Прикордонна торгівля між Річчю Посполитою і Московською державою (1618-1648 рр.)

herb_rzeczpospolitej_obojga_narodow

Митні пункти на Чернігово-Сіверщині та київському Задніпров’ї були створені лише після впровадження у 1643 р. нового податку – індукти, яка накладалася на імпортовані товари[1]. Це сеймове рішення далося непросто, зважаючи на спротив з боку шляхти. Принагідно слід зазначити, що на місцях збір цього податку бойкотувався як приватними особами, так і опосередковано представниками королівської адміністрації. Заснування митних комір та прикомірків мало на меті покінчити з бойкотом і, як наслідок, збільшити надходження до Коронного скарбу. На території Чернігівського воєводства митні пункти відкривалися у Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Конотопі, Ромнах. Скарбовий писар Станіслав Ушинський протягом 7 – 30 квітня 1644 р. відкрив митні пункти у Ромнах, Конотопі, Ніжині й Батурині. Суколектор (помічник збирача податків) Василь Комонецький 25 квітня того ж року відкрив митну комору в Чернігові. 29 квітня та 1 травня він заснував митні комори у Лоєві та Любечі, що адміністративно належали до Київського воєводства[2]. Приблизно в той само час митні пункти були встановлені в населених пунктах київського Задніпров’я – Острі, Красному і Гадячі[3].

Реконструкція штатного складу й юрисдикційної належності створених митних пунктів з огляду на брак уведених до наукового обігу джерел має поки що гіпотетичний характер. Комори, створені на території Чернігово-Сіверщини, Стародубського повіту Смоленського воєводства і Любецького та Остерського староств Київського воєводства увійшли, правдоподібно, до Сіверського митного округу. Митні комори й прикомірки Задніпров’я були приєднані до Українського митного округу, який включав Київщину, Поділля, Волинь та, ймовірно, Підляшшя. Кожен округ очолювався адміністратором мит, який призначався королем і отримував в держання комори й прикомірки округу. Оскільки такі посади отримували особи, які, як правило, вже виконували функціональні обов’язки в Коронному скарбі, то особисто очолювати роботу митних округів вони не могли. Заступником адміністратора на місці був суколектор (доглядач комір і прикомірків). Кожна комора очолювалася також суколектором, при якому знаходився невеликий штат службовців, що складався з писаря і декількох збирачів мит (коморників).

Відомо, що суколектором комір і прикомірків Сіверського митного округу (суколектором) у 1644 р. був Василь Комонецький, а в середині 1645 – середині 1646 р. був Ян Задзикевич. Тоді ж комору в Новгороді-Сіверському очолював Ян Савицький. Обидва безуспішно домагалися сплати приїжджими купцями з Великого князівства Литовського та Московської держави індукти. Купці, як було встановлено, користувалися підтримкою новгород-сіверського старости Яна Пісочинського, що здатний був вдатися навіть до насильства щодо митників з метою виконання своїх гарантій перед купцями. Староста через свого слугу Андрія Пліховського називав індукту “ново видуманою шарпаниною” і обіцяв кожного, хто намагатиметься її зібрати у його маєтностях, “киями забити або втопити”[4]. Інший випадок, який засвідчує негативне відношення шляхти до нового мита, мав місце у Ніжині під час відкриття митної комори в Ніжині. За інформацією С. Ушинського, один з місцевих впливових шляхтичів – Ян Пянчинський – висловив незадоволення фактом відкриття комори, а інший шляхтич – Павло Шматович – агітував проти нововведення шляхту, що збиралася у місцевих корчмах[5].

Прибутки митних пунктів у Чернігівському воєводстві та на київському Задніпров’ї мали б бути не такими й малими. Так, лише за червень – липень 1646 р. сума митних зборів на Новгород-Сіверському ярмарку, за даними Яна Задзикевича, мала б скласти 5500 злотих[6].

Особливо від впровадження нового податку постраждали у регіоні московські купці. Право на його збирання відповідними посадовими особами часто призводило до зловживань. Це добре ілюструє скарга, подана брянськими торговими людьми Томилою Пенчуковим, Петром Говядіним з товаришами (всього більше 20 чол.) брянському воєводі Петрові Ромодановському. 6 липня 1644 р. вони з товарами вирушили на Стародубський ярмарок. Лише частково продавши там свої товари, брянські купці поїхали додому. Коли вони проїжджали через новгород-сіверське село Івантенки, дружина місцевого володільця Сковородки зі своїми селянами арештувала купців. Згодом з Погару під’їхав збирач індукти Ян Задзикевич і разом з Сквородчиною почав вимагати у купців сплати податків, незважаючи на наявність у них квитів стародубського підстарости Германського. Процедура фактично перетворилася на конфіскаційну акцію. Московських торгових людей чотири дні тримали без їжі. Зрештою всі товари були забрані насильно. Їх загальна вартість склала, на думку постраждалих, більше, ніж 1100 рублів[7]. П. Ромодановський щодо цього безчинства звернувся до новгород-сіверського підстарости Яна Мелешка-Пишковського. Оскільки збирання евекти й індукти не було в юрисдикції Я. Мелешка, то він писав до Василя Комонецького, який відповідав за їх збір у регіоні[8]. Останній лише у вересні 1644 р. зміг приїхати до Новгорода-Сіверського для розслідування справи. Перед ним Я. Задзикевич признався у взятті лише 400 талерів і трьох пар соболів; на більше не погоджувався і вимагав розгляду справи перед скарбовим судом[9]. Подальший перебіг справи невідомий, але, зважаючи на традиційно довготривалий розгляд справ у центральних судах Речі Посполитої, слід вважати, що задоволення всіх своїх вимог брянські купці так і не отримали.

Система митниць з московської сторони мала довшу метрику. Вже після Смутного часу існували митниці в Путивлі (тут вона була ще в литовські часи), Рильську, Севську, Брянську, Єльці, Курську та Воронежі. З розбудовою Білгородської засічної лінії з’явилися митниці у Білгороді (початок 1640-х рр.), Орлі та Осколі (початок 1650-х рр.)[10]. Митні плати бралися з українських купців і до заснування митниць. Цю функцію здійснювали відкупники і віддавали плати до так званої «съезжей избы» – резиденції місцевого воєводи. Хоча в окремих московських містах були часи й безмитної торгівлі. У Білгороді, наприклад, до середини 1635 р. митні плати за торгівлю товарами з задніпровських купців не бралися[11]. Не виключено, що подібна ситуація була характерна й для інших московських прикордонних міст. Так, у квітні 1637 р. путивльський воєвода Никифор Плещеєв інформував Посольський приказ, що купці з Польсько-Литовської держави не лише обминають сторожові застави на кордоні, але й всіляко уникають сплати митних поборів[12]. Втім однозначно стверджувати про це немає підстав, оскільки торгівля між прикордонними містами сусідніх держав перед Смоленською війною ледь животіла. Московські митниці побирали переважно так звані «явки» – плати з мешканців Речі Посполитої за відвідування своєї рідні в Путивлі чи інших прирубіжних містах. Один з таких мешканців – житель села Мутин Новгород-Сіверського повіту Андрій Мохольков, що сплатив «явку» путивльським митникам на початку лютого 1624 р., у місцевому кабаку заявив про бажання новгород-сіверського капітана Щасного Вишля дозволити купцям з Новгорода-Сіверського їздити з торгом до Путивля[13]. Звідси можна зробити висновок, що перед цим купців з цього міста (до речі, найближче розташованого до Путивля) у Путивлі взагалі не було.

Митниці у Московській державі очолювалися митними головами, які в досліджуваний період здебільшого обиралися земським миром – зборами міського посаду – з числа найбільш авторитетних купців. Існувала й інша практика – віддання казною права збору митних плат на відкуп. Загальний нагляд за діяльністю митниць здійснював воєвода. Безпосередній збір мита, а також проведення оцінки товару, догляду, обміру, зважування входило до обов’язків цілувальників, склад яких формувався вибірним шляхом так само, як і голова, терміном на один рік. Вони поділялися на ларешних, тобто тих що відали скринькою з грошима, та рядових. Всьому штату митниці («таможенной избы») заборонялося займатися торгівлею. Діловодство на митниці вели дячки і піддячі, що отримували платню за рахунок канцелярських зборів[14]. У випадку, коли митний пункт здавався у відкуп, то відкупник, як правило, мав у держанні ще й місцевий кабак. Так, у 1645 р. митний пункт і кабак у Севську знаходилися у відкупі Василя Прокоф’єва. На нього скаржився ніжинський міщанин Ісай Єрмолов щодо побиття і незаконного вилучення 30 рублів. Як помічники В. Прокоф’єва виступають чюмаки[15]. Останні – це не співробітники митного пункту, а працівники кабака, що виявилися причетними до справи в силу підпорядкування відкупникові.

Краще розбудована система митного контролю у Московській державі на даному відрізку кордону пояснювалася, насамперед, трьома причинами. По-перше, жорсткішою регламентацією з боку держави зовнішньої торгівлі. По-друге, для Московської держави Дніпровсько-Донське межиріччя відігравало набагато важливішу роль, ніж для Речі Посполитої. Якщо остання тут вела торгові стосунки лише з державою Романових, то Московська держава через цей регіон підтримувала торгові контакти, крім Польсько-Литовської держави, ще й з Наддунайськими князівствами (Молдова, Валахія, Трансільванія), Кримським ханством, Османською імперією, її православними територіями (Греція, Болгарія, Близький Схід) і навіть епізодично з державою Габсбургів. Зрештою, слід зважати на характер колонізації згаданого регіону з боку конкуруючих країн. Річ Посполита просувалася в Задніпров’я засобом або народної, або організованої магнатами колонізації. В той само час московська колонізація мала виразно централізований, державний характер. Як наслідок, поява державних інституцій в річпосполитській частині характеризувалася тенденцією запізнення, а в московській частині колонізація саме з цього розпочиналася.

Торгові шляхи

Транспортні шляхові вузли Чернігово-Сіверщини і київського Задніпров’я мали добре сполучення з московськими порубіжними містами. Однією з найбільш важливих була дорога Новгород-Сіверський – Путивль. Прямуючи з Новгорода-Сіверського, дорога відразу ж наштовхувалася на найбільш серйозну перешкоду по напрямку свого руху – Десну. Ріка долалася за допомогою Путимського перевозу, що існував, принаймні з XVI ст. у селі Пирогівка. Далі дорога вела до Глухова[16], а звідтіль повертала на південь, рухаючись по правобережжю Єсмані, правдоподібно, через Уздицю. Через чергову значну водну перешкоду на своєму шляху – Клевень – купці переправлялися за допомогою Великого Клевенського перевозу, розташованого поблизу впадіння до Клевені Мариці, нижче Волокитина[17]. Саме тут постійно перебувала путивльська прикордонна застава, що в документах фігурує як застава на Волокитиних Ростанях[18]. Після перевозу дорога прямувала безпосередньо до Путивля. Загальна довжина дороги Новгород-Сіверський – Путивль складала близько 90 верст[19].

Іншою важливою магістраллю, що з’єднувала прикордонні регіони Речі Посполитої і Московської держави, була Велика Рильська дорога між Новгородом-Сіверським та Рильськом. До Глухова вона цілком збігалася з попередньою. Далі прямувала на схід, правдоподібно, між Сварковом і Білокопитовом, вище Старикова і, напевно, через Крупець. У роки Смоленської війни біля впадіння Обести у Клевань знаходилася сосновська сторожова застава севських козаків[20]. Правдоподібно, Велика Рильська дорога виникла з польової після 1618 р. У серпні 1621 р. путивльські воєводи скаржилися у Розрядний приказ, що рильські торгові люди їздять з Рильська у Новгород-Сіверський повіт, оминаючи Путивль, проклавши нові дороги “внизу по Клевені”[21]. “Книга Большому Чертежу” (її Тобольська редакція 1683 р.) вказує відстань між її кінцевими пунктами – 30 верст[22].

Третя магістраль, що вела з Новгорода-Сіверського до Московської держави, прямувала до Севська. Джерела московського походження називають її “Новгородською старою дорогою”. Ця дорога, подолавши Десну через Путимський перевіз, прямувала на Кояковичі. Тут вона долала через Кояковичівський міст на Ігровому броді Івотку[23] й прямувала у північно-східному напрямку; дійшовши до витоків Знобівки. Далі дорога йшла поряд Страчева (північніше) й Торлонова (південніше) і, зрештою, добігала кінцевого пункту призначення[24]. Дана дорога була одним з фрагментів так званих “польських” шляхів, що вели через Кроми до верхів’я Оки[25].

Через північну частину Новгород-Сіверського повіту проходила дорога Стародуб – Трубчевськ – Брянськ[26]. У Погарі дорога долала за допомогою перевозу Судость й незабаром залишала межі повіту. Фрагмент іншої дороги із Стародуба на Брянськ (фактично через Почеп) знаходився на самому північному куті Новгород-Сіверського повіту. Тут дорога проходила поряд з новгород-сіверським селом Івантенки. Цією дорогою брянські купці їздили на Стародубський ярмарок[27].

З часом для путивльських купців все більшого значення набуло сполучення не з Новгородом-Сіверським, а з задеснянськими містами Чернігово-Сіверщини та центрами київського Задніпров’я. З останніми сполучення здійснювалося через Ромни. Для прикладу можна навести шлях московського посла до Богдана Хмельницького Івана Фоміна у серпні 1653 р.: Ромни – Лохвиця – Лубни – Лукомль – Горошин – Буромль – Єреміївка – переправа через Дніпро[28].

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

До виникнення Конотопа сполучення Путивля із задеснянськими містами Чернігово-Сіверщини не мало регулярного характеру. Одним із варіантів такого сполучення може бути так званий “Путивльський шлях на Чернігів”, яким московські війська у вересні 1633 р. здійснили другий похід на Чернігів. Цей шлях йшов через Сорокодуббя, Івангородище, Борзну, повз Сиволож. Поблизу Сиволожа, на дорозі з Борзни до Ніжина, знаходився так званий путивльський плац, що відкривав пряму дорогу до чернігівських перевозів через Десну[29]. Таким чином, цей шлях опосередковано вказує на сполучення між Путивлем і Черніговом та Ніжином через Борзну.

На ділянці від Путивля до Борзни дорога після перевозу через Клевень йшла до Литвиновичів, а далі до переправи через Сейм поблизу Батурина. У кінці 1630–1640-х рр. сполучення Путивля з Ніжином, Черніговом, Переяславом, Києвом напевно вже здійснювалося через Конотоп. Зокрема, московські посли до Б. Хмельницького Артемон Матвєєв та Іван Фомін у червні – липні 1653 р. їхали за маршрутом: Путивль – Конотоп – Борзна – Ніжин – Дівиця – Носівка – Басань – Переяслав[30]. На ділянці Ніжин – Путивль збігався з маршрутом цих послів і шлях Василя Бутурліна з України на початку 1654 р.[31].

Потужний економічний розвиток Вишневеччини напередодні 1648 р. не міг не відобразитися на зміні значення старих і появі нових торгових шляхів. Основні магістралі поступово концентрувалися на території київського Задніпров’я. Ітинерарій шляху московських послів Родіона Стрешньова та Мартем’яна Бредихіна до Б. Хмельницького у середині вересня 1653 р. в Україну і наприкінці грудня назад, як здається, дуже добре відобразив цю тенденцію. Посли в Україну проїхали за маршрутом: Севськ – Путивль – Корибутів – Красне – Прилуки – Пирятин – Прохорівка – Жовнин, навпроти якого переправилися через Дніпро. Зворотній шлях по лівобережжю Дніпра посли також розпочали з Жовнина, але далі рухалися понад Сулою (у першому випадку переважно понад її притокою – Удаєм):. Горошин – Лукомль – Лубни – Лохвиця – Ромни – Хмелів – Путивль[32].

Обидва згадані шляхти відтворювали основні напрями поступу колонізації Задніпров’я саме з боку Речі Посполитої, а, відтак, можна ствердити, що саме жителі лівобережжя Дніпра торували ці дороги, налагоджуючи торгівлю з московськими купцями. Ці дороги об’єктивно, як і шляхи з Чернігово-Сіверщини, замикалися на Путивлі. Останні, тому що так склалося ще з києво-руських і литовських часів, а перші внаслідок виходу верхів’їв Удаю і Сули саме в район Путивля. Дещо відмінним напрямом прокладали собі шлях до Московської держави купці з Конецпольщини – іншої латифундії на території Задніпров’я, до складу якої входили Гадяччина, Полтавщина й Миргородщина. Тут колонізація просувалася уверх течій Псла і Ворскли, що об’єктивно підштовхувало до складення торгових стосунків з найбільшим московським адміністративним центром у цьому напрямі – Білгородом. Однак, вже згаданий жорсткий контроль за торгівлею з боку московської адміністрації до середини XVII ст. не давав можливості й підстав Білгороду виступити конкурентом Путивля.

Правова регламентація торгових зв’язків

Прикордонна торгівля між Річчю Посполитої та Московською державою в досліджуваний період була цілком прив’язана до стану міждержавних взаємин. Як підсумок Смути у грудні 1618 р. у Деуліно, неподалік Москви, уповноважені представники обох держав уклали перемир’я терміном на 14 з половиною років. Сам факт його підписання свідчив про відсутність у сторін бажання надовго врегулювати міждержавні справи. Московська сторона вважала свої поступки, насамперед територіальні (передавалися Смоленщина, Стародубщина і Чернігово-Сіверщина), явищем тимчасовим і сподівалася їх перегляду шляхом військового реваншу. Польсько-литовські представники на цих переговорах висували вимогу визнання за Владиславом Вазою московського престолу, яку реалізувати не вдалося, тому сподівалися з часом домогтися не лише цього, але й головної мети, що спонукала Річ Посполиту офіційно втрутитися в Смуту, – об’єднання шляхом міждержавної унії обох країн під скіпетром Вазів. Попри це, текст перемир’я корегувався внаслідок дипломатичного тиску польсько-литовської сторони і в обставинах, вкрай негідних для московських переговірників. Останні погодилися на передачу визначених територій з озброєнням, посадськими людьми і селянами. Але для купців був зроблений виняток – їм дозволялося самостійно здійснити вибір: чи залишитися, чи переселитися зі своїм майном до Московської держави. Судячи з перебігу переговорів, які велися в Деуліно, купцям обох країн дозволялося торгувати без істотних обмежень. Початково навіть передбачалося, що підприємці з Речі Посполитої, наприклад селітряники, можуть орендувати у московської казни право розробки природних ресурсів сусідньої держави. Проте відносна паніка, що панувала в середовищі московської еліти на час укладення перемир’я, швидко минула під впливом владної політики, яку стержнював Філарет Микитович, батько молодого царя, що повернувся з польсько-литовського полону в червні 1619 р.[33]. Як наслідок, економічним інтересам Польсько-Литовської держави був завданий удар. Московський уряд заборонив польським і литовським купцям торгувати у Москві та Замоскворіччі, обмеживши ареал їх торгівельного інтересу прикордонним територіями[34]. Так само оперативно були припинені спроби підприємців з Речі Посполитої налагодити селітряне виробництво на території сусідньої держави..

Відповідна реакція з боку уряду Речі Посполитої не примусила себе довго чекати. У серпні 1625 р. втікач зі Стародуба пушкар Іван Іванов у Брянську повідомив, що король Сигізмунд ІІІ надіслав до Стародуба листа, в якому заборонив пропускати московських торгових людей далі “оддаточных городов”, тобто міст, поступлених московською стороною після Деуліна[35]. На місцевому рівні таке рішення, правдоподібно, було схвалене урядниками ще раніше. Зокрема, київський воєвода Томаш Замойський, приступивши до виконання своїх повноважень у 1619 р. і намагаючись зняти традиційну для його попередників напруженість стосунків з київськими міщанами, уклав з ними компромісну угоду, яка серед іншого передбачала, щоб московських купців далі Києва не пускали. Вони, на думку київських міщан, відвідуючи Волинь чи Поділля, займаються насамперед шпигунством. Особливо ж дошкуляло міщанам те, що московська адміністрація не пускала їх для торгівлі далі Брянська і Путивля[36].

Ці принципи, встановлені у перші роки після Деулінського перемир’я, порушувалися лише у випадках посольств. Тоді при посольствах зосереджувалися купці з товарами, які мали право продавати їх на протязі всього маршруту посольства. Однак купці віддавали перевагу реалізовувати товар на місці ведення переговорів, оскільки ціна там, як правило, була найвищою. Щоправда, дипломатичні стосунки між державами у 1619–1633 рр. перебували в стагнації. Контакти здійснювалися за допомогою посланців, а не послів. Відтак, цих посланців не супроводжувало значне число людей і, напевно, не було купців. Ще одним різновидом дипломатичних контактів стали зустрічі офіційних представників обох країн в прикордонній смузі з метою полагодження місцевих суперечок, як наприклад, це мало місце у 1622 р., коли московський представник князь Василь Черкаський зустрічався з князем Самійлом Сангушком[37].

Смоленська війна 1632–1634 рр. взагалі припинила будь-які торгові стосунки між державами. Принагідно слід відзначити, що і перед цим купці сусідньої держави адміністрацією іншою держави розглядалися насамперед як шпигуни. І це, значною мірою, відповідало дійсності. Зокрема, у кінці вересня 1632 р. з Москви до порубіжних міст, зокрема Севська, надійшла царська грамота, що забороняла проїзд і торгівлю у цих містах “литовським” торговим людям. Купців з Речі Посполитої, що вже знаходилися з товарами у Севську, грамота зобов’язувала вислати за рубіж. У Москві, як з’ясувалося, про ситуацію з прикордонною торгівлею склалося дуже приблизне уявлення. севський воєвода Михайло Єропкін після отримання грамоти повідомляв у Розрядний приказ, що торгових людей з Речі Посполитої у Севську вже не було півроку. Водночас, інформуючи Москву про віддання ним на севські застави й сторожі наказу не пропускати “литовських” торгових людей, воєвода запитував чиновників приказу, чи можна відпускати за рубіж севських торгових людей. Передбачаючи негативну відповідь, М. Єропкін зауважував, що, крім них, про зарубіжні вісті довідуватися нікому, оскільки лазутчиків у Севську немає[38].

Полянівський мирний договір 1634 р. в основних рисах відновив ситуацію передодня Смоленської війни. Текст договіру відзначав: «А купцам полским и литовским…в городы Российского государства приеждчати со всякими товары, оприче царствуючого града Москвы и замосковных городов, и торговати на всякий товар. А приехати им и отъехати доброволно, без всяких зачепок, а таможенные пошлины платить по старине, как были изстари, без прибавки…»; «А великого государя царя и великого князя Михаила Федоровича всея Руси… торговым людям во вси городы Коруны Полское и Великого князства Литовского, оприче столных градов Кракова и Вилны, приеждчати со всякими товары и торговати потому ж…»[39]. У столицях, як раніше, дозволялося торгувати лише у разі здійснення посольств[40]. Польсько-литовська сторона наполягала на скасуванні обмежень для міждержавної торгівлі, але безуспішно. Для прикладу, великі посли на чолі з князем Олексієм Львовим-Ярославським, що відправилися на початку 1635 р. в Річ Посполиту з метою ратифікації договору, отримали інструкцію з цього приводу: «… многие польские и литовские купцы станут приезжать в Москву и в другие города, станут привозить з собою учителей римской веры и приводить людей в свою веру… Да в Московское же государство приезжают иноземцы – торговые люди люторского и кальвинского закона, а у римлян с ними за ту веру рознь: так их римской веры купцам с люторами и кальвинами будет ссора, и без брани между ними за веру не обойдется»[41]

Крім цього, московською стороною незабаром після укладення договору були впроваджені додаткові обмеження у формі так званих “заповідних товарів”. Купцям з Речі Посполитої заборонялося купувати (московським, відповідно, продавати) хрести, мед, віск, вино, хліб, єфимки[42]. Ввозити ж для продажу в Московську державу заборонялося вино й тютюн[43]. Ці заборони купці з Польсько-Литовської держави намагалися всіляко обходити: об’їжджали митні пости й сторожові застави, щоб дістатися до Москви, підкуповували московських урядників з метою видання спеціальних проїжджих “пам’ятей”. “Посильну” допомогу надали й московські партнери: влаштовували нелегальні перелази, організовували підпільні місця торгівлі. Так, у жовтні 1636 р. приїхали у Москву пирятинські купці з селітрою на продаж й показували “пам’ять” з якимись спеціальними вузликами, дану севським воєводою Яковом Толочановим, яка гарантувала їм проїзд до Москви. Цей факт видачі “пам’яті” воєвода заперечував і навіть стверджував, що пирятинські купці через Сєвськ не проїжджали[44]. У серпні 1639 р. виявилося, що селяни однієї з деревень над Сеймом влаштували через річку незаконний перевіз, через який переправляли і “литовських” торгових людей із селітрою, внаслідок чого потерпали казенні перевози[45]. Таких випадків у торгівлі купців з Чернігово-Сіверщини і київського Задніпров’я на території сусідніх московських повітів було багато, і саме таким шляхом, певною мірою, долалися адміністративні перешкоди, створювані московською урядовою політикою.

Протягом наступних півтора десятка років московська політика щодо заповідних товарів зазнала деяких коректив. У 1640-х рр. торгівля зерном, медом і воском вже не вважалася протиправною і купці з Польсько-Литовської держави здійснювали закупівлі відповідних товарів на території прикордонних територій Московської держави. Позиція ж щодо торгівлі православними хрестами, образами і єфимками залишилася незмінною. І якщо продаж хрестів та образів не дозволявся з ідеологічних мотивів, то заборона продажу єфимків мала економічні причини. Торгівля єфимками (талерами) належала до державних монополій, а ці грошові одиниці використовувалися майже виключно як сировина для виготовлення московських срібних монет та засіб розрахунку зі служилими іноземцями[46]. У Речі Посполитій ціна єфимка (талера) постійно зростала, що робило вигідним його закупівлю на території сусідньої держави. Це добре знали в Москві. В інструкції 1635 р. посольству князя О. Львова-Ярославського зазначено: «єфимок у вас покупають по тридцати алтын, а на Москве до шестнадцати алтын»[47].

Політика ж московського уряду щодо завезення в межі своєї держави горілки (хлібного вина) й тютюну стала більш жорсткою. Торгівля горілкою в Московській державі перебувала у державній монополії, яка час від часу послаблювалася дозволом відкупів права на торгівлю нею приватними особами. Тютюнокуріння в роки правління Михайла Федоровича було офіційно заборонено, особливо після пожежі в Москві 1634 р., причиною якої вважали куріння. У 1646 р. уряд впровадив державну монополію на продаж тютюну, що протрималася до видання Соборного уложення 1649 р., яке запровадило покарання за куріння. Відтак, ввезення цих товарів до Московської держави вважалося контрабандою. Однак високі прибутки, які давали такі нелегальні операції, спонукали купців з Польсько-Литовської держави до їх здійснення. Динаміка такої торгівлі набрала значних обертів вже в перші роки після укладення Полянівського миру. В інструкції московським послам Степану Проєстеву і Гаврилу Леонтьєву, що зимою 1638 р. відправилися до Речі Посполитої, наказувалося скаржитися на купців, які не тільки, порушуючи договір, відвідують для торгівлі Москву й замосковські міста, але й привозять з собою горілку й тютюн[48]. На південному заході Московської держави контрабанда цих товарів мала додатковий негативний наслідок – пияцтво військовозобов’язаних прошарків населення, а, як наслідок, зниження обороноздатності регіону.

Тенденція до посилення контрабандної торгівлі в регіоні зросла з початкову 1640-х рр., коли з’явилися перші ознаки потепління у стосунках між Річчю Посполитою та Московською державою. Воєвода Вольного Никифор Леонтьєв у відписці до царя, датованій березнем 1641 р., відзначав, що “литовські” люди приїжджають до Вольного з вином і тютюном, стають у лісах, вночі під’їжджають до посаду, і служилі люди з Вольного купують у них вино й від того спиваються. Прибутки від такої торгівлі для купців були дуже значними, оскільки вони раз по раз ризикували й нелегально провозили “заповідні товари” у межі Московської держави. Роменський купець Федір Дорогиненко, у якого Н. Леонтьєв у тому ж березні 1641 р. конфіскував два вози з вином і тютюном, а самого віддав під домашній арешт (“за пристави”) вольненському козаку Гордієві Усачову, втік з-під арешту, кинувши чотири повних бочки вина й невідомо яку кількість тютюну[49]. “Заповідні товари” являли собою бажаний об’єкт нападу з боку грабіжників. Так, на початку листопада 1640 р. конотопські міщани Андрій Гаврилович та Іван під час поїздки з товарами до Рильська були зупинені на дорозі біля однієї з перших путивльських деревень попом Іваном Богдановичем та його помічниками. Серед забраних попом у конотопських міщан речей чи не центральне місце займала бочка з 400 квартами винця[50].

На питання Н.Леонтьєва, що робити із “заповідними товарами”, уряд з Москви давав доволі м’яку відповідь – відсилати разом з їх власниками за рубіж, але про все доповідати у Посольський приказ[51]. Такі засоби мало впливали на хід торгівлі. Купці з Чернігово-Сіверщини та київського Задніпров’я всілякими способами намагалися провести в сусідні московські повіти та продати там вино й тютюн. Це спонукало Москву до пошуку більш дієвих засобів боротьби з контрабандою. Зміна позиції Кремля у цьому питанні відбулася у квітні – травні 1646 р. Було схвалене рішення тютюн палити, а бочки з вином розбивати. Щоправда, пропонувалося якийсь час такі кроки не застосовувати, але попереджувати купців-нелегалів про впровадження такого способу боротьби з поставками “заповідних товарів”. Саме в такий час 12 купців з Батурина, маючи із собою 12 возів з вином і тютюном, проїхали на Путивль, Рильськ, Оскол й намагалися потрапити до Лівен. Лише на підступах до цього міста їх зупинили і відправили назад, повідомивши, що наступного разу “за государевим указом будемо табак палити, а бочки розсікати”[52]. На запит до Москви, як чинити з такими торговцями “заповідними товарами”, лівенський воєвода Микита Одоєвський отримав категоричну відповідь з Посольського приказу про знищення таких товарів[53]. Воєвода взявся виконувати царський указ з особливою ревністю, інколи навіть провокуючи купців з Речі Посполитої на торгівлю, у місцях йому підконтрольних. Зокрема, у вересні 1646 р., перебуваючи з військом під Білгородом, М. Одоєвський запросив до свого табору гадяцьких купців зі своїми товарами. Після їх прибуття воєвода вчинив ревізію їх товару і велів знищити привезені купцями горілку й тютюн, чим завдав останнім шкоди на понад 10 тисяч злотих[54].

З литовсько-польського боку заборонялося вивозити до Московської держави порох та інші предмети, що могли бути використані для військової справи. Окремим універсалом, виданим 20 січня 1643 р., король Владислав IV заборонив вивіз селітри з України до інших держав, в тому числі й Московської[55].

Юридично регламентувався не лише територіальні межі торгівлі, не тільки перелік легальних товарів, але й сам спосіб здійснення торгівлі. Купці з Речі Посполитої зупинялися зі своїми товарами поза межами міст, на гостинних дворах. Сюди до них прибували оптові покупці, які купували товар. Часто замість них приїздили особи, які ставили за мету грабіж іноземних купців на зворотньому шляху. Вони оцінювали потенційний виторг того чи іншого купця, таким чином визначаючи для себе прибутковість планованої протиправної дії. Спроби купців з Речі Посполитої тим чи іншим чином зламати невигідний для себе механізм торгівлі завершувалися, як правило, невдачею. Інколи їх бажання знаходили підтримку і потенційних покупців. Для прикладу, у березні 1645 р. роменські купці Григорій Гришков з товаришами прибули до Білгорода з метою продажу солі. Незадоволені торгівлею на місцевому гостинному дворі, вони, а також і білгородці, звернулися до місцевої адміністрації, щоб їм дозволили торгувати в острозі, тобто в центральній частині міста, “в ряду з руськими людьми”. Як слід було й очікувати, на запит місцевого воєводи чиновники Посольського приказу від імені царя дали відповідь негативну[56]. Виняток складали регіональні ярмарки. Так, популярністю серед купців з Чернігово-Сіверщини та київського Задніпров’я користувався Свинський ярмарок у Брянську. Крім цього, московська адміністрація могла дозволяти торгові операції (одноразові чи багаторазові) купцям з Речі Посполитої в регіонах, в яких відчувався брак певних товарів. Зокрема, у квітні 1646 р. путивльський воєвода Юрій Долгорукий звернувся до Посольського приказу з питанням, чи можна пропускати на Дон торгових людей з Речі Посполитої для продажу хліба, вина, пороху і свинцю. З приказу дали дозвіл на пропуск і продаж на Дону хліба, пороху і свинцю, причому неодноразовий, а постійний[57]. Такий дозвіл легко пов’язується з зовнішньополітичною ініціативою московського уряду, яка полягала в організації походу на Крим та на Азов.

Свобода московської торгівля на території Речі Посполитої була дещо більшою, головним чином завдяки мережі ярмарків, що активно розбудовувалася в 1630–1640-ві рр. Деякі міста, як наприклад Чернігів чи Ніжин, мали право на проведення протягом року трьох ярмарків. Поза часами ярмаркування торгову діяльність московських купців також намагалися регламентувати. В Чернігові, для прикладу, існував гостинний будинок для московських купців, яких зобов’язували продавати товар не в роздріб, а оптом[58]. Це спонукало до влаштування нелегальних торгів поза містами, як правило в лісах. Така торгівля мала місце й на території Московської держави.

Асортимент товарів

У 1630-х рр. з Лівобережжя Дніпра експортувалися до Московської держави лисячі й видряні шкури, кушаки, чоботи. Активно постачалася зі лісостепової частини Чернігово-Сіверщини та міст київського Задніпров’я на ринки порубіжних московських міст худоба: коні, воли, корови з телятами, яловиці, вівці й ягнята[59]. Також предметом експорту до Московської держави був готовий одяг: шуби, зіпуни, шапки, плаття тощо[60].

У 1640-х рр. важливою статтею задніпровського експорту в Московську державу стає сіль. Протягом 1641–1642 рр. на курський ринок привозиться сіль з Глухова та Ніжина. З останнього купець доставив аж 10 возів солі. Довозу солі з міст Чернігово-Сіверщини та київського Задніпров’я сприяла ринкова кон’юнктура. Середня ціна воза солі тоді становила 7, 25 рубля і була однією з найвищих цін за першу половину XVIІ ст.[61] Ця кон’юнктура була тимчасовою, але саме протягом 1641–1642 рр. купці з українського лівобережжя Дніпра проникали для продажу солі у віддалені від центрів торгівлі закутки прикордонних територій Московської держави.

Значним попитом у Московській державі користувалися коні та худоба. Відомості, що стосуються курського ринку, фіксують продажі коней купцями з Ніжина, Ромен, Сосниці, Ічні, Гадяча, Лубен[62]. Предметом угод купівлі – продажу виступали робочі коні й кобили; бойові коні з Чернігово-Сіверщини та київського Задніпров’я не надходили. Це можна пояснити високим попитом на них і на внутрішньому ринку. Принагідно слід відзначити, що представники місцевої московської влади цікавилися можливістю купівлі бойових коней на Чернігово-Сіверщині.

Набирала обертів торгівля волами. Ще у 1630-х рр. купці з Чернігово-Сіверщини та київського Задніпров’я почали переганяти волів на московські ринки, хоч їх основна маса, безумовно, скеровувалася на Люблін. У 1640-х рр. стада волів почали переганяти через кордон на Свинський ярмарок. У 1644 р. стадо волів гнали для продажу ніжинські купці, сподіваючись виручити за кожного по 3 рублі й гривеник[63]. Вже після початку повстання Б. Хмельницького чернігівська шляхта, що у своїх маєтках розводила значну кількість волів, зробила спробу продати їх на сході, оскільки традиційний шлях на Люблін опинився у сфері козацької юрисдикції. Документація Посольського приказу зафіксувала факт пригону під селом Супонєв Брянського уїзду стада з понад 200 волів. Купці Дмитро Юр’єв й Іван Матвеєв, що їх пригнали, повідомляли, що воли з Менської маєтності Адама Киселя, а женуть вони волів на Свинський ярмарок. Пробувши три тижні під селом, купці вночі таємно прогнали волів карачевською дорогою на московську дорогу, хоча й пояснювали московським урядникам, що женуть волів на Смоленськ, а не на Москву[64].

Важлива роль чернігово-сіверським та задніпровським купцям належала у постачанні на ринки сусідньої держави дьогтю. З 105 бочок дьогтю, що продалися протягом 1647 р. на курському ринку, 32 поставили роменці, 20 – новгород-сіверці, 12 – глухівці, 18 – ічнянці[65]. З Глухова і Гадяча на курський ринок постачали просолену рибу, з Новгород-Сіверського – пряники й хміль[66]. Користувався попитом на курському ринку й одяг, що привозився із закордону. Напередодні Визвольної війни купці з Сосниці, Гадяча й Глухова привозили сюди кафтани, жупани, панчохи тощо[67]. На білгородський ринок з Задніпров’я везли пшоно, борошно, керамічний посуд[68]. Знаходили своїх покупців і різноманітні сукна, вовна тонкої пряжі, прикраси з золота й срібла[69]. Добре й досить дорого (півтора рубля за штуку) продавалися на московських ринках сітки для підводної ловлі бобрів, що, правдоподібно, виготовлялися ніжинськими ремісниками[70]. Купці з Лівобережної України постачали до сусідньої держави “турецькі товари”: килими, коци і саф’яни, а також мускатні товари (прянощі)[71]. Був попит також на рушниці, особливо нарізні (гвинтовані), шаблі[72].

Натомість, великим попитом на ринках Чернігово-Сіверщини та київського Задніпров’я користувалися хутра, особливо соболині[73]. Місцеві урядники готові були навіть створити пільгові умови для купців, які б приїхали з таким товаром. У кінці січня 1646 р. конотопський підстароста Станіслав Сосновський звертався з проханням від імені закрочимського земського писаря Кшиштофа Броховського, що приїхав уводити Адама Киселя у володіння Менською волостю, до путивльського воєводи князя Василя Львова, щоб по змозі послав з Путивля до Конотопа торгових людей з соболями, соболиними хвостами та хутром для продажу писарю. Підстароста обіцяв звільнити такі товари від мита, а також безкоштовно забезпечити купців хлібом, сіллю та вівсом[74]. Чернігівський підстолій Станіслав Ґулчевський у вересні 1647 р. спеціально надсилав з Миргорода до Путивля миргородського війта Мартина Олексійовича та своїх слуг Кореневського і Семена Боярина, щоб купити соболів, соболиного та іншого хутра[75].

Однак основна маса хутра все ж доставлялася московськими купцями на сіверські та задніпровські ярмарки. Зокрема, у червні 1644 р. близько двох десятків купців з Брянська, Калуги й Вязьми (серед них – пушкарі, стрільці й посошні селяни) відправилися на стародубський ярмарок. Із собою вони везли соболині, рисячі хутра, соболині пупки, куниці, соболині шуби тощо. Торгівля з невідомих причин не склалася; більшість товару не продалася, а на шляху додому під приводом несплати належного мита товар у них ще й конфіскували[76]. Не виключено, що саме під час приїзду цих купців на стародубському ярмарку пропозиція хутра суттєво перевищувала попит. В цілому ж, інтерес населення лівобережжя Дніпра, особливо шляхти, до цього різновиду товару був досить значним.

Таким чином, прикордонна торгівля між Чернігово-Сіверщиною та київським Задніпров’ям і південно-західними повітами Московської держави між 1618 та 1648 рр. розвивалася під сильним впливом стану міждержавних стосунків, що залишалися неврегульованими до 1634 р., а щодо територіальних суперечок до 1644 (формально), а до 1647 р. (фактично). Перебуваючи протягом більшого часу в стані ні війни, ні миру сусідні держави законодавчими і виконавчими засобами намагалися обмежувати торгові контакти своїх купців. Це наклало відбиток на ступінь свободи торгівлі в сусідній державі, асортимент товарів, торгувати якими дозволялося, зрештою сам механізм здійснення торгівлі. Значний перелік заборон, ініційований як Річчю Посполитою, так і Московською державою, сприяв розвитку нелегальної торгівлі, завезенню контрабандних товарів. Спроба боротися з цим адміністративними заходами – шляхом заснування й розбудови системи митних пунктів – мала обмежений ефект, оскільки в нелегальну чи контрабандну торгівлю виявилися втягнутими навіть представники центральної влади на місцях, для яких участь в ній приносила немалий зиск.

[1] Volumina legum Regni Poloniae et Magni Ducatus Lituaniae ab anno 1347 ad annum 1780 / Ed. J. Ohryzko. – Petersburg, 1859. – T. IV: 1641–1668. – S. 35; Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Władysława IV (1632–1648). – Opole, 1991. – S. 18.

[2] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІАЛ). – Ф. 9: Львівський ґродський суд. – Оп. 1. – Спр. 395. – Арк. 602–603, 619–620, 603–607.

[3] Volumina legum. – T. IV. – S. 41.

[4] Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах (далі – ВУР). – М., 1953. – Т. І: 1620–1647 годы. – С. 428–431.

[5] ЦДІАЛ. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 395. – Арк. 627–628.

[6] ВУР. – Т. І. – С. 428–431.

[7] Российский государсвенный архив древних актов в Москве (далі – РГАДА). – Ф. 79: Сношения России с Польшей. – 1644. – № 1. – Л. 379–381.

[8] Там же. – Л. 249–250.

[9] Там же. – Л. 384–384 об.

[10] Памятники южновеликорусского наречия. – М., 1982.

[11] ВУР. – Т. І. – С. 156–157.

[12] РГАДА. – Ф. 79. – 1637. – №. 1. – Ч. 1. – Л. 418–419.

[13] РГАДА. – Ф. 210: Разрядный приказ. – Белгородский стол. – Стб. 11. – Л. 88–100.

[14] Шемякин А.И. История таможенного дела в России и Ярославский край. – Ярославль, 2000. – С. 41, 43.

[15] РГАДА. – Ф. 79. – 1645. – № 1. – Ч. І. – Л. 23–27.

[16] РГАДА. – Ф. 210. – Московский стол. – Стб. 98. – Л. 146–147.

[17] Там же. – Ф. 79. – 1634. – № 18. – Л. 115; 1636. – № 6. – Л.. 105; Godziszewski W. Granica polsko-moskiewska wedle pokoju polanowskiego (wytyczona w latach 1634-1648) // Prace Komisji dla atlasu historycznego Polski. – Kraków, 1935. – Z.3. – S. 73.

[18] РГАДА. – Ф. 210. – Приказной стол. – Стб. 40. – Л. 252–254.

[19] Книга Большому Чертежу / Подгот. К.Н.Сербина. – Москва; Ленинград, 1950. – С. 102.

[20] РГАДА. – Ф. 210. – Московський стол. – Стб. 98. – Л. 122, 148.

[21] Акты Московского государства, издаваемые императорской Академией Наук / Под ред. Н. И. Попова. – Санкт-Петербург, 1890. – Т. 1: Разрядный приказ. Московский стол. 1571–1634. – С. 166.

[22] Книга Большому Чертежу. – С. 102, 185. Цифра, безперечно, занижена; ймовірно, має бути 80.

[23] Archiwum Głόwne Akt Dawnych (далі – AGAD). – Metryka koronna. – Sygn. 185. – K. 222 v. – 224 v.

[24] РГАДА. – Ф. 79. – 1647. – № 1. – Л. 76–76 об.

[25] Платонов С.Ф. Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI–XVII вв. Опыт изучения общественного строя и сословных отношений в Смутное время. – Москва, 1995. – С. 171.

[26] Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779–1781) / Упор. П. Федоренко, К. Лазаревська. – Київ, 1931. – С. 118.

[27] РГАДА. – Ф. 79. – 1644. – № 1. – Л. 379–381.

[28] ВУР. – Т. ІІІ. – С. 350–352.

[29] Pulaski K. Pierwsze lata publicznego zawodu Adama Kisiela (1627–1635) // Ejusdem. Szkice i poszukiwania historyczne. – Kraków, 1887. – S. 220–221.

[30] ВУР. – Т. ІІІ. – С. 287–288.

[31] Там же. – С. 490.

[32] Там же. – С. 381–383, 404–405.

[33] Соловьев С.М. Сочинения. – М., 1990. – Кн. V: История России с древнейших времен. – Т. 9. – С. 113–115.

[34] Andrusiewicz A. Dzieje wielkiej smuty. – Katowice, 1999. – S. 435.

[35] РГАДА. – Ф. 210. – Новгородский стол. – Стб. 8. – Л. 235.

[36] AGAD. – Archiwum Zamoyskich. – Sygn. 289. – S. 122–123.

[37] Соловьев С.М. Сочинения. – Кн. V. – Т. 9. – С. 153.

[38] РГАДА. – Ф. 210. – Московский стол. – Стб. 79. – Л. 258–259.
[39] Львова Д.Л. Русские дипломатические миссии на переговорах с Речью Посполитой в 1634–1635 гг. // www.tuad.nsk.ru/

[40] Раздорский А.И. Торговля Курска в XVII веке (по материалам таможенных и оброчных книг города). – Санкт-Петербург, 2001. – С. 143; РГАДА. – Ф. 79. – 1636. – № 1а. – Л. 150–152.

[41] Соловьев С.М. Сочинения. – Кн. V. – Т. 9. – С. 171–172.

[42] РГАДА. – Ф. 79. – 1643. – № 1. – Л. 204.

[43] Там же. – 1637. – № 1. – Л. 175–176; 1643. – № 1. – Л. 109–110.

[44] Там же. – 1636. – № 1а. – Л. 152–154, 204–206.

[45] Там же. – Ф. 210. – Приказной стол. – Стб. 77. – Л. 78.

[46] Зварич В., Шуст Р. Нумізматика. Довідник. – Тернопіль; Львів, 1998. – С. 160.

[47] Соловьев С.М. Сочинения. – Кн. V. – Т. 9. – С. 172.

[48] Там же. – С. 181.

[49] РГАДА. – Ф. 79. – 1643. – № 1. – Л. 106–108.

[50] Там же. – 1640. – № 1. – Л. 46–46 об.

[51] Там же. – 1643. – № 1. – Л. 109–110.

[52] Там же. – 1646. – № 1. – Л. 242–242 об.

[53] Там же. – Л. 248–250.

[54] Там же. – 1647. – № 1. – Л. 54–55; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией (далі – Акты ЮЗР). – Санкт-Петербург, 1861. – Т. 3: 1638–1657. – С. 91–92.

[55] ВУР. – Т. І. – С. 349–350.

[56] РГАДА. – Ф. 79. – 1645. – № 1. – Л. 105–107; ВУР. – Т. І. – С. 401–402.

[57] Там же. – С. 422–423.

[58] AGAD. – Metryka koronna. – Sygn. 170. – K. 232 v., 234, 234 v.

[59] РГАДА. – Ф. 79. – 1639. – № 1. – Л. 356–357.

[60] Там же. – 1638. – № 2а. – Л. 668.

[61] Раздорский А.И. Торговля Курска… – С. 153, 155, 357.

[62] Там же. – С. 490, 492, 493, 509, 510, 512, 515, 516.; ВУР. – Т. І. – С. 452, 453.

[63] РГАДА. – Ф. 79. – 1645. – № 1. – Л. 352.

[64] Акты ЮЗР. – Т. 3. Дополнения. – С. 14–15; Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. – Київ, 1963. – С. 348.

[65] Раздорский А.И. Торговля Курска… – С. 228, 365, 501, 505; ВУР. – Т. I. – С. 453.

[66] Раздорский А.И. Торговля Курска… – С. 184, 191, 498.

[67] Там же. – С. 218.

[68] ВУР. – Т. І. – С. 449–450.

[69] РГАДА. – Ф. 79. – 1640. – № 1. – Л. 46; 1645. – № 1. – Л. 352; 1644. – № 1. – Л. 153.

[70] Там же. – 1645. – № 1. – Л. 352.

[71] Там же. – 1648. – № 1. – Л. 54; Раздорский А.И. Торговля Курска… – С. 163.

[72] РГАДА. – 1643. – № 1. – Л. 354; 1645. – № 1. – Л. 352.

[73] ВУР. – Т. І. – С. 407–408.

[74] РГАДА. – 1646. – № 1. – Л. 34.

[75] Там же. – 1647. – № 1. – Л. 20.

[76] Там же. – 1644. – № 1. – Л. 253 об., 379–383.

Інші записи:

Факультет міжнародних відносин

  • Посилання
    1. Квітень 26th, 2009 at 15:48 | #1

      very interesting..

    2. alina_koval
      Червень 13th, 2009 at 12:59 | #2

      Дана стаття присвячена темі торгових зв»зків між країнами, що протягом довгого часу були господарями на українських землях- Московщина та Річ Посполита. Як бачимо питання, що тут висвітлюються, прямо зачіпають сферу життя нашої країни, в чому виражається актуальність статті.
      Читаючи цей науковий запис, чітко простежується те, що автор серйозно поставився до завдання, що стояло перед ним, і використав всі можливі способи, щоб максимально якісно донести до загалу основну тему статті- місце і значення українських земель в торгово-митному процесі того часу.
      Україна займала важливе а також вигідне економіко-географічне положення, про шо детально описується у статті. Специфічний виклад інформації, що є характерним для П.М. Кулаковського дозволяє чітко уявити і сприйняти інформацію, що систематизовано, досконало і зрозуміло викладена в тексті статті.
      Одна з частин статті присвячена правовій регламентації торгових зв»язків. На мою думку дане питання розкрито найоптимальніше з усіх інших, що мають місце в статті. Як і в кожному з пунктів чи частин наукового запису присутня велика кількість історичних фактів, реальних осіб. Крім цього ця частина має особливість-крім чіткого лаконічного викладу інформації,автор додає частку власного суб»єктивізму.На мою думку, це має велике позитивне значення у кращому сприйнятті і глибшому розумінні читачами обсягу інформації, що подається автором.
      Прочитавши статтю, я винесла для себе звідси чимало цікавої і маловідомої інформації. Так, саме маловідомої, що і робить наукову статтю Петра Мхайловича особливою і неординарною. Ще одим фактом, що відіграв ключову роль в моєму сприйнятті і аналізі даної статті стало те, що автор включає в свою працю величезну кількість подробиць і найменших дрібниць, що були присутні в подіях, які висвітлюються. Це дає змогу уявити і повністю розібратися в них навіть людям, не дуже обізнаним в цій сфері.
      Проте, як і кожне дослідження і запис дана стаття не є досконалою. Особисто я недоліки вбачаю в наступному. Поряд з тим, що мають місце багато історичних фактів, публікація дещо перенасичена великою кількістю реальних осіб, що плутаються і збивають з пантелику читача. Також одним з основних недоліків я вважаю той факт, що стаття призначена лише для чітко визначеного кола осіб, тому що написана в такому чітко вираженому науково-публіцистичному стилі, що особа не пов»язана з інформацією такого типу просто не зрозуміє грандіозного задуму автора, що все-таки був втілений в статті.Це в свою чергу зменшує коло потенційних читачів.
      Отож, без зайвого пафосу додаю – дана стаття П.М. КУлаковського ще раз підтверджує його професіоналізм, наполегливість, раціональність і обізнаність в своїй справі.

    3. ІВАЩЕНКО ОЛЕКСАНДР
      Квітень 7th, 2010 at 01:06 | #3

      Автор підняв потужний пласт московських та польських джерел , до цього маловідомих, а то й зовсім невідомих широкому загалу істориків. Вийшло вельми поважне дослідження про певні особливості розвитку Чернігівського та Київського воєводств 30-тих – 40-вих рр. ХУІІст. Вперше,як я вважаю,так деталізовано, конкретизовано подано розлогий унікальний матеріал,що широко, багатогранно висвітлює різні аспекти життя на польсько- московському прикордонні.В повазі схиляюся перед дослідницькою наполегливістю автора.

    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю