Нормативне закріплення принципу диспозитивності у кримінальному процесі

1. Після проголошення України незалежною державою, з початком реформування правової системи, постала необхідність концептуального перегляду засад більшості галузей права. Зі змінами у законодавстві з’явилися нові правові принципи, раніше закріплені отримали новий зміст. Однією із засад кримінального процесу, яка отримала активне обговорення і дослідження з боку науковців, стала диспозитивність.

Термін диспозитивність (вважається, що він походить від лат. dispono — розпоряджаюся, розташовую, створюю), можна розглядати як надану зацікавленим особам, які беруть участь у справі, мож­ливість вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпо­ряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші проце­суальні засоби з метою захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських ін­тересів[i].

Диспозитивність — характерна особливість кримінального процесу, яка проявляється в тому, що сторонам надається певний процесуальний статус та право самим вільно розпоряджатись своїми процесуальними правами: представляти чи не представляти доказ, давати показання чи відмови­тись від давання показань, заявляти клопотання чи ні, подавати скаргу чи не подавати тощо, включаючи право на примирення сторін у визначених законом випадках[ii].

2. Принцип диспозитивності у кримінальному процесі вивчається вітчизняними вченими порівняно не довго. Заслуговують на увагу доробки Нора В.Т., Тертишника В.М., Фріса П.Л., Шишкіна В.І.[iii]

Радянська юридична наука пов’язувала принцип диспозитивності виключно з цивільним процесом. Крім А. Боннера та І. Полякова фундаментальних досліджень цього принципу не проводив практично ніхто[iv]. В Українській Радянській Енциклопедії зазначено, що диспозитивність — це принцип саме цивільного судочинства, згідно з яким сторони вільно користуються своїми правами та засобами їх захисту[v].

В теорії радянського кримінального процесу диспозитивність взагалі виключалась — державна монополія на обвинувачення, захист та вирішення справи залишала мало місця для свободи та ініціативи громадян[vi].

Проте невизнання принципу диспозитивності в теорії не означало відсутності цієї риси в кримінальному процесі взагалі. Потерпілий мав право ініціювати судовий розгляд в окремих випадках, передбачених у ст. 27 КПК, учасники процесу так само мали право доводити перед судом переконливість своїх доказів тощо. Проте розширення прав суб’єктів кримінального процесу поставило необхідність визначення і нормативного закріплення принципу диспозитивності.

3. Конституція України 1996 року вперше в історії права України об’єднала і закріпила основні засади судочинства в одній статті. Принципи, записані в статті 129 Конституції України, називаються в теорії конституційними і мають універсальний характер, тобто поширюються на всі види судочинства, в тому числі і на кримінальне.

Пункт 4 статті 129 Конституції України передбачає, що серед основних засад судочинства є “змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні судом їх переконливості”[vii].

Цей пункт фактично об’єднав два різних принципи — змагальність і диспозитивність. Власне принцип диспозитивності не обмежується свободою в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні судом їх переконливості, він є значно ширшим за змістом. Первинно (в проекті) пункт 4 статті 129 Конституції України дослівно відтворював згадані принципи: “змагальність і диспозитивність”, проте з різних причин, зокрема, через бажання частини депутатів максимально уникнути слів іншомовного походження, текст проекту змінився.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Звичайно, що термін “диспозитивність” є більш точним, і, на нашу думку, немає причин не використати цей термін в Основному Законі країни, тим більше, що він давно вже є загальновизнаним і широковживаним науковими колами багатьох країн світу.

4. Постає питання: чи означатиме використання принципу диспозитивності в усіх його виявах в судочинстві порушенням норм Конституції України, яка фіксує однією з основних засад судочинства лише одну сторону цього принципу — свободу надання доказів та доведення їх переконливості? Чи правомірно було закріплено цей принцип (як диспозитивність, а не лише як свободу надання доказів та доведення переконливості) у кримінальному процесі у 2001 році? Правомірність можна підтвердити, зокрема, іншими нормами Конституції. Аналіз статті 22 (яка передбачає, що права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції України не є вичерпними), статті 8 (де визнається дія принципу верховенства права) та статті 55 (де закріплене невідчужуване право особи на звернення за судовим захистом) дозволяє зробити висновок, що реалізація в повному обсязі принципу диспозитивності сприяє більш вичерпному захисту прав та законних інтересів особи, що не порушує, а доповнює загальні норми Конституції України.

5. У 2001 році внаслідок малої судової реформи принцип диспозитивності знайшов своє вираження в тексті КПК, зокрема в новій статті 161 “Змагальність і диспозитивність” (доповнена згідно із Законом України від 21.06.2001)[viii], яка дала пояснення цьому принципу.

Якщо звернутися до проекту КПК України (вноситься народними депутатами Васильєвим Г.А., Бандурком О.М., Вернидубовим І.В. та ін.), то впадає в очі непослідовність авторів законопроекту щодо принципу диспозитивності. Стаття 20 проекту КПК майже дослівно відтворює текст статті 161 чинного КПК, за винятком окремих редакційних правок[ix]. Тому не зрозуміло, чому стаття 161 чинного КПК носить назву “Змагальність і диспозитивність”, а вже стаття 20 проекту — лише “Змагальність”.

Це, очевидно, є певним кроком назад авторів проекту КПК. Принцип диспозитивності заслуговує на окреме нормативне визначення, і має бути закріплений в новому КПК. Щоправда, питання змісту і важливості принципу диспозитивності в кримінальному процесі виходить за межі теми даного матеріалу і вимагає окремого дослідження.

6. Окремі зауваження варто висловити з приводу закріплення двох різних принципів кримінального процесу — змагальності і диспозитивності — в одній статті 161 КПК.

В одній статті логічно можуть міститись лише парні (взаємопротилежні чи суміжні) принципи. Наприклад — “Колегіальний і одноособовий розгляд справи” (ст. 17 КПК), “Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові” (ст. 18 КПК) тощо. Розміщення в одній статті принципів змагальності і диспозитивності означає нерозуміння відмінностей їх природи.

Змагальність можна назвати принципом із застереженням, оскільки змагальність означає певний тип процесу (на відміну від інквізиційного), а це в свою чергу охоплює поняття принципу. Диспозитивність іноді ототожнюють з методом правового регулювання[x] (на противагу імперативному), з чим важко погодитись. Тобто, з цієї позиції у змагальності і диспозитивності небагато спільного.

При реалізації принципу змагальності суд в цілому є пасивним (здійснює функцію розгляду справи, в той час, як сторони “змагаються” між собою). Коли реалізується принцип диспозитивності, суд є більш активним — відповідно до ст. 161 КПК суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав[xi].

7. Нормативне закріплення диспозитивності ще не є панацеєю від усіх проблем, проте введення терміну в законодавство є свідченням певного рівня юридичної техніки, результатом теоретичного аналізу, вираженням певної обраної концепції, яке, безумовно, матиме своє значення і в практиці кримінального процесу.

-–


[i] Штефан М. Й. Цивільний процес. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. — С. 51-52.

[ii] Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. К.: “А.С.К.”, 2003. — С. 127.

[iii] Шишкін В. Диспозитивність — принцип судочинства // Право України. — 1999. — № 9. — С. 10; Фріс П.Л. Питання реформування кримінально-процесуального законодавства України та забезпечення рівності учасників кримінального процесу. — http://pravburo.if.ua; Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. — К.: А.С.К., 2003. — 1120 с; Нор В.Т. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії . — http://www.lawyer.org.ua.

[iv] Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процесуального права. — М., 1987. — С. 34-45; Поляков И.Н. Принцип диспозитивности в деятельности судебных и общих органов, рассматривающих гражданские дела: Автореф. дис.: канд. юр. наук. — М., 1977.

[v] Українська Радянська Енциклопедія. — К.: Головна редакція Укр. Радянська Енциклопедія. — 1961. — Т. 4. — С. 183.

[vi] Див., наприклад: Курс советского уголовного процесса / Под ред. А.Д.Бойкова, И.И. Карпеца. — М.: Юрид. лит., 1989. — С. 136-145; Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. — М.: Юрид. лит., 1971. — С. 9-15; Советский уголовный процесс / Под ред. Н.С. Алексеева, В.З. Лукашевича. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. — С. 51-83.

[vii] Конституція України. — К.: Феміна, 1996. — С. 48.

[viii] Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України: Закон України від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради.— 2001.— № 34-35.— Ст. 187.

[ix] Проект Кримінально-процесуального кодексу (Васильєва Г.А., Бандурки О.М., Вернидубова І.В., Гавриша С.Б. та ін.) — http://rada.gov.ua.

[x] Тарасова Ю.Л. Уголовно-процессуальное право. — М.: Экзамен, 2004. — С. 18.

[xi] Кримінально-процесуальний кодекс України. Цивільний процесуальний кодекс України / Відп. ред. В.Т. Маляренко. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 18.

Інші записи:

Правничий факультет , , , ,

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю