Михайло Тишкевич – голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському престолі

foto_tyshkevych

Постать графа Михайла Станіславовича Тишкевича (1857–1930 рр.) належить до тих історичних осіб, імена яких в силу об’єктивних причин почали повертатись в Україну лише після проголошення незалежності. Його далеким предком був литовський князь Гедимін, граф був особисто знайомий із папою Римським Бенедиктом XV, державними діячами Франції Ж. Клемансо та Р. Пуанкаре, зустрічався із Д. Ллойд-Джорджем, архікнязем Вільгельмом Габсбургом (Василем Вишиваним), підтримував дружні стосунки з митрополитом А. Шептицьким, багатьма іншими відомими політиками, дипломатами, військовиками, представниками монархічних династій Європи.

Майбутній український громадський і політичний діяч, дипломат, митець, літературознавець, публіцист, меценат М. Тишкевич народився 20 квітня 1857 р. в селі Андрушівці на Київщині. Він належав до старого аристократичного, давно полонізованого українсько-литовського роду. М. Тишкевич веде свій рід від Василя Тишкевича, воєводи Пінського, а його дружина походить від князя Костянтина Острозького[1]. Він виріс за межами України – у Варшаві та Вільно, в чужому середовищі, зазнаючи спочатку польського, а згодом французького впливів. Батько помер ще молодим, а мати, Олена Кошиківна, займалась благодійною діяльністю.

Повернувшись після закінчення гімназії з Вільно додому, М. Тишкевич відчув свій кровний зв’язок з Батьківщиною, захопився її історією, природою та побутом. Зачарування українською природою спонукало його вступити до Петербурзької Академії Мистецтв, яку він закінчив із відзнакою. У Петербурзі М. Тишкевич проявив себе свідомим українцем. Після служби в російській армії (1879–1880 рр.), він знову повернувся в Україну. Знайомство з видатним істориком Володимиром Антоновичем, захоплення творчістю Тараса Шевченка сприяли його поверненню до українського народу, якому граф служив усе життя. Він був одним із перших аристократів-хлопоманів, що зважилися розірвати зв’язки з ополяченою ріднею і ще в молодості заявити про своє українське коріння[2].

М. Тишкевич виступав у російській, польській та французькій пресі в обороні українських інтересів. У київській газеті “Рада” він засудив русифікацію в Україні. Перебуваючи з 1909 р. на еміграції у Швейцарії, граф друкував у європейських виданнях наукові розвідки з історії України та публіцистичні статті, переважно французькою мовою, в яких відстоював українську справу перед політичними колами західних країн. У 1914 р. М. Тишкевич опублікував статтю в “Journal de Geneve” про антиукраїнські репресії та безчинства російської окупаційної адміністрації губернатора Бобринського у Галичині та Буковині. Вона привернула увагу значної частини урядових кіл Антанти та європейської громадськості. 1919 року в Швейцарії побачили світ його праці: “Історичні документи про Україну”, “Україна перед лицем мирної конференції”, “Українська література”, “Україна і релігійна унія з Римом”, які формували прихильну думку до України та її національно-визвольних змагань[3]. Під час Першої світової війни граф жив у Лозанні, де за його фінансового сприяння та участі виходив тижневик “L’Ukraine” французькою мовою.

У період української революції, як зазначає А. Господин, до М. Тишкевича звертались німецькі дипломати з пропозицією стати гетьманом України, але він відмовився, оскільки не вірив, що німці допоможуть здобути самостійність. Крім того, литовці підтримували кандидатуру М. Тишкевича як нащадка князя Гедиміна на литовського короля, також пропонували були регентом Литви. Однак цих пропозицій він також не прийняв[4].

У період Директорії з 15 лютого 1919 р.,[5] незважаючи на спротив соціалістів, М. Тишкевича було номіновано на посаду голови надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському престолі. Її секретарем став Петро Карманський. “Місія до Ватикану, – писав він пізніше, – в очах соціалістичних демократів і соціалістів-революціонерів, які складали уряд Директорії, була непопулярна і вона зразу мусила боротись з фінансовими труднощами”[6]. У зв’язку з цим уже прибувши в Лозанну до Тишкевича, П. Карманський змушений був за дорученням графа повертатися до Львова, щоб знайти для місії нових урядовців та роздобути кошти для її діяльності.

Ревний католик М. Тишкевич якнайкраще підходив на посаду глави місії, яку він з радістю обійняв. У листі до Д. Донцова від 12 березня 1919 р. граф зазначав, що вважав це призначення за велику честь, доказ довір’я від лівих груп до того, кого вони мали за контрреволюціонера, полонофіла чи політикана: “Це довір’я – для мене найкраща й найвища нагорода…”[7].

Плани Тишкевича у Ватикані виходили далеко за рамки діяльності дипломатичного представництва. Так, у листі до українського посла в Італії професора Д. Антоновича від 23 березня 1919 р. він ділився намірами стосовно заснування Наукової комісії при Ватикані, чим можна було б “закласти фундамент під культурну працю нашої молоді в Італії”[8]. М. Тишкевич просив Д. Донцова очолити або стати членом такої архівно-історичної Комісії при Ватикані.

Подолавши різні труднощі, пов’язані з отриманням візи[9], в травні 1919 р. М. Тишкевич прибув до Риму. Сам, бо секретар місії П. Карманський не отримав італійської візи, і Тишкевич направив його зі звітами до уряду в Україну. 20 травня він звернувся до кардинала-державного секретаря П’єтро Гаспаррі з офіційним листом, який передував приватній папській аудієнції й описував проблеми та питання майбутнього діалогу. Швидше за все, цей документ М. Тишкевич подав кардиналові Гаспаррі як протокол намірів майбутньої співпраці[10].

Ще перебуваючи в Лозанні, але вже будучи призначеним головою української надзвичайної місії при Апостольському престолі, граф звернувся до державного секретаря Ватикану з проханням полегшити долю військовополонених галичан, що перебували в Італії. Це звернення надійшло в канцелярію Державного секретаріату 30 березня 1919 р., а 4 травня кардинал П. Гаспаррі надіслав відповідь М. Тишкевичу. П. Гаспаррі обіцяв обговорити це питання з графом відразу після його приїзду до Рима і тоді втрутитись від імені Римського престолу, вважаючи, що в такому разі їхні спільні дії щодо цього питання будуть більш ефективними[11].

Позитивно оцінивши прелімінарні декларації українського дипломата, 25 травня 1919 р. папа Бенедикт XV дав приватну аудієнцію М. Тишкевичу. Таку поблажливість Ватикану можна пояснити тим, що державний секретар уже деякий час контактував з графом листовно, та тим, що Тишкевич був кавалером папського ордена св. Григорія Великого[12].

Під час першої аудієнції граф вручив папі свій вірчий лист, підписаний Симоном Петлюрою. Цей документ засвідчував, що М. Тишкевич очолював надзвичайну дипломатичну місію УНР при Римському престолі і діяв від імені уряду Української держави[13]. Як зазначає Л. Гентош, його офіційним титулом, згідно зі згаданим документом, був “голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при св. Престолі”, а не посол, як це можна зустріти в деяких дослідників. “Ватиканські офіційні документи, зокрема протоколи Державного секретаріату, іменують графа Тишкевича “головою української дипломатичної місії” або “українським повіреним у справах”. Тому можна лиш умовно називати його місію посольством, а дипломата вважати послом”[14].

За спогадами Євгена Онацького, котрий працював в українському прес-бюро в Римі, папа Бенедикт XV, прийнявши М. Тишкевича, “запевнив його в своїх симпатіях до українського народу і висловив надію, що українську справу буде вирішено відповідно до принципу самовизначення народів”[15].

У свою чергу, дипломат прохав понтифіка підтримати українську справу на Паризькій мирній конференції, призначити день збору для українців, які потерпіли від війни, направити папського легата в Україну, видати енцикліку про унію. Дослідники питання дипломатичних взаємин УНР з Апостольським престолом вважають, що під час цієї аудієнції М. Тишкевич передав протест проти дій польської армії генерала Ю. Галлера в Галичині та проти незаконних арештів греко-католицьких священиків[16]. Сам офіційний протест у формі вербальної ноти був поданий головою української надзвичайної місії 18 липня 1919 р. разом з меморандумом про заснування теологічного факультету та католицьких шкіл.

Наступним кроком голови української дипломатичної місії стало подання 29 травня 1919 р. до державного секретаріату Ватикану протесту проти інтернування греко-католицького духовенства в Галичині, 3 червня – меморіалу-протесту проти антиукраїнської пропаганди польського духовенства, а 11 червня – протест проти жорстокості польських властей щодо “українського кліру та русинської церкви”[17].

Зі свого боку, кардинал П. Гаспаррі, погодивши текст із папою, 16 червня 1919 р. надіслав листа голові Директорії УНР Симонові Петлюрі: “Ватикан, 16 червня 1919. Н. Б. 91 667. Ексцеленціє! Святий Престіл отримав грамоту, якою Ваша Ексцеленція інформує, що Директорія Української Народної Республіки призначила графа Михайла Тишкевича на Голову Надзвичайної Української Дипломатичної Місії при Святому Престолі. Дякуючи Вашій Ексцеленції за цього ласкавого листа, я, зі свого боку, можу запевнити, що Святий Престіл, визнаючи, як належить, благородний характер української нації, піднесе свої молитви за її щастя, у твердому переконанні, що право самовизначення, вже визнане для інших народів, які належали до колишньої російської імперії, буде визнано також для України. Мені дуже приємно запевнити Вашу Ексцеленцію, що граф М. Тишкевич, якому доручено цю місію, працює з тактом, який йому всі визнають. Користуюся з радістю цією нагодою, щоби передати Вашій Ексцеленції вислови моєї найбільшої пошани. П. Кард. Гаспаррі”[18].

М. Тишкевич був схильний розглядати цей лист як свідчення про офіційне визнання України Апостольським престолом. Про це він писав у листі від 12 листопада 1919 р. до голови надзвичайної дипломатичної місії УНР у Вашингтоні Ю. Бачинського[19].

Головний Отаман вельми радів з приводу листа П. Гаспаррі. На початку липня 1919 р. в Чорткові, в присутності уряду ЗУНР і президента Євгена Петрушевича, він висловив задоволення тим, що папа Бенедикт ХV прийняв його посла М. Тишкевича на приватній аудієнції, а також радість від листа Державного секретаря П. Гаспаррі. Отець Жан Йосафат свідчить, нібито Петлюра вигукнув: “Яке велике щастя! Це ж повне визнання Української держави Католицькою Церквою”[20].

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

В українській історіографії не існує єдиної точки зору на те, як розцінювати лист кардинала П. Гаспаррі. Висновок М. Тишкевича та спогади секретаря місії П. Карманського ряд дослідників згодом використали у своїх працях[21], погоджуючись із Тишкевичем. Сучасна дослідниця українсько-ватиканських відносин Ліліана Гентош спочатку, посилаючись на Трембіцького, стверджувала: “Після деякої затримки Ватикан офіційно визнав незалежність України… Документом, що підтвердив визнання суверенітету України і встановлення дипломатичних відносин з Апостольською Столицею був лист державного секретаря кардинала П’єтро Гаспаррі до С.Петлюри”[22]. Але згодом вона відмовилась від цієї тези і почала відстоювати думку, що “офіційного визнання незалежності УНР з наступним встановленням дипломатичних зв’язків на рівні посольств не відбулося”[23]. Автор посібника “Церква в Українській державі (доба Директорії УНР)” Богдан Андрусишин, характеризуючи взаємовідносини Апостольського престолу і України, не робить якогось категоричного висновку про рівень стосунків між УНР і Римською столицею[24]. Інший науковець, Вікторія Соловйова, з одного боку, пише про “встановлення дипломатичних відносин з Ватиканом”[25], а з другого – про напівофіційний статус дипломатичної місії у Ватикані[26]. Найбільш переконливо виглядає твердження діаспорного дослідника історії української дипломатії 1917–1921 років Л. Васильківського про “визнання де факто самостійності України”[27].

Слід зазначити, що перебуваючи в Парижі, М. Тишкевич 1 травня та 25 липня 1920 р. звертався до Державного секретаріату Апостольської столиці з проханням визнати незалежність УНР. Але римська курія чекала, поки Україну буде визнано однією з держав-лідерів. Властиво, такою і була традиційно обережна дипломатична практика Ватикану. Польщі після проголошення незалежності довелось чекати на офіційне визнання Апостольською столицею доти, поки її питання не було позитивно вирішене Паризькою мирною конференцією.

Разом із тим, можемо лише частково погодитись із думкою Л. Гентош, що діяльність М. Тишкевича на посаді голови надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському престолі не мала практичних наслідків[28]. Так, зокрема, Л. Васильківський зазначає: “М. Тишкевич успішно порушив справу становища українських греко-католицьких священиків у Галичині під польською окупацією і справу звільнення українців-галичан, колишніх вояків австро-угорської армії з італійського полону. Йому вдалося дістати грошову допомогу для цих полонених, чого не здолав зробити спеціальний делегат нашого уряду для репатріації українців австро-угорських полонених в Італії О. Севрюк”[29].

У той час, як Олександр Севрюк, володіючи великою сумою грошей для українських полонених – 2 мільйони лір, разом з дружиною мешкав у дорогих апартаментах, мав абонемент в опері, але не відвідав жодного табору для військовополонених, М. Тишкевич докладав значних зусиль, щоб допомогти останнім. Про це також пише у своїх записках і Є. Онацький, паралельно наводячи лист членів “Української громади військовополонених” в м. Кассіно до графа Тишкевича від 6 липня 1920 р. з подякою за морально-політичну підтримку і клопотання про звільнення їх з полону. У ньому, зокрема, йшлося: “З великою радістю і одушевленням прийняли полонені вістку про Ваше прибуття до Італії, передчуваючи, що у Вас знайдуть опіку на далекій чужині в безвихіднім їх положенню. Сподівання полонених сповнились… З любов’ю і вдячністю записане Ваше ім’я глибоко в серцях полонених за Вашу батьківську опіку, за Вашу сердечну поміч, за Вашу невсипущу працю так для полонених, як і всього українського народу”[30]. Того ж року військовополонені подарували М. Тишкевичу своє колективне фото[31].

Щоправда, через об’єктивні обставини не всі наміри М. Тишкевича було реалізовано. Зокрема, після його численних меморіалів і протестів проти зловживань і злочинів польської військової адміністрації в Східній Галичині в липні 1919 р., Апостольська столиця планувала виступити з офіційним протестом проти дій поляків у Галичині. Однак через погрозу глави польського уряду Ігнація Падеревського негайно відкликати свого посла в разі цього протесту, Ватикан, змушений рахуватися з позицією Варшави, відмовився від цих намірів[32].

Ще під час першої приватної аудієнції у Римського понтифіка М. Тишкевич звернувся з проханням підтримати українську справу на Паризькій мирній конференції та вислати в Україну Апостольського візитатора. Про це він писав у своїх спогадах. Бенедикт XV дійсно дав завдання папському легатові монсеньйорові Бонавентурі Черетті, який перебував у Парижі, з’ясувати стан українських справ[33]. Потім, будучи головою надзвичайної дипломатичної місії в Парижі, М. Тишкевич використовував ватиканські зв’язки.

Короткотривала, але тим не менше активна діяльність голови української надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському престолі створила серйозну протидію заходам польського уряду і його дипломатичним представникам при Ватикані. Заходи цієї місії УНР сприяли виробленню позиції Римської столиці щодо справи української державності та щодо ситуації в Східній Галичині, вплинула на формування загалом прихильного до УНР ставлення Апостольського престолу[34].

Згодом, за розпорядженням міністра закордонних справ УНР В. Темницького від 16 липня 1919 р., М. Тишкевич очолив українську делегацію на Паризькій мирній конференції[35]. Підсумовуючи діяльність графа, Л. Васильківський робить висновок, що “найбільшим нашим дипломатом новітньої доби був, на мою думку, граф Михайло Тишкевич”[36]. Помер М. Тишкевич у м. Гнєзно (Польща) 3 серпня 1930 р.[37]

Свідченням високої оцінки дипломатичної діяльності М. Тишкевича з боку уряду УНР є лист С. Петлюри до графа з подякою за працю на користь України від 6 січня 1921 року: “…оглядаючись на пройдений Вами шлях керівництва Дипломатичною справою нашого в Риму та Парижу, я з почуттям щирої приємності і великого задоволення констатую, що весь час Ви непохитно стояли на ґрунті нашої державності, не схиляючи прапора і в самі тяжкі моменти для Української Народної Республіки. Ви зробили все, що було в силах Ваших при так несприяючих умовах”[38].

Загалом, аналіз джерельної бази та української історіографії з цієї проблематики дозволяє зробити висновок, що особа М. Тишкевича належить до когорти помітних представників українського національно-визвольного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. При цьому говорити про офіційне визнання незалежності de jure, а отже і про повноцінні дипломатичні відносини між УНР і Апостольським престолом, немає підстав, позаяк Ватикан очікував визнання УНР однією з провідних держав світу. Натомість коректніше вживати поняття “дипломатичні контакти”. Ми можемо говорити про прихильне ставлення Риму до справи української незалежності, що найповніше віддзеркалює рівень та глибину українсько-ватиканських стосунків у 1919–1921 рр.


[1] Про рід Тишкевичів детальніше див.: Господин А. Три визначні дипломати: граф М. Тишкевич, князь І. Токаржевський, барон М. Василько. – Вінніпег, 1985. – С. 7-8.

[2] Смирнов А. Граф Михайло Тишкевич – український громадський діяч і дипломат // Визвольний Шлях. – 2004. – Кн. 4. – С. 119-127.

[3] Цвенгрош Г. Офіційне взаємовизнання і взаєморозуміння УНР і Апостольського Престолу // Церква і соціальні проблеми. – Львів, 1993. – С. 338-339, 341.

[4] Господин А. Три визначні дипломати… – С. 15.

[5] У літературі трапляються відомості, що граф М. Тишкевич став послом у січні 1919 р.: Андрусишин Б. Церква в Українській державі (доба Директорії УНР). – К., 1997. – С. 64.; Соловйова В. Дипломатичні представництва Української Народної Республіки в державах Центральної Європи доби Директорії (1918–1920 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук. – Запоріжжя, 1999. – С. 12.

[6] Цит. за: Хома І. Апостольський Престіл і Україна 1919–1922. – Рим, 1987. – С. 12.

[7] Онацький Є. Українська дипломатична місія до Ватикану // Календар-альманах “Відродження”. – Буенос-Айрес, 1954. – С. 32.

[8] Хома І. Апостольський Престіл і Україна… – С. 13.

[9] Там само. – С. 11.

[10] Гентош Л. Ватикан і виклики модерності: Східноєвропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923). – Львів, 2006. – С. 291-293.

[11] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІАЛ України). – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 9.

[12] Андрусишин Б.І. Церква… – С. 65.

[13] Хома І. Апостольський Престіл і Україна… – С. 16.

[14] Гентош Л. Дипломатичні контакти Української Народної Республіки з Апостольською столицею в 1919–1921 роках у контексті східної політики римської курії // Україна модерна. – Львів, 2000. – С. 170.

[15] Онацький Є. Українська дипломатична місія… – С. 38.

[16] Хома І. Апостольський Престіл і Україна… – С. 17; Цвенгрош Г. Апостольський Престіл і митрополит Андрей Шептицький. – Львів, 1991. – С. 6; Гентош Л. Ватикан і виклики модерності… – С. 294.

[17] Гентош Л. Дипломатичні контакти… – С. 171-172.

[18] Цит. за: Хома І. Апостольський Престіл і Україна… – С. 18.

[19] Там само. – С. 43.

[20] Жан Й. Моє служіння Україні. – Едмонтон, 1953. – С. 11-12.

[21] Карманський П. Наша дипльоматична станиця при Св. Престолі в рр. 1919–1920 // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1939. – Лютий.; Трембіцький В. Дипломатичні взаємини Української держави з Вселенським Престолом у 1918–1920 роках // Патріярхат. – 1979. – № 3. – С. 10-13; Цвенгрош Г. Апостольський Престіл… – С. 5; Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія, 1954. – С. 564; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1994. – С. 354-356.

[22] Гентош Л. Католицька церква та становлення української державності (1917–1923 рр.) // Другий Міжнародний конгрес україністів. Доповіді і повідомлення. Історія. Ч. 2. – Львів, 1994. – С. 21.

[23] Пор.: її ж. Дипломатичні контакти… – С. 173.

[24] Андрусишин Б. Церква… – С. 62-70.

[25] Соловйова В. Дипломатичні представництва… – С. 12.

[26] Пор.: там само. – С. 14.

[27] Васильківський Л. Причинки до історії української дипломатії в 1917–1921 роках // Сучасність. – 1970. – № 6. – С.121.

[28] Гентош Л. Дипломатичні контакти…. – С. 173

[29] Там само.

[30] Онацький Є. Під омофором барона М. Василька (Записки журналіста й дипломата від 3-го серпня 1920 до 31-го грудня 1921) // Український історик. – 1978. – № 4. – С. 85.

[31] ЦДІАЛ України. – Ф. 681. – Оп.1. – Спр.24. – Арк.1-2.

[32] Zięba A. Watykan i Ukraina po I wojnie światowej // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. – Warszawa, 1994. – № 2.S. 94.

[33] ЦДІАЛ України. – Ф. 681. – Оп.1. – Спр. 4. – Арк. 1.

[34] Гентош Л. Ватикан і виклики модерності… – С. 298.

[35] Детальніше про діяльність графа Михайла Тишкевича в Парижі див.: Гентош Л. Листи Симона Петлюри до графа Михайла Тишкевича // Україна модерна. – Львів, 1996. – Ч.І. – С. 157-171.

[36] Васильківський Л. Причинки… – № 7-8. – С. 144.

[37] Гентош Л. Михайло Тишкевич // Довідник з історії України. – Київ, 1999. – Т.3. – С. 331.

[38] Петлюра С. Статті. Листи. Документи. – К., 1999. – Т. 3. – С. 356-357.

Джерело: Смирнов А. Михайло Тишкевич – голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському Престолі // Україна і Ватикан. Серія збірників наукових праць. – Івано-Франківськ; К., 2008. – Вип. 1: Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем. – С. 225-231.

Інші записи:

    Не знайдено

Факультет міжнародних відносин

  • Посилання
  • Показать Челябинск на карте
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю