Перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні

У статті досліджено зміст дискусії з питання бікамералізму в українському контексті. Основну увагу зосереджено на інституціональних параметрах впровадження бікамералізму в Україні. У статті розкриваються потенційні перспективи та ризики запровадження двопалатного парламенту в Україні; розглядаються та аналізуються моделі бікамерального парламенту, які пропонуються українськими науковцями та політологами, а також робиться спроба виведення оптимальної моделі двопалатного парламенту для України.

The focus of this work is discussion on the issue of bicameralism in the Ukrainian context. A thorough attention is given to institutional characteristics of a two-chamber Parliament in Ukraine. The article outlines potential prospective and risks of implementation of bicameral Parliament in Ukraine. The article examines and analyzes models of bicameral Parliament which are offered by Ukrainian political scientists. The attempt is also made to infer an optimal model of a two-chamber Parliament in Ukraine.

Постановка проблеми. Структура парламенту є однією з важливих характеристик як самого парламенту, так і держави загалом, що справляє досить значний вплив на рівень ефективності діяльності вищого представницького органу держави, його здатність відображати соціальні і політико-територіальні впливи, які існують у суспільстві. На сучасному етапі розвитку суспільства існування двопалатного парламенту випливає з форми державного устрою та потреби в оптимізації нормотворчої діяльності парламенту. Вибір між одно- чи двопалатним парламентом насправді не є таким простим завданням. Найперше, існування двопалатних парламентів пов’язують із державами, які мають федеративний державний устрій, оскільки одна з палат виникає як орган, що репрезентує всю націю загалом, а друга складається з депутатів, які представляють кожну частину федерації. Звідси виникає питання: Чи дійсно необхідна Україні, унітарній державі, така структура парламенту? І який ефект можна очікувати? Також проблематичність зумовлена тим, що одним з важливих завдань функціонування сучасних держав є питання вибору найбільш оптимальної конфігурації політичних інститутів, яка б значною мірою сприяла розвитку відкритого, стабільного і консолідованого демократичного суспільства. Розмаїття цих варіантів багато в чому залежить від способу обрання законодавців, повноважень, якими володіють законодавчі органи та інших питань, навколо яких точиться напружена дискусія серед політиків та експертів. Одним із ключових є вибір інституціональної структури парламенту: однопалатного (унікамерального) чи двопалатного (бікамерального).

Мета наукової роботи полягає у визначенні підстав і перспектив запровадження бікамерального парламенту в Україні.

Для досягнення мети поставлені наступні завдання: розглянути можливі моделі двопалатного парламенту в Україні; визначити ризики запровадження двопалатного парламенту в Україні;  визначити перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Джерел та літератури по даній тематиці є достатньо. Зокрема: українські автори  О. Валевський, C. Конончук, Р. Мартинюк, М. Ставнійчук, О. Фісун,  О. Ярош та зарубіжні М. Амелер, Р. Даль, Дж. Сарторі,  П. Федоров розглядали ключові аспекти інституціальної структури парламенту, в тому числі  його однокамеральну та бікамеральну структуру. Проте, залишається відкритим питання ефектів від запровадження тієї чи іншої моделі двопалатного парламенту в Україні.

Викладення основного матеріалу. Упродовж багатьох років в Україні дискутується питання про необхідність запровадження двопалатного парламенту. Аргументи як прихильників, так і противників двопалатної організації парламенту, в нашому суспільстві досі не систематизовані [8, С.5]. Тому дуже важливим є дослідження такого важливого питання з розглядом  потенційних варіантів моделей бікамералізму в Україні, які пропонують українські науковці, політологи.

Для того, щоб оцінити перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні, спочатку варто розглянути хід дискусії з даної проблеми в українському політикумі.

Ідея про необхідність створення структури парламенту за прин­ципами бікамералізму була представлена в українському політичному дискурсі впродовж усіх 19 років незалежності. Тим не менше, у державній політичній традиції важко віднайти приклади політичних інститутів, збудованих на відповідних принципах, або хоча б посилання на них. Це виводить зазначену проблему в особливу площину, перетворюючи її на питання доцільності впровадження тієї чи іншої моделі бікамералізму у політичну практику.

Саме тому перші проекти Конституції містили у собі два варіанти відповідних розділів, а саме: у тексті подавалася модель бікамерального парламенту, а у додатках – той самий розділ, але з унікамеральною структурою [1, С. 123]. Так, перший проект двопалатної структури парламенту України містився ще у проекті Конституції  від  1992  року  (в тексті  якого,  втім,  як  варіант  подавалася  і  модель  однопалатного парламенту) [2].

Спектр питань, пов’язаних із запровадженням у системі державної влади України верхньої палати парламенту, неодноразово опинявся у центрі уваги українських політологів  і  правників.  Переважно  сплески  цього  інтересу  спонукано  практичними потребами, пов’язаними з ініціативами переформатування структури та перегляду функцій Верховної Ради, що час від часу виходять від політичних кіл.

Найпершими наслідками цього можна вважати той факт, що наступний проект Конституції, який винесла на розгляд комісія Верховної Ради України по розробці нової Конституції (редакція від 27 травня 1993), зберіг альтернативність у частині проекту структури парламенту (мав як бікамеральний, так і унікамеральний варіант).

З того часу упродовж усієї новітньої історії України ідея запровадження другої палати парламенту постійно виринає у політичних дискусіях і щоразу  проходить  червоною  ниткою  у  ширшому,  ніж  внутрішньопарламентський, контексті — як складова реформи політичної системи України. Вона виявляється у ході конституційних трансформацій чи то у вигляді нової Конституції (1994–1996 роки), чи то у вигляді її корекції (спроби реформи політичної системи, що припали на 2000–2004 роки та включили в себе референдум 2000 року і на тому етапі завершилися внесенням змін до тексту Основного Закону у 2004 році).

Не зважаючи на те, що під час проведення референдуму 16 квітня 2000 р. отримало підтримку виборців саме питання про необхідність створення у парламенті верхньої палати, дискусію з цієї проблеми так і не було завершено. Прихильники бікамералізму отримали такий потужний аргумент як пряме схвалення народу, однак за цим схваленням безпосередньо не було конкретного про­екту реформи. Отже, практична реалізація зазначеної частини референдуму знову постала перед питанням доцільності [3].

Нова хвиля зацікавлення питанням бікамералізму піднялася під час обговорення конституційних змін протягом 2008-2009 років. Бачення В. Ющенка, так і його політичної команди щодо необхідності другої палати змінилася. Наприклад, у 2007 р. під час святкування Дня Конституції України, Президент В. Ющенко у своїй промові зазначив, що він обстоюватиме посилення основ парламента­ризму, а також не виключає доцільності повернутися до теми формування в Україні двопалатного парламенту. За слова­ми Президента, це дозволить зміцнити представництво регіонів у законодавчому органі й підвищити відповідальність та якість законотворчості [12].

Таким чином, дискусія про необхідність впровадження бікамералізму в Україні на цей час залишається відкритою. Досі відсутні роботи, присвячені комплексному вивченню можливостей і варіантів запровадження і розвитку двопалатної моделі парламенту. Ще більшої актуальності тема двопалатного парламенту набуває саме у наш час, коли українська політична система (і, зокрема, парламент) виявилася у складній ситуації і не може ефективно працювати.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Отже, ми маємо змогу чітко побачити, як закладалася структура дискусії про бікамералізм в Україні. Тепер потрібно розібратись у тому, які існують перспективи та які можуть виникнути проблеми запровадження двопалатного парламенту в Україні. Основні аргументи за і проти пов’язані з історичними та політичними умовами країни, в якій функціонує парламент. Однак, дослідники виділяють основні переваги й недоліки, що випливають із функцій верхніх палат парламентів.

Серед аргументів на користь існування двох палат політологи називають такі:

– двопалатний парламент забезпечує більш широке представництво, що дозволяє враховувати інтереси більшої кількості суспільних груп, зокрема сформованих за територіальною ознакою;

– наявність двох палат дозволяє уникнути поспіху під час ухвалення парламентом важливих державних рішень;

– запобігання другою палатою політизованим рішенням, що ухвалюються більшістю нижньої палати, котра, як правило, виражає інтереси правлячих партій;

– забезпечення плюралізму інтересів у процесі ухвалення рішень;

– більша публічність і прозорість процедур обговорення і прийняття рішень, оскільки процес ухвалення будь-яких рішень відбувається в кілька етапів, а отже, стає більш доступним для публіки і преси;

– створення умов для прийняття політично виважених рішень, більш скрупульозного і досконалого опрацювання проектів законодавчих актів;

– палати контролюють одна одну, що дозволяє уникнути зловживань з боку однієї палати і підвищити якість роботи самого парламенту [4, С. 35];

– збалансування політично протилежних сил у парламенті, що, в свою чергу, дозволяє краще узгоджувати політичні інтереси суспільства, запобігає свавіллю та зловживанням;

– кожен регіон (територіальна частина, громада) буде представлений у парламенті, що дасть змогу найкращим чином забезпечити його розвиток і врахувати всі можливі інтереси та особливості при ухваленні законів і будь-яких важливих рішень [11].

У разі застосування коректної й збалансованої моделі формування та організації роботи двопалатного парламенту, він дозволить розширити представництво різних суспільних груп і (або) асоціацій та регіонів, мінімізувати ризики партійної політики, стабілізувати політичний процес, реалізувати функцію неперервності здійснення законодавчої влади в разі дострокового припинення повноважень нижньої палати, більш гнучко впливати на урядову політику, враховувати інтереси більшої кількості суспільних груп у законотворенні.

Дослідники вважають, що уряди, які нехтують другою палатою, зазнають певних ризиків під час реалізації власної політики. Особливо це стосується затвердження програми уряду, затвердження бюджету і голосування вотуму довіри. Наявність більшості в обох палатах звужує можливості політичного маневру для членів коаліції і відтак робить її стабільнішою. Партії сьогодні все більше усвідомлюють цей факт і тому намагаються здобути більшість в обох палатах. Особливо це має значення в парламентських республіках. Стабільність/нестабільність уряду не залежить від структури парламенту, але уряд, який здобув підтримку своєї діяльності в обох палатах, може бути більш упевненим у своїх політичних пропозиціях. Стабільність уряду залежить від виборчого бар’єру. Ще ряд науковців вказує, що підтримка другої палати конче необхідна для здобуття “супербільшості” в разі прийняття основоположних законодавчих актів, зокрема таких, як конституція та внесення змін до неї [5, С. 76].

В зв’язку з цим, до недоліків двопалатності зараховують:

– ускладнення процедури обговорення і прийняття проектів законодавчих актів;

– створення штучних перешкод на шляху оптимального прийняття рішень, що призводить до послаблення представницької влади загалом та до посилення авторитарності правління;

– уможливлення політичного розмежування всередині парламенту, штучного протистояння між палатами і виникнення суперечностей між гілками влади;

– збільшення витрат на утримання парламенту.

Чи дійсно необхідна Україні така структура парламенту? І чи приживеться вона до наших умов (а ми до неї)? Питання доволі складне, тож при його розв’язанні неприпустимий поспіх, а тим більше передвиборчі маніпуляції. Для того, щоб дати відповідь на це питання, потрібно певним чином спрогнозувати, як класичні переваги і недоліки застосування двопалатного парламенту можуть проявити себе в українських реаліях.

Першим, і одним з основних позитивів запровадження двопалатної структури парламенту в Україні було б те, що двопалатний парламент забезпечував би більш широке представництво, це дозволяло б враховувати інтереси більшої кількості суспільних груп, зокрема сформованих за територіальною ознакою. Це було б дуже позитивним наслідком, адже загально відомо, що на даний момент в українському парламенті відстоюються інтереси тільки двох-трьох регіонів, в той час, як більша частина України залишається без захисників власних інтересів у парламенті. Врешті-решт, хотілося б вірити, що запровадження другої палати стало б стабілізуючим чинником української державності, реального розвитку регіонів, підвищення економічної стабільності як регіонів, так і держави. Завдяки цьому може бути досягнутий і більш високий рівень стабільності самої політичної системи держави.

Другим основним позитивом бікамералізму вважається те, що наявність двох палат дозволяє уникнути поспіху під час ухвалення парламентом важливих державних рішень, а також запобігає прийняттю політизованих рішень, що ухвалюються більшістю нижньої палати, котра, як правило, виражає інтереси правлячих партій. У випадку України це було б дуже корисно. Варто хоча б пригадати ратифікацію Верховною Радою угоди між Україною та Росією про Чорноморський флот, яка викликали великий резонанс в суспільстві.  За умови існування в Україні верхньої палати парламенту, таке б важливе державне рішення приймалося б виваженіше, з врахуванням можливих наслідків. Тому, на перспективу, бікамеральний парламент міг би попередити подібні прикрі рішення з боку українських парламентарів.

З іншого ж боку, мінуси бікамералізму також очевидні. Ускладнена процедура прийняття парламентом рішень може призвести до вповільнення темпу роботи органу законодавчої влади і, як наслідок, гальмування економічних, соціальних та правових реформ. Мало того, що робота в українському парламенті часто перетворюється на цирк, відбуваються блокування трибуни, бійки між депутатами, низька швидкість прийняття законопроектів, так, за таких умов, діяльність верхньої палати може принести більше проблем в процесі розгляду  і  прийняття законопроектів, ніж в самій якості роботи.

Крім того, якщо бікамералізм в Україні передбачатиме надання палатам неоднакової влади, тоді слід очікувати і процедурно-процесуальних ускладнень у їхній діяльності, посилення внутрішніх протиріч і спроб зловживання своїми повноваженнями [12, С. 178].

По-друге, до класичних ризиків створення двопалатної структури парламенту відносять те, що це може стати кроком до посилення федералістських прагнень регіонів. І справді, зважаючи на українські реалії: штучний поділ України на Захід та Схід, протистояння регіонів, а також нещодавні історичні події, коли у період Помаранчевої революції представники східних областей висловлювали гасла сепаратизму і закликали до створення «Донецької республіки», Донецької Федеративної Республіки, запровадження верхньої палати може посилити дане протистояння. Але, як на мене, цього не повинно відбутися. По-перше, в історії немає подібного прецеденту. По-друге, якщо формування верхньої палати відбувається як і на виборах до Верховної Ради України тільки за мажоритарною виборчою системою, то як це може призвести до федералізації держави? По-третє, прийняття рішення у верхній палаті вимагатиме узгодженості між представниками від всіх областей, а не їхньому протистоянню. Але це все тільки теорія, самі ж розуміємо, що українська практика виходить за рамки політичної класики.

Отже, ми з’ясували, які існують потенційні переваги та недоліки застосування бікамерального парламенту в Україні. Саме тому, з врахуванням цих чинників, варто перейти до розгляду можливих моделей запровадження бікамералізму в Україні.

Класична модель двопалатності передбачає існування верхньої палати від територіального або регіонального представництва і нижню палату від політичного або індивідуального депутатського представництва.

Фактично всі українські дослідники бікамералізму погоджуються, що нижня палата парламенту (Верховна Рада) повинна обиратися за пропорційною системою виборів. Число депутатів у цій палаті коливається від  100 до  450 представників у залежності від задумів науковців.

Більш цікавими є погляди дослідників на моделі формування верхньої палати та моделі регіонального представництва у верхній палаті, хоча в більшій мірі вони збігаються. Та все ж,  поміж усіх виділяються дві моделі.

Представником першої моделі є колишній міністр юстиції Микола Оніщук. Говорячи про можливі переваги від моделі, він зазначає, що двопалатний парламент сприятиме подальшій демократичній децентралізації країни. Він пропонує верхню палату парламенту, яка, з огляду на західноєвропейську традицію права, може називатися Сенатом, формувати за мажоритарною виборчою системою. Її кількісний склад повинен визначатися, виходячи з особливостей адміністративно-територіального устрою України, через рівне представництво регіональних громад (непрямі вибори) і може становити 70—90 депутатів. При цьому складовою формування верхньої палати можуть бути і прямі вибори сенаторів у мажоритарних округах (не менше третини). Нижня палата Верховної Ради України (Національні збори) має формуватися за пропорційною виборчою системою і формулювати у законодавчому органі волю народу, опосередковану політичними партіями та їх блоками. Її кількісний склад визначатиметься покладеними на цю палату функціями та повноваженнями і може становити до 300 депутатів [7, С.4].

Другу модель розробив науковець Національного інституту стратегічних досліджень О. Фісун. За його моделлю, верхня палата парламенту – орган представників територіальних громад, які об’єднані за цим принципом у комісії для здійснення своїх повноважень. Верхня палата створюється за принципом представництва існуючих у суспільстві інтересів територій. Її основною функцією є тактичне спрямування законодавчих актів на реалізацію суспільно важливих інтересів громад, а також механізм противаги політичному волюнтаризму окремих політичних сил, які представлені у нижній палаті парламенту. За його словами, до складу верхньої палати, як свідчить досвід, доцільно залучити як постійних сенаторів екс-президентів країни. Виконання функцій та розподіл повноважень між різними палатами залежатиме від принципів формування верхньої палати. Залежно від цього, кількісний склад верхньої палати може коливатися (від 81 до 140 сенаторів).

Також, в межах своєї моделі Олександр Фісун запропонував наступні варіанти регіонального представництва у верхній палаті:

– перший варіант – усі суб’єкти адміністративно-територіального устрою України отримують однакову (по 3 мандати) кількість місць у верхній палаті;

– другий варіант – по одному додатковому місцю у верхній палаті отримують суб’єкти з населенням понад 2 мільйони, плюс на кожен додатковий мільйон ще по одному представнику;

– третій варіант – по одному додатковому представнику отримують суб’єкти з населенням понад 1,5 мільйони осіб, по 2 додаткових місця – з населенням понад 2 мільйони.

При цьому верхні палати можуть обиратися прямими (мажоритарним голосуванням), змішаними (по частині пропорційним і мажоритарним) та непрямими виборами (верхня палата формується або зібранням депутатів всіх рівнів місцевого урядування, або колегією виборців)  [10].

Як бачимо, модель О. Фісуна є набагато конкретизованішою та ґрунтовнішою за модель М. Оніщука, в ній запропоновано по декілька варіантів розвитку подій, але при цьому виникають певні сумніви у необхідності представленості у верхній палаті сенаторів екс-президентів країни.

Також видається прийнятною модель двопалатного парламенту в Україні, яку пропонує кандидат політичних наук, доцент кафедри державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету “Острозька академія” Р. Мартинюк. За його пропозиціями, верхня палата, яка звичайно складається з фахівців-професіоналів (на відміну від нижньої, що формується на партійній основі з політиків часто без фахового досвіду), покликана забезпечити врівноважений підхід у законопроектній роботі, надати їй високого професійного рівня. Діяльність верхньої палати має стримувати нижню, створюючи такі умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес, виключене прийняття непродуманих та поквапливих рішень і зберігатиметься рівновага в державному механізмі. Теоретично в умовах бікамеральної структури палати виступають одна щодо одної як експертні установи. Між тим, якщо верхня палата перестає грати таку роль і стає аналогічною за своїм складом нижній палаті, вона перетворюється в зайвий дублікат останньої [9].

Отже, з огляду на вищезазначені варіанти науковців, найбільш  прийнятною наступна модель двопалатного парламенту в Україні.

Верхня палата –  нехай це буде Сенат, як більшість дослідників звикли її називати – створюється за принципом представництва областей України. І її основною функцією є тактичне спрямування законодавчих актів на реалізацію суспільно значимих інтересів громад, а також як механізм противаги політичному волюнтаризму окремих політичних сил представлених у нижній палаті парламенту [10].

Оптимально було б проводити вибори до верхньої палати за мажоритарною виборчою системою, адже в такому випадку виборці точно б знали кого вони обирають. Дуже важливо, щоб сенатори не були членами партій, адже, в іншому випадку, діяльність верхньої палати може стати копією нижньої палати. За такої моделі усі суб’єкти адміністративно-територіального устрою України отримують однакову кількість місць у верхній палаті – по 4 від кожної області і АР Крим. Зважаючи на це, верхня палата повинна складатися з 100 сенаторів. З однієї сторони така кількість сенаторів не надаватиме привілеїв ні одному з регіонів України, з іншого – утримання верхньої палати не повинно стати обтяжливим.

Згідно з встановленим правовим порядком, ініціатива створення та розгляду правових актів належить Президенту України, депутатам і представникам обох палат парламенту, Кабінету Міністрів України, Національному банку України.

Верхня палата парламенту, Сенат, знайомиться в комісіях з наданим Інститутом права парламенту правовим актом. Комісії напрацьовують свої рекомендації стосовно схвалення або відхилення правового акту  і передають його для подальшого узгодження на пленарному засіданні верхньої палати. Верхня палата заслуховує рекомендації комісій і без розгляду  простою більшістю голосів від не менш половини від загальної кількості повноважних і регіональних представників палати узгоджує або відхиляє наданий правовий акт. В разі відхилення правового акта він повертається до Інституту права парламента на доопрацювання. В разі узгодження, правовий акт надходить до Нижньої палати, де з ним попередньо знайомляться у фракціях для напрацювання зауважень  і пропозицій  і визначення стосовно його прийняття, доопрацювання або зняття з розгляду [6].

За даною моделлю створюються основні механізми стримувань та противаг у системі державної влади. Значно посилюється забезпечення політичної стабільності, прав меншості. Завдяки ретельному розгляду питань в обох палатах покращується законотворчий процес.

Висновки. Запровадження верхньої палати Парламенту є одним із найбільш дискусійних питань у суспільстві та середовищі політичної еліти України. Отже, є очевидним,  що  рішення  про  формування  в  Україні  двопалатного  парламенту є дуже важливим. Саме тому, воно повинне ґрунтуватися не на політичних амбіціях, емоціях або позакулуарних домовленостях певних політиків, які таким чином бажають собі підняти рейтинг. Прийняття цього рішення передбачає ретельне опрацювання законодавства та експертне обговорення, в процесі яких і потрібно дати відповідь на головне питання: чи потрібен Україні двопалатний парламент? А для  цього вже потрібен консенсус між політичними силами  як  всередині  Верховної  Ради,  так  і  між  різними  гілками влади щодо здійснення цих змін, щоб запровадження бікамералізму в Україні принесло користь не тільки політикам, але й всім громадянам.

Список використаних джерел та літератури

1.  Конституція України. Проект. Винесений Верховною Радою України на всенародне обговорення ( в редакції від 1 липня 1992 р.) // Конституція незалежної України: У 3 кн. / Під загальною ред. С. Головатого. – К.: Правнича фундація, 1995. – К. 1. – 398 с.

2.  Постанова Верховної Ради “Про проект нової Конституції України” від 1 липня 1992 року // Відомості Верховної Ради. — 1992. — № 37. — С. 550 //http://gska2.rada.gov.ua/site/const/post/2525.html#g19

3.     Висновок Конституційного Суду України про відповідність Конституції України проекту Закону України «Про зміни до конституції України за результатами всеукраїнського референдуму 16. 04. 2000 року», від 11 липня 2000 р. // http:// www.ccu.gov.ua

4.  Журавський В. Двопалатний парламент в Україні: проблеми формування // Право України. – 2001. – № 3. – С. 33-35.

5.  Конончук С. Г. Практика бікамералізму в унітарних державах (порівняльний аналіз) / Cвітлана Конончук, Олексій Валевський, Олег Ярош. ; Український незалежний центр політичних досліджень. — К.: [Агентство “Україна”], 2008. — 112 с.

6.  Новий Курс України : Двопалатний парламент: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // www.nku.kiev.ua/index.php?lang=2&page=448

7.  Оніщук М. Бікамералізм: тренди для України: [питання застосування норми двопалатного парламенту для українського парламентаризму] /Микола Оніщук, міністр юстиції. // Дзеркало тижня. – 2008. – 28 черв. – 4 лип. (№24). – С.4.

8.   Маляренко В. Правда про двопалатний парламент // День. –  2007. – 31 серпня. – № №145. – С. 5

9.        Мартинюк Р. Чи потрібен Україні двопалатний Парламент? // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 8. – С. 99-102.

10.  О. Фісун. Перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні // http://www.niss.gov.ua/Monitor/mart2009/14.htm

11.  Олексій Валевський, Світлана Конончук, Олег Ярош. Двопалатний парламент для України: оцінка можливостей // http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name =News&file=article&sid=6032628&mode=thread&order=0&thold=0

12.           Тарасов И. Н. Бикамерализм в постсоветском пространстве // Политэкс. — 2006. — №4. — С. 178–184.

Перелік ключових слів : бікамералізм, унікамералізм, верхня палата, нижня палата, парламент, територіальне представництво, виборча система, модель бікамералізму, інституційна структура.

Інші записи:

    Не знайдено

Факультету політико-інформаційного менеджменту

  • Посилання
    1. Руслан
      Грудень 5th, 2010 at 19:41 | #1

      а чи не здається Вам, що для України в її реаліях створення ще однієї Палати, це створення ще однієї верстви чиновників-дармоїдів, і так не прості процедури прийняття будуть затягуватись на довший період (коли законопроект буде комусь не вигідним), складність улагодженої роботи і без того парламенту, що діє за принципом “лебідь, рак і щука”…?

    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю