До питання вдосконалення норми про шахрайство

Анотація. В даній  статті досліджено думки вчених щодо законодавчого визначення поняття шахрайства та запропоновано власні шляхи вдосконалення вказаної норми.

Актуальність. В даній статті вказані проблемні аспекти норми про шахрайство та дано аналіз різноманітних думок вчених щодо вказаної проблеми, зроблено власні висновки щодо покращення норми про шахрайство.

Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом[1]. Важливим є те, що дані права і свободи носять не декларативний характер, вони забезпечуються і охороняються всіма засобами, що знаходяться в руках суспільства і держави. Гарантії права власності (як і інших прав і свобод громадян) різні за  своїм характером: вони можуть бути економічними, політичними, організаційними, юридичними. Особлива увага повинна приділятися юридичним гарантіям власності. Захист права власності  здійснюється на основі норм різних галузей права. Серед них велику роль відіграють норми кримінального права.

Вказане положення в даний час знайшло своє пряме підтвердження в законодавчій практиці, а саме з прийняттям і введенням в дію Кримінального кодексу України в 2001 р. В ст.190 вказаного Кримінального кодексу дається чітке визначення поняття шахрайства, яке визначається як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Таке визначення шахрайства, по-перше, дозволяє виділити два різновиди шахрайства – розкрадання чужого майна і придбання права на чуже майно, по-друге, містить вказівку на конкретні способи його здійснення, відмежовуючи його від інших видів злочинних діянь, – обман або зловживання довірою. Цими ознаками відповідно є:

1) особа, яка передає винному майно чи гроші, не усвідомлює факту обману;

2) особа, яка передає винному майно чи гроші, помиляючись, вважає, що їх отримання-передача є правомірною, і вона добровільно передає їх винному назавжди;

3) разом з передачею майна чи грошей винному передаються і всі повноваження[2].

4) між обманом з боку винного і передачею майна потерпілому існує причинний зв’язок[3].

Відповідно до чинного Кримінального кодексу України шахрайство — це спосіб заволодіння чужим май­ном будь-якої форми власності, що є безпосереднім способом захисту державою права власності. Що є надзвичайно важливо, і не тільки з позиції захисту прав громадян, але й тому, що в період переходу економіки на рейки ринкового розвитку шахрайство стає одним з найпоширеніших злочинів проти власності. Тому не дивним є той факт, що  незважаючи на визначення поняття шахрайства в ККУ, все одна є немало думок вчених стосовно даного поняття. Одні, наприклад, вважає, що не потрібно обмежувати поняття шахрайства лише диспозицією статті 190 КК України, а необхідно застосовувати розширене тлумачення поняття шахрайства, яке значно виходить за межі шахрайства як складу злочину, і необхідно під шахрайством розуміти, крім діянь, передбачених відповідною нормою, ще й заподіяння майнової шкоди шляхом обману чи зловживання довірою. С. Романов і А. Данн до шахрайства відносять усі злочини, що вчиняються за допомогою обману: обман покупців, замовників, підроблення грошей, цінних паперів, крадіжку з елементами обману[4]. Але, як було зазначено раніше, законодавець не визнав за потрібне зазначити в ст. 190 КК України розширене тлумачення поняття шахрайства, а розмежував склади, на перший погляд, схожих злочинів за родовим об’єктом, суб’єктом злочину, метою та мотивом вчинення.

При шахрайстві злочинець з метою заволодіння чужим майном або правом на нього використовує обман особи, у власності, володінні або веденні якої знаходиться майно, внаслідок чого це особа, будучи введеною в оману, добровільно передає майно злочинцю. Особливістю шахрайства є те, що злочинець може заволодіти правом, як на матеріальні, так і на нематеріальні речі (наприклад, окремі види енергії, радіохвилі певної частоти і т.д.). Шахрайство може бути пов’язане з придбанням права на чуже майно, коли ніякий матеріальний предмет (речі, гроші, цінні папери) винним не вилучається з чужого володіння і не звертається на користь власника або інших осіб. Шляхом шахрайства суб’єкт може придбати право вимоги на чуже майно: внесок в банці, безготівкові гроші, закладене майно й ін.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

В.Лимонов, член Академії управління МВС РФ, відзначає, що придбання права на чуже майно – це особливий різновид шахрайства. «Це діяння, –  вказує він, – не є розкраданням, оскільки не пов’язано з вилученням і (або) зверненням на користь винного або інших осіб чужого майна. Специфіка цього різновиду шахрайства полягає в тому, що особа, що вчиняє даний злочин, шляхом обману або зловживання довірою не заволодіває майном, а лише набуває права на нього»[5].

З позиції кримінального права набуття права на майно не рівнозначно придбанню майна. Володілець права на майно для того, щоб реалізувати це право, тобто придбати майно, повинен зробити ще інші, додаткові дії. Особі, що придбала право на майно протиправно, зокрема шляхом обману або зловживання довірою, власник даного майна може перешкодити в реалізації цього права за допомогою звернення в правоохоронні або інші державні органи. Вказане обґрунтовує визначення шахрайства як здійсненого з корисливою метою протиправного безвідплатного придбання права на чуже майно шляхом обману або зловживання довірою, що створює реальну можливість спричинення збитку власникові або іншому власникові відповідного майна.

Існує в принципі дві області, в яких необхідний захист від шахрайства. Перша – це організації (підприємства, фірми, корпорації, компанії). Друга – окремі люди. У розвинених країнах в організаціях для запобігання внутрішньому шахрайству (з боку співробітників) і для попередження шахрайських акцій ділових партнерів застосовуються цілі системи програмування захисту організацій від шахрайства. Найважливішим серед елементів цього програмування є створення фільтру в службах персоналу і така організація роботи, яка робить прозорим будь-які відхилення в роботі від закону. Проте це справді варто зробити, оскільки суспільна небезпечність шахрайства є надзвичайно велика, що випливає вже з самої диспозиції ст.190 ККУ.

Пазинич Т. А. пропонує певні уточнення поняття шахрайства, яке традиційно склалося і використовується в теорії кримінального права. Зокрема, пропонує оцінювати як обман не тільки повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або свідоме приховування певних обставин, повідомлення про які було обов’язковим, а тлумачити його більш широко, використовуючи положення кримінального законодавства інших країн (Швейцарії). Зокрема, враховуючи різноманітність проявів шахрайства в сучасних умовах та його маскування, обман визначається як поведінка особи, яка свідомо спрямована на те, щоби будь-якими засобами сформувати в іншої людини уявлення, яке не відповідає дійсності, і спонукати її до передачі майна або права на нього. Під зловживанням довірою як способом вчинення шахрайства пропонує розуміти використання особою для заволодіння чужим майном довірливих відносин, які склалися при відсутності ознак обману[6].

Головкін С.В. вважає, що не підтримується точка зору деяких авторів про зміну існуючої конструкції складу злочину шахрайства, оскільки об’єктивної необхідності для цього немає[7].

Тож, проблемним питанням поняття шахрайства є використання сполучника «або», який відокремлює обман від зловживання довірою в ст. 190 КК України. Сполучник «або» розділовий і передбачає поділ на різні види. Точка зору, що шахрайство вчинюється або шляхом лише обману, або шляхом лише зловживання довірою належить криміналістам, які широко розуміють поняття «зловживання довірою». Є думка, що зловживання довірою – це не що інше як різновид обману, вирішальним способом при вчиненні шахрайства є обман, а зловживання довірою – факультативна ознака цього злочину. Тому, якщо стати на позицію криміналістів, доцільно виключити з диспозиції ст. 190 КК України словосполучення «зловживання довірою». На думку Смаглюка О.В., таке твердження є невірним, до того ж воно суперечить чинному законодавству, яке закріплює обман і зловживання довірою альтернативними способами вчинення шахрайства. Смаглюк О.В. вважає, що обман і зловживання довірою можуть виступати як самостійні способи шахрайства, так і в їх сполученні. Існує багато прикладів поєднаного використання злочинцями при вчиненні шахрайства і обману, і зловживання довірою. У проаналізованих нами судових вироках досить часто зазначається, що шахрайство було вчинено шляхом обману та зловживання довірою одночасно. Яскравими прикладом такого є наприклад вирок Путильського районного суду Чернівецької області у справі № 1-47 2007р, в якій особа в смт.Путила, Чернівецької області з метою заволодіння чужим майном шляхом обману, зловживаючи довірою особи, яка діяла від імені церкви «Святої Тройці» м.Копиченці, Гусятинського району, Тернопільської області пообіцяла останньому, що випише за пільговими цінами для будівництва церкви лісодеревину, для чого отримала гроші в розмірі 7500 грн., які після привласнила та в послідуючому використовувала для своїх власних потреб. Своїми шахрайськими діями особа заподіяла церкві «Святої Тройці» матеріальну шкоду у великих розмірах[8]. Тому Смаглюком О.В. запропоновано внести зміни у диспозицію ст. 190 КК України і замінити сполучник «або» на знак коми (,), що зробило б тлумачення даної правової норми більш однозначним. Таким чином, диспозицію ст. 190 КК слід сформулювати таким чином – «заволодіння чужим майном або правом на майно шляхом обману, зловживання довірою»[9].

Незважаючи на нормативне закріплення шахрайства в Кримінальному кодексі України, ще й досі неоднозначною залишається думка науковців стосовно даного поняття. Першою проблемою є визначення необхідності зміни існуючого поняття шахрайства, оскільки деякі вчені як, наприклад, В.Д. Ларичев, Т. А. Пазинич, вважають, що необхідно внести зміни до визначення шахрайства, яке існує в діючому Кримінальному кодексі України, а от Головкін С.В вважає, що жодних змін вносити не потрібно. Щодо суті змін, які пропонують науковці, то вони надзвичайно різні і варіюються від досить звуженого розуміння поняття шахрайства до розширеного, як от, наприклад, С. Романов і А. Данн до шахрайства відносять усі злочини, що вчиняються за допомогою обману: обман покупців, замовників, підроблення грошей, цінних паперів, крадіжку з елементами обману. Проте, ми вважаємо, що  в українському законодавстві є чітке визначення поняття шахрайства в Кримінальному кодексі України, а відтак саме це поняття, на нашу думку, є фундаментальним для України і одночасно є певним консенсусом у дискусії серед науковців стосовного даного поняття, поки не прийнято відповідних змін до даного нормативного акту.

Проте щодо ч.4 ст.190 КК України, то, ми вважаємо, за необхідне навпаки більш конкретизувати дану норму в частині скоєння шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки. Оскільки в даному випадку саме завдяки такому розширеному тлумаченні та відсутності в українському законодавстві ефективних методів боротьби зі злочинами, які вчиняються з використанням електронно-обчислювальної техніки, значна кількість злочинців залишається непокараною. Тому, на нашу думку, дану частину статті варто викласти так «шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки та Internet-технологій, в тому числі шляхом фармінгу, фішингу, кіберсквоттингу, тайпсквоттингу та інших дій в мережі, шляхом яких отримується незаконний доступ до інформації інших чи про інших осіб або вводяться в оману інші особи».

Ключові слова: шахрайство, норма про шахрайство, шахрайські акції.


[1] Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – N 30. – С. 13.

[2] Коржанський М.Й.  Кваліфікація злочинів проти особи та власності / М.Й Коржанський. – К., 1996. – С. 144.

[3] Андрусів Г.В. Кримінальне право України: особлива частина: Підручник для студентів юрид. Вузів і фак. / Г.В.Андрусів, С.Я. Андрушко, С.Я.Лихова. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С.310.

[4] Шапочка С.В. Шахрайство – корисливий злочин проти власності: історія та сьогодення [Електронний ресурс] / С.В. Шапочка // Науково-практичний журнал. – Режим доступу:

http://mndc.naiau.kiev.ua/Gurnal/9text/g9_19.htm.

[5] Лимонов В. Отграничение мошенничества от смежных составов преступлений / В. Лимонов // Законность. – 1998. – № 3. – С. 41.

[6] Пазинич Т.А. Криміналістична характеристика шахрайств та основні положення їх розслідування дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 [Електронний ресурс] // Т.А.  Пазинич. — Х., 2006. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/350970.html.

[7] Головкін С.В. Криміналістична характеристика шахрайства відносно власності особи та її використання на початковому етапі розслідування Дис. канд. наук: 12.00.09 [Електронний ресурс] / С.В Головкін. – Х, 2008. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/244193.html.

[8] Вирок Путильського районного суду Чернівецької області у справі № 1-47 2007р [Електронний ресурс]

// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2105969.

[9] Смаглюк О. В. Шахрайство за Кримінальним кодексом України 2001 року автореферат дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 [Електронний ресурс] / О. В. Смаглюк. – К., 2004. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/34123.html.

Інші записи:

Правничого факультету

  • Посилання
  • Где находятся лучшие видеосимуляторы игровые.
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю