Автор статті:

Плевако Ігор Григорович

У сучасних умовах управління суспільством у державах Латинської (Іспанської, іберійської) Америки поєднуються елементи державного адміністрування і самоврядування. Фундамент місцевого самоврядування країн Латинської Америки був закладений в період іспанського колоніального панування і в перші десятиліття становлення незалежних національних держав. Проте його формування (у сучасному вигляді), розширення компетенції його органів, демократизація відбувалися в основному у другій половині ХХ ст.

Процес організації органів місцевого самоврядування, вдосконалення їх структури, порядку взаємодії із загальнонаціональними органами, пошук оптимальних форм розмежування компетенції формують зміст муніципального будівництва в останній третині ХХ ст. У цей період розвиваються держави і право Латинської Америки і здійснюються державно-політичні і муніципальні реформи (наприклад, муніципальні реформи 1983–1986 рр. у Мексиці та 1988 р. у Нікарагуа, конституційна реформа 1983 р. у Сальвадорі та реформа місцевого самоврядування 1996 р. у Перу і т. д.).

На сьогодні у країнах Латинської Америки існує декілька доктрин щодо розбудови місцевого самоврядування. У першу чергу слід згадати про концепцію одержавлення місцевого самоврядування, де органи місцевого самоврядування розглядаються складовою частиною єдиного державного адміністративного апарату. При цьому підтримується позиція, згідно якої виборний характер органів місцевого самоврядування відображає лише ступінь децентралізації управління. Прихильники концепції дуалізму місцевого управління відкидають ідею муніципальної автономії. Тому органи місцевого самоврядування зберігають автономію, володіючи самостійністю лише при вирішенні місцевих справ. Таким чином, органи місцевого самоврядування, можуть здійснювати управлінські функції, виходячи за рамки місцевих інтересів, і, у цьому випадку, діють як інструмент державної адміністрації. Цим обгрунтовується правомірність втручання державної адміністрації кожного разу, коли цього вимагають загальнодержавні інтереси.

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Розширення функцій держави зумовила поява іншої концепції, згідно із якою органи місцевого самоврядування оголошуються інструментом соціального обслуговування, що у рівній мірі забезпечують інтереси усіх прошарків латиноамериканського суспільства. У такому випадку функції органів місцевого самоврядування і муніципального управління трактуються як один із проявів надкласової природи, що забезпечує спрямованість місцевого самоврядування на підтримку і розвиток муніципальних служб, які відповідають інтересам крупного капіталу.

Прихильники муніципальної концепції, виходять з того, що суб’єкти місцевого самоврядування – це не органи державної влади і управління, а місцеві співтовариства. Суттю їхнього підходу є те, що місцеве самоврядування – не просто форма децентралізації влади і самостійності місцевих органів, а спосіб самоорганізації жителів відповідної території. Вони відстоюють ідею не лише автономії місцевої влади, а й справжнього самоврядування жителів, де населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці, є суб’єктом муніципального права.

Крім того, у країнах Латинської Америки історично склалися два основні підходи до проблеми місцевого самоврядування і муніципального управління. Один розглядає самоврядування як форму децентралізації влади і самостійності (автономії) місцевих органів, а інший – пояснює самоврядування як самоорганізацію жителів. Таким чином, на рубежі тисячоліть принциповим постало таке питання: самоврядування – це автономія місцевої влади чи самоврядування (самоорганізація людей)? Зрозуміло, держава має справу із громадянами, а місцева влада – із жителями.

Перед державно-правовою наукою постала проблема розподілу функцій і завдань між державною владою і місцевим самоврядуванням країн Латинської Америки. Якщо функції держави в цілому відомі, то місцеві іберійські співтовариства в рамках закону здійснюють розподіл соціальних благ, гарантованих державою, забезпечують їх доступність, загальність, адресність; піклуються про підтримку систем, що забезпечують життєдіяльність населених пунктів, а також забезпечують умови для створення соціальних тих благ, що перевершують державні стандарти.

Виходячи із аналізу наукових підходів до вивчення проблем місцевого самоврядування у країнах Латинської Америки, потрібно підкреслити, що місцева (муніципальна) демократія ще не може існувати автономно щодо загальнонаціональної політичної системи. Однак локальне самоврядування служить необхідною демократичною противагою центральній владі і легітимно обмежує свавілля з її боку.

У країнах Латинської Америки, передача будь-яких владних повноважень органам місцевого самоврядування дозволяє уникнути зайвої концентрації влади на державному рівні, перевантаження центрального уряду справами локального значення. Разом з тим локальне самоуправління надає населенню додаткові можливості участі в політичному процесі, що сприяє подоланню проблеми відчуження особи від держави. Оскільки до населення місцеві органи більшою мірою наближені ніж центральні, то їх діяльність безпосередньо стосується проблем жителів певної адміністративно-територіальної одиниці і, сприймається із більшим розумінням ніж діяльність представників центральної влади. Крім того жителі переконуються, що часовий проміжок між ухвалюваними рішеннями і їх виконанням на муніципальному рівні коротший, ніж на загальнонаціональному і, що важливо, результати стають відчутнішими для місцевих жителів.

Потрібно зазначити, що проявом збільшення прав для місцевого самоврядування є організація муніципальних виборів. У більшості латиноамериканських країн (Чилі, Максика, Аргентина, Бразилія, Нікарагуа, Куба та ін.) такі вибори проводяться частіше загальнонаціональних, що дає місцевому населенню легітимну можливість скористатися політичними правами і виразити, своє ставлея до різних лакальних проблем.

В цілому місцеве самоврядування країн Латинської Америки, відображаючи політичні, культурні, географічні, історичні, соціально-економічні та інші особливості відповідних адміністративно-територіальних одиниць, сприяє формуванню індивідуальності і тим самим підсилює відчуття приналежності людини до певного місцевого співтовариства або колективу, що стимулює соціальну інтеграцію і політичну мобілізацію суспільства.

Однак залишається до кінця не вирішеною дилема вибору між централізацією і децентралізацією, а також встановлення розумного балансу між ними. Тому після двох десятиліть реформ зберігаються суперечності між силами централізації і децентралізації. У більшості країн Латинської Америки ці суперечності існують між центральними урядами і місцевими властями, крім того між регіональними і місцевими рівнями управління, і навіть між містами й селами.

Література:

1. Баймуратов М. О, Батанов О.В., Кампо В. М, Музика О. А. Муніципальне право зарубіжних країн: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – Ч. ІІ. – 120 с.
2. Еремян В. В. Местное самоуправление и муниципальное управление в Латинской Америке. Исторический опыт генезиса: Монография. – М., 1999. – 402 с.
3. Ламби Л., Линдеман Т. Реформы и децентрализация – уроки Латинской Америки // www.fao.org/SD/2001/IN0502a_en.htm
4. Tulchin J.S., Selee A. Decentralization and democratic governance in latin America. – Washington: Woodrow Wilson International Center for Scholars, 2004. // www.wilsoncenter.org
5. Willis E., Da C. B. Garman C., Haggard S. The Politics of Decentralization in Latin America / Latin American Research Review. – Vol. 34. – No. 1. – 1999. – P. 7 – 56. // www.jstor.org/page/info/about/policies/terms.jsp.

Інші записи:

Плевако Ігор Григорович Факультет міжнародних відносин