючи на новий культ, згодом нову культуру, знову культ і так «аж до Судного Дня».

Проте й ця культура має свої переваги. Вона створює ґрунт для розвитку наук, вона сприяє розвитку релігії, мистецтва, навіть «глобалізує» свідомість, тобто змушує зважати на все інше, те, що знаходиться в інших культурах, здавалося б далеких та чужих; зрештою, сам ібн Хальдун є людиною такої культури, хоча, відверто кажучи, постать Тамерлана – особи, при дворі (якщо намет Залізного Тимура, який не прагнув царської розкоші, можна вважати «двором») якої мислитель провів тридцять п’ять днів, вочевидь була йому зрозуміла – природній «культ» нищив цивілізовану «культуру». Перебуваючи в Каїрі з 1382 року, ібн Хальдун, як свідчать очевидці, завжди носив рідний для нього одяг мешканців північно-західної Сахари; можна припустити, саме так він намагався бути в «опозиції» до культурного поступу «найцивілізованішого» (за словами самого мислителя) міста світу – Каїру.

В межах цих перекладів, а також розміщених у врізках коментарів-висновків, ми аж ніяк не претендуємо оцінювати спадок ібн Хальдуна як «беззаперечно актуальний для наших часів». Проте окремі уривки з його «Мукаддіми» («Вступ») справді заслуговують на неабияку увагу, і саме тому в сучасній не лише історико-філософській, а й у соціологічній та економічний науці досить багато вчених віднаходить ключі до вивчення східних та західних цивілізацій, як давніх, так і сучасних суспільств.

Переклад з арабської Михайла Якубовича за виданням: Ібн Хальдун. Мукаддіма. – Бейрут: Дар аль-Фікр, 1421/2001. – 851 с.

Про людську цивілізацію.

Людське об’єднання є необхідним. Мудреці висловлюють це своїми словами про те, що людина є «міською» за природою, тобто що вона не може обійтися без об’єднання, яке у їхній термінології позначається словом «місто». Саме таким є значення цивілізації […]

Це об’єднання є необхідним для людського роду, і без нього не є можливим ні становлення людського існування, ні заселення світу та призначення людей намісниками, чого побажав Бог. Це і є значенням цивілізації, яку ми зробили предметом цієї науки […]

І коли людство досягло цього об’єднання, про яке говоримо ми, то постала у світі цивілізація. Її представники не могли обійтися без стримуючого начала, яке би захищало їх одне від одного, адже в їхній тваринній природі існує ворожість та несправедливість. Хоча виготовлена зброя і слугувала захистом від ворожості нерозумних тварин, вона не забезпечувала в достатній мірі захисту від самих людей, бо зброя існувала у кожної людини. Отож, люди не могли обійтися без чогось іншого, що захищало б їх саме від людської ворожості. Цим не могло бути щось поза світом людини, адже тварини віддалені від людського пізнання та одкровення. Виходячи з цього, стримуючим началом мав бути хтось серед самих людей. Йому мала належати перевага над ними, влада та вирішальна сила, щоб стало неможливо для кожної людини виявляти ворожість до іншої. Це і є значенням царської влади.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Тобі вже зрозуміло, що царська влада є природньою особливістю людини, і людина не може обійтися без неї. Філософи відзначають, що вона існує також у частини нерозумних тварин, як-от, наприклад, у бджіл та сарани. Один філософ дослідив серед них покору та слідування вожаку, який віризняється серед інших особливими природніми якостями та тілом. Втім, факт існування цього явища поза світом людини є наслідком вродженної природи та дороговказу від Бога, а не здатності мислити та керувати. «Бог дав кожній речі природу її, а потім повів прямим шляхом».

Філософи додають до цього доказ, у відповідності з яким вони стверджують раціональну необхідність існування пророчої місії і те, що ця місія є природньою особливістю людини. Вони доводять цей аргумент до самого кінця і, згідно з ним, людство не може обійтися без керівництва, яке стримувало би його. Далі вони кажуть, що це керівництво полягає у законі, який заповів Бог, давши його одному з людей. Ця людина не може обійтися без того, щоб бути обраною через дані їй Богом особливі вказівки, покору та послух інших людей, поки не постане керівництво серед них і над ними, і це керівництво буде прийнято без заперечення та супротиву.

Але ти побачиш, що таке судження філософів не має логічних доказів, бо існування і життя людини цілком можливе без всього цього. Зокрема, встановлювати певні зобов’язання для людей може правитель, роблячи це самостійно або використовуючи груповий дух, що дозволятиме такій особі силувати їнших та вести їх бажаним напрямом. Наприклад, володарі Божественних писань і послідовники пророків складають меншість у порівнянні з язичниками, які не мають Божественного писання, але складають більшість населення світу. У них є навіть династії та пам’ятки давнини – а що вже говорити про саме життя! Вони мають все це й нині, проживаючи в далеких від помірного клімату регіонах на півночі та півдні. Їхнє життя ніяк не назвеш людським життям у стані хаосу, де було би відсутнє будь-яке стримування. Взагалі, таке хаотичне життя не є можливим.

Отож, тобі стали зрозумілі помилки філософів у твердженнях про необхідність існування пророчої місії, що насправді зовсім не випливає із раціональних аргументів. Така місія визначається лише Божественним законом, схожим на той, яким є шлях першого покоління нашої громади. А Бог дарує успіх та прямий шлях!

Людина за своєю природою продукує штучні форми, тобто довершує себе через суспільний розвиток. Релігія, поза будь-яким сумнівом, грає надзвичайно велику роль у цьому становленні, але не лише вона є джерелом моралі, а тим більше культури, де, як стверджує ібн Хальдун, велику роль грає політичний устрій; тому людина – це «політична» (πολις – «місто») істота, як говорив ще Арістотель, якому ібн Хальдун, втім, досить серйозно опонував.

Про те, що представники кочової культури ближчі до добра, ніж представники культури осідлої.

А причина цього полягає у тому, що душа, перебуваючи в первинному вродженому стані, готова прийняти те добро і зло, яке впливає на неї та залишає свій відбиток на ній. Сказав Пророк (мир йому та благословення Бога!): «Кожна дитина народжується у відповідності з природою, а вже батьки перетворюють її на юдея, християнина чи зороастрійця». Ступінь початкового впливу на душу однієї із цих двох якостей віддаляє її від іншої якості… Тому доброчинній людині, після того, як спочатку ввійшли до її душі добрі звички і вона оволоділа навичками, далекими від зла, стає важко чинити зло. Подібне трапляється і зі злою особою, коли спочатку ввійшли до її душі злі звички.

Представники осідлої культури надто сильно піклуються про різні види насолод; вони звикли до розкоші та успіху в земному житті, вони зосереджені на мирських бажаннях. Отож, такі душі набувають кольору багатьох ганебних якостей та зла. Чим більше вони мають, тим далі вони від шляхів добра. Врешті-решт, вони втрачають сором в усіх своїх справах. Багато хто з них лихословить навіть на зібраннях та в присутності старійшин і жінок. Не зупиняє їх жодне стримування, бо вони прийняли погані звички, які проявляються і в лихих розмовах та у вчинках їхніх. Представники кочової культури, так само як і вони, обернуті до справ мирського життя, але лише до найнеобхідніших для існування, а не до розкоші чи до чогось іншого, що спричиняє пристрасті та насолоди, якимось чином заохочуючи їй. Тому і самі звички у їхньому взаємному співробітництві мають такий самий характер. Шляхи зла та ганебні якості, притаманні їм, є значно меншими, ніж у представників осідлої культури. Представники ж кочової культури ближчі до первинного вродженого стану та віддаленіші від злих навичок, відбиток яких був залишений на душі багатьма мерзотними та ганебними звичками. Виправити кочових жителів легше, ніж представників осідлої культури. Це очевидно. Згодом стане зрозуміло, що міська культура взагалі є закінченням цивілізації, а також буде вказано на те, коли вона починає свій занепад. Міська культура є також кінцем зла та віддаленості від добра.

Вже зрозуміло, що представники кочової культури ближчі до добра, ніж представники культури осідлої. «А Бог любить богобоязливих».

Про те, що сподівання представників осідлої культури на закони позбавляє їх хоробрості та здатності чинити опір.

Це так, адже не кожен є господарем своїх справ. Вожді та еміри, господарі людських справ, складаають меншість у порівнянні з іншими людьми. Зазвичай людина обов’язково потрапляє під правління іншої. І якщо влада того є дружньою та справедливою, під час якої люди не зазнають утисків законів чи заборон, то вони стримуються тим, що у них самих – хоробрістю чи боягузством. Вони задоволені відсутністю будь-якого стримування, тому сподівання на себе є для них є цілком природнім, і вони не знають нічого, рівного йому. Але якщо влада тієї особи та її закони стають насильницькими, примусовими, залякуючими, то це послаблює життєвий дух мешканців та позбавляє їх здатності чинити опір. Це пов’язано із лінощами, які з’являються у душах принижених людей, що ми й маємо намір пояснити […]

Коли сутність законів полягає у покаранні, то вони цілком забирають відвагу, бо застосування покарання проти того, хто не може захистити себе, викликає в особі почуття приниженості, а це, без сумніву, руйнує життєвий дух.

Коли ж закони полягають у вихованні та навчанні та застосовуються із самого дитинства, то, певною мірою, це також призводить до подібного результату, бо зростає людина у страху та покорі, і не покладається на свою силу. Саме через це у мешканців пустелі, зокрема, кочівників, можна помітити більше відваги, ніж у людей, підвладних законам. Також бачимо і те, що особи, які покладаються на закони та знаходяться під їхньою владою, з самого початку свого виховання, навчання ремеслам, наукам чи релігійним справам, не мають достатньої відваги, і вони не здатні захистити себе від усіх проявів ворожості. Так відбувається у випадку з учнями, які займаються читанням та отриманням знань від релігійних авторитетів і лідерів, а також вчителюванням та викладанням у дуже поважних зібраннях. Це необхідно зрозуміти, як і той факт, що подібні справи забирають у людини відвагу та здатність чинити опір.

Цього не спростовує той факт, що сподвижники Пророка приймали закони релігії та шаріату, і вони не мали жодної недостачі у відвазі, або й навіть володіли відвагою більшою, ніж усі інші люди… Вони глибоко приймали віровчення та стійко трималися його, і життєвий дух їхньої відваги не втратив своєї твердості, і він не був подряпаний кігтями виховання чи влади […]

Якщо «кочову» та «осідлу» культури перенести на українські реалії, що означає відобразити їх у поняттях «село»/«місто», то, певно, тут все ж є окремі паралелі… Щоправда, демократичний устрій вочевидь прагне бути «дружньою» та «справедливою» владою (ще й зовсім не «царською»), на відміну від устроїв тоталітарних, які, хоча і заохочують насилля, але в той самий час намагаються зруйнувати внутрішній, «культовий» для кожної людини світ.

Про те, що особа, відповідальна за релігійні справи – суддя, муфтій, викладач релігійної школи, предстоятель молитви, проповідник, виголошувач заклику до молитви та інші – зазвчичай не буває дуже багата.

Причиною для цього є те, що прибуток, як вже казали ми, є вартістю отриманої праці, а ця вартість різниться у відповідності з потребою в [певному виді праці]. Тож якщо [певні продукти] праці є необхідними для цивілізації та стають загальною потребою, то їхня вартість є більшою, а потреба у них сильніша.

Народ в цілому не має вимушеної потреби у «ремеслах» відповідальних за релігійні справи осіб. Вони потрібні лище тим персонам, які мають відношення до релігії тих осіб. І якщо у разі якоїсь суперечки потрібен муфтій та суддя, то це не є вимушеною та всезагальною [потребою]. В більшості випадків народ може обійтися без них. До відповідальних за релігійні справи осіб та релігійних установ має відношення лише правитель, бо він зобов’язаний доглядати за громадськими інтересами. Тому правитель виділяє їм частку засобів для існування відповідно до потреби у цих людях – у згаданому вище сенсі. Він не прирівнює їх ні з силовиками, ні з ремісниками, хоча відповідальні за релігійні справи особи мають справу із самим віровченням та наглядом за дотримання Божих законів, а тому їхнє «ремесло» є благородним. Отож, правитель віділяє їм частку [засобів для існування] відповідно до загальної потреби та необіхдності жителів цивілізації [у їхньому «ремеслі»]. Тому їхня доля й не перевищує малої частки.

Але через благородство свого товару вони зверхньо ставляться до людей, є гордими із себе, навіть дозволяють собі не корятися посадовим особам, поки не отримають від них свою частку. Вони навіть не мають часу для подібних справ, і віддані цим благородним «ремеслам», які займають як душу, так і тіло. Не дозволено їм пропонувати себе мирським людям через благородство свого «товару», тому вони й уникають цього і, як правило, саме тому не стають багатими.

Я вже обговорював це з однією достойною особою. Вона не погоджувалася зі мною, поки, врешті-решт, до моїх рук не потрапили зіжмакані папери з рахункової палати двору аль-Мам’уна. Вони містили багато відомостей про прибутки та витрати. Серед того, що я відзначив там, був розмір плати суддям, предстоятелям молитви та виголошувачам заклику до молитви. Я ознайомив із цим ту людину, тож вона зрозуміла правильність моїх слів. Як наслідок, вона пристала до моїх поглядів, і ми разом подивувалися таємницям Божим у творінні Його, і мудрості Його у світах Його. А Бог – Творець, Могутній, немає Господа, окрім Нього!

Іслам, на відміну від християнства, не створив ієрархічної релігійної організації – церкви. Тому згадані ібн Хальдуном економічні відносини є однією з причин реальної взаємозалежності між владою та релігією в ісламському світі.

Про те, що переможений завжди має бажання бути схожим на переможця у відзнаках, одязі, релігії, інших справах та звичках.

Причною цього є те, що душа завжди впевнена у досконалості того, хто вище її, і кому вона підкоряється. Вона вважає його досконалим через те, що повага до нього вражає її, або ж помилково думаючи, що її покора – не від її власної поразки поразки, а лише від досконалості переможця. Коли ж вона робить таку помилку і це вкоріняється у її душі, то вона стає впевненою у всьому цьому. Тому вона сприймає будь-яку поведінку переможця та й уподібнюється йому. Це і є «уподібненням».

Також людина може вважати (А Бог знає краще!), що перевага переможця над нею походить не від притаманного йому групового духу чи відваги, а лише від поведінки та звичаїв, які характерні для того переможця […] Саме через це переможений буде завжди спостерігатися у намаганні бути схожим на переможця і в своєму одязі, і в засобі пересування, і в зброї – тобто в усьому. Поглянь на те, як діти постійно уподібнюються батькам. Вони роблять це, лише будучи впевненими у досконалості батьків. Подивись також на те, як жителі усіх країн віддають перевагу одягу гвардії та державного війська, бо ж ті керують ними. І поки один народ домінує над іншим, сусіди будуть великою мірою виявляти уподібнення та імітування, як-то в наші часи відбувається у Андалузії. Ти побачиш, що андалузці уподіюнюються галійцям у одязі, відзнаках, у більшості своїх звичок та справ. Вони навіть малюють зображення на стінах, різних будівлях та своїх будинках. Розумна людина здогадається з цього очима мудрості, що це – ознака підпорядкування іншим народам. «Бог має силу наказувати».

Саме в цьому полягає розуміння вислову: «Народ приймає релігію правителя». Це відноситься до цього випадку, коли правитель має перевагу підвладними. Ці підлеглі намагються бути схожими на нього, адже вони впевнені у його досконалості; саме так, як діти намагаються бути схожими на своїх батьків, а учні – на вчителів. А Бог – Знаючий, Мудрий, Преславний Він та Всевишній, це Він дарує успіх!

Стиль military, інші витребеньки «під когось» вочевидь походять зі згаданого ібн Хальдуном явища, адже «переможець» і «переможений» можуть бути й метафорами. Звісно, все не настільки жорстко й погано, те ж саме «уподібнення» іноді може бути й корисним. Але, якщо мова йде, наприклад, про політику, то явище колоніальної та посттоталітарної, певною мірою «рабської» психології має місце й у сучасному світі. І навіть коли той переможець вже давно й не переможець, навіть коли він взагалі зникне, стреться у «прах земний», все одно лишаться раби, монументи, ідеї та інші, культурні й не зовсім надбання «переможця», які будуть оспівуватися рабами…

Про те, що несправедливість призводить до занепаду цивілізації.

Знай, що загроза нападів із відбиранням майна відбиває у людей бажання отримувати його та накопичувати. Отож, люди починають думати, що майно та кінцева мета його накопичення полягає лише у тому, щоб хтось відібрав його з їхніх рук. І коли зникає в них прагнення до набуття майна, люди й не прагнуть робити це.

Величина та рівень прагнення до накопичення майна залежить від величини та рівня нападів на нього. Отож, коли напади часті та загальні, такі, які торкаються усіх аспектів життєдіяльності, то такою ж стає відмова від накопичення, бо прагнення [до накопичення] зникає взагалі через загальне поширення [нападів]. Якщо ж напади на майно незначні, то відмова від його накопичення також [незначна]. Цивілізація, її добробут та рівень продажу залежить від продуктивності праці та зусиль людей у їхніх інтересах та вигодах. І коли утримуються люди від пошуку засобів до активної життєдіяльності, і коли припиняється накопичення, то починається застій на ринках цивілізації, що і зупиняє всебічність її розвитку. Люди розбігаються хто куди, залишаючи територію правлячої династії; вони намагаються здобути хоч щось для свого існування. Зменшується кількість жителів у регіоні. Спустошуються поселення, руйнуються великі міста. Внаслідок хаосу виникає безлад у становищі самих династій та їх правителя, адже стан династій – це формальний вираз цивілізації, який руйнується тоді, коли руйнується її матеріальна основа.

Розуміймо ж… що несправедливість призводить до занепаду цивілізації, а занепад цивілізації спричиняє руйнування династії та її зникнення. Але не дивись на те, що ворожість, яка існує у великих містах, де правлять династії, не призводить до руйнування. Натомість знай, що цей факт має місце лише внаслідок зв’язку між нападами та становищем жителів. Якщо ж місто є досить важливим, із великою густиною населення та найрізноманітнішим становищем мешканців, то шкода від нападів та несправедливості не є значною, бо ж місто зазнає подібних втрат поступово…

Не думай, що несправедливість та ворожість – це лише конфіскація грошей чи власності у їх господаря, без відшкодування та без законної причини, як це досить часто розуміють. Насправді значення несправедливості ширше за це, тому кожен, хто забирає чуже, чи силує іншого працювати на нього, чи вимагає чогось без права на те, чи зобов’язує виконувати щось, не приписане Божим законом, вчиняє несправедливість по відношенню до іншого.

Той, хто збирає незаконні податки, вчиняє несправедливість. Той, хто скоює напад на чужу власність, чинить несправедливість. Той, хто спокушається на чуже майно, вчиняє несправедливість, і той, хто відбирає чуже майно, вчиняє несправедливість. Той, хто порушує права людей, вчиняє несправедливість. Той, хто загарбує чуже є майно силою, вчиняє несправедливість. Це все є дуже важкими наслідками, від яких страждає династія, і які виявляються через руйнування цивілізації. Тому знай, що саме у цьому полягає сутність мудрої заборони Законодавця на несправедливість. Він мав на увазі руйнування цивілізації та її занепад, що спричиняє припинення людського роду. Це і є Божим законом, який мудро та цілісно доглядає за п’ятьма справами, як за необхідними – збереження релігії, душі, розуму, нащадків та власності.

Внаслідок того, що несправедливість, як видно, призводить нас до руйнування людського роду, спричиняючи занепад цивілізації, є небезпека у існуванні несправедливості, тож слід заборонити її, а вказівкою на це є багато тверджень Корану та Суни, більше, ніж їх можна навести тут точно та вичерпно. Якби кожна особа була здатна на несправедливість, то список превентивних покарань за неї був би таким самим, як і список покарань за все інше – таке, як руйнація людського роду та усе, на що здатна кожна особа, зокрема перелюб, вбивство та пиятцтво – але ж не за несправедливість, на здатних до якої неможливо вплинути, бо вони мають силу та владу. Саме тому несправедливість так засуджується, і повторювані обіцянки покарати несправедливих є сподіванням на те, що наділена владою особа має стримування у своїй душі. «І Господь твій не вчиняє несправедливості до рабів»…

І внаслідок усіх руйнувань, всі ці діяння заборонені Божим законом, хоча сам цей закон дозволяє кмітливість у продажі та купівлі, але забороняє поглинати майно людей без законної причини на це. Метою є перешкода тому, що може призвести до зникнення цивілізації через смути та неможливість нормальної життєдіяльності…

Знай, що усе це викликано потребою династії та правителя у більшій кількості грошей, бо ж вони звикли до розкоші у своєму житті. Збільшуються іхні витрати та зростають видатки, тоді як прибутки не відповідають їм. Тому правитель впроваджує нові типи та види податків, щоб врівноважити витрати та прибутки. Але розкіш не зупиняє свого зростання, тому й видатки зростають. Потреба у чужому майні стає все сильнішою та сильнішою. Через це розмір династії збільшується, поки не знкає вплив її та не втрачається значення її, та не стає вона переможеною тим, хто прагне відібрати владу її. А Бог знає краще!

Несправедливість – це не лише аморально, а ще й, як говорить ібн Хальдун, економічно й політично невігідно. Тому мислитель і писав про необхідність зменшення впливу влади на економіку, але сама категорія царська влада – це ще й царське майно (арабське мульк – «влада», так само як і український відповідник, пов’язане ще і з володінням чимось), тому говорити про реальність такого розмежування влади і капіталу ібн Хальдуну не доводилось. Чесно кажучи, ці явища розмежовують і досі, навіть тоді, коли й царської влади ніби немає.

Джерело: Ібн Хальдун. Про людську цивілізацію. Переклав з арабської М. Якубович // Київська Русь.- Книга 6 (XXVI). – 7516 (2008) рік. . – С. 61-72.

Інші записи:

Гуманітарний факультет , , ,

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю