Автор статті:

Мацієвський Юрій

(Запропонована стаття була підготована для публікації у “Політичній енциклопедії”)

Цей термін має різне значення у різних контекстах. Він походить від назви об’єднань ремісників і митців, що виникли у містах середньовічної Італії. В первинному значенні термін відображає тогочасні уявлення про цілісність суспільства, від лат.  Сorpus – тіло, яке складається з різних утворень – цехів, гільдій, університетів, які виконують властиву їм роль у суспільстві.  Останнім часом у словосполученні «корпоративні інтереси» термін почав означати перевагу інтересів приватних об’єднань над інтересами громадян.

Традиційно корпоративізм  означав політичний та економічний устрій, за якого влада належить обмеженій кількості невиборних об’єднань, що відображають інтереси різних професійних груп. Ці об’єднання, або корпорації, створює держава з метою контролю соціального та економічного життя у відповідних галузях. Так, наприклад, металургійна корпорація була б об’єднанням власників металургійних підприємств, які спільно вирішують питання зарплати і цін на продукцію. Якщо політична та економічна влада в країні належить таким групам, то можна говорити про корпоративну державу. Альтернативою класовим конфліктам у корпоративній, або цілісній державі, мала стати класова співпраця, вперше проголошена у посланні Папи Льва ХІІІ Rerum Novarum (відомому під назвою «Про становище робітничого класу») у 1891 р. Ці ідеї були підтримані Попою Пієм ХІ у енцикліці Quadragesimo Anno (Про реконструкцію соціального ладу) у 1931 р.  З того часу ідеї корпоративізму міцно увійшли до католицької соціальної доктрини, яка через впив на католицькі профспілки намагалася стримати ріст профспілок, що виникали на основі соціалістичних ідей.

Ранні витоки корпоративізму можна знайти у працях Адама Мюллера  (Adam Müller), радника принца Маттерніха, який вважав, що корпоративна держава мала бути відповіддю на загрози егалітаризму (соціалізму) і лібералізму, що загрожували аристократичним монархіям європейського континенту. Габріель Д’Анунціо (Gabriele D’Annunzio) і анархо-синдикаліст Альцест де Амбрі  (Alceste de Ambris) виклали ідеї корпоративного устрою в 1920 р. у (Carta del Carnaro) Конституції провінції Карнаро (Італія).

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

У міжвоєнний і повоєнний період корпоративізм став впливовою ідеологією у тих  європейських, латиноамериканських та азіатських країнах, де існували авторитарні режими.  Хоча конституція 1933 р. португальського диктатора Салазара  вважається першою корпоративною конституцією у світі, найбільшого поширення корпоративізм набув в Італії у період правління Б. Муссоліні з 1922 р. до 1943 р., що спричинило його тривалу асоціацію із фашизмом. Тоді ж було введено в дію більше двадцяти соціально орієнтованих законів, що мали на меті показати переваги фашизму перед капіталізмом і соціалізмом.

За законом від 1934 р. підприємці, робітники, торгівці й представники інших соціальних верств були об’єднані у 22 корпорації. Ці корпорації  отримали представництво у законодавчому органі – Палаті Фашистських Корпорацій (Camera dei Fasci e delle Corporazioni). Ідейним натхненником корпоративної держави був юрист і політик Альфредо Рокко (Alfredo Rocco), який розвинув погляди французького філософа, теоретика анархо – синдикалізму Джоржа Сореля.

Ідеологи корпоративізму тлумачили вчення, виходячи з первинного значення слова Corpus – об’єднання,  що інкорпорує інтереси кожної групи громадян у тоталітарній (суцільній) державі. Засади корпоративного устрою держави були написані Д. Джентіле і за підписом Б. Муссоліні з’явились в «Італійській енциклопедії» під гаслом «Доктрина фашизму» (1932 р.)

Після тривалого забуття увага до корпоративізму відновилась у середині 70-рр. ХХ ст. з появою досліджень Ф. Шміттера, (Philippe Schmitter), Г. Лембруха (Gerhard Lehmbruch) та їх послідовників. У статті, опублікованій у 1974 р., Шміттер запропонував альтернативну до американського плюралізму методологію аналізу внутрішньої політики. Проте питання, чи неокорпоративний підхід виявився більш придатним, ніж плюралістичний, до пояснення успіху економік малих європейських і деяких азіатських країн, залишається відкритим.

Сучасне розуміння корпоративізму позбавлене негативних конотацій, пов’язаних із фашизмом. Неокорпоративізм ґрунтується на ідеї  переговорів, які ведуть представники обмеженої кількості організацій з державою щодо вироблення і реалізації внутрішньої політики. На відміну від  плюралізму, при якому багато добровільних асоціацій змагаються за членів, ресурси і доступ до влади, при корпоративізмі обмежена кількість ієрархічно впорядкованих організацій з фіксованим чи напівфіксованим членством веде переговори з державою і зобов’язує своїх членів дотримуватися прийнятих угод.

Хоча дискусії щодо значення цього терміна не вщухають, дослідники, здається, погодились, що в центрі уваги мають бути відносини між групами інтересів і державою. Оскільки ці відносини переважно мають характер торгів і відбуваються поміж працедавцями, профспілками і державою, їх часто називають трипартизмом.  Типовим предметом торгів є питання розподілу прибутку, обсягу занятості і величини зарплат.

Трипартизм можливий у тих суспільствах, де профспілки досить міцні і добре організовані. У таких країнах, як Бельгія, Нідерланди, Австрія, Швеція, Ірландія можна говорити про «соціальне партнерство» і «соціальний корпоративізм».  Якщо ж профспілки слабкі, то функцію захисту і контролю працівників бере на себе держава. Такий «державний корпоративізм» (Шміттер) можна спостерігати в Італії, Іспанії, Франції, Португалії в період фашизму та у більшості країн Латинської Америки вже у наш час.

Емпіричні дослідження вказують на те, що корпоративізм пов’язаний зі значним рівнем оподаткування і соціальних витрат. Проте прояви соціального чи державного корпоративізму можна знайти у більшості сучасних демократичних чи авторитарних держав. Питання про те, чи міг би корпоративізм стати виходом з кризи у перехідних суспільствах, залишається відкритим. Якщо в Росії приватні і державні корпорації мають значний вплив на здійснення політики, а члени КССС ( Корпорации Сотрудников Спецслужб) контролюють всі ключові посади, то в України контроль над економічними  і фінансовими ресурсами є у різних руках. Такий стан «вимушеного плюралізму» перешкоджає авторитарній консолідації, але й не сприяє демократичній консолідації, породжуючи численні конфлікти між кількома фінансово-промисловими групами і їх представниками у владі. У ситуації слабкої держави і слабких профспілок корпоративні відносини неможливі. Чи не єдиним способом захисту інтересів у таких умовах залишається клієнтелізм.

Вибрана бібліографія

Cawson, A., Corporatism and Political Theory. Oxford: Blackwell, 1986.

Katzenstein, P., Small States in World Markets, Ithaca, 1985.

Schmitter, P. C. and Lehmbruch, G. (eds.), Trends toward Corporatist Intermediation, London, 1979.

Schmitter, P. C., Still the century of corporatism? Review of Politics 36 (1974) 85-131.

Schwarzenberg С.: Il sindacalismo fascista, Collana:problemi di storia. Мursia, Milano,1972.

Olson, M., Logic of Collective Action: Public Goods and the Theory of Groups, Harvard Economic Studies, Cambridge, 1965.

Інші записи:

Мацієвський Юрій Факультет політико-інформаційного менеджменту