Автор статті:

Полковський Валерій

Діаспорознавство (незважаючи на значні успіхи останнім часом у вигляді міжнародних конференцій, публікацій, досліджень тощо) все ще залишатиметься в значній мірі непізнаним материком через обсяг матеріалу, який необхідно опублікувати, вивчити та дослідити в Україні. Кожна нова публікація в Україні слугує благородній цілі пізнання життя та здобутків (рівночасно і проблем) української діаспори.
Книга відомого правника, будителя українства за кордоном, ініціатора численних починань Петра Саварина з цього ряду.
Вона подає зріз життя української діаспори в Канаді 60-х – 90-х років минулого століття та перших шести років нового, а також копітку і наполегливу щоденну працю в розбудові своїх власних інституцій/установ (організацій тощо). Власне тих інституцій, які мали б появитися в самій Україні, але не появилися через а) небажання комуністичного режиму організовувати та розбудовувати їх; б) відсутність ініціативи нових урядових структур та незміцнілих і незрілих громадських організацій (як і самого суспільства в цілому) займатися цією благородною справою.
Книга цінна саме цією альтернативністю погляду, погляду на успішно здійснені проекти (якого так не вистачає нашим політикам, які нібито все знають, як розбудовувати Україну, а позитивного досвіду у вигляді суперуспішних проектів так і немає).
Це художньо-публіцистичне видання дасть фору солідним науковим працям саме розмахом матеріалу, обізнаністю з широким контекстом/тлом та конкретними ситуаціями, сотнями осіб майже на всіх континентах. Проектам в Україні часто не вистачає цієї міжнародності, задіяності українських мізків, розкиданих по цілому світу. В книзі багато фотографій, які показують та підтверджують міжнародний профіль/статус її автора.
Деякі з його роздумів цінні власне своєю простотою (підтвердженою життям):
”… щасливий той народ, який має добрих і чесних політиків, і добру, на добро народу скеровану політику” (с. 21).
Kнига розпочинається роздумами Івана Драча про автора “Йому болить рідна земля”. Глава ”У вирі канадської багатокультурності” відкривається статею автора цієї рецензії ”Будівничий українського життя в Канаді”. Спогади учасника (Петра Саварина) включають його роздуми про політику, багатокультурність, Канадський інститут українських студій (КІУС) та абеткову Енциклопедію України-2. В короткій рецензії немає змоги (та й необхідності) зупинитися детально на всіх цих важливих аспектах (надіємося, що потенційний читач обов’язково прочитає цю книгу).
П.Саварин багато та охоче розповідає про свої особисті зв’язки та контакти, які були використані блискуче на спільне українське благо (а не для власного особистого матеріального збагачення).
Автор детально та скрупульозно показує ті перешкоди та перепони, які приходилося долати на шляху розбудови українських інституцій (зокрема, КІУСу). Мова Петра Саварина завжди чітка та образна (”Mлини політичні мелять не швидше, ніж університетські”, с. 63). У своїх спогадах-роздумах пан Саварин гранично чесний та відвертий (коли відбулася затримка з відкриттям КІУСу, він зазначає: ”Я був лихий” (с. 70)).
В главі про багатокультурність більше ніж на 100 сторінках представлено історію створення Канадської фундації українських студій (КФУС).
В своїх роздумах П.Саварин постає тонким психологом та знавцем потаємних лабіринтів людського єства: ”Деякі не мають прямо почуття реальности, інші зовсім не знають ”натури” людей, ще інші – скрайні еґоїсти, за долара, як в нас колись казали, ”гнали б козу до Пацикова”” (с. 80). Спостереження його дуже слушні для сьогоднішньої України: ”Якось завжди беремося до будови власної хати, а до будови спільної хати так і не доходить” (с. 80).
П. Саварин одночасно критичний і щодо діаспорян: ”Україці і так терплять на ”парафіялізм”” (с. 93).
Розуміння важливості українських проектів у діаспорі часто відчувається на генному рівні: ”Ніде правди діти: брат є брат, і є ситуації, в яких відзивається кров”
(с. 100).
Сказані рядки аж ніяк не заперечують критичніших: ”Ми щирі на слова, і навіть в критичних обставинах, в часх, коли вирішується ”жити нам чи не жити” скупі на національні потреби. А ”якщо не ми – то хто?” Хто дасть? Хто зробить?” (с. 102).
В своїх роздумах Петро Саварин закликає до копіткої щоденної праці на благо українства та України: ”Не все зерно впадає в добрий ґрунт, але СІЯТИ ТРЕБА, СІЯТИ – КОНЕЧНО, бо хто, не сіявши, може надіятися жнив?” (с. 107). Спеціальний підрозділ (главка) присвячені аргументації щодо фінансових пожертв ”Чому давати?”. Одним із аргументів власне є: ”Бо від нас, у великій мірі, залежить закріплення ”багатокультурности” в Канаді. Ми були своєрідним її рушієм, на нас орієнтуються-дивляться інші національності, і найголовніше: якщо не зуміємо її закріпити, то й самі розчинимося в ”розтоплювальному горщику” американської культури“ (с. 113). І як заклик до розбудови України можуть звучати наступні слова: “Не дурімо себе, не нарікаймо ”на воріженьків”, а нарешті зрозуміймо, що наша доля в наших руках, в першу чергу” (с. 114).
Кожен з нас, українців, повинен жертвувати на науку (беручи приклад з попередників). Петро Саварин зауважує: ”Навіть найжертовнішим з нас нелегко скинути зі своєї душі намул своїх щоденних потреб і побачити потреби своєї спільноти, ще й до того – в науці” (с. 122).
Розбудова України потребує багато праці та наполегливості. Петро Саварин роздумує: ”Державу мають тільки ті, які для своєї спільноти готові жертвувати не лише гроші, але й життя, а ми ще наразі, на жаль, не доросли до стадії, щоби жертвувати гроші” (с. 132).
Автор наводить приклади деяких послань/апеляцій до свідомості української громади, які залишилися без відгуку. Не завжди зусилля приносять потрібний результат. Узагальнюючі спостереження П. Саварина дуже цінні: “Tі, які з науки живуть, не дуже то на неї жертвують” (с. 142). Сказані з іншого приводу слова якнайкраще передають стан сьогоднішніх ”патріотів”: “Патріотизм на словах. Як звичайно. Тільки дуримо себе, тільки мудруємо” (с. 146). Або: ”Не можемо вічно жити у фантазії” (с. 146).
Можливо, ця цитата Петра Саварина не дуже нам сподобається: ”Українці залюбки змагаються за ”право” на щось, але раз те право здобудуть, то не дуже ним користуються” (с. 149). Він що, Євро-2012 передбачив?
Петро Саварин спілкувався з багатьма визначними постатями сучасності, як от: матір Тереза, Іван Багряний, Юрій Шевельов, канадська космонанвтка Роберта Бондар, Папа Іван-Павло ІІ, принц Чарльз і леді Діана, прем’єр-міністри Канади
Дж. Діфенбейкер та Браєн Малруні, Л. Кравчук, Л. Кучма. Патріарх Мстислав, кардинал М. Любачівський, генерал-губернатор Канади Р. Гнатишин, Ліна Костенко, Данило Струк, Л. Молодожанин, Олесь Гончар, М. Горинь, Б. Гаврилишин та багатьма іншими (про що дізнаємося з вміщених фотографій).
Друга глава називається ”Йдемо вперед. Ми – українці”. Вона містить виступи та промови Петра Саварина, виголошені з приводу різних оказій (наприклад, виступ на Всенародній маніфестації 27 листопада 1987 р. для відзначення 1000-ліття Християнської України по закінченню 5-го Світового Конгресу Вільних Українців; слово новообраного Президента СКВУ; промова Президента СКВУ; слово на тризні Патріярха тощо).
Автор підкреслює виняткову роль науки: ”На науку без сумніву треба б … звернути найбільшу увагу, так в інтересі українців в діаспорі, як і українців на рідних землях” (с. 215).
Подано історію створення і відкриття першого у світі “Пам’ятника жертвам голодомору” в Едмонтоні.
Третя глава – ”Вибрані доповіді Президента СКВУ П. Саварина”. Одна з думок П. Саварина, висловлена ним в далекому 1987 р., актуальна і сьогодні: ”Нам, що такі щасливі із багатокультурности в Канаді, треба прямо дивуватись з того, що багатокультурність в Україні була визнана і застосована ще в 1918-19 роках, коли то універсали, тобто державні закони, друкувалися не тільки в мові українській, але й в мовах російській, польській і єврейській, а в українському уряді були зарезервовані окремі місця для секретарів національних меншостей, включно з єврейською, тоді коли євреям в царській Росії не дозволено було жити на російських землях” (с. 283). Знову
П. Саварин наголошує на ролі науки (абсолютно недооціненої, до речі, в Україні, не дивлячись на численні проекти, плани, резолюції, не підкріплені фінансово): ”Проф. Пріцак говорив теж про науку і я погоджуюся з ним, що для української діаспори немає нічого важливішого як наука” (с. 289).
Сказані 1986 р. слова П. Саварина актуальні і понині: ”Всяка поміч українській справі тут – на полі науковому, культурно-освітньому, політичному, церковному чи мистецькому – це поміч Україні, українській визвольній справі там” (с. 300).
Двома роками раніше автор відзначив: “Біда не в тім, що в нас є різні партії, а в тім, що вони не вміють чи не хочуть “в мандрівці до великої мети” співпрацювати” (с. 329).
Четверта глава – ”Культура – міст між минулим і майбутнім народу”. Вона включає ”Діяльність осередку НТШ у Західній Канаді (1955 – 1985)” (промова на ювілейній конференції НТШ у Торонто 1998 р.); “Українці в Альбертському університеті (Спогади колишнього канцлера)”; “Олесь Гончар – доктор Альбертського університету, або 10-денна подорож у казку”; “20-річчя Альбертського товариства збереження української культури”; ”Двомовні садочки та українсько-англійські школи в Едмонтоні”; “Кілька спогадів моїх в пам’ять д-ра Олега Зуєвського”; “Великий син великого батька (Кілька штрихів до портрета Юрія Стефаника)”; “Прощальне слово на панахиді над домовиною Юліяна Буцманюка” та інші. Чи усвідомлюємо ми, в Україні, сказане П. Саварином: “Мабуть, немає в державі важливіших інституцій за університети”? (с. 354).
П’ята глава – ”Є кого любити й на що сподіватися”. Подано короткі біографії Петра Саварина та його дружини Олі, а також виступ пана Петра на вечорі, присвяченому 50-річчю подружнього життя (13.08.2001 р.).
Книгу завершує Бібліографія вибраного Петра Саварина.
Петро Саварин дуже вдячний Віталію Абліцову, який сприяв у виданні цієї книги. Появилася і перша дуже позитивна рецензія в ”Літературній Україні” (Слабошпицький Михайло. Добре, що він у нас є: Про Петра Саварина і його книжку. – 25 лютого 2010 р. – с. 4).
Її (книгу – В.П.) сміливо можна рекомендувати вченим-діаспорознавцям, політологам, історикам, педагогам, літературознавцям (розділи про Стефаника-молодшого та Олеся Гончара незабутні), українознавцям. А ось чи дозволить це зробити наклад/тираж (500 примірників, коштами самого автора) – питання часу. Можливо вже зараз слід подумати про її перевидання в Україні.

Інші записи:

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Полковський Валерій Усі