Автор статті:

Полковський Валерій

Речення анотації на збірку Петра Тимочка заохочує читача познайомитися з нею: “Нова книга поезій сучасного українського поета засвідчує неабияку духовно-емотивну зрілість автора, занурює у вир непроминальних тем добра і світла, щему за Україну, інтимної сповіді”. Ну хіба після цього зможеш не прочитати?
Збірка складається з трьох розділів – “З невтішних десятиліть”, “Подих волі”, “Абищиці та пародії”. А відкриває книгу вірш “Із вічності у вічність”, який закінчується зворушливо-щирими рядками:

О, люде мій, пробач мені провину,
що я в твій скарб так мало докладу,
що, рідного не дооравши клину,
із вічності у вічність відійду.

Принаймні, поет не претендує в ньому на епохальність, не возвеличує самого себе та свої заслуги (чим, здається, останнім часом почали страждати діаспорні автори) і цим підкупає.
Двадцять перший вік розпочався такою гучною балаканиною (“міленіумним бумом”) та пустослів’ям, що скромність і непримітність, гадаю, знову будуть цінуватися.
Поетові справді є чим поділитися зі своїм читачем:

Життя, мій друже, важ добром, любов’ю
і болем серця, що пульсує кров’ю,
його теплом, його тугим вогнем,
що не погас, що крізь роки несем.

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Написані вже в далекому 1976 р. рядки ці ніби сьогоднішні. Справжня поезія не старіє.
У вірші “Не заздрю” Тимочко чітко сформулював своє завдання (кредо):

поетові до смерті дорога
велика правда рідного народу.

А був тоді 1982 рік і рідному народові, як і його поетам, потрібно було ще пройти довгу дорогу до правди.
Як і тоді, так і тепер, можна повторити слідом за поетом:

Не заздрю їм – поетам голосним,
яким сьогодні віддано трибуни…

З першого розділу збірки особливо запам’яталися “Килим”, “Не зрізайте троянд”, “Російська душа”, “Галлські козаки”, “Жахлива мода”, “Людський фактор”, “Дружині”, “Розстріл”. Перелік цей, звичайно, можна було б продовжити. Опис природи, туга за Батьківщиною, нескореність, відгук на певні події… Все це, перепущене через душу поета, виливається в поетичні рядки.
В другому розділі “Подих волі” виділяються “Ровесникам, що полягли під Бродами”, “Полтавські тіні”, ” Перманентні патріоти”, “Miй світ”, “Відповідь одній юній львів’янці”, “У 12-і роковини смерті Василя Стуса”, “Urbi et orbi”, “З листа Дмитрові Тимочку в Аргентину” (зверніть увагу на широкий тематичний спектр зацікавлень автора).
Особливо вдаються Тимочкові ліричні мотиви (“Скажи, та усмішка ласкава…”, “Таїна”, “Де цвіла ти, квітко яснозора?…”, “Підмосковний сонет”).
Своєрідним почерком позначена поезія, присвячена дружині (“Дружині в день золотого ювілею”, “Святковим вечором”, “Свіччина доля”, “До Валентини”, “Дасть Бог”).
В цьому розділі багато патріотичних віршів. Видно, як болить поетові доля Батьківщини. Він намагається знайти винуватців теперішньої кризи. Не завжди прості та очевидні відповіді можуть слугувати розв’язкою складних проблем.
Багато неповторних речей знаходимо в “Абищицях та пародіях” (третьому розділі збірки). Часто поетові просто віриш, віриш його безпосередньості:

Xто знає, як тяжко буває мені
пливти у безмежному морі брехні?

Чим не оригінальне спостереження:

Люди рижі
є і в Парижі.

Перефразовуючи автора, можна сказати:

Люди толкові
є і у Львові.

Або:

Люди уперті
є і в Альберті.

Цікаві “Манія”, “Концепції”, “Сноха, невістка чи повія?”, “Неофіт”.
У збірці мені особливо припала до душі інтимна сповідь поета, яка засвідчила його зрілість та рівень майстерності.

Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ
м. Сейнт-Альберт
Канада

Інші записи:

Полковський Валерій Факультет романо-германських мов