Володимир Василькович: модель князя-філософа

У Київській Русі грамотними людьми, книжниками були не лише духовні особи, а й представники світської еліти. Книжна мудрість цінувалася в князівському середовищі. Це простежується в діяльності Ярослава Мудрого. Очевидно, і він сам, і його діти володіли грамотою. Відомо, що донька цього князя Анна Ярославівна, яка стала королевою Франції, вміла писати, на відміну від свого чоловіка.

Загалом грамотність серед жінок у той час була явищем украй рідким. І в цьому плані приклад Анни Ярославівни є свідченням високої писемної культури Київської Русі. Книжником, високоосвіченим правителем був Володимир Мономах, про якого вже йшла мова. Цінували книжність також інші давньоруські князі, при дворах яких переписувалися книги (тут можна згадати хоча б «Ізборніки» Святослава). Деякі князі мали свої бібліотеки. Так, до сьогоднішнього часу зберігається легенда про велику бібліотеку князя Ярослава Мудрого.

У такій культурній атмосфері цілком можливою стала поява «філософа на троні» – звісно, в тогочасному давньоруському розумінні. Таким у Галицько-Волинському літописі постає князь Володимир Василькович. На жаль, на цю цікаву фігуру в нашій історії дослідники майже не звертають увагу.

Народився він орієнтовно в другій половині 40-их рр. ХІІІ ст. Його батьком був волинський князь Василько – син Романа Мстиславовича, творця Волинсько-Галицької держави, і рідний брат Данила Галицького. Володимир Василькович з молодих років брав участь у військових походах разом із батьком. Поряд з військовим мистецтвом, пізнавав мистецтво дипломатії. І таким чином учився «бути князем». Після смерті свого батька в 1269 р. зайняв престол у Володимирі (Волинському) й став правити землями Західної Волині.

Ймовірно, основна частина Галицько-Волинського літопису укладалася й редагувалася за часів правління Володимира Васильковича. Тому літописець прагнув ідеалізувати цього князя. Спеціально зобразив його як зразкового князя-християнина, який виявляє християнське благочестя: читає Священне писання, підтримує ченців та священнослужителів. Йому притаманні смирення, відсутність гордості, справедливість, милість до убогих – моральні якості, котрі цінувалися християнами. Спеціально підкреслюється, що «говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий» [3, 445].

У Володимира Васильковича, очевидно, не лежала душа до військової справи. Тому прагнув уникати війн, що вели між собою князі. Велику увагу приділяв дипломатії. Волів зосереджувати увагу на внутрішньодержавних справах. Князь приділяв велику увагу укріпленню рубежів своєї держави. Вирішив неподалік Бреста «поставити город», який би служив оборонним форпостом. Так виросло місто Каменець з баштою-донжоном. Спорудження подібних башт, які на той час вважалися майже неприступними, було започатковано в Італії. Судячи з Галицько-Волинського літопису, при дворі князя знаходилися люди, які оволоділи цією непростою будівельною технікою. З іменем Володимира Васильковича пов’язані перші згадки про Любомль і Кобрин.

Непростими були стосунки князя з татарами. Знаходячись, як і інші галицько-волинські князі, в залежності від ординців, він прагнув, наскільки це можливо, дистанціюватися від них. Водночас хотів використати ординський чинник в корисних для своєї держави цілях.

Володимир Василькович приділяв велике значення розвитку культури. У цьому плані помітно відрізняється від більшості давньоруських князів, які основну увагу зосереджували на боротьбі за владу, військових походах, розширенні своїх земель та накопиченні багатств. За часів Володимира Васильковича і за його сприянням була укладена та суттєво відредагована основна частина Галицько-Волинського літопису. У цьому літописному зводі вміщена велика похвала князю, де вказувалися його заслуги на полі культурному: будівництво та оздоблення церков, переписування для них книг і т.п. Це один із небагатьох  літописних уривків (до того ж найбільш об’ємний), де йдеться про культурне життя Давньої Русі. Він дає нам можливість сформувати всебічне уявлення про елітарну культуру наших предків.

Цікавими в літописі є згадки про книги. У той час на Волині уже склалися певні традиції книгописання. Про одні подаровані Володимиром Васильковичем книги говориться, що він їх «списав» (чи переписав), а про інші, ніби «сам списав». На основі цього дослідники роблять такий висновок: у першому випадку мова йде про замовлені книги, які переписували спеціально найняті писарі, у другому мається на увазі те, що князь сам ці книги переписав.

У той час князі, інші можновладці такими справами не займалися. Не князівське було це діло. Принаймні ні в давньоруських літописах, ні в середньовічних європейських хроніках подібних повідомлень не знайдемо. Тому Володимир Василькович у цьому плані виглядає як незвична, неординарна постать.

Навіть виникає думка, чи не приписав літописець Володимиру Васильовичу того, чого той не робив. Та, схоже, це не вигадка. У той час переписування книжок розглядалося як богоугодна й спасенна справа [4, 57-93]. А Володимир Василькович важко хворів. Можливо, взявшись переписувати книги, сподівався на відпущення гріхів й спасіння. Бо свою хворобу вважав карою за гріхи. Чи, може, сподівався, що ця богоугодна справа полегшить його страждання.

Книг, які Володимир Василькович «сам списав», небагато. Показовим є те, кому він дарує ці книги. Переписаного ним Апостола передає монастирю святих Апостолів. Цей монастир багато значив для князя. Володимир Василькович, за свідченням «Заповіту», сам його «спорудив… своєю силою». За цим же «Заповітом» даному монастирю передавалося село Березовичі, куплене князем, а сама обитель переходила в спадок до дружини князя Ольги [Заповіт князя Володимира Васильковича див.: 3, 439]. Для такого монастиря Володимир Василькович власноручно міг переписати книгу.

Ще одна переписана князем книга, Євангеліє апракос, перейшла до Перемишлянської єпархії. Можливо, тут далися взнаки амбіції Володимира Васильковича. Певно, перемишлянський єпископ Мемнон, з яким він спілкувався, справив на нього враження вченої людини. І щоб продемонструвати свою вченість, князь подарував власноручно переписану книгу.

Великий інтерес викликає літописне повідомлення, що серед подарованих Володимиром Васильковичем церквам книг, був Соборник (Ізборник) його батька. Один примірник цієї книги він дав Благовіщенській церкві у Каменці, інший – монастирю святих Апостолів. На жаль, цей Соборник не зберігся і ми не знаємо, що це за книга. Проте можна висловити деякі здогади. Очевидно, Соборник Василька Романовича нагадував Ізборники Святослава 1073 і 1076 рр. [Про Ізборники 1073 і 1076 рр. див.: 1]. Можливо, для Володимира Васильковича Соборник його батька був підручником, за яким його навчали. Якщо це дійсно так, то зрозумілим стає інтерес князя до книжності й філософії.

Проте названі книги – далеко не вся лектура Володимира Васильковича. У літописі згадується, що він читав Книги пророків, зокрема, книгу Ісайї. Певно, знав й інші старозавітні тексти.

Згадані в літописі книги – лише частина з тих, які створювалися при дворі й при сприянні Володимира Васильковича. До нас дійшли фрагментарні дані й про інші книги. Зокрема, збереглася Кормча ХУ ст., яка списали з більш раннього рукопису. Переписувач повністю скопіював прототип і тому рукопис починався словами, що ця книга «списана» 1286 р. «боголюбивим князем Володимиром, сином Васильковим, внуком Романовим, і боголюбивою княгинею його Ольгою Романівною». Книга, як і запис у ній, засвідчують, що її замовником виступав не лише князь, але і його жінка. Відомі факти з пізніших часів, коли багаті волинянки замовляли переписувати книги [4, 16]. Варто звернути увагу і на зміст книги. Це не богослужбова і навіть не повчальна книга. Кормча (по-грецьки – Номоканон) – збірник канонічного права.

Ще більш цікавий для нас збірник повчань Єфрема Сіріна, переписаний якимось писарчуком Ієвом. У збірнику зроблений запис, де повідомляється, що «написались сі книги за царства благовірного царя Володимира, сина Василькового, внука Романового». І писались вони на «спасення душі» Петра, тивуна князя Володимира, і його дітей – Лаврентія і Варвари. У записі є згадка, що тивун Петро свого сина Лаврентія «дав учити святим книгам, поучаючи на всі часи апостольськими заповідями». Закінчується запис прославлянням Володимира Васильковича: «Многа літа князеві Володимирові і княгині Волзі і строїтелеві книг сих», тобто тивуну Петру [Цит.: 2, 184].

Отже, не лише князь Володимир Василькович та його жінка приділяли увагу культурній діяльності. Приклад з них брали їхні урядовці, як оцей тивун Петро. Він не лише замовляє переписати для себе книгу, а й – що дуже важливо – посилає свого сина навчатися грамоті.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Наведені факти (навіть незважаючи на їхню фрагментарність) дають підстави говорити про високий культурний рівень Волині за часів правління Володимира Васильковича. Основним культурним осередком виступало столичне місто Володимир. Тут існувала школа, яка готувала кваліфікованих книжників. Її навіть можна вважати школою вищого типу. Адже з її стін виходили люди, що добре знали християнську доктрину, порядок православного богослужіння, вміли працювати з церковними книгами, переписувати їх й здатні були створювати оригінальні тексти. Коло цих людей як на той час було немалим. Приклад тивуна Петра, який віддає сина Лаврентія навчатися грамоти, показує, що грамотність поширювалася не лише серед священиків, а й світських осіб. Володимир Василькович зі свого боку прагнув розширити коло таких людей, намагався розвивати освіту не лише в столичному граді, а й у інших містах держави. Чи не з цією метою він так щедро дарував церквам у провінції різноманітну літературу – не лише суто богослужбові книги, а й книги повчального характеру. Адже при церквах існували школи і рівень викладання в них часто залежав від того, якими книгами могли користуватися вчителі.

Помер Володимир Василькович у Любомлі 10 грудня 1288 р. Літописець, котрий намагався зобразити його як зразкового християнина, писав, що вмираючи князь звернувся до Бога. Навіть подається текст цієї молитви. Перед смертю Володимир Василькович роздав чимало своїх скарбів убогим людям.

У його особі маємо правителя, який розумів потребу в розбудові держави, зміцненні її соціальних та релігійно-культурних структур. Не всі тогочасні можновладці, що володіли тоді нинішніми українськими землями, це усвідомлювали. Володимир Василькович у певному сенсі випередив свій час і дійсно може вважатися філософом – філософом, який не лише намагався пізнати сутність речей, а й втілювати своє знання в житті.

Уже йшлося, що автор-укладач Галицько-Волинського літопису іменує князя філософом, вказуючи на його книжність. Літописець розповідає, що князь звертався до біблійних книг. Наприклад, бажаючи закласти нове місто (в даному випадку Каменець), читав Книги пророків. Цей уривок важливий для розуміння філософії князя і тому є сенс навести його повністю.

«… вложив, – пише літописець, – бог у серце князю Володимирові добрий намір: почав він собі думати, аби де за Берестієм поставити город. І взяв він Книги пророків, і, так собі в серці мислячи, сказав: «Господи боже! Сильний і всемогучий, що своїм словом все сотворяєш і лад усьому даєш! Що ти мені, господи, возвістиш, грішному рабу своєму, то на тім я стану».

І коли розгорнув він Книги, то випало йому пророцтво Ісайїне: «Дух господній на мені, і задля того він помазав мене, щоби благовістити убогим: він послав мене ізцілити скрушених серцем, возвіщати полоняникам, що їх одпустять, і сліпим, що вони прозріють; призивати пору господню сприятливу і день одплати бога нашого; утішити всіх плачучих; дати плачучим на Сіоні вість, [що] замість попелу [буде їм] помазання і радість, а одіж слави – замість духу скорботи; і назвуть їх племенем правди, насадженням господнім во славу [його]. І забудуть вони пустині віковічнії, здавна запустілії, відновлять городи пусті, що пустували з роду [в рід]». І князь Володимир із сього пророцтва збагнув милість божу до себе, і почав він шукати місця придатного, де би поставити город, – бо ся земля опустіла була вісімдесят літ [тому], після Романа [Мстиславовича], а нині бог підняв її милістю своєю» [3, 429-430].

На перший погляд, тут немає ніякої філософії. Володимир Василькович вдається до своєрідного «чаклування». Розкриває Книги пророків і сподівається знайти на розкритій сторінці відповідь на питання, чи варто закладати йому місто. Але не будемо поспішати з висновками. До речі, приблизно так само чинить і Володимир Мономах. Не знаючи, яке прийняти рішення, він звертається до Псалтиря й знаходить потрібні слова.

Описані дії Володимира Васильовича щодо заснування Каменця цілком вписуються в неоплатоністичну, християнсько-патристичну традицію. Так, Василій Великий вважав, що наш розум не здатний наблизитися до Бога, але Бог наближається до нашого розуму. Це робить можливим існування «божественних імен» – словесних означень, що даються в Священному писанні. Тобто Біблія розглядалася як закодований, символічний світ. Пізнаючи його, людина пізнає найвищу реальність, Бога, а також його волю. Отже, Біблія є актуальною книгою, яка постійно дає відповіді на життєві питання.

Такий погляд на Святе письмо панував на українських землях протягом тривалого часу. Наприклад, він притаманний Г. Сковороді. Біблія для українських книжників епохи Середньовіччя була книгою, яка допомагала орієнтуватися в тварному світі, пізнавати суть речей і наближатися до Бога. Це міг робити не кожен, а лише любомудр, філософ, здатний «читати» цю книгу й розуміти її символіку. Таке прочитання і демонструє Володимир Василькович. Він хоче закласти новий град у спустошеній місцевості на півночі держави. Проте не знає, чи є на це божа воля. Якщо її немає – затія буде даремною. Тоді князь звертається до старозавітної Книги пророків. Чому до неї? Певно, через те, що, на думку давньоруських книжників, вона передбачала прийдешнє. І там князь знаходить слова, котрі видаються йому співзвучними ситуації, в якій знаходитися він та його держава. У пророка Ісайї говориться про страждання людей. Але цим стражданням має прийти край і «забудують вони пустині віковічнії» та «відновлять городи пусті». Володимир Василькович хоче відродити городи на Берестейщині, які лежали пусткою з часів його діда Романа. Знайдені ним слова в пророка Ісайї видаються знаком того, що це варто робити.

У Галицько-Волинському літописі Володимир Василькович іменується філософом двічі. Перший раз у епізоді, коли до князя прибув посол від його двоюрідного брата Лева Даниловича, перемишлянський єпископ Мемнон. Той мав завдання вмовити Володимира Васильовича віддати Берестейщину. Мемнон, без сумніву, належав до освічених людей. І між ним та князем відбулося своєрідне інтелектуальне змагання. Удруге Володимир Василькович називається філософом у некролозі-панегірику І в першому, і в даному випадку філософія означається як вміння трактувати Священне писання, «говорити ясно зі Святих книг».

Володимир Василькович не залишив після себе оригінальних праць. Принаймні про них нічого не говорить літописець. Можливо, деякі «вкраплення» в Галицько-Волинському літописі написані рукою цього князя. І все ж можемо говорити про певний філософський спадок Володимира Васильковича. Немає сумніву, що його погляди знайшли вияв у Галицько-Волинському літописі. Це і  розуміння історичних процесів, представлене в даному творі, і погляди на соціальні, політичні, релігійно-культурні, правові й етичні проблеми. Водночас Володимир Василькович був не просто мислителем, а практичним філософом.

Оскільки немає текстів, які б належали Володимиру Васильковичу, здійснити реконструкцію його поглядів дуже проблематично. Але не треба забувати, що про погляди деяких філософів судимо на основі фрагментарних, часто вторинних свідчень. Наприклад, Сократ не залишив після себе ні однієї написаної стрічки. Але це не заважає дослідникам реконструювати його філософію на основі діалогів Платона і вважати Сократа одним з найбільшим філософом. Хоча така реконструкція може викликати чимало запитань.

То чому ми не повинні довіряти свідченням Галицько-Волинського літопису, що Володимир Василькович теж був великим філософом? Адже таким він сприймався сучасниками. І чому не реконструювати філософські погляди цього князя на основі Галицько-Волинського літопису?

Релігійно-філософським кредом Володимира Васильовича, певно, можна вважати передсмертну молитву, наведену в Галицько-Волинському літописі. Проголошена в «межовий» для князя час, вона мала б відображати його сутнісні погляди. Наведемо її текст, сподіваючись, що літописець адекватно передав сказане, або принаймні озвучив слова, які князь мав би сказати на смертному одрі. «Безсмертний боже! Хвалю тебе за все. Цар бо ти єси всім один, воістину ти подаєш усякому створінню все багатство [своє] їм на радість. Сотворивши бо світ сей, ти дбаєш, дожидаючи душ, яких ти послав, щоби тим, які добре життя прожили, воздати честь, яко бог, а тих, що не підкорилися твоїм заповідям, оддати до суду. Весь бо суд праведний – од тебе, і життя безконечне – од тебе, ти благодаттю своєю милуєш усіх, що приходять до тебе» [3, 444].

Спробуємо розшифрувати цю молитву. Звісно, вона не суперечить християнству й не пропонує чогось оригінального. Однак в межах християнської доктрини є певні можливості для власного розуміння-інтерпретації, зміщення акцентів. У цій молитві відчутні неоплатонічні мотиви. Бог трактується як «всім один», єдина найвища реальність. Це відповідає християнській догматиці. Але в умовах давньоруських реалій, коли ще сильні були елементи язичництва і в свідомості людей зберігалися політеїстичні уявлення, неоплатонівський монотеїзм був явищем новим.

Бог, в уявленні Володимира Васильковича, не лише сотворив світ. Він продовжує його творити, подає «усякому створінню все багатство [своє] їм на радість», як і Єдине-Благо неоплатоніків, Бог є джерелом добра й постійно творить добро. Хоча сам видимий світ для Володимира Васильковича є непостійним, змінним. У літописі зазначається, що князь любив бесідувати з єпископами та ігуменами словами із Святих книг «про життя світу сього тлінного» [3, 443]. Реальний світ сприймався ним, швидше, негативно. Можна припустити, що він, як і неоплатоніки, пов’язував цей негативізм із матеріальністю. Чи не звідси майже байдуже ставлення князя до матеріальних благ, готовність поділитися з бідними своїм багатством?

Водночас Бог, обдаровуючи добром усі свої творіння, виступає і як вищий моральний судія. Він посилає в світ створені ним душі. Останні, втілившись у людей, можуть творити добро або, навпаки, зло. Тут знову простежується неоплатонівська ідея: душі – це останні нематеріальні творіння Єдиного-Блага, вони знаходяться на межі ідеального й матеріального світів. Душам, що прожили праведне життя, Бог воздає честь, а тих, які «не підкорялися його заповідям», судить. Отже, справжній сенс життя людини в тому, щоб прожити благочестиве, праведне життя, яке полягає в слідуванні Божим заповідям. Інша річ, що не кожен ці заповіді уміє знаходити на сторінках Святих книг й «розшифровувати» їх. Вище говорилося, що Володимир Василькович сприймав Біблію як книгу, в якій є відповіді на всі (чи майже на всі) питання. Також у світі присутні божественні символи – треба лише вміти їх прочитати.

Подібне світобачення виражене в Галицько-Волинському літописі, де проводиться думка, що Бог, як найвищий судія, посилає людям кари за їхні гріхи. Тому кара – своєрідний знак, сигнал, і людина повинна зробити висновки щодо своєї гріховності.

Уже в першій частині Галицько-Волинського літопису, яка все таки редагувалася за часів Володимира Васильовича або незадовго після його смерті, зустрічаємо думку, що Бог (чи божественні сили) карають людей за гріхи. У літописі спеціально акцентується увага на релігійності князів. Показовою є оповідь про поїздку князя Данила Романовича на прощу до Жидиченського монастиря під Луцьком, де той свідомо відмовляється оволодіти містом. Хоча може це зробити. Його відмова викликана тим, що він приїхав з іншою метою – помолитися в монастирі. Якби вчинив інакше – його б чекала божа кара [3, 383]. Така логіка міркувань простежується в літописі.

Перед битвами, важливими справами князь Данило та його брат Василько  моляться, звертаються за допомогою до Бога, Богородиці, святого Михайла. І, відповідно, Бог та святі угодники допомагають князям. Так, описуючи похід угорського короля Бели на Галичину в 1230 р., літописець говорить, що «Данило молив бога», І Бог «ізбавив» його від руки сильних. На угорців «наслав був бог… кару і ангел побивав їх». Закінчується оповідь висновком, що «Данило за божою волею вдержав город свій Галич» [3, 387].

Саме благочестивість, молитви Данила є запорукою його успіхів. Бог віддає йому місто Дорогичин, оберігає Холм від безбожних татар і т. ін. [3, 389, 399, 402, 403]. Перед зустріччю з Батиєм Данило спеціально заїжджає до Києва у Видубицький монастир в храм архистратига Михаїла, скликає чорноризців і вони моляться за те, щоб князь «од бога милість дістав». Поїздка Данила до татар загалом виявилася успішною і це трактується в тому сенсі, що Бог «спас його» [3, 405-406].

Дієвість молитви показана на прикладі порятунку Луцька від нашестя татарських військ Куремси в грудні 1257 р. У той час Данило й Василько, не маючи змоги протистояти нападникам, разом зі своєю дружиною помолилися Богу. І «коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив бог чудо велике. Луцьк був неукріплений і збіглося у нього багато людей. А був холод і вода велика. І коли він, [Куремса], прийшов до Луцька, то не міг перейти [ріку Стир]. Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст. Він тоді пороки поставив, намагаючись одігнати [їх], але бог чудо вчинив, і святий Іоан [Златоустий], і святий Микола [Мирлікійський]: знявся ж такий вітер, що коли порок вергав камінь, то вітер повернув каменя на них, [татар]. Вони все одно далі метали на них, [городян], і зламався силою божою порок їхній. І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони свої, тобто в поле» [3, 418].

Отже, для авторів літопису людина може знаходитися в контакті з вищими силами – Богом, святими угодниками. Якщо вона веде себе благочестиво, молиться, то отримує від них благодіяння. Світ же мислився як такий, що наповнений божественними знаками.

Як кара за гріхи християн, трактуються наїзди татар на руські землі. Коли ведеться мова про битву під Калкою, літописець говорить, що «за гріхи наші руські полки було переможено» [3, 381]. Навала татарських полчищ порушувала традиційне життя давньоруського суспільства, породжувала розгубленість у людей. В таких умовах деякі книжники зверталися до есхатологічних творів. Це допомагало їм осмислювати трагічні події, долати страх.

Однак коли звертаємося до Галицько-Волинського літопису, то тут при описі татарської навали не зустрічаємо есхатологічних моментів, відомих за іншими літописами. Очевидно, на Волині, яка не зазнала спустошень ординців, татарська експансія не сприймалася так трагічно. Автори Галицько-Волинського літопису трактували цю подію не як кінець світу, а лише як страшну кару. Щоправда, Бог карає не лише русичів, а й татар. Так, у розповіді про похід татарських ватажків на Угорщину літописець зазначає, що хан Телебуга не міг пройти через Карпати, його довго водив «гнів божий». Зрештою хан змушений був покинути гори, «осоромлений богом» [3, 435].

Божа кара за гріхи може поширюватися не лише на спільноти людей, а й на окремих індивідів. Так, бездітний Володимир Василькович каже: «Бог бо не дав мені своїх родити за мої гріхи» [3, 438].

Загалом у другій частині Галицько-Волинського літопису більш відчутними є песимістичні мотиви. На відміну від частини першої, де часто звучить думка, що молитва – запорука успіху, тут більше йдеться про покарання людей за їхні гріхи.

Говорячи про злодіяння людей, літописці часто ведуть мову про втручання диявола. Наприклад, розповідаючи про смерть литовського князя Войшелка, літописець робить такий висновок: «…а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у серце Левові [злий намір], і вбив він Войшелка од зависті…» [3, 427]. У іншому місці читаємо ще таке: «А потім вложив диявол ненависть у серце обох Сомовитовичів, у Кондрата і в Болеслава, і стали вони ворогувати межи собою і воюватися» [3, 432].

Людина ж має уникати диявольських спокус і творити добро. Звідси акцентація уваги в літописі на благодіяннях Володимира Васильковича. І об’єктом цих благодіянь є не лише «ближні» (жінка, прийомна дочка, родичі, найближче оточення), а й «дальні» (піддані його держави і навіть вороги).

На сторінках літопису не раз говориться про високогуманне ставлення князя до своєї жінки. Турбується він навіть за прийомну дочку Ізяславу, яку взяв ще зовсім маленькою і любив її, як рідну.

Вище говорилося, що перед смертю князь Володимир Василькович роздав частину своїх багатств бідним людям. Літописець спеціально звертає на це увагу. І вважає, ніби князь навчився благодіянь, читаючи біблійні тексти. «Ти ж бо, – пише він, – чув був слово господнє до Навуходоносора-царя: «Порада моя нехай буде вгодна тобі, гріхи твої ти милостинями очисти і неправди твої – щедротами [для] нищих». Почувши його, ти, о достойниче, ділом завершив почуте: просяним – подаючи, нагих – одягаючи, спраглих і голодних – насищаючи, болящим – усяку підмогу посилаючи, боржників – викуповуючи, рабів – визволяючи. Твої бо щедроти і милості й нині в людях споминаються, а тим паче – перед богом і ангелами його. Через неї ж, вельми улюблену богом милостиню, ти й велике уповання маєш на нього, яко істинний раб Христів. Помагає мені [Іаков], словами кажучи: «Милість хвалиться на суді», «милостиня мужа, як печать, із ним». Та віриш самого господа глагол: «Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть» [3, 433]. Ще в одному місці літописець говорить: «Радуйся, учителю наш і наставнице благочестя! Ти правдою був одягнений. А силою перепоясаний, і милостинею, яко гривнею, оздобою золотою, красуючись, ти істиною обвитий, розумом увінчаний! Ти був, о преславна голово, нагим одіянням, ти був голодним кормитель і спраглим утробам освіження, удовицям помічник, подорожнім пристанище, беззахисним захист, зобиджуваним заступник, убогим збагачення, чужинцям притулок. За ці добрі діла [та] інші ти нагороду дістаєш на небесах – блага, що їх бог уготував тим, які люблять отця і сина і святого духа» [3, 447].

Правда, наведені місця – це частина дещо вільної, переосмисленої цитати із «Слова про закон і благодать». Незважаючи на такий «плагіат», літописець, очевидно, вважав, що ці слова цілком підходять для характеристики діянь Володимира Васильковича. Вище говорилося, що милостиня в давньоруській літературі розглядалася як одна з найвищих чеснот, котра веде до спасіння.

Реально ж ідея милостині мала не лише релігійно-етичний, а й соціальний аспект. В умовах воєнної та політичної нестабільності, коли населення Волинської держави зазнавало постійних розорень (від татар, литовців, поляків, ятвягів), роздача князем милостині покращувала становище простих людей, давала можливість їм виживати в непростих умовах. У кінцевому рахунку князівська милостиня сприяла соціальній стабільності в державі.

Гуманне ставлення Володимира Васильковича виявляється не лише до рідних, підданих, а навіть до ворогів. Коли у 1279 р. до нього прийшли ятвяги, в яких був голод, і почали просити, щоб князь продав їм хліба, він не відмовив [3, 431]. На фоні тогочасних жорстких відносин, які існували між русичами й ятвягами, цей вчинок видається незвичним і воістину людяним.

Проте людяність, доброта Володимира Васильковича не є нерозбірливою. По відношенню до певних людей він готовий діяти жорстко, не йдучи їм на зустріч. Це виявилося в ставленні до двоюрідного брата Лева. Князь, певно, вважав, що ця людина піддається спокусам диявола й чинить зло. Саме в такому сенсі потрактоване в Галицько-Волинському літописі вбивство Левом Войшелка. Володимир Василькович також говорить про гордість Лева та його сина Юрія [3, 438]. А гордість, гординя в системі християнських цінностей сприймалися негативно. Тому Володимир Василькович передає своє князівство більш спокійному та конструктивному Мстиславу, очевидно, вважаючи, що його дії є більш відповідними християнській моралі і що цей князь зуміє забезпечити нормальне функціонування його держави.

Лад, порядок у державі, соціальна стабільність виступали для Володимира Васильковича важливими суспільними цінностями. При цьому князь-філософ вважав, що в соціальному житті мають діяти правила, закони. У певному сенсі його можна вважати носієм ідеї правової держави. Він за те, щоб чітко виконувати домовленості. У деяких випадків намагається їх письмово оформлювати і навіть визначити гарантів цих домовленостей. Можливо, основи такої правової свідомості формувалися ще за часів його діда, Романа Мстиславовича. Останньому приписують створення проекту системи правил, які б регулювали відносини між давньоруськими князями й питання успадкування київського престолу [3, 438].

Характеризуючи філософські погляди Володимира Васильковича, можемо констатувати, що вони знаходилися в руслі християнського неоплатонізму. Бог, вважав князь, постійно творячи світ, посилає туди добро, дає людям знаки, як себе поводити. Світ сповнений цих божественних знаків. Символічним світом виступають також Святі книги, в яких «зашифрована» божественна воля. Справжній мудрець, філософ має навчитися читати й розуміти як знаки природи, так і символіку Святих книг. Його місія – пояснити божу волю «ясними словами» й втілювати її в життя. Це втілення, яке теж філософія, виражається в моральній поведінці, зокрема, в діяльній любові до людей, різноманітній допомозі їм, в уникненні диявольських спокус, зла.

Звісно, така філософія після епохи Просвітництва видається чимось відсталим, не вартим уваги. Проте слід пам’ятати, що вона існувала задовго до Просвітництва. Та й чи в усьому просвітники-раціоналісти були праві? І чи не володіли їхні попередники істинами, які важко зрозуміти з позиції раціоналістичного підходу?

1. Бондарь С.В. Философско-мировоззренческое содержание «Изборников» 1073 и 1076 годов. – К., 1990

2. Грушевський М. Історія української літера тури. – К., 1993. – Т.ІІІ. – С.184

3. Літопис руський. – К., 1989.

4. Фрис В. Історія кириличної книги в Україні Х-ХУІІІ ст. – Львів, 2003.

Інші записи:

    Не знайдено

Гуманітарний факультет

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю