Гарантії реалізації прав потерпілої від злочину особи на стадії порушення кримінальної справи
Після закріплення в Кримінально-процесуальному кодексі України принципу диспозитивності, постала необхідність переглянути чинний кримінальний процес з точки зору забезпечення необхідної і достатньої активності потерпілого як суб’єкта кримінально-процесуальних відносин.
Окремі публікації питанню загальнотеоретичного визначення і обґрунтування засади диспозитивності в кримінальному процесі, її співвідношення з принципом публічності присвятили В. Нор, П. Фріс, В. Шишкін, В. Маляренко [1-4], спробу ґрунтовного дослідження змісту диспозитивності в кримінальному процесі зробив Л. Лобойко [5]. Дискусії в цьому напрямку у вітчизняній науці лише розпочинаються, ми ж наразі закцентуємо увагу на реалізації принципу диспозитивності на стадії порушення кримінальної справи, виділивши при цьому аспекти забезпечення реалізації прав особи, що постраждала від злочину.
Згадана початкова стадія кримінального судочинства є достатньо досліджена юридичною наукою [6-8] проте варто поглянути на стадію порушення кримінальної справи з ракурсу закріплення гарантій здійснення прав потерпілої від злочину особи та з врахуванням розширення застосування принципу диспозитивності в кримінальному процесі.
Стадія порушення кримінальної справи — це самостійна стадія з якої бере початок кримінальний процес. Специфічним завданням цієї стадії є встановлення наявності чи відсутності підстав для порушення кримінальної справи [7; 104].
На відміну від стадії досудового розслідування, на стадії порушення кримінальної справи немає і не може бути такого суб’єкта як потерпілий. Відповідно до ст. 49 КПК України потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Для того, щоб особа набула статусу потерпілого необхідна відповідна постанова особи, що проводить дізнання, слідчого, судді або ухвала суду [9; 33-34]. Така постанова (ухвала) може бути винесена лише після порушення кримінальної справи, або, принаймні, одночасно з порушенням (у справах приватного обвинувачення).
Для визначення статусу особи, яка постраждала від злочину, до визнання її потерпілим в літературі обґрунтовано пропонується ввести термін “жертва злочину” [10; 37].
На стадії порушення кримінальної справи суб’єктом кримінально-процесуальних відносин виступає заявник (особа, яка подає заяву чи повідомлення про злочин), так звана “зацікавлена особа” (особа, інтересів якої стосується рішення, що виноситься за результатами стадії порушення кримінальної справи) [10; 128]. В ролі заявника, зацікавленої особи може виступати і особа, якій злочином завдано шкоду (фізичну, моральну чи матеріальну). На цьому етапі вона має специфічний комплекс прав (відмінний від передбачених ст. 49 та інших КПК України). Від реалізації цих прав, ефективності роботи уповноважених державних органів та посадових осіб залежить захист прав особи потерпілої від злочину, реалізація статусу потерпілого у порушеній кримінальній справі.
Таким чином термін “потерпілий” до винесення відповідного процесуального документу можна використовувати лише в значенні “особа, якій фактично завдано шкоду злочином”, а не для позначення потерпілого-суб’єкта з відповідним комплексом прав.
Разом з тим у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 02.07.04 р. “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” щодо правовідносин на стадії порушення кримінальної справи паралельно використовується поняття “заявник” та “потерпілий” для позначення особи, яка ініціює кримінальний процес, що є юридично некоректним [11; 25].
Загальновизнано, що стадія порушення кримінальної справи закінчується винесенням рішення про порушення кримінальної справи або про відмову в порушенні кримінальної справи [6; 46].
Проте з цього випливає доволі сумнівне твердження про те, що не відноситься до стадії порушення кримінальної справи діяльність особи, щодо оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи та перевірка постанови прокурором (вищестоящим прокурором) або судом. Таке твердження зумовлене домінуючим становищем принципу публічності в кримінальному процесі. Але, виходячи із засади диспозитивності, стадія порушення кримінальної справи, на нашу думку, закінчується лише винесенням остаточного рішення за скаргою заявника. Хоча варто погодитися з тим, що це питання потребує окремого дослідження.
Аналізуючи норми чинного КПК України на стадії порушення кримінальної справи можна виокремити наступний обсяг прав особи, яка постраждала від злочину: право подати заяву чи повідомлення про злочин в усній чи письмовій формі; право на розгляд заяви чи повідомлення прокурором, слідчим, органом дізнання або суддею; право на забезпечення особистої безпеки чи безпеки членів сім’ї або близьких родичів; право давати пояснення чи відмовитись давати пояснення; право бути проінформованою про результати розгляду заяви чи повідомлення; право на оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи; право бути проінформованою про час розгляду скарги суддею; право брати участь у розгляді скарги суддею та висловлювати свої доводи; право апеляційного оскарження постанови судді винесеної за результатами розгляду скарги про відмову в порушенні кримінальної справи.
Авторські права належать автору статті на naub.org.ua
Реалізація цих прав ґрунтується на принципі диспозитивності, але для того, щоб вони не стали фікцією, кожне з них має бути належним чином забезпечене відповідними процесуальними гарантіями.
Особа має право подавати заяву чи повідомлення на власний розсуд в усній чи письмовій формі, при цьому усна заява, відповідно до ст. 95 КПК України, заноситься до протоколу, який підписується заявником та посадовою особою, що прийняла заяву [9; 57-58]. В чинному КПК України не закріплено вимог до заяви чи повідомлення про злочин. Разом з тим, на практиці трапляються випадки, коли суддя (у справах приватного провадження) повертає заяву особі, яка її подала для зазначення місця проживання особи, яка скоїла кримінально каране діяння, зазначення доказів, які стверджують обставини викладені в заяві, юридичної кваліфікації діяння тощо.
При поверненні заяви особі, яка її подала, суд, на нашу думку, виходить за межі наданих йому повноважень і тим самим може порушувати право особи, яка потерпіла від злочину. З іншого боку, у випадку подання юридично неграмотної заяви у справах приватного провадження процес може відчутно ускладнитися.
В Постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 02.07.04 р. “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” у п. 25 зазначено, що в скарзі (яка подається в порядку ст. 27 КПК) мають бути чітко викладені підстави для порушення справи, зокрема, обставини, час, місце, мотиви, наслідки вчинення злочину, його кримінально-правова кваліфікація та відповідні докази; дані про особу, яка підозрюється в його вчиненні; прохання про притягнення її до кримінальної відповідальності тощо [11; 25].
В КПК України доцільно закріпити чіткі вимоги до заяви, яка подається в порядку ст. 27 КПК України. В спеціальній нормі також мають бути закріплені дії судді пов’язані із надходженням заяви, що не відповідає встановленим вимогам, обов’язок прийняти скаргу, яка таким вимогам відповідає.
Варто відзначити, що в справах публічного провадження особливих вимог (крім підпису заявника) до заяви чи повідомлення не ставиться. Праву особи, яка потерпіла від злочину на повідомлення про злочин відповідає обов’язок прокурора, слідчого, органу дізнання або судді прийняти і розглянути заяву чи повідомлення в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.
Особа, яка проводить перевірку заяви або повідомлення про злочин має право (коли це необхідно) відбирати пояснення від окремих громадян чи посадових осіб або витребувати необхідні документи. Це є своєрідною гарантією законності і обґрунтованості винесення процесуальних рішень при порушенні кримінальної справи. Але на цій стадії не передбачено обов’язку давати пояснення, відповідальності за відмову надання пояснень осіб, які можуть підтвердити (чи спростувати) факт скоєння злочину, право потерпілої особи відмовитися давати пояснення, відповідальність за надання завідомо неправдивих відомостей. Це питання потребує додаткового вивчення, оскільки однозначного вирішення цих питань наразі немає [7; 118].
Особа, яка повідомила про злочин (в тому числі і потерпіла), члени її сім’ї та близькі родичі мають право на застосування заходів безпеки. Ці заходи є однією із гарантій реалізації прав особи і одночасно встановлення об’єктивної істини. Вони застосовуються за наявності відповідних підстав, що свідчать про реальну загрозу життю та здоров’ю, житлу чи майну особи, яка повідомила про злочин, членів сім’ї та близьких родичів, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться дії щодо впливу на учасників кримінального процесу. Обов’язок перевірити наявність загрози та прийняти рішення про застосування чи відмову в застосуванні заходів безпеки відповідно до ст. 521 КПК України покладається на прокурора, орган дізнання, слідчого або суд (суддю) для прийняття рішення. Для прийняття відповідного рішення КПК передбачає 3-денний строк, а у невідкладних випадках зобов’язує прийняти рішення про застосування заходів безпеки негайно [9; 35]. Це теж є своєрідною гарантією захисту прав особи, потерпілої від злочину особи.
В КПК України не зазначено обов’язку прокурора, слідчого, органу дізнання або судді повідомляти особу, яка подала заяву про порушення кримінальної справи чи про направлення заяви чи повідомлення за належністю. Це, звичайно, є порушенням права особи, яка потерпіла від злочину (рівно як і заявника), а тому в КПК чітко має бути передбачено обов’язок, форма і строки повідомлення про прийняте рішення особи, яка подала заяву чи повідомлення, а також особи, яка потерпіла від злочину (якщо це різні особи).
Обов’язкове повідомлення передбачене в ст. 99 КПК про винесення постанови про відмову в порушення кримінальної справи. В КПК не зазначено строку повідомлення про результати розгляду, що на практиці призводить до порушення прав особи, яка потерпіла від злочину. При цьому порушується також право заявника на своєчасне повідомлення про результати розгляду заяви чи повідомлення. Не вказано в КПК України також форми повідомлення про відмову в порушенні кримінальної справи. На нашу думку, в КПК має бути передбачено надіслання зацікавленим особам копії постанови про відмову в порушенні кримінальної справи негайно після її винесення.
Важливою гарантією прав особи, яка потерпіла від злочину, є право на оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Відповідно до ст. 991 КПК України постанова слідчого і органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржена відповідному прокурору, а якщо таку постанову винесено прокурором — вищестоящому прокурору. Крім того, відповідну постанову може бути оскаржено до суду. Таким чином проявляється диспозитивна засада, що передбачає право особи оскаржити прийняте рішення на її вибір або до прокурора, або до суду. Крім того, додатковою гарантією реалізації прав особи є можливість подання скарги також і її представником.
Про час розгляду суддею скарги на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи повідомляється особа, яка подала скаргу. На нашу думку, доцільно передбачити в КПК України положення про те, що у випадку, коли скаржник і особа, яка потерпіла від злочину, є різними особами, про час розгляду скарги необхідно повідомляти і потерпілу особу. Це б забезпечило більш повну реалізацію прав особи, яка постраждала від злочину.
Обмеженням засади диспозитивності, на нашу думку, є передбачене в ст. 2362 КПК України положення про те, що суддя заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу лише в разі необхідності [9; 114]. Для більш повного забезпечення реалізації прав потрібно передбачити право особи, яка подала скаргу (а також особи, яка потерпіла від злочину, якщо це різні особи), дати пояснення по суті скарги кожен раз, коли вона цього бажає.
Розвиваючи принцип диспозитивності, законодавець передбачив право особи, яка подала скаргу на постанову органу дізнання, слідчого чи прокурора, на апеляційне оскарження постанови судді. Скаржник може подати апеляційну скаргу у випадку залишення без задоволення скарги на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Таке ж право на апеляційне оскарження варто надати і особі, яка потерпіла від злочину, але з певних причин не подала скарги на постанову органу дізнання, слідчого чи прокурора до суду.
Строк для апеляційного оскарження складає 7 діб з дня винесення постанови суддею [9; 115]. Для забезпечення прав осіб, які зацікавлені в порушенні кримінальної справи, варто передбачити обов’язок повідомлення суддею про результати розгляду скарги зацікавлених осіб (не лише особу, яка подала скаргу). Строк в такому випадку слід відраховувати з дня отримання особою повідомлення чи копії постанови, оскільки в ст. 236-6 КПК не зазначено строку направлення такої постанови.
Таким чином, гарантіями прав потерпілої від злочину особи є: обов’язок прокурора, органа дізнання, слідчого, суду прийняти та розглянути заяву чи повідомлення про злочин, обов’язок вжити, у разі необхідності, заходи безпеки щодо заявника, членів його сім’ї та близьких родичів, повідомляти про результати розгляду заяви чи повідомлення про злочин зацікавлених осіб, обов’язок прийняти та розглянути скаргу заявника на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, обов’язок судді повідомляти скаржника про час розгляду скарги, надсилати постанову про результати розгляду скарги особі, яка подала скаргу.
Додатковими гарантіями на цій стадії варто передбачити: нормативне визначення вимог, що ставляться до заяви про злочин (що подається в порядку ст. 27 КПК), регламентацію дій судді, що стосуються прийняття чи повернення скарги; право особи, яка подала скаргу до суду дати пояснення по суті скарги за бажанням. Варто також врахувати і врегулювати нормативно ті випадки, коли заявник (скаржник) і потерпіла від злочину особа є різними особами.
Перелік використаних джерел та літератури.
1. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення. // Право України. — 2004. — №5. — С. 3-13.
2. Нор В. Т. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії. — http://www.lawyer.org.ua.
3. Фріс П.Л. Питання реформування кримінально-процесуального законодавства України та забезпечення рівності учасників кримінального процесу. — http://pravburo.if.ua.
4. Шишкін В. І. Диспозитивність — принцип судочинства. // Право України. — 1999. — № 9. — С. 10-16.
5. Лобойко Л.М. Принцип диспозитивності в кримінальному процесі.— Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, 2004. — 216 с.
6. Зеленецкий В.С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе.— Харьков, 1974. — 168 с.
7. Якимович Ю.К., Пан Т.Д. Досудебное производство по УПК РФ. — С.Пб.: Юридический центр “Пресс”, 2004. — 316 с.
8. Михайленко А.Р. Возбуждение уголовного дела в советском уголовном процессе.— Саратов, 1975. — 142 с.
9. Кримінально-процесуальний кодекс.— К.: Юрінком Інтер, 2001. — 198 с.
10. Тарасова Ю.Л. Уголовно-процесуальное право.— М.: Экзамен, 2004. — 288 с.
11. Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 02.07.04 р. // Юридичний вісник України.— 2004. — № 42.— 16-22 жовтня.
У статті піднімається проблема закріплення кримінально-процесуальних гарантій прав особи, що потерпіла від злочину, на стадії порушення кримінальної справи. Дана проблема розглядається через призму необхідності розширення принципу диспозитивності в кримінальному процесі.
The article touches upon the problem of guarantees of the victim’s rights in criminal procedure on the beginning stage of the criminal case. As the basis of the research author proposes the need of increasing the use of the principle of the disposition in criminal procedure.
Інші записи:
Опублікувати свою статтю
RSS Новини 
Наш Twitter
Наша група ВК
- 9702
Recent Comments