Невесела норвезька казка

Є така собі країна Норвегія. І живе в ній Юстейн Ґордер  – письменник, якого знають далеко за межами його батьківщини. Цьогоріч Ґордер був почесним гостем на Форумі видавців у Львові, читав лекцію в Львівському університеті, презентував одну з останніх своїх книг «Замок в Піренеях», що вийшла у львівському видавництві «Літопис» у перекладі Н.Іваничук. Звісно, особа письменника викликала на Форумі чималий інтерес. Щоправда, деякі молоді люди, що прийшли послухати Ґордера, плутали Норвегію та Нідерланди. Але це нічого. Представникам такої великої європейської держави, як Україна, не обов’язково розрізняти дві маленькі європейські країни, назви яких починаються з букви «н».

Та щоб зрозуміти Ґордера, очевидно, все-таки не варто плутати Норвегію й Нідерланди. Адже Ґордер не належить до європейських космополітів. Він дуже любить свою країну і, здебільшого, пише саме про неї. Такий собі норвезький ґрунтівець. Власне, в Норвегії ґрунтівців вистачає. Їм, як і Ґордеру, є за що любити свою країну – чудова природа, море, багато риби, а ще є нафта, газ і, звісно, високий рівень життя. Жити в Норвегії приємно та затишно. Та й простору вистачає – лише якась дюжина душ на кілометр квадратний.

Другою любов’ю Ґордера є філософія. Він довго викладав цей предмет в університеті. Це стало частиною його життя. Ні, Ґордер не є оригінальним філософом. Зрештою, скандинавські народи важко назвати «філософськими». Навіть їхній знаменитий С. Кьєркєгор не зовсім видається представником «філософського цеху». Однак скандинави прилучилися до європейської філософської традиції і непогано її засвоїли. Ґордер якраз є прикладом у цьому плані, а його художні твори можна сприймати як популярний виклад тих чи інших розділів курсу філософії.

Ще одна любов Ґордера – казка, легенда. Не забуваймо: Норвегія – земля, де народилося чимало скандинавських саг. Саме скандинави дали Європі найкращих казкарів – данця Г.К. Андерсена та шведку А.А.Е. Ліндґрен. Певно, щось казкове, містичне є в світосприйнятті цих північних народів. Ґордер же має всі шанси долучитися до «пантеону» скандинавських казкарів, гідно представивши Норвегію. Адже він став знаменитим завдяки своєму дитячому твору «Світ Софії», котрий перекладений більш ніж на півсотні мов світу.

«Світ Софії» дещо незвичний твір як у жанровому, так і змістовому сенсі. Умовно його можна назвати дитячим філософським романом. Хоча розумію, що таке визначення не є достатньо точним.

У цьому творі Ґордер запропонував оригінальну систему викладу, яка помітно відрізняє його творіння від творів більшості авторів. Переважно автор викладає матеріал у формі листів, часто адресантом яких є неповнолітня допитлива дівчинка. Героїня твору, як правило, живе в Норвегії, а матеріал, котрий має популярно філософський характер, вписується в норвезький культурний контекст. При цьому даний матеріал не просто сприймається, а й певним чином осмислюється. Автор намагається не лише популяризувати філософію, а й охудожнити її, часто вдаючись до казкових і містичних моментів. Загалом більшість творів письменника можна сприймати як новітні казки.

«Світ Софії» та інші твори Ґордера є добрими, конструктивними, несуть позитивний виховний заряд, дають чимало корисної інформації, вчать мислити. Ще одна риса, притаманна їм, – феміністичність. Героїня твору, здебільшого, бере гору над чоловіком і саме на її боці авторові симпатії.

Однак не все так добре в Ґордеровому королівстві. Можна говорити про штучність, навіть непереконливість його творів, спрощеність сюжетних ліній, частий перехід від художності до науково-популярності, що робить текст недостатньо літературним. І все ж це не заважає Ґордеровим книгам ставати бестселерами. Адже в них є чимало такого, що робить їх популярними. Це і зорієнтованість на дитячу й підліткову аудиторію (адже саме в юному віці людина найбільше читає), це й згадувана феміністичність (серед читачів переважають дівчата та жінки). Це й простота викладу (не плутати з примітивністю!).

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Згадані елементи притаманні також «Замку в Піренеях» – правда, з тією лише різницею, що твір зорієнтований на дорослу аудиторію. Ґордер раніше вже експериментував у цьому плані. Згадайте його твір «Vita Brevis», де йдеться про «реконструйоване» листування Флорії Емілії до одного із західних отців церкви Аврелія Авґустина.

В анотації до українського видання «Замку в Піренеях» читаємо: «Це роман інтелектуальних ідей на тлі зворушливої історії кохання, духовну глибину якого читач віднаходить у форматі електронного листування. Це сучасна історія одвічного конфлікту між ідеалізмом і матеріалізмом, вірою та безвір’ям, який спонукає кожного шукати свої відповіді на непрості запитання про суть життя і його рушії». Якщо відкинути дещо наївну й дилетантську фразу про «одвічний конфлікт» між матеріалізмом та ідеалізмом, то можна вважати, що анотація майже адекватно передає зміст твору.

Умовно «Замок в Піренеях» можна розділити на три частини, які переплетені між собою. Перша частина – це така собі сумна любовна історія. Відразу зазначимо, що в ній немає ніяких замків, ні Піренеїв. Назва твору – омана, як і багато інших оман у цьому світі. «Замок в Піренеях» – лише картина, про яку іноді згадує головний герой.

Сама ж історія виглядає таким чином. Жила-була закохана пара – Стейн і Сульрун. Їхнє кохання почалося тоді, коли вони були ще юними, а закінчилось у тому віці, коли позаду лишається бурхлива молодість й людина починає для себе шукати «тиху пристань». Розійшлися закохані мирно. Норвежці ж спокійні люди. Хоча, насправді, за цим спокоєм стояла трагедія. Стейн та Сульрун, вирушивши на відпочинок автомобілем, збили на дорозі Брусничну Жінку. Вона померла, але явилася у безтілесному вигляді. Цей епізод і розвів закоханих. Бо кожен з них сприйняв його по-своєму. Стейн, як чоловік, матеріалістично; Сульрун, як жінка, містично й ідеалістично. Далі вони, як і личить добропорядним норвежцям-європейцям, створили свої сім’ї, у них з’явилися діти. І ось через тридцять років випадково (?) Стейн і Сульрун зустрічаються у тому самому готелі, в якому провели буквально останні дні перед тим, як розірвати свої стосунки. Старі почуття ніби відновлюються, хоча, звісно, вони далеко вже не ті, чимось нагадують головешки догораючого багаття, яке раптом трохи роздмухали. Стейн і Сульрун стримують свої емоції. Вони ж бо добропорядні сімейні люди. Однак після цієї зустрічі починають листуватися через інтернет, посилаючи один одному е-мейли. Такий собі віртуальний роман. Власне, твір побудований як електронне листування цих двох людей, котре стає лебединою піснею їхнього кохання, що закінчується трагічно. Така любов не має майбуття! Сульрун випадково (?) збиває на дорозі автомобіль і вона гине. Це ніби повторення смерті Брусничної Жінки.

При бажанні цю історію можна сприймати як «оболонку», «обгортку», в яку автор запаковує філософські ідеї. Хоча тут виникає питання, чи взагалі існують філософські ідеї в «чистому вигляді», чи не вплетені вони в наше повсякденне життя разом з купою банальних речей. У філософському плані автор не пропонує чогось оригінального. Йдеться про дві лінії в європейській філософії – Аристотеля й Платона. Перша, її ще можна назвати матеріалістичною, апелює до чуттєвого пізнання оточуючого світу, вважаючи, що сприйняті нами речі і є справжньою реальністю. Друга лінія (т.зв. ідеалістична, платонівська) навпаки, вважає чуттєво сприйнятий світ оманою, за якою стоїть «вища» реальність. Першу лінію в творі представляє Стейн, котрий є природодослідником. Другу, відповідно, Сульрун – «проста» вчителька, що цікавиться містичною літературою й Біблією. Зрештою, таке «химерне» поєднання містики й християнства цілком у дусі скандинавських культурних традицій.

Автор однозначно на боці Сульрун. Вона й стає переможцем у цьому інтелектуальному змаганні між матеріалізмом та ідеалізмом. Ось одне з численних її міркувань: «Я відчувала, що ми насамперед є душами і що тілесні потреби, які розпалюють нашу кров і які, проте, надзвичайно легко задовольнити, є чимось зовсім іншим, тим, що поєднує чоловіка та жінку, і в моменти шалу дарує нам радість, однак десь глибоко в душі ми сприймаємо як щось непостійне і поверхове». Вважайте, вона міркує, як Платон.

Перевага Сульрун над Стейном демонструється в епізоді з видивом Брусничної Жінки. Ця жінка каже Сульрун: «Ти є тим, чим я була, а я є тим, чим ти станеш». Це «глибока таїна», містичне передбачення, яке з часом справджується. Такі слова здатна зрозуміти лише Сульрун, а не Стейн. Стейну Бруснична Жінка говорить загалом банальну річ: «Тебе би слід було покарати за перевищення швидкості, хлопчику». Як бачимо, вона називає Стейна хлопчиком, підкреслюючи його «недосвідченість», «неглибокість». Він не здатний зрозуміти суть речей і тому робить дурниці. За це його, як хлопчика, треба карати.

Свою прихильність до платонізму автор навіть «зашифровує» в структурі твору. «Замок в Піренеях» складається з 9 розділів. Це якраз структура «Еннеад» Плотіна – твору, що став біблією неоплатонізму.

У дискусії між аристотелівською та платонівською лініями автор звертається до різних природничо-наукових проблем – первісного вибуху, виникнення життя на землі і т.п. При цьому його мова часто нагадує не мову художнього твору, а науково-популярної книжки. Наприклад, ось один уривок: «Набагато складнішим і в космічному контексті набагато рідкіснішими є так звані макромолекули, з яких і складається життя. Базовими для будь яких форм життя на нашій планеті є такі макромолекули як протеїни, самопродуктивні нуклеїнові та рибонуклеїнові кислоти і ДНК, які керують вибудовуванням протеїнів та відповідають за спадкові ознаки усіх існуючих організмів. Головним фактором життя на Землі є вуглецеві сполуки, вирішальну роль також відіграє енергія (сонячне світло) та наявність проточної води». І таких місць у творі більш, ніж достатньо. Звісно, це можна списати на те, що автор буцімто намагається показати «примітивізм» Стейна-матеріаліста. Але чи не перебирає він тут міру?

Та справа не тільки й, можливо, не стільки в цьому. Ґордер, філософствуючи, вперто не хоче виходити за межі європейської, точніше західноєвропейської, традиції. Йому чужі і китайська, і індійська філософії. Навіть філософія мусульманського світу, з якої чимало почерпнули західноєвропейці, для нього лишається чужою. Це було помітно і в «Світі Софії», це залишилося й у «Замку в Піренеях». Прикро, бо використання напрацювань «чужих» для європейців філософських традицій дозволило б автору і ширше, і цікавіше глянути на проблеми, які він розглядає.

Ще одна частина твору – це норвезько-ґрунтівська. Ґордер описує привабливі місця своєї країни, звертається до її культурної спадщини. Щоб розібратися в цьому, треба, очевидно, побувати в тих місцях, добре пізнати норвезьку культуру. На жаль, похвалитися цим не можу. Тому краще уникну характеристики даної частини. Скажу лише: в Ґордера треба повчитися, як ненав’язливо й цікаво представляти свою країну.

У «Замку в Піренеях» автор продемонстрував деякі важливі моменти світосприйняття сучасних європейців. Це, наприклад, екоутопізм, коли описується, як герої кілька днів живуть серед дикої природи, наче первісні люди. Це і апокаліптичні страхи – сон Стейна, в якому він бачить, як людство гине від зіткнення Землі із гігантським метеоритом. (У тихій Європі, де життя тече спокійно й розмірено, якраз і бракує чогось апокаліптичного!). Зрештою, це й демонстрація європейського матеріалістичного раціоналізму та водночас показ незадоволення ним.

Звісно, багато чого в рецензованому творі Ґордера для українського читача буде малозрозумілим, а то й зовсім не зрозумілим. Цього частково можна було б уникнути, якби видавці перекладу додали до нього розширені коментарі. Бо чи багато українців орієнтуються в географії та культурі  Норвегії, або щось знають про справу Баадера й Майнгоф?

Однак, думаю, присутність Ґордера на Львівському форумі видавців, а також публікація його книг українською хоч трохи підігріють інтерес у нас до Норвегії. Бо на цю країну українцям варто було б звернути увагу. Занадто багато і в нашій, і їхній історії паралельного – у період Середньовіччя Київська Русь і Норвегія майже одночасно переживали піднесення, між цими державами існували жваві політичні контакти; потім, у другій половині ХІУ ст. і наші, і їхні землі опинилися під владою чужоземців; лише в 1905 р. Норвегія стала суверенною державою, приблизно в той час, коли й Україна спробувала вибороти собі незалежність. Цікаві паралелі між ними й нами в плані мовному – реально і в Норвегії, і в Україні існує двомовність, коли поряд із автохтонною мовою функціонує мова колишніх завойовників. І ми, й вони маємо нафту, газ на морському шельфі; правда, на відміну від нас, норвежці розробляють і успішно експлуатують свої родовища. Зрештою, Норвегія, як і ми, не входимо до Європейського союзу – хоча з різних причин. Словом, нам варто було б мати з цією країною найрізноманітніші зв’язки й повчитися дечого в норвежців. Але чи розуміє це наша еліта? Вона ж Ґордера не читала і навіть, підозрюю, може сплутати Норвегію з Нідерландами!

Інші записи:

    Не знайдено

Гуманітарний факультет

  • Посилання
    1. Жовтень 24th, 2009 at 13:35 | #1

      Так, ситуація з Ґордером у на складна… 😉

    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю