ДО ЛЕГІТИМАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ЧЕРЕЗ ДЕМОКРАТИЧНІ ВИБОРИ: ДОСВІД ВІТЧИЗНЯНОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

Стаття присвячена аналізу демократичних виборів як  форми безпосереднього народовладдя на основі якої відбувається процес легітимації публічної влади. В статті проаналізовано особливості виборчої системи України та запропоновано шляхи її удосконалення. Автором зроблено висновок про те, що лише в комплексі з іншими формами народовладдя демократичні вибори можуть стати ефективним засобом формування легітимної  влади, а також способом громадянського контролю за  нею.

Легітимація державної влади – це процес, за допомогою якого державна влада, її дії, норми, інститути, посадові особи набувають ознак легітимності, тобто стають такими, що дають громадянам підстави вважати їх справедливими, законними та доцільними. Легітимація утверджує правовий характер влади, обґрунтовує і виправдовує її рішення, створення владних структур, їх зміну і оновлення. Це колективний процес визнання справедливого, законного і доцільного характеру влади, який пов’язаний з народним волевиявленням.

Проблема легітимності державної влади неодноразово підіймалась у роботах багатьох зарубіжних [1, 2, 3] та вітчизняних [4, 5, 6] дослідників. однак і до сьогодні залишається особливо актуальним питання пошуку ефективних механізмів забезпечення легітимності державної влади. Оскільки легітимність є безпосереднім результатом народного волевиявлення, постає необхідність аналізу теоретичних та практичних аспектів форм безпосередньої демократії. Особливої актуальності дана тема набуває для вітчизняних дослідників, в зв’язку із демократичними процесами, що відбуваються у вітчизняному політикумі.

Легітимація реалізується через народовладдя, у таких його формах як вибори, референдуми, народні ініціативи тощо. Лише на основі процедури народовладдя державна влада набуває своєї реальної легітимності, а народ стає реальним джерелом влади. Це означає, що громадяни мають можливість брати безпосередню участь у формуванні та діяльності державної влади, здійснювати контроль за нею, і врешті решт, змінювати владу яка втратила свою легітимність. Отож, легітимність є результатом легітимації, або, інакше кажучи, процесу трансформації волі народу в нову якість – суверенну волю держави, яка реалізується через справедливі, законні та доцільні рішення чинної влади.

Політичні вибори як форма безпосереднього народовладдя покликані забезпечити формування легітимної публічної влади. Попри недоліки виборчого права, на які звертав увагу Г.Еллінек, вказуючи, що проблема чесного, справедливого виборчого права на може бути вирішена повністю [7, с. 74],  вони можуть стати однією з найбільш ефективних форм легітимації, поряд з іншими.  Це стає можливим, якщо політичні вибори проводять не будь-яким способом, формально визначений у виборчому законі, а способом, який забезпечує свободу вибору для виборця.

Свобода виборів є наріжним каменем демократії. Вона знаходить своє вираження в основоположних принципах виборчого права. До останніх відноситься принцип загальності, згідно з яким активним виборчим правом володіють всі громадяни які проживають в державі чи за її межами, досягли відповідного віку, за винятком осіб визнаних судом недієздатними. Даний принцип безпосередньо пов’язаний з принципом вільності, який передбачає свободу волевиявлення і добровільну участь громадян у виборах. Демократичні вибори є завжди добровільними, оскільки виборців можна лише закликати до участі у виборах, але не примушувати. Наступним є принцип рівності, який означає, що всі виборці беруть участь у виборах на рівних умовах і не мають ніяких переваг один перед одним, їх голоси рівні так само, як і можливості здійснення виборчого права. Ще одним принципом демократичних виборів є принцип відповідно до якого виборці наділені правом безпосередньо обирати своїх представників до відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування. Принцип таємного голосування означає, що будь – який тиск на волевиявлення особи під час виборів не допускається і гарантується свобода вибору.

До інших принципів які забезпечують свободу вибору під час проведення демократичних виборів можна віднести принцип гласності, змагальності, альтернативності, політичного плюралізму та багатопартійності.

Ще однією рисою демократичних виборів є наявність справедливої виборчої системи. Навіть в демократичних країнах вибір виборчої системи може вплинути на легітимність інститутів влади. В зв’язку з цим важливо, щоб обрана виборча система була зрозумілою суспільству, а отже, визнаною та справедливою. Це сприяє легітимації наслідків виборів та сприйняттю сформованої за її підсумками влади як такої, що отримала від народу право керувати державою. Не дивлячись на те, що вибір виборчої системи в значній мірі питання політичної доцільності, надзвичайно важливо запровадити такий механізм виборчого процесу, який би як найповніше відповідав інтересам як всього суспільства, так і окремої особи.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Політична доцільність не може виходити за межі принципу справедливості та верховенства права, тим більше за межі конституційних засад демократичних виборів. Для реалізації цієї мети необхідно дотримуватися щонайменше таких вимог. По – перше, громадяни держави повинні стати активними учасниками обговорення та прийняття закону, який запроваджує нову чи передбачає зміни до старої виборчої системи. Адже відомо, що ніхто не знає краще, якими мають бути закони щоб вважатися справедливими, ніж ті, для кого вони створені. Це стосується і закону про вибори. По-друге, виборча система повинна бути відкритою для того, щоб забезпечити доступ до органів державної влади та місцевого самоврядування найбільш достойних представників від народу. Виборці повинні безпосередньо обирати своїх представників в органи влади як в одномандатних мажоритарних округах, так і багатомандатних округах, в яких виборці голосують за партійні списки. І в першому, і в другому випадку виборці повинні володіти достатньо повною інформацією про кандидатів, починаючи від заслуг кандидата перед державою та суспільством і завершуючи питанням сімейного стану. Дану інформацію в якомога повному обсязі повинні висвітлювати засоби масової інформації. По – третє, виборча система повинна забезпечувати еволюційне оновлення політичної еліти. І не шляхом революції, а в результаті закономірного та поступового розвитку. Вона повинна дозволити кожному робити політичну кар’єру за рахунок своїх здібностей, працьовитості та досягти успіху на основі дій, а не виборчих прожектів. Цьому можуть сприяти законодавчі обмеження щодо максимального терміну перебування особи на посаді в органах державної влади та самоврядування. На нашу думку, не будуть суперечити принципам демократичних виборів і певні цензи для кандидатів на посади, зокрема віковий ценз, ценз на освіту та моральний ценз. Показово, що в сучасній доктрині держави та права озвучена нами ідея знаходить підтримку [8, с.48-49].

Коли ми говоримо про вільний доступ громадян до влади, то мова йде про те, що люди, які завдяки своїм талантам і працелюбству досягли значних успіхів у тій чи іншій сфері суспільної життєдіяльності, ті, хто за всезагальним визнанням складає еліту нації, могли б брати активну участь у здійсненні публічної влади. Саме сьогодні, коли у зв’язку з ускладненням процесів соціального управління, зростає потреба в прийнятті на державному рівні відповідальних і компетентних рішень, особливо необхідна система заходів, яка б забезпечила постійну і значну, з точки зору чисельності, присутність в органах влади осіб, у чиїх високих інтелектуальних і моральних якостях не було б сумніву. Звісно, що така система повинна бути закріплена законодавчо (бажано в основному на конституційному рівні).

Без сумніву, що така ідея знайде своїх критиків. Так, свого часу відомий французький конституціоналіст А. Есмен вказував на те, що не можливо знайти достовірні ознаки для виявлення тих, хто в соціумі вважається найрозумнішим [9, с.147-187] (відповідно, і найбільш  достойним, кращим і т. ін.). Проблема справді існує. Хто і за якими критеріями повинен і може встановлювати інтелектуальну, моральну і духовну перевагу одних над іншими? І тим не менш очевидно, що це можливо. В цьому питанні необхідно прислухатися до думки народу, який неодноразово демонстрував свою здатність нехай не завжди на основі раціонального вибору, а швидше на чуттєвому, інтуїтивному рівні, виділяти людей розумних та обдарованих.

Однак, слід мати на увазі, що ефективність виборчого права буде забезпечена лише за умови контролю за публічною владою з боку громадянського суспільства.  Рисою демократичних виборів є контрольованість громадянським суспільством всіх публічних органів влади, які були обрані на основі волевиявлення народу. Легітимність не є сталою властивістю публічної влади, вона може бути втрачена у разі суттєвого падіння авторитету чинної влади серед громадян держави. Демократичні вибори не можуть гарантувати легітимність влади на невизначений термін, так само як вони не можуть впливати на ефективність дій органів державної влади, однак вони можуть суттєво сприяти цьому. Така можливість з’являється за умови, коли громадянське суспільство зможе контролювати дії своїх представників у владі за допомогою таких дієвих засобів як: постійні звіти посадових осіб держави починаючи від президента і завершуючи депутатами та головами місцевих рад перед своїми виборцями; відкликання кандидатів, які були обрані за мажоритарною виборчої системою на основі імперативного мандату; ініціюванням виборцями питання дострокового припинення повноважень президента, парламенту, місцевих рад і проведення на основі цього рішення дострокових виборів.

Однак, слід зазначити, якою  демократичною не була б процедура виборів і якою досконалою не була б виборча система, формування легітимної публічної влади буде неможливим доти, поки всі інші елементи політико-правової системи держави не набудуть ознак демократичності. Мова, перш за все, йде про забезпечення основних прав та свобод людини, доступ до альтернативних джерел інформації, автономію асоціацій та, понад усе, високий рівень правосвідомості громадян. Як слушно відзначав І.Ільїн, низький рівень правосвідомості суспільства породжує „сліпу демократію”, або іншими словами „вибір без вибору”. Схожу думку висловлював Л.Дюгі: „загальне виборче право можливе тільки в країні із широким розповсюдженням освіти, де кожен має чітке уявлення про свою участь у суспільній солідарності”[10, с. ХХХVII].

Аналізуючи виборчу систему та законодавство України після подій помаранчевої революції 2004 року, є всі підстави говорити про передумови для згортання основ вітчизняної демократії і, як наслідок, перспектив подальшого формування легітимних органів публічної влади.  На сьогоднішньому етапі конституційної реформи чітко проявляється тенденція до звуження права народу, окремих його частин впливати на політичні процеси в Україні. Це небажана тенденція і вона суперечить положенням ст. 1 Конституції, згідно з якою Україна – правова та демократична держава, а також ст. 5 Конституції, яка проголошує принцип народовладдя. Можна вказати на ряд суттєвих проблем, які підтверджують нашу думку.

Прийняття Верховною Радою України Закону „Про вибори народних депутатів України” від 25.03.2004 року та Закону „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 06.04.2004 року, на основі яких була запроваджена пропорційна виборча система „закритих списків” суттєво звузило право громадян України обирати свої представників до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування усіх рівнів. Такий тип виборчої системи в жодній мірі не відповідає принципам прямих та рівних виборів, які закріплені в ст.ст. 38, 71 Конституції України. Даний тип виборчої системи суперечить також ст. 36 Конституції України, згідно з якою членство в політичній партії є добровільним. Назване законодавство про вибори надає право лише політичним партіям формувати списки кандидатів у народні депутати та депутатів органів місцевого самоврядування, Верховної Ради АРК, що на практиці фактично зводиться до формування виборчого списку партії виключно її керівництвом. Означену проблему ускладнює та обставина, що у 172-ох офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції України  політичних партіях на сьогодні беруть участь не більше як 3 % громадян, що мають право голосу.

Застосування „закритих списків” на виборах 2006 року можливо і виконало свою тактичну мету – певним чином консолідувало політичні сили, але, розмірковуючи стратегічно, слід наголосити на тому, що закриті списки створюють серйозні проблеми. Такий принцип обумовлює не тільки ризик диктатури партійних лідерів, але і гальмує розвиток партій через придушення внутрішньої конкуренції, через викривлення механізмів кадрової професійної селекції, через перешкоджання появи нових лідерів.

Проблема ускладнюється ще й тим, що в Україні існує партійний імперативний мандат, який не практикується майже в жодній європейській країні. Конституція України містить положення, згідно із яким у разі виходу, або не входження після виборів народного депутата, вже обраного за списком у відповідну фракцію, керівний орган політичної партії, за списком якої цей народний депутат обраний до парламенту, може прийняти рішення щодо позбавлення його мандата (ст. 81 Конституції). Як слушно зазначає професор В. Шаповал, дане положення є „унікальним” [11, с.84].

Через запровадження пропорційної системи на місцях фактично відбулася політизація органів місцевого самоврядування та трансфер загальнонаціональних конфліктів у місцеві ради. Сьогодні ми бачимо як замість вирішення проблем людей в регіонах часто займаються будівництвом коаліцій та опозицій. На зміну ефективним органам місцевого самоврядування ми отримали надполітизовані філіали ворогуючих партій, що використовуються для з’ясування стосунків між політичними опонентами.

Ще однією проблемою виборчого права України є відсутність у суспільстві об’єктивної інформації щодо переваг та недоліків виборчої системи та стосовно процедури формування партійних списків. Так, при запровадженні пропорційної виборчої системи із „жорсткими списками” парламент грубо проігнорував інтереси більшості громадян України. За даним соціологічних опитувань, такий тип виборчої системи ніколи не підтримували більше ніж 20-25 % громадян, які мають право голосу. На сьогоднішній день, цей показник становить 6-7 %. Це у значній мір стало результатом більш активного обговорення проблеми виборчої системи в засобах масової інформації.

Окрім цього, виборці не володіють достатньою інформацією стосовно кандидатів у партійних списках. Як наслідок, з’являються у прохідних частинах списків родичі партійних керівників, їх водії, охоронці, не кажучи вже про представників великого бізнесу, які фінансують виборчі кампанії.

Названі хиби виборчого законодавства не забезпечують еволюційного оновлення політичної еліти, на що зверталася увага серед дослідників проблем державотворення [12, с.56-59]. На наш погляд, професійні якості особи повинні визначатися не партійною приналежністю, а заслугами перед суспільством та державою. І взагалі, до особи, яка претендує на посаду політичного діяча повинні бути встановлені більш жорсткі цензи (у тому числі моральний), які здатні якісно покращити склад парламенту. Цьому у жодній мірі не сприяє законодавство України. Для прикладу, відповідно до ст. 76 Конституції України не може бути обраний до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не знята і не погашена у встановленому законом порядку. На наш погляд, така норма потребує зміни у наступній редакції: „не може бути обраний до Верховної Ради України громадянин, який вчинив умисний злочин, незалежно від того чи була знята або погашена судимість”. Також, оновленню політичної еліти не сприяє відсутність максимальних термінів перебування однієї особи у статусі депутата. (для прикладу – не більше двох термінів перебування по чотири роки)

Однак, як ми зазначали, не дивлячись на досконалість як виборчого законодавства, так і виборчої системи, на основі якої формуються органи державної влади та місцевого самоврядування, без демократизації всіх елементів політико-правової системи і громадянського суспільства процес легітимації публічної влади видається малоймовірним. Першочерговим завданням на шляху побудови правової, демократичної держави є формування політичної толерантності і високої правової культури, а відтак – виховання  правової особи.

Література:

  1. Хабермас Ю. Демократия, разум, нравственность. Московские лекции и интервю – М.: Издательский центр „Академия”, 1995. – 246 с.
  2. Розанвалон П’єр. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлективність, наближеність / Пер. з фр. Євгена Марічева. – Вид. Дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – 287 с.
  3. Шабо Ж. –Л. Основные типы легитимности // Полис. – 1993. – № 5. – С. 137-143.
  4. Сіренко В.Ф. Про легальність та легітимність державної влади. – К.: Оріяни, 2006. – 60 с.
  5. Ковальчук В. Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід // Право України. – 2008. – № 6. – 35-40.
  6. Чиркин В. Легализация и легитимизация государственной власти // Государство и право. – 1995. – №8. – С. 63.
  7. Еллинек Г. Конституции, их изменения и преобразования / Пер. с нем., под ред. Б.А.Кистяковского. – СПб.: Издание Юридического книжного склада „Право”, 1907. – 94 с.
  8. Керимов А.Д. Современное государство: вопросы теории / А.Д.Керимов. – М.: Норма, 2007. – 144 с.
  9. Эсмен А. Общие основания конституционного права / Перевод с французкого. Под ред. В.Дерюжинского. – СПб.: Издание О.Н.Поповой, 1897. – 357 с.
  10. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства / Перевод А.Ященко, В.Краснокутский, Б.Сыромятников, Предисловие П.Новгородцева. – М.: Типография Т-ва И.Д.Сытина, 1908. – 671 с.
  11. Шаповал В. Проблема демократичності виборчої системи у контексті рішень Конституційного Суду України // Вибори та демократія. – 2008. – № 4 (18). – С. 82-84.

Коліушко І. Виборча система повинна забезпечувати еволюційне оновлення політичної еліти // Шляхи оптимізації виборчої системи для парламентських та місцевих виборів в Україні: доповіді, виступи. Матеріали круглого столу . – К.: ПЦ „Фоліант”, 2007. – С. 56-59.

Інші записи:

    Не знайдено

Правничий факультет

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю