Абу’Алі Міскавайг та Абу Хайан ат-Таухіді. «Верблюди, які тікають, і собаки, які їх переймають» (Передмова, переклад з арабської та коментарі Михайла Якубовича).

fig_5_1_a_world_map_from_of_katib_celebis_tuhfat_al_kibar

Джерело: «Всесвіт», Νο. 9-10, 2009

Постать Абу’Алі Міскавайга, видатного арабського мислителя Х—ХІ століть, навряд чи буде незнайомою для багатьох вітчизняних інтелектуалів, зокрема тих, хто цікавиться історією Київської Русі. Справді, величезний історико-географічний компендіум «Досвіди народів» (Таджаріб аль-Умам), створений свого часу Міскавайгом, містить надзвичайно цінні відомості про життя давніх слов’ян — наприклад, детальний опис походу русів на прикаспійські землі, історичний факт, подробиці якого ще й досі є предметом численних дискусій. Проте історична наука була лише одним із аспектів багатоманітної творчості Міскавайга; саме тому не менш важливими є його філософські праці, присвячені, головним чином, проблемі людини.


Ми традиційно звикли до уявлення про те, що середньовічна література — як східна, так і західна — формулювала ідею людського в надто формальному контексті. Мова йшла про персону, особу, індивіда, але не глибинно індивідуальну особистість, оспівану добою Ренесансу та новочасними екзистенціалістами, а згодом і багатьма іншими філософськими школами ХХ і вже ХХІ століть. Не можна оминути увагою того, що Середньовіччя загалом продукувало дещо інші світоглядні пріоритети, ніж гіпердинамічна сучасність, що стосується й антропології, вчення про людину; але настільки ж недоцільним буде ігнорувати гуманістичну складову середньовічної культури, розчиняючи її у невизначених термінах на позначення Середніх віків — «теоцентризм», «номократизм» та ін. Тим більше, коли мова йде про східну культуру, де існує зовсім інша логіка утворення смислу поняття людське, яка зберігає своє значення й досі. Не прив’язуючи думок мислителя до конкретних історичних подій, можна лише стверджувати, що існують філософські системи, які слугують виразом цих факторів, встановлюють певні ідеальні площини, задають ціннісні орієнтири та, нарешті, розгортають свою думку в категоріях змінної сучасності, не відмовляючись від данності, але, водночас, зберігаючи прихильність ідеальності. Чи не є таким гуманізм, до витоків якого сучасний франко-арабський мислитель Мухаммад Аркун відносить і Абу ’Алі Міскавайга? Правдивість таких суджень може з’ясувати як історія, так і сама постать.

Що ж було характерним для мусульманської цивілізації часів Міскавайга?

«Золотий вік» ісламської культури був, у певному аспекті, наслідком своєрідного глобалізму. У VIII й ІХ століттях на величезній території Арабського Халіфату відбувалися значні культурні перетворення, активно тривало змішування культур, формувався етнорелігійний синкретизм і, зрештою, іслам та «арабськість» перестали бути тотожними поняттями. Утім, чи не це промовлялося ще в Корані устами неписьменного араба Мухаммада: «О, люди! Воістину, я — Посланець Божий до вас усіх!» (Коран, 7:158)? Отож, значну роль почав відігравати спадок попередніх цивілізаційних утворень, що, зауважимо, культивувалося й багатьма представниками правлячої еліти. Особливу роль за часів аббасидських халіфів (які правили від 750 року) відігравала династія Бувайгідів (932—1055 рр.). Члени цієї родини обіймали посади міністрів (вузара’) та головних правителів (амір аль-умара’), зосереджуючи у своїх руках значну політичну владу. Величезні статки Бувайгідів дозволяли їм маніпулювати навіть халіфами, влада яких часто ставала номінальною. Родоначальник династії, Бувайг, вважався нащадком давніх перських царів. Зрозуміло, що Бувайгіди прихильно ставилися як до усього перського, так і належного до інших культур.

У світоглядному контексті змішування народів, перетин різних культур та релігій розширювали соціокультурний обрій ісламського світу. Саме цей факт був однією з причин створення універсальних філософських систем, спрямованих на вдосконалення людства як такого, незалежно від віросповідання чи національної належності. Якщо традиціоналісти, апологети доктринального ісламу, часто виступали за очищення мусульманської свідомості від «чужинських» елементів, то представники філософської думки, орієнтованої на спадок античності та еллінізму, у своїх етичних поглядах намагалися максимально узагальнити ісламський світогляд, віднайти такі паралелі у релігійних та філософських ученнях, які говорили би про вічні, притаманні для кожної людини цінності; зрештою, говорили би про людське та людськість взагалі. Особливе значення цей соціокультурний стан мав для розвитку етичних поглядів, спрямованих на вирішення не лише завдань чистого розуму, а й нагальних актуальних проблем, що хвилювали середньовічне суспільство.

Більше того, представники фальсафи (так називався східний арістотелізм і неоплатонізм) у цей період звертаються не лише до філософського спадку еллінів, а й до вчень персів та індійців. З’являється ідея «вічної мудрості» — аль-хікма аль-халіда, яка у різні часи була притаманна різним народам. Одним із найвидатніших апологетів цього вчення і стає Абу’Алі Ахмад бін Мухаммад бін Йа’куб Міскавайг, «Третій вчитель» мусульманського світу («першим вчителем» називали Арістотеля, а «другим» — Абу Насра аль-Фарабі (873—950 рр.)). Цей видатний мислитель також часто згадується під ім’ям ібн Міскавайг («син Міскавайга»), хоча сучасні дослідники віддають перевагу імені Міскавайг як власному (походить від міск — «мускус», надзвичайно поцінований у ісламському світі аромат).

Перс за походженням, Абу ’Алі народився 932 року в перському місті Рай (Рей), значному культурному та релігійному центрі. Засвоївши змолоду традиційні для того часу релігійні й філософські науки, мислитель опинився на службі у вже згаданих Бувайгідів, які мали величезну для тих часів бібліотеку. Міскавайг стає хранителем цієї скарбниці, за що навіть отримує почесний титул аль-Хазін («Скарбник»). Високе соціальне становище дозволило мислителю не лише перебувати у найвищих, елітарних колах тогочасної культури, а й ознайомитись із великою кількістю перекладених арабською мовою філософських та наукових праць. На посаді хранителя бібліотеки Міскавайг пробув майже все своє довге життя. Вважається, що він помер та був похований у місті Ісфаган 1031 року. Серед учителів Міскавайга був історик Абу Бакр Ахмад ібн Каміл аль-Каді (пом. 960 р.), а також коментатор праць Арістотеля, ібн аль-Хаммар. Бувайгідські візіри, яким служив Міскавайг, також належали до кола найосвіченіших осіб, зокрема літераторів (таким були, наприклад, ібн аль-’Амід та його син ’Абд аль-Фаз). У одній зі своїх праць мислитель описує сина ібн аль-’Аміда як людину із надзвичайною любов’ю до вченості. Коли у 965 році будинок візіра грабували, Міскавайг зміг врятувати лише книжки. ’Абд аль-Фаз, дізнавшись про цей факт, піклувався лише про долю бібліотеки. Міскавайг був знайомий із аль-’Аміррі, послідовником «філософа арабів» аль-Кінді (бл. 800 — після 863 рр.), літератором Абу Хайаном ат-Таухіді (пом. 1023), а також багатьма іншими видатними мислителями того часу.

Головним предметом зацікавлень Міскавайга була етика та історія. «Третій вчитель» глибоко занурюється у моральну філософію античності та еллінізму. Проте це не означає, що його філософська думка є продовженням чи простим запозиченням античних теорій; її мета, завдання, парадигмальний зміст та окремі концепції мають оригінальний і самостійний характер, адже переосмислені у новому, східному культурному контексті.

Важливе значення для філософського дискурсу Міскавайга мала традиція адабу. Загалом це слово слугує виразом ідеї певного звичаю, сповідування прийнятих у суспільстві норм, виховання та освіченості. Але у своєму історичному сенсі адаб позначає літературу, зокрема «світську» (дунйаві) та художню — повчальну, романтичну, інколи гомілетичну та ін. Як відзначав ще німецький сходознавець Адам Мец, у ІХ столітті з адабу вийшли «світські науки», в тому числі й філософія. Справді, виникає традиція «популярного філософствування», адже сама фальсафа стає обов’язковим компонентом освіти. На перший план виходять етичні та соціально-етичні тексти, перекази з минулого, життєписи давніх правителів. Свого часу ще єврейський мислитель Саадія Гаон (882 — 942 рр.) відзначав, що історичні книги кожного народу складаються з трьох елементів: наказів та заборон, прикладів покори й непокори, а також життєписів тих, хто був доброчесним та хто не був. Таку ж думку висловлював і Абу Наср аль-Фарабі, вважаючи, що вивчення життєвих шляхів праведних та негідних царів є важливою складовою «науки про місто», своєрідної політології Середньовіччя. Натомість Міскавайг, поєднавши у своїх працях, за висловом дослідника Л. Гудмана, «філософію та історію», осмислював людське й історичне саме у контексті адабу, віддаючи перевагу популярному, навіть повчальному стилю викладу часто складних для розуміння загалу філософських проблем. Але такий вид трансляції знання не є випадковим; оскільки Міскавайг вважав, що людина стає людиною лише тоді, коли живе суспільним життям, його орієнтація на широкі верстви населення відповідала цьому важливому гуманістичному принципу.

На жаль, до наших часів дійшло не так уже й багато праць Міскавайга. Серед приблизно десяти текстів різного обсягу зберігся й унікальний документ, фактично написаний двома авторами. Мова йде про аль-Гауваміль уа ш-Шауваміль («Верблюди, які тікають, і собаки, які їх переймають»), працю із символічною назвою, фрагменти якої вперше презентуються українському читачеві.

У добу Середньовіччя «співавторство» було рідкісним явищем. Більш популярною була співпраця у вигляді коментування чийогось тексту, диспуту чи листування. Певною мірою аль-Гауваміль уа ш-Шауваміль належать до останнього виду праць, адже Абу ’Алі Міскавайг відповідав на розлогі запитання видатного літератора свого часу, Абу Хайана ат-Таухіді (бл. 922—1023 рр.), автора запитань, аль-Гауваміль, попередньо викладених окремою працею. Сам Абу Хайан був надзвичайно ерудованою особою та автором багатьох літературних шедеврів. Обертаючись у визначних культурних колах свого часу, ат-Таухіді увібрав у своїх працях найактуальніші філософські та релігійні дискусії тих часів; не прагнучи до створення власної філософської «системи», Абу Хайан активно цитував своїх учителів (одна з його праць так і називається — Мукаббасат, тобто «Запозичення»). «Верблюди-запитання» ат-Таухіді перебували у сум’ятті, а «відповіді-собаки» Міскавайга відновлювали втрачений лад. Можливо, саме тому за ат-Таухіді ствердився настільки специфічній титул — «філософ, який запитує». Проте коло питань, які з певних причин цікавили ат-Таухіді, не можна звести до конкретної науки чи галузі знань — мова йде і про філософську логіку, і природознавство, і психологію, і суспільні відносини. Та найбільший інтерес автори виявляли саме до етики (’ільм аль-ахляк), тобто, у широкому сенсі, кола усіх проблем адабу. Очевидно, багато ідей, висловлених двома авторами, не втратили своєї актуальності й у наш час; вони допомагають не лише осягнути іншу культуру «зсередини», а й розширити уявлення про людське, навіть занадто людське, притаманне всім народам, у всі, зрозуміло, часи. Адже саме ат-Таухіді, услід за своїм вчителем, Абу Сулайманом Логіком (пом. бл. 1000 р.), повторює, що «людина є проблемою для самої себе». Чи не про це говорить і сучасна філософська антропологія? Утім, зауважимо, кожна із думок, висловлена мислителями, залишається лише поглядом. І навіть кілька невеликих фрагментів аль-Гауваміль уа ш-Шауваміль залишаються й будуть залишатись лише одним із поглядів; поглядів, надто критичних для свого часу, але, разом із тим, надто філантропічних. Проте чи може людинолюбство мати межу, зберігаючи при цьому свою гуманістичну сутність?

Будь-який переклад, а, особливо, філософського (або й «навколофілософського») тексту, є неповним без кількох зауваг. На жаль, українське перекладознавство досі не має сталого «шаблону» для перекладу багатьох філософських понять, а, особливо, тезаурусу середньовічної філософії, спадщина якої у перекладах українською — велика рідкість. Стиль тексту Міскавайга й ат-Таухіді, утім, не позначений жорсткими категоріями; проте це не позбавляє перекладача відповідальності за збереження автохтонного смислу основних понять. Оскільки у тексті йдеться про людське, то, певно, черговий відповідник краще відшукувати у самих собі, своєму досвіді. Чи не змінить це смислових акцентів оригіналу, адже ми є людьми іншого часу і, що найголовніше, іншої культури? «Глобальні» зміни смислу були би проявом надмірної ангажованості; текст адаптується до нашого досвіду (передусім, «герменевтичного»), але, за жодних обставин, не підміняється самим досвідом. Чи не цьому вчить нас Міскавайг..?

***

Ім’ям Бога Милостивого, Милосердного!

І. [Самолюбство — вид брехні]1

Запитання. Чому розумна людина може бути самолюбивою? Адже знання вимагає протилежного, тобто смирення, лагідності, самоприниження та нехтування собою через слабкість?

Відповідь. Сказав Абу ’Алі Міскавайг, нехай буде милостивий до нього Бог:

Якщо мова йде про того, хто справді гідний називатися знаючим, то самолюбство йому не притаманне. Така людина не страждає від цієї вади. Як же вона може страждати від неї, якщо знає її причину: самолюбство — хвороба, яка з’являється від самообману?

Це так, адже сутністю самолюбства є думка людини про чесноти, які насправді для неї не характерні. Вона помилково приписує їх собі, а далі починає відчувати їх і, нарешті, переконується у їхній правдивості. Образ, який складається у цієї людини, схожий на образ, притаманний тому, хто бачить на війні хороброго чоловіка і вважає його героєм. Ось той виявляє свою чесноту — хоробрість, відбиваючи напад та знищуючи супротивника. А сам же спостерігач, коли він перебуває наодинці, одразу відступає назад і втікає від битви — чим подалі. Разом із цим він приписує таку хоробрість і собі, будучи у таких думках про себе неправдивим. Але згодом у нього складається переконання про їхню правдивість, і це — одна із найдивовижніших та найбрехливіших душевних вад. Адже брехня тут є подвійною: людина бреше інший, щоб переконати її та ввести в оману, а також вводить в оману цією брехнею і себе! Вона сама переконує себе в цьому, стаючи самолюбивою та гордою. Складеність цієї брехні призводить до того, що вона стає гіршою та ганебнішою від звичайної брехні.

——

[1] Нумерація, назви розділів, а також слова «запитання» і «відповідь» додані перекладачем з метою логічного ромежування частин тексту.

Якщо доброчесній та наділеній знанням людині не притаманна вада звичайної брехливості, адже вона знає про її мерзенність — особливо тоді, коли її не потребує, — то подвійна вада самолюбства є ще глибшою. Ось тому я говорю: розумна людина не вихваляє себе. Саме так і вирішується ця проблема.

ІІ. [Правда й омана у снах]

Запитання. Чому деякі сни — правдиві, а деякі — ні? А чому одразу всі сни не є правдивими чи брехливими? Які ознаки дозволяють віддати перевагу тому чи іншому? Можливо, в цьому є таємниця, яка розкриється через дослідження.

Відповідь. Сказав Абу ’Алі Міскавайг, нехай буде милостивий до нього Бог:

Уже стверджено й доведено філософськими пошуками, що душі не притаманний час і що її вчинки ніяк не залежать від часу. Вона не потребує його, адже час іде слідом за рухом, а рух — особливість фізичної природи. І якщо це так, то в душі присутні всі речі, незалежно від того, є вони минулими чи майбутніми. Вона бачить їх одним і тим самим оком. Сон — це відмова душі від деяких засобів, які у цей час відпочивають. Під такими засобами я маю на увазі відчуття. Отож, коли душа відмовляється від цих засобів, то в неї залишаються інші — самісні дії, які характеризуються іншим видом руху, а цей рух і називається сновидінням та душевною подорожжю. Такий самісний рух залежить від двох станів — Божественного, сутність якого полягає в баченні душею вищих обріїв, а також фізичного, який є баченням нижніх обріїв.

Коли людина не спить, то душа своїми очима може бачити щось або ясно, або приховано. Це залежить від сили зору, а саме його гостроти чи слабкості, відстані, на якій перебуває сама річ, а також прозорості того, що перебуває між людиною й тією річчю, його товщини й густини. Зважаючи на такі умови не всі бачать однаково. Наприклад, хтось може дивитися за однієї із цих обставин на живу істоту, а вона буде вважатися йому каменем або звіром, тоді як насправді це буде людина; буде думати, що це — Зайд, а насправді це ’Амр. І коли зникнуть перепони й перешкоди, то можна буде бачити досконалим поглядом.

Саме таким є стан душі, коли вона спить, тобто не використовує засоби відчуття. Вона бачить речі, які можна бачити завдяки першому образу (ар-расм аль-ауваль) — я маю на увазі найвищий рід, який охоплює найзагальніші речі1. Після цього картинки стають усе чистішими для неї, поки, нарешті, вона не побачить їх відкритими та ясними. Існує згода в тому, що побачений нею образ предмета потребує тлумачення й пояснення, але якщо вона побачила щось незатьмарено ф відкрито, то ця річ не вимагає коментаря. Отож, саме те, що побачене людиною уві сні, буде згодом побачено нею в реальності.

——

[1] Міскавайг — передусім, як філософ — апелює до неоплатоністичних поглядів, де сновидіння фактично розглядалися як одкровення активного розуму.

Таким є різновид снів, який залежить від швидкого і благородного погляду, що сходить із найвищих обріїв. Через нього стають можливими застереження та правдиві сни, а вони — частина пророцтва.

Щодо іншого різновиду снів, того, який залежить від низького погляду, що сходить із найнижчих обріїв, то він перебирає речі, які складаються зі збережених життєвих картинок. Сюди належить усе побачене та почуте, але немає у цих речах ладу. Немає тут і застереження про щось. Іноді такі картинки складені, наче гра, так, як вчиняє легковажна людина, або гравець, який не має у своєму прагненні певної мети, просто захопився грою. У речах, які пов’язані з цим сном, немає користі. Такі сни не витлумачуються й називаються «уривчастими» (адгас).

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

IІІ. [Добрі та погані друзі]

Запитання. Що людина отримує від свого приятеля, а саме від його добра та зла? Як це можливо, що погана людина впливає на хорошу швидше, ніж хороша на погану? Яку користь душа має у дружбі?

Відповідь. Сказав Абу ’Алі Міскавайг, нехай буде милостивий до нього Бог:

Один приятель впливає на іншого через наслідування та уподібнення, наче дві сусідні природні речі, які обов’язково впливають одна на одну. Таким же самим є й стан душі. Природа схожа на душу; адже вона подібна до відтінку душі. Річ, яка за природою є сильнішою, неодмінно перетворює на себе речі слабші та уподібнює їх своїй самості. Ти можеш спостерігати це у відношеннях теплого й холодного, вологого й сухого. Унаслідок впливу сусідніх речей виникають тілесні захворювання, і через ту ж саму причину стає можливим зцілення ліками.

Оскільки наша матеріальна1 душа є злою за природою, а доброю — за обов’язком та навчанням, то нам, усім людям, потрібно докладати зусиль для добра, доки не йтимемо за ним та братимемо собі як приклад. Проте нам не буде достатньо образу добра, доки не звикнемо до нього, перетворимо на свою звичкою та будемо повторювати довгий час у тому стані, у якому перебувають наші душі. Такий стан повинен стати звичкою та властивістю.

————

1 У тексті єдиного збереженого джерела душа названа «божественною» (лягутіййя), проте редактори внесли свою коректуру (гайуляніййя — «матеріальна»).

Якщо йдеться про зло, то ми не потребуємо зусилля в цьому, і не варто досягати його. Для нас лише достатньо уявити прагнення нашої душі та відмовитись від її злої природи. А якщо душа не має добра, то вже сама відсутність добра є злом. Це так, адже із філософських досліджень уже зрозуміло, що зло не є річчю, яка мала би самодостатню сутність. Воно є лише відсутністю добра. Тому й говорять: «Матерія — джерело зла та його родовище», адже вона не містить ніяких форм. Найпростіше перше зло — це відсутність [форм]. Потім зло ускладнюється, а причиною цього ускладнення і є відсутність [форм], пов’язана з матерією.

Пояснювати ці слова дуже довго. Але у відповіді, що дійшла до тебе, йдеться лише про те, що душа схожа на іншу душу, яка до неї близька та за якою вона йде слідом. Душа сприймає зло швидше, ніж добро. Як ми вже згадували, це пов’язано із тим, що наша душа є матеріальною. Під цими словами я маю на увазі той факт, що вона приймає форми від розуму, а те, що осмислюється, стає таким лише тоді, коли його форма утверджується в душі. Тому Платон сказав: «Душа — вмістилище форм». Такому прикладу віддав перевагу й Арістотель. Прекрасна ця метафора, адже вона розкриває закладений смисл.

Отож, виходячи з такого принципу, необхідно уникати зібрань поганих людей і не перебувати серед них та їхніх друзів. Ми згідні зі словами поета:

Знаючи друга — знаєш людину,

Питаючи про людину — питаєш про друга.

Нам слід якнайкраще дотримуватись цього стосовно дітей, менших і старших. У відповіді сказано те, що підтверджує згаданий смисл, доводить його та вказує на нього.

ІV. [Подвійна сутність ревнощів]

Запитання. Чому жінка частіше ревнує чоловіка, ніж чоловік — жінку? Так буває у більшості випадків. Якщо між ними є щось потаємне, то одному це надто важко сприйняти, а інший взагалі не здогадується? Але будь-які ревнощі призводять до руйнування душі, втрати спокою та бажання втекти якнайдалі!

І я додам ще одне запитання: а що таке ревнощі взагалі? Яка їхня сутність? Звідки вони походять та яких бувають видів? На що вказує їхнє походження? Гідні вони похвали, чи, навпаки, догани? Чи слід прославляти ревнивого, чи, навпаки, докоряти йому за це?

Це послання дасть тобі змогу пізнати багато корисного, що й буде із тобою до певного часу. Зупинившись на цьому, ти пізнаєш додатково й щось інше, рухаючись у правильному напрямі.

Відповідь. Сказав Абу ’Алі Міскавайг, нехай буде милостивий до нього Бог:

Ревність є природною якістю, спільною для тварин і людей. Вона може бути гідною похвали тоді, коли відповідає умовам моралі. Я маю на увазі той випадок, коли ревнощі знаходяться на своєму місці, не виходять за межі необхідного і не послаблюються кимось. Так само відбувається і з іншими моральними якостями — гнівом та пристрастю. Адже такі якості є природними, але вони гідні похвали лише тоді, коли не порушують розміреності, займаючи належне місце.

Сутністю ревнощів є прагнення зробити жіночу половину житла недоторканою, а також бажання нагляду за своїми володіннями. Це робиться з метою збереження роду й нащадків. Отож, кожен, чиї ревнощі мають саме таку мету, хто не порушує належних меж, хто не приймає рішення під впливом необґрунтованих підозр, хто не вірить брехливим здогадкам, а, навпаки, поспішає скарати за це, хто не применшує значення ясних доказів, хто не обурюється з приводу побаченого та почутого, якщо воно є правдою, чия моральність є розміреною та не сягає обох крайностей, хто гнівається так, як слід, і тоді, коли слід, — ревнощі того гідні похвали, а не догани!

А якщо йдеться про тих, хто схильний перебільшувати або й зловживати ревнощами, то їхній шлях є шляхом осіб, які порушують гармонію моралі, котрі щось додають або зменшують. Ми вже пояснювали, що перебільшення та применшення в кожній моральній якості призводить їхнього носія до зла, різного лиха та мерзенних вчинків. Моральна загибель такої людини залежить від рівня перебільшення чи применшення, а також інших умов, про які говорить етика.

Якщо йдеться про те — чи жінка ревнивіша за чоловіка, чи, навпаки, чоловік за жінку — то якогось єдиного правила тут немає. Інколи смисл цього ще раз доводять чоловіки, а інколи й жінки. Це ж саме характерно й тоді, коли ми говоримо про гнів та інші моральні якості. Але загалом чоловіки більш нестримані, і саме вони частіше виявляють цю якість — ревнощі, оскільки задля неї використовується сила гніву й хоробрість. Отож, в цілому чоловіки є ревнивішими, хоча й для жінок вона притаманна великою мірою.

Немає нічого поганого в тому, якщо ми згадаємо й застережемо від ревнощів. Багато людей заблукало й збилося з вірного шляху через неї. А вірний шлях ось:

Якщо людиною оволоділа сила ревнощів, викликана пристрастю та схильністю до скандалів, якщо стан, у якому перебуває ця людина, зовсім не такий, як у інших, і якщо він не стосується його дружини, і не має на меті збереження роду чи його майна — такі ревнощі є ганебною справою.

Ревнощі можуть бути гідними й доброчесними лише тоді, коли відповідають згаданим нами умовам.

З іншого боку, відсутність такої якості теж є ганебною справою, яка спостерігається серед багатьох тварин, позбавлених ревнощів, зокрема собак та кіз. Людей ображають, прирівнюючи їх до цих тварин.

Натомість деякі тварини є дуже ревнивими й запальними, як, наприклад, баран (кабш). Людей прославляють, прирівнюючи до цих тварин1. Проте мені невідомо, щоб когось ображали «козлом», а когось, прославляючи, називали «бараном», і при цьому не згадували саме ревнощів. Ось таким є стан ревнощів, їхня сутність, а також особливості, гідні як похвали, так і догани.

V. [Небуття — чи є воно?]

Запитання. Що таке «неіснуюче» (ма’дум)? Як його досліджувати? І в чому користь від суперечок про нього? Чому муттакаліми2 так багато говорять про це поняття та його значення? Чи є смисл у їхніх словах? Я ще не зустрічав такої важкої проблеми.

————

1 Кабш-ем також називають «таран», тобто щось надзвичайно міцне; кабш аль-кавм — «вождь», «керівник».

2 Так називалися представники ісламського раціоналізованого богослов’я (калям), які витлумачували сакральні тексти у контексті філософських засновків.

Відповідь. Сказав Абу ’Алі Міскавайг, нехай буде милостивий до нього Бог:

Неіснуюче, особливо те, на яке вказують муттакаліми, у певному аспекті є існуючим. Саме тому є доречною можливість говорити про нього. Ось приклад цьому. Якщо Зайда уявляти неіснуючим, то його образ все одно буде перебувати в уяві того, хто говорить про нього в час відсутності. Цей образ, який перебуває в уяві, є його існуванням. Таким є все, що можна уявити в час його відсутності, зокрема тіло, акциденцію та стан, але воно стає не неіснуючим, а відображеним. Доказом цього є те, що ми не уявляємо річ неіснуючою, але бачимо її в тому стані, в якому вона існувала або існує зараз. Той образ, який існує в нашій уяві, і є цим конкретним існуванням (вуджуд ма).

Але якщо говорити про абсолютне неіснуюче, яке не виражається у конкретній особі, її акциденції чи стані, то його неможливо схопити уявою, говорити про нього чи правильно вирішити якусь проблему, що походить від нього. Це так, адже воно взагалі не є річчю.

Вірно може бути вирішена лише проблема, яка торкається речі, що існує, та для якої характерні стани, або наявні, або лише очікувані. Але більшість муттакалімів вважали, що неіснуюче є річчю, хоча дехто все ж думав, що воно — не річ. Я маю на увазі той факт, що вони не називали його «річчю».

Ця суперечка виникла тому, що дехто помічав неіснуюче з боку уяви, а дехто — з боку відчуття. Той, хто відображав його через уяву, вважав неіснуюче за річ, а хто відображав його через відчуття, той не вважав його річчю.

Є доказ тому, що неіснуюче — саме таке, яким ми його розуміємо, і що стан його — такий, яким ми його описали. Люди, які одне за одним говорять про проблему неіснуючого, запитують про субстанцію: «Чи вона є у небутті (’адам)?» А також і про чорний колір: «Чи він є чорним у небутті?» Таким чином, усі їхні приклади походять від справ, пізнаваних відчуттями. Але якщо вони перетворюються на справи, які не пізнавані відчуттями, то якими можуть бути їхні стани? Їхня відповідь ґрунтується на тому, що уявляється душею та що постає в самій уяві. Отож, про чорний колір — який є простим результатом впливу на око — вони говорять: «Він є таким і в небутті». Вони вважають, що самого погляду не існує, але його результат — тобто те, що цей погляд зафіксує — насправді існує.

Ця здогадка виникає у них тому, що сила, яка сходить від відчуттів, сприймає щось подібне від того впливу, який вона вже сприйняла. Мова йде про те, що вона досягає форми, абстрагованої від предмета. Саме таким є чуттєве пізнання.

Але якби вони були здатні утвердити розумову форму та її заперечення, то говорили би про розумове існування та розумове неіснування. Якби вони це зробили, то могли б запитати й про абсолютне небуття: «Чи можна вказати на нього чи ні?» Проте ці справи приховані від них. Але ж ти лише запитував про їхнє вчення й те, якими проблемами вони переймаються. Було надано відповідь, яка дійде до тебе з Божої волі.

VI. [Свобода волі й передвизначення]

Запитання. Чекаю на відповідь, у якій ти розтлумачиш проблему примусу та вибору. І я запитую: що таке примус? Що таке вибір? У якому відношенні вони перебувають зі світом? Як вони співвідносяться й сполучаються? Я маю на увазі, яким чином вони відрізняються у своїй поєднаності? Так само ти знайдеш у світі тих, які вважають, що поєднують розум і відчуття. І так само знайдеш і тих, які вважають, що розмежовують розум і відчуття1.

————

1 Мова йде про роль чуттєвого й раціонального пізнання у поглядах на передвизначення.

Відповідь. Сказав Абу ’Алі Міскавайг, нехай буде милостивий до нього Бог:

Від людини походить багато дій та вчинків, які не схожі між собою.

Вона виявляє дію як фізичне тіло, уподібнюючись у цьому мінералам.

Вона виявляє іншу дію — тобто розвивається, але разом із тим є фізичним тілом; у цьому вона уподібнюється рослинам.

Вона виявляє ще й іншу дію, а саме як володар чуттєвої душі. У цьому вона уподібнюється тваринам.

Вона також володіє мовою, у чому стає схожою на ангелів.

Кожен із вчинків та дій, які походять від людини, має багато видів, мотивів та причин, на які потрібно дивитись із різних сторін. Їм протидіє багато перешкод, частина з яких є природною, частина — узгодженою, а інша частина — примусовою.

Якщо хтось у цій проблемі не проведе межі між різними діями та не погляне на неї з усіх можливих сторін, то не зможе розрізнити їх. Його думки стануть заплутаними, він розгубиться й помножаться його сумніви та вагання.

Ми ж розтлумачимо всі ці дії, проведемо між ними межу, а потім говоритимемо про сутність примусу й вибору. Саме так справа значно полегшиться, наблизиться до свого розуміння та не викличе труднощів — за волею Бога Всевишнього. Отож, я кажу:

Дія, у всіх своїх різновидах та аспектах, потребує для своєї появи чотирьох речей:

По-перше, самого творця дії, завдяки якому вона й з’явиться.

По-друге, речовини, на яку вона буде впливати.

По-третє, мети, до якої вона буде спрямована.

По-четверте, образу, який попередньо буде існувати в у думках творця дії. Саме через дію творець надасть речовині цього образу. Іноді такий образ може бути дією сам по собі.

Отож, ці чотири речі є обов’язковими для існування дії та її виникнення. Існує також потреба в засобі, часі та силі, але вони не є обов’язковими для кожної дії.

Внаслідок того, що ти запитував саме про людську дію, пов’язану з вибором, нам необхідно згадати ось що.

Усі речі, які є обов’язковими для існування дії, поділяються на дві частини, одна з яких — близька, а інша — далека.

Якщо мова йде про близького творця, то таким є найманий працівник, який використовує будівельні інструменти для зведення будинку.

Далекий творець — це той, хто конструює будинок та наказує його будувати, ще до початку самого будівництва. Якщо говорити про близьку першоречовину, то нею є невипалена цегла для стін і деревина для воріт. Далека першоречовина — це першоелементи.

Близька повна мета — це мешканець будинку.

Далека повна мета: збереження благ існування, захист від спеки, холоду й усього іншого.

Якщо говорити про види згаданих нами дій, то вони різняться між собою внаслідок відмінностей діючих у людині сил. Це так, адже для кожної сили — пристрасної, гніву та розмовної — належить особлива дія, що походить лише від неї.

Що стосується причин і мотивів, то частина із них є бажанням і протидією, а ще частина — думкою та поглядом. Усе це складається разом.

Якщо говорити про згадані нами перешкоди, то частина із них пов’язана зі збігом обставин, частина — з примусом, а ще частина — з природою.

Перешкода, пов’язана зі збігом обставин, — це той випадок, коли хтось вийшов зі свого будинку, щоб відвідати приятеля, але на своєму шляху зустрів ворога, бачити якого не бажав. Отож, цей ворог перешкоджає йому довести до кінця дію. Те саме трапляється й із тим, хто прокинувся внаслідок якоїсь потреби, але дорогою зачепився за щось або впав у колодязь.

Примусова перешкода — це той випадок, коли хтось міцно схопив курча, щоб те не пручалося, або коли правитель закував когось у кайдани, щоб той не міг від нього втекти.

Природна перешкода — це, наприклад, параліч або біль у поясниці.

Але існує ще й інший погляд на дію, який ми також повинні згадати. Його зміст полягає в тому, що ми іноді дивимося на дію не з точки зору її самості, а з точки зору її відношення до іншого. Наприклад, ми спостерігаємо за вчинком Зайда з точки зору його покори комусь чи, навпаки, непослуху; або з точки зору того, що він любить ’Амра, проте ненавидить Халіда; або з точки зору того, що він шкодить Бакру, але приносить користь для ’Абд Аллага. Отож, цей погляд не торкається самості дії, але спрямований на її відношення з іншим.

І якщо ми вже розглянули дію, різні її види, аспекти, а також потребу в перелічених нами умовах для її появи та існування, то варто розглянути й вибір, такий, яким він є. Отож, ми говоримо:

З мовної точки зору слово «вибір» (іхтійар) походить від «блага» (хайр), і воно є його дериватом1. Говорять: «людина обрала річ», позначаючи свідоме уявлення2 про «благо», тобто «вона зробила те, що є для неї благом». Або це й справді є так, або лише залежить від людського припущення, тобто насправді воно може й не бути для неї благом. Із цього боку людська дія є залежною, і вона походить від думки та міркування, які спрямовані на те, щоб приносити благо.

————

1 Ісм іфта’аль. Як дієслово, ахтара («обирати») належить до п’ятої породи й означає «віддавати перевагу чомусь кращому».

2 Афта’аля тут не лише позначає граматичну категорію, а має ще й синонімічний до ахтара зміст («свідомо робити щось»). Отож, людина «свідомо» робить (афта’аля) щось таке, що вважає «благом» (хайр), а це і є іхтійар — «вибір».

Але відомо, що людина не думає й не міркує про те, що є природним, а також про те, що є неможливим. Насправді вона думає і міркує про можливі речі. Під «можливою» ми маємо на увазі річ, яка не є неможливою, тож коли встановлено, що вона обов’язково існує, то немає в цьому нічого дивного.

Отож, ця сторона дії залежить від вибору. Саме вона характерна для дій людини. Задля повноти свого існування дія потребує умов, згаданих нами. Тому погляд на цю сторону дії підвладний помилкам та огріхам відносно інших сторін, які не залежать від людини та які не починаються нею. Іноді хтось дивиться лише на одну сторону дії, не звертаючи увагу на іншу. Через це таке судження про людську дію залежатиме лише від однієї сторони. Саме таким є погляд на дію з точки зору конкретної речовини, без якої у своєму існуванні людина не може обійтися. Але вона не помічає інших сторін, які також є необхідними для її існування. Саме тому папір потрібний для писаря, якщо поглянути на дію писаря саме з цього боку. Якщо від нього забрати папір, то можна подумати, що писар не здатний на письмо, тобто не може виконати цієї дії. Однак ця сторона не залежить від нього, від того, що він є писарем та й обрав письмо. Так само й у разі відсутності тростини для письма, надійної руки чи інших речей, що зумовлюють існування кожної людської дії, цей погляд призводить до судження про людину з точки зору примусу, заперечуючи її вибір.

Таким самим буде й стан того, хто дивиться на свою дію з точки зору особи, наділеної вибором. Якщо він дивиться лише на одну із цих сторін, але не помічає інших, також необхідних для існування дії, то прийде до судження, що він є самодостатнім творцем дій, заперечуючи примус.

Взагалі таким є стан кожної речі, складеної з простих частин. Якщо хтось дивиться на таку складену річ лише з точки зору однієї з її частин, залишаючи поза увагою інші, то перед ним постане багато сумнів щодо тих частин, які були поза його поглядом.

І хоча людська дія має єдину назву, її існування залежить від багатьох речей, без яких вона не здатна існувати. Якщо той, хто дивиться, виокремлює у ній лише щось одне, залишаючи все інше поза увагою, то матиме сумніви щодо тих частин, на які він не поглянув.

Правильним ученням буде вчення того, хто погляне на кожну з цих частин та й співвіднесе дію з усіма ними, віддаючи належне кожній зі сторін дії, не вважаючи дію людини цілком залежною від вибору та від повноти можливостей. Саме тому й говорять: «Божий закон перебуває між перебільшенням та применшенням». Тож якщо хтось вважає людську дію настільки самодостатньою в існуванні, що її власник може бути самодостатнім у діючій силі вибору, то він перебільшує, адже оминає увагою матеріальні речі, примусові причини та перешкоди, які ми вже перелічили раніше. Така думка приведе його до твердження про повноту можливостей.

Так само й той, хто вважає свій вчинок настільки самодостатнім в існуванні, що від цього можливе видалення перешкод та досягнення матеріальних речей, займається применшенням, адже він оминає увагою діючу силу вибору. Отож, така думка приведе його до твердження про примус.

Якщо все відбувається так, як ми пояснили й коротко виклали тут, то вже стало зрозумілим істинне вчення. У ньому й міститься відповідь на твоє запитання про примус і вибір.

Слід стверджувати, що людина належить до прихильників такого погляду тоді, коли вона не може виконати своєї дії внаслідок нестачі тих речей, які необхідні для появи дії, тобто є випадковими, примусовими чи природними. Коли, наприклад, людина не може зробити чогось внаслідок слабкості речовини чи однієї з чотирьох необхідних речей, вона є неспроможною на дію. Але якщо дія неможлива через перешкоду — примусову або випадкову — то людина вільна від такої думки та цієї точки зору.

Якщо мова йде про того, кому притаманна діюча сила вибору, перед ким зникли перешкоди й усі зовнішні причини, то його вчинок можна розглядати з точки зору відношення. Наприклад, людина підкоряється тому, кому потрібно підкорятись або допомагає тому, кому потрібно допомагати. Можна згадати ще й багато іншого про різні сторони необхідних відношень. Але якщо після цього така людина відмовиться від дії, то вона заслуговує осуду й не буде для неї виправдань, адже вона спроможна на дію та має достатньо сили. Через це муки сумління переслідуватимуть її зсередини, а ззовні — покарання або ганьба та приниження.

Ця сторона дії, яка характерна для людини, залежить від думки та міркування, яке й називається «вибором». Вибір — це плід розуму та його вирішальне судження.

І якби не це, то в існуванні розуму не було б ніякої користі, але воно перетворилося б на гру та забаву. І ми впевнені в тому, що розум — найкращий з усього існуючого та найблагородніший дарунок Всевишнього Бога, яким Він наділив людину. І ми впевнені в тому, що найгірше з усього існуючого — це те, що не має плоду, і в існуванні чого немає користі, що перебуває на рівні забави та гри. Отож, найкраще з творінь згідно з таким судженням, було б тоді найгіршим із творінь. Але ж це неможливо, тож це судження помилкове.

VII. [Розумний і дурень]

Запитання. Що означають слова деяких давніх: «Розумний живе довше за дурня, навіть якщо його життя й коротше?» Як розуміти цей натяк та його цінність, якщо буквальний смисл цілком суперечливий?

Відповідь. Сказав ’Абу ’Алі Міскавайг, нехай буде милостивий до нього Бог:

Вже зрозуміло із філософських пошуків, що життя буває двох видів. Перше — це тілесне життя, тваринне, у якому ми маємо спільність із усіма живими істотами. А друге — душевне життя, тобто людське, яке стає можливим через науку та знання. Саме такого життя прагнуть у своїх зусиллях найдоброчесніші люди.

Під «дурнем» слід розуміти того, хто живе лише тілесним життям, тобто не живе взагалі — я маю на увазі те, що він не є людиною, і його життя — неживе.

А про «розумного» слід сказати ось що: він є насправді живим, а той, інший, є мертвим.

VIII. [Жадання влади]

Запитання. Чому людина так сильно любить владу? Звідки береться така моральна якість? Що саме природа показує цим явищем?

І чому деякі люди так сильно прагнуть до влади, що аж впиваються зубами у свою плоть, штовхають себе на списи, залишають м’яке ложе, втрачають сон і прямують у пустелі та далекі краї? […].

У чому сутність згаданого? Люди так багато говорять про це, але ж різняться їхні думки!

Відповідь. Сказав Абу ’Алі Міскавайг, нехай буде милостивий до нього Бог:

Уже зрозуміло, що в людях є три сили — сила розуму, сила гніву й тваринна. Використовуючи силу розуму, людина схиляється до пристрастей, отримуючи від них усі тілесні задоволення. Таку силу породжує печінка. Через силу гніву людина жадає влади й прагне слави, завдяки чому в неї з’являється зверхність та гордість. Людина бажає могутності й найвищих посад. Таку силу породжує серце.

Загалом вплив цих сил залежить від сили цих органів тіла, які й називаються «головними».

Інколи людина порушує гармонію, вдаючись до перебільшення чи применшення — у всьому чи лише в чомусь. Отож, необхідно виправляти таку людину й повертати назад, до поміркованості — я маю на увазі гармонію. Не слід нехтувати й вихованням та освітою, адже ті сили занадто збудливі, про що уже йшлося.

І якщо це трапилось, а людина, яка прагне влади, не буде виправляти себе й зцілюватись шляхом стримування та руху вслід за природою, то це прагнення загостриться надто сильно. Сила здолає людину так, що та стане дуже впертою та й не матиме бажання зцілюватись і очищуватись.

Однак якщо її вихованість переможе над душею в самому початку та стане владною силою, яка ще називається «божественною» — я маю на увазі розумність та здатність розрізняти — така сила неодмінно подолає інші й пануватиме над усіма ними.

Любов до влади є природною для людини. Але є потреба в тому, щоб вона була виправленою й перебувала на своєму місці.

Якщо ж вона сильнішає чи слабшає — залежно від темпераменту й поганих звичок — її необхідно виправляти за допомогою виховання, щоб вона рухала людиною так, як потрібно — у часі, місці та способі. Ми вже колись говорили про цю силу та її вплив, тож нині викладемо це лише коротко. Отож, ми говоримо:

Деякі люди справді здатні впитися зубами у свою плоть, а також осідлати демонів суші й моря — й усе це задля лише для того, щоб задовольнити свою пристрасть, яка походить від сили тваринної душі! Вони й не прагнуть її загасити. Так само й деякі інші люди прагнуть якнайбільше збудити силу гніву, щоб досягнути влади й пошани. Вони також ладні осідлати й самих демонів!

У всіх своїх діях людина повинна керуватись розумом, адже саме його можна вважати головним керівником. Людина повинна докладати зусиль для того, щоб зробити свою душу саме такою і щоб вона долала все інше. Решта сил повинні бути її рабами, лише виконувати накази, робити те, що вона скаже й зупинятись там, де зупинить їх вона. Саме цю силу називають «божественною». Вона керує іншими силами, зцілює їх і виправляє. У своїй владі вона цілком незалежна від інших сил, але, як говорив Платон, «вона перебуває у тонких золотих шатах, а інші сили — залізні». Тому людина має докласти зусиль, щоб підкорити всі ті сили, і лише тоді вони стануть покірними. А Бог допомагає нам та охороняє — Він же найкращий Захисник!

Переклад з арабської здійснено за виданням: Аль-Гауваміль уа ш-Шауваміль лі Абі Хайан ат-Таухіді уа Міскавайг / Такдім Салях Раслян. Нашра-гу Ахмад Амін уа Сайїд Ахмад Сакр. — Аль-Кагіра: Аль-Гійа аль-’Амма лі-Касур ас-Сакафа, 2001. — 399 с.

Інші записи:

Гуманітарний факультет

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю