Діяльність потерпілого при зміні та відмові прокурора від обвинувачення
Дана стаття присвячена питанням активності потерпілого та його представника при відмові прокурором від обвинувачення чи зміні обвинувачення в суді. Розглядаються теоретичні питання щодо сутності та поняття обвинувачення, яке підтримане потерпілим після зміни обвинувачення чи відмови прокурора від обвинувачення, а також окремі практичні проблеми при реалізації потерпілим та його представником зазначеного права.
Одне із значень поняття “кримінальний процес” — це “рух, діяльність”, що передбачає активність уповноважених суб’єктів кримінального процесу, спрямовану на викриття і покарання винних у вчиненні злочину та виконання інших завдань, визначених законом.
З реформуванням кримінального процесу змінюється позиція щодо кола осіб, які можуть впливати на рух кримінальної справи. В першу чергу, це пов’язується з розширенням дії засади диспозитивності в кримінально-процесуальному законодавстві. Разом з тим, залишаються певні теоретичні та нормативні прогалини при реалізації окремих диспозитивних інститутів. Одними з найбільш дискусійних і проблемними при реалізації залишаються інститут відмови прокурора від обвинувачення та інститут зміни прокурором обвинувачення у суді.
Питання, пов’язані з обвинуваченням досить часто ставали об’єктом наукових досліджень як в Україні, так і за кордоном. Серед вітчизняних дослідників можна згадати роботи С.А. Альперта, І.В. Вернидубова, В.С. Зеленецького, С.В. Матієка, О.Р. Михайленка, М.М. Михеєнка, В.М. Юрчишина та інших. Зазначені науковці досліджували загальнотеоретичні та практичні питання щодо поняття обвинувачення, його формулювання та підтримання в суді прокурором та потерпілим. Проте недостатньо уваги при цьому приділялося діяльності потерпілого при зміні прокурором обвинувачення та відмові прокурора від обвинувачення. Зокрема, дискусійними залишаються питання природи обвинувачення, яке підтримує надалі потерпілий, його назви. Не вирішено також практичні проблеми, що виникають під час обвинувальної діяльності потерпілого, забезпечення гарантій прав усіх учасників кримінального судочинства. Для заповнення цих прогалин і призначена дана стаття.
В теорії кримінального процесу поняття “обвинувачення” розглядають в двох значеннях — матеріальному та процесуальному. В матеріальному розумінні обвинувачення — це обвинувальна теза, твердження про винуватість особи у вчиненні злочину, що міститься в процесуальному акті (1). При цьому не можна надавати поняттю “обвинувачення” кримінально-правового значення, оскільки це інститут процесуального права. Проте водночас варто зважати на зв’язок матеріальних і процесуальних норм — обвинувачення в кримінальному процесі формується і здійснюється з врахуванням норм кримінального права.
В кримінально-процесуальному сенсі обвинувачення — це кримінально-процесуальна діяльність, спрямована на викриття особи, що скоїла злочин (2). Оскільки це окремий напрямок діяльності суб’єктів кримінально-процесуальних відносин, то в цьому контексті виділяють функцію обвинувачення.
В літературі дається наступне визначення обвинувачення (з врахуванням різних значень цього поняття) — це твердження, що міститься у процесуальному акті органу досудового слідства, дізнання або прокурора про скоєння певною особою злочину і діяльність цих органів, а також потерпілого, цивільного позивача та їхніх представників, спрямована на його обґрунтування (3). Якщо функція обвинувачення є обов’язковою для прокурора, слідчого та особи, яка проводить дізнання (відповідно до статті 22 КПК), то щодо потерпілого, цивільного позивача та їхніх представників проявляються диспозитивні начала і обвинувальна діяльність є їх правом і здійснюється у визначеному законом порядку та у передбачених КПК випадках.
Обвинувачення є основною функцією кримінального процесу, яка призводить до виникнення інших функцій, визначає загалом їх зміст та спрямованість. Лише обвинувачення спонукає рух кримінального процесу, припинення обвинувачення зумовлює і припинення кримінального процесу.
Відповідно до статті 264 КПК державне обвинувачення підтримує прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням. Фактично, він виходить з публічно-правового інтересу і представляє державу.
В колі інтересів держави знаходиться, безумовно, і прагнення поновити права та законні інтереси потерпілого. Проте все ж на першому місці у діяльності прокурора в суді є не пред’явлення чи підтримання заявленого цивільного позову або захист прав потерпілого, а обґрунтування обвинувачення, доведеності вини та необхідності призначення покарання. Тому часто потерпілому доводиться обмежуватись моральною сатисфакцією того, що винна особа понесла певне покарання. Матеріальне ж відшкодування за перенесену шкоду навіть у випадках, коли воно призначається, нерідко не відповідає справедливому розміру шкоди і не виплачується.
Захист прав потерпілого стає ще більш актуальним у випадку, коли прокурор відмовляється від державного обвинувачення. Стаття 264 КПК у випадку, коли прокурор в результаті судового розгляду прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, говорить про обов’язок прокурора відмовитися від обвинувачення. Мотиви такої відмови прокурор повинен викласти у своїй постанові.
Авторські права належать автору статті на naub.org.ua
Під відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення в літературі розуміють особливий процесуальний інститут, який регламентує зупинення прокурором відповідної активної діяльності в напрямі обвинувачення, розпочатої на стадії досудового слідства (4). Відмова від обвинувачення спричиняє припинення функції обвинувачення.
Також прокурор може скористатись правом, передбаченим у статті 277 КПК, і змінити пред’явлене особі обвинувачення під час судового розгляду до закінчення судового слідства. Якщо при цьому він ставить в своїй постанові питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин чи про зменшення обсягу обвинувачення, то можна також говорити про повну чи часткову відмову від обвинувачення (попередньо заявленого) і формулювання обвинувачення в новому обсязі.
І в першому, і в другому випадках право підтримувати обвинувачення у попередньому обсязі отримує потерпілий та його представник, з чого випливає ряд теоретичних та практичних проблем.
В першу чергу невирішена природа подібного обвинувачення потерпілого в суді. Це вже не державне (публічне) обвинувачення, оскільки потерпілий не є представником держави і суспільних інтересів і підтримує пред’явлене раніше обвинувачення виключно з власних інтересів. В одному з проектів КПК поняття “державне обвинувачення” означало процесуальну і публічну діяльність прокурора у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин.
Також не можна називати таке обвинувачення приватним, оскільки справа порушується не судом і в більшості випадків не за заявою потерпілого (є визначене коло справ, що віднесені до справ приватного обвинувачення), а обвинувачення в цих справах пред’являється органами досудового слідства, у чітко визначеному порядку публічного характеру.
В проекті КПК обвинувачення залежно від характеру та тяжкості вчиненого злочину класифікується на приватне, приватно-публічне та публічне. Приватно-публічне провадження порушується не інакше як за заявою потерпілого і відрізняється від приватного лише тим, що віднесені сюди визначені категорії справ не підлягають закриттю за примиренням потерпілого і обвинуваченого. Тому не можна визнавати підтримання потерпілим та його представником обвинувачення в попередньому обсязі у випадку відмови прокурора від обвинувачення чи зміни на більш м’яке приватно-публічним обвинуваченням, оскільки воно також носить принципово інший характер.
Не зовсім коректно називати таке провадження публічно-приватним, оскільки природа його (походження, матеріальний зміст) залишається публічною, а змінюється лише порядок його підтримання після відмови — з’являється новий суб’єкт, який здійснює процесуальну діяльність на підтримку обвинувачення. При цьому потерпілий та його представник не мають повноважень прокурора, якими він володіє в силу свого процесуального статусу посадової особи, яка представляє публічні інтереси, а також не мають обов’язку підтримувати обвинувачення. Останнє викликає ряд проблем на практиці, пов’язаних з неврегульованістю питання підтримання обвинувачення потерпілим, зміни та відмови від обвинувачення. Загалом, якщо обвинувачення, яке розпочалося як приватне, а продовжилось як публічне називають приватно-публічним, то обвинувачення, яке підтримується потерпілим, після відмови прокурора від обвинувачення чи зміни ним обвинувачення у суді не можна називати публічно-приватним хоча б тому, що воно не стає приватним.
В розвиток положень про субсидіарний позов було запропоноване поняття субсидіарного обвинувачення. Розуміння цього поняття не є однозначним. Н. Петрова визначає субсидіарне (додаткове) обвинуваченням як підтримання потерпілим на досудовому слідстві і протягом судового розгляду обвинувачення, яке сформульоване в обвинувальному висновку (5). На нашу думку, це розуміння жодною мірою не стосується диспозитивності. Адже незалежно від ставлення до обвинувачення потерпілого, його позиція не має впливу на рух кримінальної справи до моменту відмови прокурором від обвинувачення. Потерпілий не може висувати додаткове обвинувачення і при відмові прокурора він не формулює своє обвинувачення, а підтримує раніше затверджене прокурором.
А. Александров вважає, що субсидіарне обвинувачення виникає, коли за відмови прокурора від обвинувачення потерпілий продовжує викривати підсудного у вчиненні злочину, не виходячи за межі обвинувачення, від якого відмовився прокурор (6). Вважаємо таку позицію обґрунтованою. Не можна в зв’язку з цим погодитись з аргументом В.Т. Маляренка, що якщо немає основного (державного) обвинувачення, то не може бути субсидіарного обвинувачення (7). Субсидіарне обвинувачення настає після неспроможності основного (до чого дійшов прокурор). Одночасно з державним воно здійснюватись не може, але припинення державного не означає припинення обвинувачення взагалі, якщо потерпілий, скориставшись наданими йому диспозитивними засадами, вирішить підтримати обвинувачення.
Ставлення наукових кіл до права потерпілого чи його представника підтримувати обвинувачення в разі його зміни чи відмови від нього прокурора є неоднозначним. Скажімо, в Російській Федерації отримала перевагу позиція, за якою відмова прокурора від обвинувачення тягне за собою припинення кримінальної справи, аналогічно зміна обвинувачення тягне за собою припинення провадження у відповідній частині (ч.7 ст. 246 КПК РФ). Вважаємо, що з такою позицією не можна погодитись, оскільки таке припинення провадження є безумовним і вже цим порушує права потерпілого на захист власних інтересів. Навіть передбачене право потерпілого звернутись в порядку цивільного судочинства з цивільним позовом про відшкодування завданих збитків не є рівнозначною заміною розгляду справи в порядку кримінального судочинства.
Варто зауважити, що в проекті КПК України збережено право потерпілого та його представника підтримати обвинувачення в разі відмови від нього прокурора. Також залишилось право підтримувати обвинувачення в раніше пред’явленому обсязі, якщо в постанові прокурора ставиться питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення. При цьому правове регулювання отримало більш детальну регламентацію, хоч недоліки законодавства все ж залишились.
Згідно чинного КПК коли в результаті судового розгляду прокурор приходить до переконання про непідтвердження обвинувачення, він зобов’язаний відмовитися від обвинувачення. В такому випадку суд роз’яснює потерпілому та його представнику право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. Роз’яснення судом потерпілому та його представнику такого права є обов’язковим, тому при наявності у справі потерпілого його участь в судовому розгляді, коли прокурор вирішує відмовитись від обвинувачення, є обов’язковою. Тому при відсутності потерпілого чи його уповноваженого представника суд, на нашу думку, не може прийняти рішення про припинення провадження.
В таких випадках суд зобов’язаний прийняти рішення про вжиття заходів для забезпечення його явки. Як мінімум – це повідомлення про час судового засідання і повідомлення про відмову прокурора від обвинувачення і що потерпілий та його представник викликаються для з’ясування позиції щодо підтримки обвинувачення. Представник має виражати волю самого потерпілого, коли вираження такої волі є можливим (наприклад, потерпілий перебуває в лікарні).
Такі ж гарантії активності потерпілого та його представника повинні бути забезпеченні і при зміні обвинувачення. Крім цього, потерпілий і його представник повинні як мінімум ознайомитись з текстом постанов прокурора. Це є важливим хоча б тому, що в постанові прокурора викладаються мотиви прийнятого рішення (з якими вони можуть погодитись чи не погодитись). При зміні обвинувачення прокурор вручає копії з викладеним новим обвинуваченням та мотивами зміни учасникам процесу, в тому числі потерпілому і його представнику (при відмові від обвинувачення цього взагалі не передбачено). Вважаємо, що потрібно піти далі і у випадку відсутності в судовому засідання потерпілого і його представника передбачити надсилання постанов і відкладення судового засідання для з’ясування позицій цих учасників.
Вважаємо за можливе також запровадити в КПК норму, згідно якої прокурор, якщо від потерпілого надходить відповідна письмова заява, зобов’язаний продовжувати підтримувати обвинувачення і не може відмовитися від цього.
Підтримання потерпілим і його представником обвинувачення обмежене раніше пред’явленим обвинуваченням. Під “раніше пред’явленим обвинуваченням” має розумітись те, з яким обвинувачений був відданий до суду (а не те, яке було, наприклад, пред’явлене на досудовому слідстві і було потім змінене). Певною проблемою є ситуація, коли прокурор дійшов до думки про необхідність зміни обвинувачення, але це потягнуло повернення справи на додаткове розслідування. В такому випадку потерпілий фактично втрачає право підтримати обвинувачення, яке фігурувало в попередньому судовому розгляді. На нашу думку, він повинен все ж мати таке право, хоч таке твердження і не є безспірним.
Кілька потерпілих можуть мати різні позиції щодо підтримання обвинувачення (хтось повністю підтримувати, хтось частково, дехто може заперечувати проти провадження у справі). В такому випадку, продовження провадження має здійснюватись з врахуванням позицій потерпілих (зі збереженням єдності процесу) — кожен буде підтримувати ту частину провадження, яку вважатиме за потрібне. Остаточне рішення у справі так чи інакше залишатиметься за судом, в межах сукупного обвинувачення.
Підтримання обвинувачення потерпілим чи його представником означає продовження провадження у справі і навіть за відсутності прокурора у них є достатньо процесуальних прав для захисту своїх прав та законних інтересів і для доведення обвинувачення перед судом. Тому це право вже саме по собі є важливою гарантією захисту та реалізації прав особи в кримінальному процесі.
Таким чином, обвинувачення, яке підтримується потерпілим, після відмови прокурора від обвинувачення чи зміни ним обвинувачення у суді, має змішану природу і тому не може носити назву публічного, приватного, рівно як і приватно-публічного чи публічно-приватного. Пропонується залишити назву обвинувачення як “обвинувачення, підтримане потерпілим, після відмови прокурора від обвинувачення в суді” чи “обвинувачення, підтримане потерпілим, після зміни прокурором обвинувачення у суді”. Аргументованими, на нашу думку, також є пропозиції називати таке обвинувачення субсидіарним.
Безумовне припинення провадження, без врахування позицій потерпілого, є порушенням його прав і тому не є допустимим. В таких випадках суд зобов’язаний прийняти рішення про вжиття заходів для забезпечення його явки. Варто передбачити надсилання постанов, прийнятих прокурором і відкладення судового засідання для з’ясування позицій учасників процесу. У випадках, коли потерпілий не може захистити свої права, його інтереси має охороняти прокурор, зокрема, продовжуючи підтримувати обвинувачення.
Перспективними дослідженнями в даному напрямку залишаються питання гарантій обвинуваченого при зміні чи відмові прокурора від обвинувачення, яке надалі підтримане потерпілим, можливості зміни потерпілим обвинувачення у суді.
Список використаних джерел:
1. Див.: Давыдов П.М. Обвинение в советском уголовном процессе. — Свердловск, 1974. — С. 3-29.
2. Курс советского уголовного процесса / Под ред. А.Д.Бойкова, И.И. Карпеца. — М., 1989. — С. 428-429.
3. Матієк С. Щодо визначення поняття “обвинувачення” // Вісник прокуратури. — 2002. — №5. — С. 57.
4. Зеленко О., Гутник В. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення // Юридичний вісник України. — 2006. — №11. — С. 8.
5. Петрова Н.Е. Частное и субсидиарное обвинение: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Самара, 1999. — С. 14-15.
6. Александров А.С. Субсидиарный уголовный иск // Гос. и право. — 2000. — № 3. — С. 78.
7. Див.: Маляренко В.Г. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Право України. — 2004. — № 5. — С. 12.
Ключові слова: зміна обвинувачення, відмова прокурора від обвинувачення, підтримання обвинувачення, діяльність потерпілого, субсидіарне обвинувачення, рух кримінальної справи.
O. Herasymchuk. Victim’s activity after refusing of keeping the accusation or change of the charge by the prosecutor.
This article is devoted to the questions of victim’s and his/her representative’s activity after refusing of the prosecutor to keep the accusation or change of the charge during the court proceedings. Theoretical questions about nature and term of the charge, sustained by the victim, as well as some of practical problems of realization of the mentioned right of the victim and his/her representative are analyzed.
Інші записи:
Опублікувати свою статтю
RSS Новини 
Наш Twitter
Наша група ВК
- 9701
Recent Comments