Автор статті:

Анна Гільман

Актуальність теми. Психоаналітичне розуміння проекції як захисного механізму починається з робіт З. Фрейда, який вперше виявив проекцію в параної і ревнощах, коли в людини витіснені почуття, тривога і страх кореняться в ньому самому і несвідомо переносяться на оточуючих. Саме цей захисний механізм викликає почуття самотності, ізольованості, заздрості, агресивності.

Існують ситуації, коли індивід, не усвідомлюючи що-небудь у собі самому, може несвідомо досить точно “відслідковувати” це в інших людях. Проекція ґрунтується на тому, що особистість несвідомо приписує іншим людям якості, що притаманні їй самій і котрі вона не хоче мати, не хоче усвідомлювати.

Наприклад, людина, заклопотана бажанням стати значимим і авторитетним членом групи наділяє такими ж мотивами свого колегу, несвідомо починає бачити в ньому суперника, конкурента і, відповідно, з цим будує свої взаємини, трактуючи їх з позиції самооборони.

Проекція – психологічний феномен, що впливає на формування картини світу особистості, на сприймання навколишнього середовища, а, отже, змінюється і поведінка самої людини. Тому дана тема є актуальною.

Наукова новизна визначається комплексним – теоретичним та емпіричним – підходом до вивчення мало розглянутого психологічного феномену – проекції як захисної реакції.

Предмет дослідження – особливості проекції, як психологічного  механізму захисту.

Мета дослідження: проаналізувати психоаналітичне розуміння і особливості проекції як психологічного механізму захисту.

Проекція – приписування іншій людині своїх власних якостей, почуттів і бажань. Це відбувається несвідомо, тобто людина, здійснюючи проекцію (наприклад, будучи жадібним, свідомо вважає настільки ж жадібним свого ділового партнера) абсолютно впевнений в тому, що інша людина дійсно володіє цими якостями.

К. Хорні відзначала, що по тому, як людина дорікає іншій, можна зрозуміти, що вона із себе представляє [4,98]. Деякі особливості проекції помічені на рівні життєвої і повсякденної психології і знайшли відображення в прислів’ях і приказках: “На злодії і шапка горить”, “У кого що хворіє, той про те і говорить” і ін.

З. Фрейд вважав, що проекція є частиною  феномена переносу (трансферу) у тому випадку, коли особистість приписує іншому слова, думки і почуття, що, по суті, належать йому самому: “Ви подумаєте, що…, але це зовсім не так”. Як результат проекції З. Фрейд розглядав релігію. Відповідно до цієї точки зору, людина сама створює всі образи Бога по образі і подобі своїй. Люди проектують свої фантазії про всемогутність на Бога. Анімістичні вірування визначалися нездатністю первісних людей мислити про природу інакше як по образу людини. Таким чином, людина відмовляється приймати щось у собі і проектує саме це на неіснуючі об’єкти своїх фантазій [9,84].

В ортодоксальному психоаналізі були спроби пояснити всю релігію і міфологію в психоаналітичних термінах захисних механізмів, що стало поштовхом виникнення хвилі критики в сучасному психоаналізі, гуманістичному й екзистенціальному напрямках. Зокрема, В. Франкл писав, що занадто примітивно розглядати Бога як проекцію Над-Я. Звичайно, відзначав він, заслуговує на увагу думка психоаналітиків про значимість проекції для створення образів Бога, але людина проектує не тільки на конкретних людей, але і на природу, тварин і на досить абстрактні поняття Бога, любові, справедливості. У людей не однакові образи Бога, що наділяються специфічними якостями, різним змістом – при цьому працює механізм проекції [8,73].

Узагалі сам термін “проекція” вживається в досить широкому спектрі явищ – у мистецтві, коли людина проектує свій внутрішній світ, створюючи картини, художні твори, у повсякденному житті, коли людина дивиться на навколишній світ через призму свого стану, настрою. Так, людина в радості дивиться на інших  через “рожеві окуляри” і т.д.

Проекція  тісно зв’язана з іншими захисними реакціями, тому що спочатку деякий матеріал людина  витісняє, заперечує і тільки після цього вона  починає чітко зауважувати його в інших людях, тим самим рятуючись  від тривоги, внутрішніх конфліктів і зміцнюючи образ Я, своє ставлення, трактуючи поведінку інших людей, виходячи з власних мотивів.

В основі проекції лежить механізм відчуження власного Я (дисиміляція), що дозволяє “бачити” і сприймати свої небажані особисті якості в інших людях, але не зауважувати їх у собі, приписуючи їх  іншому [5,102].

Наприклад, замість того, щоб визнати те, що інша людина їй неприємна, вона вимовляє: “Я ж бачу, що викликаю у Вас неприємні почуття”. Іншими словами, при проекції відбувається заміна об’єкта зі збереженням ставлення  до нього.

Досліджено, що частіше дія захисного механізму проекції характерна  для інтровертів. Якщо особистісне Я постійно знаходиться під строгим самоконтролем, то проекція є основою надмірного моралізування, святенництва, педантизму стосовно навколишнього і спричиняє формуванню презирства і недовіри до інших людей, з однієї сторони, і страх перед ними – з іншої. Це, у свою чергу, провокує в індивіда вороже сприйняття навколишніх і формування зворотних стратегій, спрямованих на уявних  ворогів. [5,108].

Проекція (від лат. projectio — відкидання) як психологічне поняття з’являється вперше в психоаналізі і належить З.Фрейдові (1894 р.). Він думав, що анксиозні неврози виникають у тому випадку, коли психіка не може опанувати ендогенно розвиненим сексуальним порушенням, і в цьому випадку відбувається проекція цього порушення в зовнішній світ.

Інтерпретація цього поняття в психоаналізі міцно зв’язала його з захисними механізмами «Я». Проекція (поряд з витісненням, раціоналізацією, сублімацією й ін.) розглядалася в якості одного з захисних механізмів. Процес конфлікту, відповідно до З.Фрейда, зживається завдяки особливому психічному механізму проекції. Основоположник психоаналізу у своїй роботі «Тотем і табу» пише про те, що «ворожість, про яку нічого не знаєш і також надалі не хочеш знати, переноситься з внутрішнього сприйняття в зовнішній світ і при цьому віднімається від самого себе і приписується іншим [9,91].

Подивимося на одне з досить типових досліджень, присвячених класичній проекції. Дж. Халперн оцінював випробуваних по спеціально створеній шкалі, що визначає «захищеність» від статевого потягу. Потім була запропонована серія фотокарток обличчя, з яких потрібно було відібрати «самого неприємного». На наступному етапі обстежуваним були запропоновані відверті зображення сексуальних сцен. Після цього усі випробувані описували себе й обраного «неприємного суб’єкта» по стандартному переліку рис особистості. Результати показали, що обстежувані, котрим був притаманний сильно розвинутий захист від статевого потягу, заперечували його виникнення при перегляді зображень і проектували цей потяг на неприємну  їм людину. Ефект значно підсилювався, коли такою людиною  виступав чоловік[6,41]. Здавалося б, є підстави говорити про захисну функцію проекції, але поки утримаємося від остаточного висновку. Ми ще повернемося до цього дослідження, розглядаючи проекцію не тільки як захисний механізм, а значно ширше, розуміючи її як невід’ємну властивість психічної активності людини.

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

«Проекція не створена для відображення душевних  переживань, вона має місце і там, де немає конфліктів», — пише З.Фрейд [10,93]. Проекція, не прив’язана намертво до сфери несвідомого, що вічно конфліктує зі свідомістю, а зрозуміла як людська особливість, без якої немає власного бачення предметів і явищ навколишньої дійсності, була названа «атрибутивною проекцією».

Т. Шибутані мав рацію, коли писав про те, що люди сприймаються як живі лише тоді, коли на них проектуються цілком визначені, добре усвідомлені переживання і здібності. [5,63].

Класичну й атрибутивну проекцію, на думку різних авторів, можна розрізняти по «мішенях», які обираються для проекції. Передбачається, що класична проекція спрямована на негативно оцінюваних осіб, а коли індивід усвідомлює в себе наявність негативних рис, він наділяє ними осіб, до яких у нього позитивне ставлення.

Таке розуміння проекції — наділення власними мотивами, потребами, почуттями інших людей, а відповідно і розуміння їхніх вчинків — ґрунтується як на багатовікових донаукових спостереженнях, так і на експериментальних дослідженнях, а тому не випадково деякими психологами покладається в якості єдино обґрунтованого.

Д.Холмс, підводячи підсумки численним дослідженням, пропонує виділити два «виміри» проекції. Перше — що проектується (наявність-відсутність проектованої риси), друге — усвідомлення того, що проектується. Комбінуючи ці виміри, можна класифікувати відомі види проекції (див.табл.1).

Таблиця 1. Види проекції і їхня класифікація по двох вимірах

Усвідомлення суб’єктом проектованої риси	Наявність у суб’єкта проектованої риси	Відсутність у суб’єкта проектованої риси
Суб’єкт не усвідомлюєвласну рису	Симилятивна проекція	Проекція Панглосса чи Кассандри
Суб’єкт усвідомлює власну рису	Атрибутивна проекція	Комплементарна проекція

Симилятивна проекція, відповідно до психоаналітичної концепції, виконує захисну функцію, але, по Д. Холмсу, експериментального підтвердження не одержала (дійсно, дуже важко довести, що обстежуваний не має уявлення про визначені, властиві йому риси особистості). Проекція, названа на честь Панглосса і Кассандр, може розглядатися як варіант захисного механізму «реактивне утворення». (Це результат роботи одного з захисних механізмів, що приводить до виникнення способу поводження, протилежного витісненому прагненню. Наприклад, перебільшена турбота про дитину, яка ненавиділа чи ненавидить матір) [4,96].

Комплементарна проекція припускає проекцію рис, додаткових до тих, якими суб’єкт володіє в дійсності. Наприклад, часом, випробуючи страх, ми схильні навряд чи не кожну людину сприймати як таку, що нам загрожує. У цьому випадку приписувана іншим риса, скажемо, агресивність, дозволяє пояснити власний стан. Ще раз підкреслимо, що експериментальне підтвердження знаходить насамперед атрибутивна проекція — приписування наявної в суб’єкта й усвідомлюваної їм риси.

«Проекція являє собою свого роду витіснення (аналогічне конверсії, і т.д.), у якій уявлення стає усвідомленим у формі сприйняття, а зв’язаний з ним афект, піддаючи інверсії в невдоволення,  відділений і повернутий у Я». Це те визначення проекції, яке дає З. Фрейд і про яке пише К. Юнгу в квітні 1907 в одному з листів, де він висловлює ряд теоретичних ідей із приводу параної.

Прагнучи «пояснити проекцію, З. Фрейд додає в тому ж листі: «Яка умова того, щоб, деяким внутрішнім, інвестованим афектом процес, міг бути спроектований зовні? Звернемося до норми: попередньо наша свідомість сприймає усього тільки два роди об’єктів. Спрямована зовні, вона має справу зі сприйняттями Р (Wahrnmungen), що самі по собі афектом не інвестовані і мають якості; а виходячи зсередини вона (свідомість) має досвід «відчуттів» (Empfindungen), вони є екстеріоризацією потягів, що використовують як опору деякі органи, у дуже малому ступені мають таку властивість як якісність, але, навпроти, мають здатність до деякої значної кількісної інвестиції. Те, що представляє цю саму кількість, локалізоване усередині, а те, що якісно і позбавлено афекту, зовні [9,103].

Міркуючи в такий спосіб, З. Фрейд ставить перед собою ціль метапсихологічного осмислення проекції. Проекція з’являється як деякий захисний механізм, що Фрейд у листі характеризує як «свого роду витіснення». Однак, у випадку Д. Шребера (1911) Фрейд протиставляє два захисних механізми: витіснення, навіть відкидання, діє в напрямку зняття інвестиції деяких уявлень, аж до появи можливості відкидання об’єкта; проекція знаходиться ще далі на шляху  «провалу витіснення, розриву на поверхні, повернення витісненого», що дозволяє знову відшукати дорогу для об’єктної реінвестиції, розглядати марення як «спробу лікування». Це значить, що мова йде  про два різних механізми захисту, незважаючи на те, що їхні задачі можуть бути взаємозалежні, зокрема, у рамках невротичного функціонування.

Крім того, якщо З. Фрейд у своїх працях часто згадує проекцію патологічну, захисний механізм, характерний, наприклад, для  параної чи фобії, то  так само часто він згадує нормальну проекцію, процес не захисний і конституює для психіки. У листі К. Юнгу він звертається до власної концепції психічного функціонування, наполягаючи на необхідності поєднання  потягу, що відсилає до сфери кількісного й економічного, і сприйняття, що дозволяє доступ до якісного, у фрейдовій перспективі «ставати свідомим», що співвідноситься з інвестицією «залишків сприйняття»[9,112]. З цього погляду проекція відіграє провідну роль у процес диференціації внутрішнього і зовнішнього, ззовні й усередині.

Таким чином, проекція у своїй захисній функції націлена на те, щоб відкинути зовні щось, що не визнано в самому собі. З. Фрейд часто підкреслював, що легше захиститися від зовнішньої небезпеки, чим від внутрішньої.

Для З. Фрейда (1917) «сновидіння також являє собою проекцію, екстеріоризацію внутрішнього процесу». Насамперед, для нього це спосіб підкреслити захисну складову цієї самої проекції, оскільки для того, хто бачить сон, мова йде про боротьбу проти несвідомих імпульсів потягу і уникання пробудження. Але він також відзначає деякий «внутрішній процес», що є ні що інше, як головне відношення між галюцинацією і сприйняттям[9,118].

Введення М. Кляйн поняття проективної ідентифікації підтвердило значення головної «інтеракції» між проекцією і інтроекцією для розуміння внеску проекції. Насамперед, на рівні змісту потягів Мелані Кляйн показала, що використання процесів проекції-інтроекції має відношення не тільки до протистояння між проекцією невдоволення в зовнішній світ і інтроекцією задоволення у внутрішній світ, описаним Фрейдом для побудови чистого Я-задоволення.

Крім того, М. Кляйн (1946) ввела механізм проективної ідентифікації, щоб позначити «прототип деякого агресивного ставлення до об’єкта», що відповідає несвідомій проекції в об’єкт негативних частин. Це, звичайно, припускає деяке розходження між суб’єктом і об’єктом і йому сприяє. Але завдяки ідентифікаційному аспекту вона (проективна ідентифікація) негайно ж націлюється на те, щоб його анулювати, знову знаходячи ідентичність між почуттями і представленнями суб’єкта і почуттями і представленнями об’єкта. [5,98].

Так само як і З. Фрейд, що провів розходження між нормальною і патологічною проекцією, М. Кляйн говорить про «нормальну» проективну ідентифікацію, доброзичливу, яка лежить в основі емпатії: «Приписуючи частину моїх почуттів іншому, ми розуміємо його почуття, потреби, задоволення. Емпатія як модель розуміння іншого походить від ідентифікації через проекцію позитивних частин себе.

За цим поглядом: ідентифікація з іншим підкоряється  деякому відцентровому руху проекції своїх власних почуттів і думок. Однак, ця «позитивна» проективна ідентифікація може стати «негативною»,  якщо здійснюється «з надлишком», оскільки тоді «ці позитивні частини» Я будуть відчуватися як загублені, як якщо ідеалізація об’єкта приводить «до якогось ослаблення Я». Патологічна проективна ідентифікація завжди супроводжується надмірним розщепленням об’єкта і Я, їх ідеалізованими частинами. Проективна ідентифікація з’являється тут як первинна форма механізму проекції, що підкреслював Кінодо в діалозі про розрізнення між аспектами самого себе і частинами самого себе: у випадку проекції мова могла б йти про аспекти самого себе (потяг, афекти, представлення), що не ставлять під сумнів розрізнення між суб’єктом і об’єктом; а в проективної ідентификація могла б мати місце не тільки проекція потягів, афектів, уявлень, але також частин Я, що створюють  ці афекти. [9,122].

З цього погляду проективна ідентифікація могла б припускати розщеплення Я, оскільки пацієнт повинний «відокремити деяку частину власної психіки для того, щоб її проектувати», що  торкає цілісності Я, так само як і цілісність об’єкта, через ідентифікацію об’єкта з Я и володіння об’єктом.

Саме тому залучення поняття проективної ідентифікації спричиняє  ідею деякого міжособистісного виміру між суб’єктом і об’єктом, через деякої змушеної недиференційованості, що приводить суб’єкт до того, щоб  змусити об’єкт відчути афекти, уявлення і навіть змусити його діяти у відповідності  цим афектам і уявленнями.

Ми можемо зробити висновок, що проекція і проективна ідентифікація співвідносяться один з одним в описі моменту, що конституює психіку. Отже, ідентифікація – різновид проекції, пов’язаний з неусвідомленим утотожненням себе з іншою людиною, перенесенням на себе бажаних відчуттіві якостей. З. Фрейд розгядав ідентифікацію як самототожнення людини із значущою особою, за зразком якої вона свідомо прагне діяти.

Проекція тісно пов’язана із сприйняттям навколишнього середовища і впливає на її поведінку, зокрема, людина сприймає свої небажані особисті якості в інших людях, та не зауважує їх у собі, несвідомо приписуючи їх  іншому. Тобто, такий психологічний механізм захисту як проекція, відіграє вагому роль у формуванні картини світу особистості.

Картина світу особистості – це система найбільш загальних поглядів на світ і людину, на відносини між людиною і світом, яка визначає життєву програму особистості, ідеали і переконання, інтереси і цінності, зумовлюючи у кінцевому результаті  лінію поведінки людей. Людина дивиться на навколишній світ через призму свого стану, настрою, тому сприйняття  середовища і оточуючих змінюється. [2,42].

Часто так буває,  що батьки «прищеплюють» власне бачення світу своїй дитині. При цьому, якщо батько або вихователь не реалізовує власні амбіції самостійно, то й дитина його ризикує вирости болісно честолюбною, з перекрученими уявленнями про власну гідність. У такій ситуації є велика ймовірність процвітання такого негативного явища, як заздрість. Коли чужа удача, успіх або просто радість бачиться незаслуженими або нагадують про власну неспроможність.

Картина світу – необхідна складова людської свідомості, пізнання, сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають саме загальне бачення, розуміння світу, місця в ньому людини і разом з тим життєві позиції, програми поведінки, дій людей. [3,104]. Поведінка — це форма взаємодії особистості з оточуючим середовищем, яке визначається певними факторами, такими  як природні властивості особи, її індивідуальність. Поведінка є реакцією на зміну ситуації з метою задоволення своїх потреб. Ціль поведінки — зміна ситуації. Особа діє відповідно до своїх власних потреб і бажань, однак при цьому часто переносить свою вину, тривогу, відповідальність і т. д. на когось іншого, змінюючи поведінку і бачення світу в цілому. [6,134].

Саме завдяки проекції від покоління до покоління передаються стереотипи, установки, моделі поведінки, які, в свою чергу складають основу масової свідомості – такий собі набір загальних для більшості сучасників елементів. Так утворюється стійка, характерна для даного часу і покоління картина світу.

Отже, проекція – це механізм віднесення до іншої особи або об’єкта думок, почуттів, мотивів і бажань, які на свідомому рівні індивід у себе відкидає. Тобто, в основі проекції лежить механізм відчуження власного Я (дисиміляція), що дозволяє “бачити” і сприймати свої небажані особисті якості в інших людях, але не зауважувати їх у собі, створюючи певну картину світу і відповідно формуючи певну програму дій і лінію поведінки в різних ситуаціях. [1,57].

Ми провели емпіричне дослідження для виявлення проекції, використовуючи діагностику типологій психологічного захисту Р.Плутчика (в адаптації Л.І. Вассермана, О.Ф. Єришева, Є.Б. Клубової та ін.).

Вибірка нашого дослідженння становила 50 осіб віком від 17 до 19 років. Методика на виявлення психологічних механізмів захисту була проведена на студентах І курсу спеціальності психологія і політологія. В ході дослідження було встановлено, що перше місце серед захисних механізмів, які використовує особистість, посідає проекція, друге місце – реактивні утворення, третє – компенсація. Якщо ж звернутися до відсоткового співвідношення механізмів психологічного захисту, то проекцію застосовують 20% досліджуваних, реактивні утворення – 8%, компенсацію – 6%, а всі інші механізми захисту – по 2%.

Досліджено, що найчастіше дія захисного механізму проекції характерна для інтровертів. Щоб перевірити, до якого типу особистості належать досліджувані, що застосовують різні механізми захисту, ми використали ще одну методику дослідження особистості на основі типології  К. Юнга і встановили, що з 50 досліджуваних 50 % осіб – це інтроверти, 20 % – амбоверти, 30 % – екстраверти.

Порівнявши отримані дані із результатами попереднього дослідження, ми виявили, що 20% респондентів з 50 учасників, схильні до проектування, є амбовертами.

Висновки:  проекція – це варіант захисту, який проявляється в приписуванні іншим власних потреб, бажань, особистих якостей, головним чином негативних. З точки зору австрійського психолога 3. Фрейда механізм проекції принципово неусвідомлюваний і саме тому людина прагне приписати іншім ті негативні риси, в наявності яких у собі не хоче зізнатися.

Проекція виявляється тоді, коли, стикаючись з власним непристойним вчинком, небажаною рисою, людина частково обмежує іінформацію про це, не усвідомлюючи, що це її власний вчинок або риса. Проекція співвідноситься з ідентифікацією, дозволяє розвиватися в рефлексивному змісті, «ідентифікувати себе».

Проекція – підсвідоме приписування власних якостей, почуттів і бажань іншій людині. Цей захисний механізм є наслідком витіснення. Завдяки витісненню пригнічені потяги знову загнані всередину. Але тут вони не перестають надавати свій вплив. Цей внутрішній конфлікт зберігається, і значить існує можливість того, що цей конфлікт вирветься назовні, буде “оприлюднений”. А бити по собі, тиснути свої бажання – це важко і боляче. У цьому випадку, витіснені у себе бажання проектуються на іншого. І індивід, «не помічаючи» своїх бажань, бачить їх у інших, засуджує і обурюється з приводу їх наявності в іншій людині.

Проекція тісно пов’язана з іншими захисними механізмами, адже людина спочатку витісняє певний матеріал, заперечує і лише згодом вона починає зміцнювати образ Я, рятується від конфліктів і тривог, зауважуючи витіснений матеріал в інших людях.

Отже, проекцію розуміють як неусвідомлене відкидання власних неприйнятих установок, думок або бажань, а також наділення ними інших людей, для того, щоб перекласти відповідальність всередині Я на навколишній світ.

Список використаних джерел та літератури:

1. Демина Л.Д., Ральникова И.А. Психическое здоровье и защитные меха­низ­мы личности. – Барнаул: Изд-во Алтайского государственного университета, 2000. – 123с.

2. Колісник О. Картина світу, конфлікти і смисл життя особистості // Соціальна психологія. – 2005. – № 1 (9). – C.42-49.

3. Леонтьев А. Н. Образ мира// Избр. Психологические произведения. – В 2 т. – М., 1983, с. 251-261.

4. Мак-Вильямс Нэнси. Психоаналитическая диагностика: Понимание структуры личности в клиническом процессе. – Москва: Класс, 1998. – 480 с. Развитие в психоанализе.

5. Мелани Кляйн. Развитие в психоанализе. –  Издательство: Академический проект. –  М., 2001, 512 с.

6. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. Человек и мир/ С. Л. Рубинштейн. – Спб.: Питер, 2003, – 512 с.

7. Руткевич А.Н. Психоанализ. Истоки и первые этапы развития: Курс лекций. – М.: ИНФРА-М-ФОРУМ, 1997. – 352 с.

8. Франк Л.К. Проективные методы изучения личности. Проективная психология. – М., 2000, с. 68–83.

9. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции /Авторы очерка о Фрейде Ф.В. Бассин и М.Г. Ярошевский. – М.: Наука, 1989. – 456 с.

10. Фрейд З. „Я” и „Оно”. Труды разных лет. Книга 1. – Тбилиси: Мерани, 1991. – 400 с.

11. Фрейд З. „Я” и „Оно”. Труды разных лет. Книга 2. – Тбилиси: Мерани, 1991. – 429 с.

Інші записи:

Анна Гільман Студентські публікації, Факультет політико-інформаційного менеджменту