Автор статті:

Катерина Чуприна

Одним з головних елементів політичної системи є наявність політичної опозиції, яка критикує рішення діючої влади. Безперечно, законодавче регулювання та методи діяльності політичної опозиції відмінні в різних державах, але будь-яке демократичне суспільство передбачає можливість незгоди із рішеннями уряду та право на отримання статусу влади легальним шляхом, тоді як у не демократичних суспільствах, опозиція як інститут може бути відсутнім взагалі. Білорусія – країна з авторитарним режимом з наявною опозицією. У статті здійснено дослідження інституту політичної опозиції Білорусії, його особливостей, умов існування та стану інституалізації.

One of the main elements of the political system is the existence of political opposition that criticizes the decision of the current power. Undoubtedly, the legislative regulation and methods of political opposition in various different states, but any democratic society involves a disagreement with the government and the right to obtain legal status by the authorities, whereas in non-democratic societies The opposition as an institution may not be at all. Belarus – a country with an authoritarian regime with the existing opposition. In the article research institute of political opposition of Belarus, its features, the existence and terms of institutionalization.

Постановка проблеми: надання прав та гарантій, а також правового закріплення опозиційної діяльності у країнах недемократичного і демократичного типу мають суттєві відмінності. В державах сталої демократії інститут політичної опозиції є усталеним, або ж перебуває на етапі інституалізації, тоді як при авторитаризмі опозиція хоч формально існує , але не має всіх складових ознак притаманних інституту політичної опозиції. Тому постає питання чи можливе існування опозиції як інституту за авторитарного режиму.

Аналіз попередніх досліджень: вивчення загальної проблематики опозиції здійснювали переважно західні вчені. Основними працями у цій царині вважаються дослідження Р. Даля, Дж. Сарторі та Х. Лінца. На пострадянському просторі типи й моделі політичної опозиції досліджували О. Циганков, С. Поршаков, У. Кирієнко, С. Телешун та інші. За останнє десятиріччя створено певний науковий доробок з вивчення різних аспектів феномена опозиції. Проте при вивченні сутності опозиції, її ролі та місця в суспільстві без суттєвої уваги залишається питання про інституційний вимір політичної опозиції та її можливості існування при недемократичному режимі.

Мета і завдання дослідження: полягають у розкритті сутності політичної опозиції в країні з авторитарним режимом, виявлення проблем інституціоналізації політичної опозиції в Білорусії. Реалізація поставленої мети обумовлює вирішення наступних завдань:

- з’ясувати сутність поняття „політична опозиція”;

- порівняти політичну опозицію і умови її діяльності в демократичних та авторитарних режимах;

- виявити проблеми інституціоналізації опозиції у сучасній політичній системіБілорусії;

- з’ясувати можливість існування і розвитку опозиції в авторитарних режимах;

У теорії під опозицією в широкому сенсі розуміють політичні рухи, які відстоюють альтернативні щодо правлячої політичної сили ідейні й політичні принципи та моделі розвитку. Опозиція може існувати в інституціоналізованій формі, тобто як парламентський інститут зі своїм усталеним історично або визначеним у законодавчому порядку статусом і набором прав. Це стосується насамперед демократичних політичних систем. У недемократичних системах опозиція зазвичай не виступає як легітимний парламентський інститут, а формує в політичному полі суспільну контреліту та спонукає до розвитку громадські рухи [1].

Світовий досвід засвідчує, що надійним засобом усунення негативних явищ, які виникають під час організації та функціонування державної влади, є конструктивна опозиція, через діяльність якої відбувається взаємоузгодження різних інтересів та оптимізації функціонування політичної системи. Практична реалізація ідеї опозиції не тільки запобігає надмірній концентрації влади, а й забезпечує стабільність і сталість у діяльності державних інститутів, послуговує кращій їх організації та злагодженості, подоланню можливого протистояння та конфронтації всередині державного механізму. Така ситуація притаманна країнам з демократичною формою правління, тому що політична опозиція – один з головних елементів сучасних демократій [2]. Білорусія належить до країн з авторитарним режимом, тому виникає питання як відрізняється опозиція в демократичних і недемократичних режимах.

У демократичних суспільствах перш за все опозиція виступає як інститут політичної системи, який може критикувати рішення діючої влади, тобто передбачає можливість незгоди із рішеннями уряду та право на отримання статусу влади легальним шляхом [3]. Білоруська опозиція теж виступає з критикою дій влади, проте їхні виступи реально не висвічуються і не доносяться до відома громадян, так як ЗМІ в країні майже повністю підконтрольні владі, не дивлячись на включення трьох незалежних видань до державної мережі розповсюдження, решта незалежних видань не можуть скористатися цією схемою і навіть не можуть друкуватися в Білорусії. Так само, викликають стурбованість утрудненя, на які наражаються зарубіжні журналісти в отриманні акредитації та зарубіжні ЗМІ як, наприклад, супутниковий канал Бєлсат, у отриманні реєстрації від міністерства закордонних справ. Хоча у статті 5-тій Конституції Білорусії зазначається, що політичні партії і інші громадські організації мають право користуватись державними засобами масової інформації в порядку, передбаченому закон.[7]. Проте в дійсності дане положення не виконується, ЗМІ повністю підконтрольні Президенту. 8 лютого 2009 року в Білорусії набув чинності закон, що посилює вимоги як до журналістів, так і до власників засобів масової інформації. Журналісти змушені перевіряти відомості, які отримано у представників політичних партій та громадських організацій, адже відповідно до Закону журналіст несе відповідальність і за інформацію, яку передруковано з іншого джерела і використано із відповідного посилання. Засіб масової інформації тепер може бути закрито після двох попереджень з боку Міністерства інформації – незалежно від характеру порушень. Також Закон обмежує частку іноземного капіталу в білоруських мас-медіа (до 30 %), а також пропонує всім кореспондентам іноземних ЗМІ пройти акредитацію у МЗС. Крім того, інтернет-ЗМІ за новими правилами повинні пройти реєстрацію. Порядок цієї реєстрації буде визначатися постановами уряду. Тобто відбувається майже тотальна монополізація ЗМІ виконавчою владою; юридичне підпорядкування друкованих видань Держкомітетові по пресі; економічний тиск.

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Що ж до можливості опозиції прийти до влади, то тут виникає проблема, так як хоча інститут виборів формально існує в Білорусії, але представники не правлячої еліти не мають шансів здобути перемогу на них. Про це свідчать як вибори до Верховної Ради Білорусії, Бюро демократичних ініціатив ОБСЄ (БДІ ОБСЄ) зазначило серйозні недоліки на всіх стадіях виборчого процесу, від відсутності плюралістичної інформації для виборців до непрозорості під час підрахунку голосів, ці недоліки неминуче ставлять під сумнів представницький характер нинішнього парламенту, де жодному опозиційному кандидату не вдалося вибороти місце. Така ж ситуація стосується і виборів Президента, в ході яких було ув’язнено одного з головних претендентів на пост глави держави, представника опозиції – Олександра Козуліна[4].

Також для демократичних режимів характерна якщо не багатопартійність, то в будь-якому випадку альтернатива вибору[5]. У Білорусії партійна система знаходиться на шляху розвитку, але вже сьогодні більшість партій є провладними, тобто підтримують політику Президента, тоді як опозиційні партії не мають змоги вільної діяльності через низку законів, які можуть позбавити їх права реєстрації чи ув’язнити їх членів, якщо їх діяльність не подобається владним структурам. Тобто опозиційні партії або не можуть відкрито вести агітаційну пропаганду, або ж опозиційні партії є підставними, створені штучно владою для видимості альтернативи вибору.

Для демократій характерним є дотримання політичних свобод, тоді як у Білорусії мають місце присікання та залякування опозиційних активістів, зокрема, молодіжних, ці явища продовжуються через різні засоби, як, наприклад, незаконні обшуки приватних будинків, незаконне вилучення обладнання, жорстокість міліції під час демонстрацій і примушення до проходження військової служби, не дивлячись на висновки про непридатність для служби. Крім того, цілий ряд політичних активістів знаходяться під домашнім арештом, а кримінальні справи тих політичних в’язнів, яких було випущено на свободу, не закриті, в результаті чого вони наражаються на обмеження у здійсненні деяких прав, включаючи право балатуватися на виборах[6]. Незважаючи на те що стаття 35-та Конституції передбачає свободу зібрань, мітингів, вуличної ходи, демомонстрацій і пікетів. Коли опозиція влаштувала мітинг після виборів Президента 2006 року, її лідерів і демонстрантів було ув’язнено[7]. Офіційна кількість затриманих у перебігу розгону демонстрацій опозиції, що протестувала проти сфальсифікованих результатів президентських виборів у Білорусії, за результатами яких Олександра Лукашенка обрано на третій президентський термін. Понад 500 осіб затримано, під адміністративний арешт на 10 діб підпали 228 осіб, 112 осіб підпали під адміністративний арешт на 15 діб, у Мінську затримано 21 іноземного громадянина за участь у “несанкціонованих акціях” опозиції, зокрема сімох громадян України, шістьох – Польщі, чотирьох – Росії, двох – Грузії, одного – Литви, одного – Канади. 14 із них піддано адміністративному арешту від трьох до 15 діб. У Білорусії постійно тривають судові політичні розправи над представниками опозиції. Президент започаткував чистку адміністративної машини. Досі вона мала т.зв. м’які форми. За “хабарництво” на лаві підсудних опинилися колишній прем’єр-міністр Михайло Чигир (очолював уряд республіки у 1994-96 рр.), колишній міністр сільського господарства Василь Леонов та двічі герой соцпраці Василь Старовойтов, котрі наважилися виступити проти існуючого режиму. У вимушеній еміґрації перебуває колишній лідер Білоруського народного фронту З. Пазняк та екс-голова парламенту С.Шарецький. А ряд високопосадових осіб просто зникли. Серед них – екс-голова Національного банку Тамара Віннікова, колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко, голова Центрвиборчкому Гончар

Демократичний режим передбачає свободу вільних об’єднань, створення громадських організацій, політичних партій. Ситуація щодо цього  Білорусії також викликає стурбованість: навіть якщо політичний опозиційний рух «За свободу!» було остаточно зареєстровано в грудні 2008р., інші опозиційні організації та організації з захисту прав людини продовжують наражатися на перешкоди в отриманні реєстрації у міністерстві юстиції; останній приклад: організації з захисту прав людини «Наша вясна» та її членам загрожує згідно зі ст. 193,1 Кримінального кодексу переслідування через членство в незареєстрованій організації.

У демократичних режимах функції опозиції у вищому законодавчому органі передбачають: законотворчу, функцію контролю та рекрутування[8]. Білоруська опозиція взагалі не представлена у парламенті країни.

З вищезазначеного можна зробити висновок що різні політичні режими створють відмінні умови функціонування для опозиції, яка в свою чергу теж відрізняється між собою. Тобто опозиція у Білорусії не має атрибутів інституту, що притаманні для демократичних суспільств. Тому постає питання чи існує у Білорусії опозиція як інститут?

Виникнення та функціонування інституту опозиції можливе лише за умов забезпечення права громадян на протест, де опозиція виступає однією з його форм [9]. Якщо суспільство визнає право кожного громадянина на протест, забезпечує це право свободою слова, політичних дій тощо, то тоді виникає можливість для створення й певного інституту демократичної політичної системи — опозиції. Опозиція як політичний інститут є специфічним проявом опозиційності в політичних відносинах [10]. Опозиційність – форма суспільного протесту. Саме опозиційність є притаманною для Білорусії, на користь цього свідчать наступна аргументація. Що стосується мети діяльності, то опозиція як політичний інститут прагне прийти до влади в державі шляхом контролю, організованої критики чинної влади та пропонуванню альтернативних методів вирішення тих чи інших питань. В той час як мета опозиції як форми суспільного протесту переважно зводиться до опротестування певного рішення чи стану, що ми і бачимо в діяльності білоруських опозиціонерів по влаштуванню мітингів для протесту проти результатів виборів, хоч жоден опозиційний кандидат не набрав би навіть за прозорих виборів належної кількості голосів для перемоги, що зумовлене специфікою білоруського електорату, який забезпечує достатню підтримку своєму нинішньому президенту.

Аналізуючи функції та завдання опозиції як політичного інституту і форми суспільного протесту, слід зазначити, що ці дві її форми мають і різний часовий вимір: якщо завданням опозиції як політичного інституту є постійний контроль над владою, то опозиція як форма суспільного протесту має переважно тимчасовий характер — задовольнивши свої вимоги, вона згасає, пік діяльності білоруської опозиції припадає на вибори, чи то президентські, чи парламентські. Крім того, опозиція в її різних аспектах потребує й різного правового забезпечення. Так, для опозиції як форми суспільного протесту достатнім є визнання на рівні конституції права кожного громадянина на протест, забезпечення цього права свободою слова, дій в межах закону тощо[11].

Для становлення ж опозиції як політичного інституту окрім вище зазначених гарантій необхідним є прийняття відповідного закону про політичну опозицію, де б визначались її права, обов’язки, повноваження, якого в Білорусії нажаль немає. Тому для утворення інституту опозиції в країні має пройти її інституалізація на законодавчому рівні. Головним чинником інституалізації опозиції є демократична політична система, а особливості інституту опозиції визначаються перш за все характером політичного режиму, формами державного правління, партійною та виборчою системами, структурою вищого законодавчого органу та політичною культурою суспільства [12]. Більш того, опозиція визначається невід’ємним елементом політичного процесу. Але на практиці теоретичні положення не завжди реалізуються у повному обсязі. Серед багатьох причин, що обумовлюють розбіжність теорії і практики слід визначити, насамперед, такі: 1) нерозуміння як з боку влади, так і з боку опозиції дії її призначення; 2) правова неврегульованість статусу опозиції, її прав та гарантій діяльності, що не дає змоги окреслити певним чином межі діяльності; 3) недостатній загальний рівень політичної культури, обумовлений особливостями культурно-історичного розвитку [13].

Важливу роль у процесі становлення інституту політичної опозиції в Білорусії відіграють: 1) відсутність консенсусу в політиці; зокрема і непорозуміння між самою опозицією, 2) слабкість опозиційного лідерства, нинішні опозиційні лідери є досить слабкими, не мають підтримки населення; 3) недостатній кадровий потенціал професійних чиновників вищого рангу; 4) невизначеність суб’єктів опозиції; 5) відсутність законодавчого регулювання опозиційної діяльності; 6) низький рівень демократичної політичної культури суспільства.

Наявність політичної опозиції свідчить про існування соціального конфлікту та намагання реалізувати певний суспільний інтерес. Але для оптимізації відносин між владою та опозицією необхідно: Верховній Раді Білорусії внести зміни до Конституції країни, ухвалити зміни та доповнення до чинного Регламенту Верховної Ради, якими визначити статус парламентської опозиції та її права. Надати опозиції статус легітимної та надати їй основних правових та політичних прав. Але це стане можливим тільки за лібералізації та послаблення авторитарного режиму Лукашенка, що спричинить поступ трансформаційних процесів в бік переходу до демократії. Поки що ж ми бачимо зовсім іншу ситуацію в білоруській державі: відсутність інститту опозиції, її представництво у вигляді суспільного протесту, слабкість опозиційних структур та їх лідерів, низька підтримка населенням демократичних перетворень, що обумовлено низьким рівнем політичної культури, який можна охарактеризувати як патріархально-підданський, що є безумовно спадком Радянського Союзу. Відсутність правових норм функціонування опозиції та її повна не представленість у гілках влади, що обмежує її основні функції контролю за діями влади. І на сам кінець, неможливість діяльності опозиції, через перешкоди влади, як на законодавчому рівні, так і на рівні суспільства – наприклад на рівні ЗМІ, які висвітлюють у негативному ракурсі опозиціонерів, стимулюючи поширення їхнього несприйняття білоруським суспільством, що виливається у відсутність електоральної підтримки на виборах.

Для того щоб стати повноцінним учасником політичної системи, перерости стадію політичного протесту і утвердитись як інститут політична опозиція Білорусії поки що не має можливостей. Тільки за умов повалення авторитаризму, початку переходу до демократичного режиму та в кінцевому випадку його консолідації – закріпить процес інституалізації політичної опозиції. На сьогодні у Білорусії прослідковуються тенденції у зворотньому напрямку – посиленні авторитаризму О. Лукашенка.

Список використаної літератури:

1. Ionescu G., de Madariage I. Opposition: Past and Present of a Political Institution [Text] / G. Ionescu Harmondsworth, Uk: Penguine Books, 1972.
2. Helms L. Politische Opposition. Theorie und Praxis in westlichen Regierundsystemen [Text] / L. Helms // Opladen. – 2001. – P.69-81.
3. Майєрс С. Демокpатія – це дискусія: Гpомад. заангажованість у стаpих і нових демокpатіях [Текст]: Посібник / Ред. С. Майєpс. – Hью-Йорк-Лондон, 1997
4. Верховна Рада України: парадигми і парадокси [Текст] //Ексклюзив «Української перспективи».- К., 1995. – Bип.1.
5. The rise of competitive authoritarianism [Text] / S. Levitsky, L. Way // Journal of Democracy. – 2002. – Vol. 13. – P. 51-65.
6. Алмонд Г. Сравнительная политология сегодня: мировой обзор [Текст]: учеб. пособие/ Г.Алмонд, Дж.Пауэлл, К.Стром, Р.Далтон. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 537 с.
7. Конституция республики Беларусь 1994 года (с изменениями и дополнениями, принятыми на республиканских референдумах 24 ноября 1996 г.* и 17 октября 2004 г.)/
8. Розенфельд Ю., Осипова Н. Опозиція в демократичному суспільстві [Текст] / Ю. Розенфельд // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. – К.: Навч.-метод. каб. вищ. освіти М-ва освіти України, 1996. – С. 178 – 181.
9. Джин Л. Коэн, Эндрю Арато. Гражданское общество и политическая теория [Текст]: Пер. с англ. / Общ. ред. И. И. Мюрберг. — М.: Издательство „Весь мир”, 2003. — 784с.
10. Постригань Г. Опозиція та опозиційність в теоретичних співставленнях [Текст] / Г. Постригань // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. Матеріали науково-практичної конференції / Відп. ред. І. М. Варзар. — К., 1996. — С. 172 – 177.
11. Ткаченко Т. Опозиція як політичний інститут [Текст] / Т. Ткаченко // Науковий вісник Ужгородського університету. – 2006. – Випуск 4. – С. 100–112.
12. Paleski K. Opozycja polityczna – proba typologii [Tekst] / K. Paleski // Opozycia w systemach demokratycznych i niedemokratycznych. – Inst. Nauk spol. Academii Pedagogicznej im. KEN: Krakow, 2001. – 546 s.
13. Schedler A. Electoral Authoritarianism. the Dynamics of Unfree Competition [Text] / A. Schedler. – Boulder/London: Lynne Rienner Publishers, 2006. – 342 p.

Науковий керівник:

Лебедюк Віталій Миколайович

Викладач кафедри політології

Факультет політико-інформаційного менеджменту

Інші записи:

Катерина Чуприна Студентські публікації, Факультету політико-інформаційного менеджменту