Автор статті:

Полковський Валерій

Передмову до книги студентки Острозької академії написав Ігор Павлюк, викладач одного з курсів спеціальності ”Літературна творчість”. Автор передмови підмічає органічне язичесько-християнське поєднання витоків її поезії, глибоку закоріненість в рідну землю, глобальну рвійність та незнищенність духу, ”амазонськість” натури та вміле володіння технікою віршування.

            Поезія  О. Пухонської – геометрично вивірена та розрахована. Вже у першому вірші ”Стогне вітер століть, наче кров …” імпульсивно б’ється ритм справжньої поезії, який читач відчуває майже фізично:

 

                                    Плачуть ангели ті, що у пазухах світ носили,

                                    Не діждавшись ні раю,

                                    Ні воскресу,

                                    Ні журби   (с. 13)

           

В її віршах (без перебільшення!) звучить генна пам’ять нації, розшифровується її генний код. Оксанин світ – це світ незайманої природи, де все можливо (неземна закоханість, космічна відданість, безсмертність вітру та синів). Авторка не боїться експериментального пошуку, сміливо змінивши популярний іменник на прислівник:

 

                        Вечірнє небо висить на яблуні ….

                        Так батьківщинно отут мені  (с. 18)

 

Поезія її не по-юнацьки доросла і максималістська, всотуючи різку непередбачуваність долі/фатуму:

 

                        То буває таке – коли друзі стають ворогами

                        Наче лезо до горла – така тобі кожна мить  (с. 20)

 

Вірш зависає запитанням: ”A чи можна було по-іншому? А чи потрібно було ось-так?”

Прислівники, здається, у неї відіграють специфічно-неологічну роль:

 

                        Нервом відчую даль,

                        Козацько мені до болю …   (с. 21)

 

Не кожен може черпати наснагу в простоті існування, коли ця простота аж ніяк не примітивізм і проминальність. Чи вміємо ми ”yчитися жити”?  (с. 22).

Космічність її поезії приземлено реальна, це не химера чи фантазія/фантом:

 

                        Цілує вітер космос, як волосся,

                        Як струни пісню справжню і живу …  (с. 23)

 

Поезія  О. Пухонської легко запам’ятовується, створюючи при цьому миттєвий образ:

 

                        Хай людство хворіє на себе комфортно й модно,

                        А я лікуватиму душу дощем простим    (с. 25)

 

Непередбачуване поєднання слів не звучить претензійно або амбіційно:

 

                        Розбираюсь в собі … і дощем зашиваю рани …

                        Обриваються струни,

                        Гітарно мовчить ріка   …   (с. 26)

 

Ахматовсько-цвєтаєвським відлунням западають в душу рядки ”Церковним дзвоном плакала душа” (с. 29). Дивовижна українськість її поезії одночасно зачаровує і вражає, в час гіркої смути і руїни закликає ”по-запорозьки” зібратися і не відступати, йти вперед і перемагати.

Mолода особа підмічає і виводить унікально свою вічну формулу любові:

 

                        Завтра люди нові …, світи,

                        Другий космос, і другий … друга …

                        Я –не я, ми … і ти – не ти,

                        Тільки та ж віковічна туга.

                        Нам болить полинова кров 

                        Недопитим теплом і чаєм …

                        А буває таки любов,

                        Хай на мить, але все ж буває   (с. 30)

 

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Пропущений через серце заряд любові-поезії розродиться неперевершеними рядками, увібравши в одинному випадку досвід багатьох, хто любив і був любимим. Оксанина поезія наповнена філософськими роздумами та узагальненнями:

 

            Стане час поміж нами, мов довге терпке причастя …

            Ми ж солоні, як море …

            Як море, без берегів …    (с. 32)

 

Жонглювання частинномовністю (зміною частин мови) створює неповторний колорит і відчуття:

 

                        Kосмосом нам неосяжнітимуть літа  …   (с. 34)

 

Спроектоване материнство вбивчо невідворотнє, і, на жаль, сумне:

 

                        A знаєш, сумно, що колись так віддано

                        Моїми будуть не твої сини  …   (с. 35)

 

Неологічна дієслівність звучить природньо і ритмічно:

 

                        Відосінніли ми   …

 

                        Відостанніли ми  …

 

                        Відкрилатіли ми   …   (с. 38)

 

Іноді її поезія наповнена відвертою сексуальністю:

 

                        Вкравши в долі останню

                                    оргазмно-екстазну мить   (с. 45)

 

Сучасна українська поезія позбавляється псевдоцнотливості, вона тільки виграє від оголеності та відкритості почуттів та бажань:

 

                        Зір павутинні вени

                        Струнами стануть ночі  …

                        Знаєш, а не даремно 

                        Ти мене хочеш  …   (с. 47)

 

Хто з останніх українських поетів так відверто-вміло писав? Насолоджуйтесь:

 

                        В келихах трохи винно,

                        Місяць – крилатий вершник  …

                        Солод терпких конвульсій

                        Паралізує небо  …   (с. 47)

 

А хіба вам забудуться ці рядки:

 

                        Стогне стервозно тиша,

                        Наче свята повія  …   (с. 47)

 

Навіть Оксанині ”Бонапертовентури” (с. 53) вписуються в контекст віршу природньо і ґрунтовно.

Деякі її рядки звучать по-сосюринськи завзято і оптимістично, без зайвого пафосу та надривності:

 

                        Toді ще ніч була така прозора,

                        Незаймана,

                        Неспівано-свята …  (с. 56)

 

Оксана не зловживає модними тепер жаргонізмами, але іноді вони незамінні:

 

                        І воскреснути болем …

                        І мертво ловити ”кайф”   (с. 61)

 

Знову ж рідко хто вміє так вдало оперувати прислівниками:

 

                        I голубино спокій відструнів

                        У душу ойорданено далеку   (с. 68)

 

                        Листопадово струни впадуть у пожовклі трави  …

(с. 93)

 

            Дніпро, сива Русь, Перун з Дажбогом вплітаються в її поезію щиро і без натуги, так ніби завжди там перебували.

            Полинність відтворюється в поезії в різних частинах мови (полин, полиново, полиновий тощо).

            Прикметник гострий  звучить набатно і неповторно:

 

                        Гострі, гострі, як бритва, останні чиїсь слова,

                        Що поріжуть струну,

                        А чи серце поріжуть.

                        Вище

Піднімається вічно-нестримна , космічна сумна трава

                                                                                                                        (с. 95)

 

            Образність досягається гострими порівняннями:

 

                                    Ніжність, гостра, як бритва,

                                    Душу мені поріже  (с. 47)

           

            Згадується Телігине ”Тобі подарую зброю – цілунок гострий, як ніж”.

            Важко позмагатися в риториці з Ігорем Павлюком, який пише: ”Це передмова до книжки молодої, сильно красивої ”закосичено-ставної української дівки” Оксани Пухонської “Крізь вени Всесвіту”…” (с. 3). Прочитайте книгу юної Клеопатри української поезії.

            Заокруглюючись, робимо короткий висновок: Надзвичайно потужна книга юного обдарування.

 

                                                                                    ВАЛЕРІЙ ПОЛКОВСЬКИЙ

                                                                                    м. Сейнт-Альберт, Канада

 

                       

 

                       

 

                       

 

 

           

           

                                   

           

                                               

           

Інші записи:

Полковський Валерій Факультет романо-германських мов