Автор статті:

Лариса Татарчук

У статті порушено  проблему визначення правомірності крайньої необхідності та розв’язання проблеми перевищення меж заподіяння шкоди при цьому стані. Аналізуються особливості регламентації крайньої необхідності у чинному Кримінальному кодексі України та питання кримінальної відповідальності особи за перевищення меж крайньої необхідності.

The article deals with the problem of definition the relevancy of absolute necessity and solving the problem of overrunning the harm in such state. In the scope of analysis are features of regulation absolute necessity in valid Criminal code of Ukraine and problem of criminal liability for overrunning the absolute necessity.

Кримінальному праву багатьох держав світу відомий інститут обставин, що виключають злочинність діяння. Під ними розуміють: 1) діяння, які за своїми зовнішніми рисами, особливо за заподіяною шкодою, схожі на злочини, проте насправді не є суспільно небезпечними і протиправними; 2) поведінку людей, яка зовнішньо схожа з об’єктивною стороною певних злочинів, але за підставами, вказаними в законі, фактично є суспільно корисною або суспільно прийнятною з позиції кримінального права, а отже, в усіх випадках правомірною, такою, що виключає кримінальну відповідальність особи за завдану шкоду.

Такі обставини дозволяють чітко розрізнити злочинний прояв від правомірного діяння, сприяють підвищенню правової активності та свідомості громадян, а також впливають на профілактику злочинів.

Вичерпний перелік обставин, що виключають злочинність діяння закріплений у VIII розділі Загальної частини Кримінального кодексу України. Зокрема до них відноситься крайня необхідність (ст.39 КК).

Крайня необхідність – це такий збіг обставин, за якого виникла небезпека для певного об’єкта, зберегти який можна, лише заподіявши шкоду іншому, менш цінному об’єктові [3, c. 181]. Інакше кажучи, правомірним вважається заподіяння (за наявності загальної небезпеки) шкоди одним цінностям, що охороняються правом, з метою відвернути шкоду більш значним цінностям, які теж охороняються правом.

Вже в чинному Кримінальному кодексі частина друга ст. 39 містить відносно нове для вітчизняного законодавства поняття. Вона говорить, що умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена є перевищенням меж крайньої необхідності. [1]

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Тобто, щоб не було перевищення меж крайньої необхідності, потрібна правомірність вчинюваних дій для уникнення завдання шкоди. Багато науковців (зокрема, М. Й. Коржанський, П.С Матишевський, М.І. Бажанов) присвятили свої роботи визначенню ознак правомірності крайньої необхідності та намагались розібратись, як визначити ту саму межу, коли крайня необхідність стає кримінально караним злочином. Перелік таких ознак не є вичерпним. І його можна крім того, що розширювати, то ще й звести взагалі до одного – при стані крайньої необхідності небезпека повинна бути наявною, дійсною, невідворотною і загрожувати третім особам а завдана шкода повинна бути меншою за відвернену шкоду  і вчинена найбільш прийнятним способом.

Окремо виділені науковцями два принципи про найменшу шкоду і способи уникнення небезпеки можна подати таким чином «неможливість усунення наявної небезпеки іншим шляхом окрім заподіяння меншої шкоди».

Формулювання ознаки, що заподіяна шкода повинна бути меншою за відвернену не є досконалим. Варто додати сюди також і «або можливо відвернену». Адже в житті бувають ситуації, коли особа, виконуючи свій обов’язок або намагаючись допомогти, не розраховує свої можливості, або так складаються обставини, що задумане їй не вдається. Проте навіть в такому випадку, тобто коли особі не вдається відвернути небезпеку, вона все ж не несе кримінальної відповідальності, якщо заподіяна шкода менша за ту, яку вона намагалась відвернути.

Сюди можна віднести і той фактор, що людині властиві емоції, які часто негативно впливають на її можливість тверезо та розумно оцінити ситуацію. Це передбачив законодавець і в частині третій статті 39 КК закріпив, що навіть при перевищенні меж крайньої необхідності, особа не буде нести відповідальність, якщо таке перевищення було вчинене в стані сильного душевного хвилювання, яке було викликане небезпекою, що загрожувала. [1]

Але це все не звільняє особу, що діяла в стані крайньої необхідності від цивільно-правової відповідальності. Зазначу, що це передбачено в ЦКУ, зокрема в статті 445. В ній сказано, що особа, яка заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності, зобов’язана відшкодувати цю шкоду потерпілому. [2] Звісно потрібно не забувати про елементарні етичні принципи міжособистісної поведінки, зокрема вдячність. Тому, враховуючи, всі обставини події, суд може перекласти цей обов’язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна.

Існує також можливість того, що в певній ситуації уникнути небезпеки можна було декількома способами. Проте, як уже зазначалось, зазвичай особі важко чітко усвідомлювати проблему, а отже і знаходити найбільш правильне рішення останньої. В силу того, що події розвиваються стрімко, в особи реально не було часу аналізувати ситуацію, яка склалась і вона обрала спосіб уникнення небезпеки, який поніс за собою спричинення не найменшої шкоди. Наприклад, водій автобуса, щоб уникнути зіткнення з бензовозом виїжджає на тротуар, але не встигає вчасно загальмувати і розбиває вітрину магазину. Реально в цій ситуації водій міг звернути з проїжджої частини в іншу сторону, що потягло б за собою лише невелике зіткнення з автомобілем на стоянці, вартість пошкоджень, наприклад, крила останнього була б значно меншою за вартість розбитої вітрини. Це проста ситуація, адже в даному випадку оцінювати доведеться лише матеріальні речі. А якби на тротуарі були перехожі, а в автомобілі водій та пасажири? А якби в автобусі були діти? Ми говорили вже б не просто про врятування автобуса, вітрини чи автомобіля, а про спасіння людських життів. Неможливо оцінювати вартість життя. Хто важливіший? Чиє життя більш цінне? Крім того, потрібно врахувати, що на обдумування всіх можливих варіантів уникнення небезпеки є декілька секунд. Законодавець пише, що шкода повинна бути меншою за відвернену. Як в стресовій ситуації особа може співставити, наприклад життя своє і своєї дитини, і життя двох незнайомих перехожих. Життя є дуже складним і виникають ситуації, коли просто неможливо обрати правильне рішення. Це все індивідуально. Дехто не спроможний приймати важкі рішення навіть якщо вони правильні. Не можна говорити про крайню необхідність у таких випадках. Професор Коржанський говорить, що «у тих випадках, коли відвернена шкода рівна заподіяній, крайньої необхідності немає. Не правомірно рятувати своє життя за рахунок життя іншої людини. Але у випадку дилеми – загинути обом чи врятуватися одному – суспільна небезпечність дій відсутня, і складу злочину вони не мають, бо загибель одного вже неминуча». [4] Він робить висновок з яким я повністю погоджуюсь – заподіяна шкода в стані крайньої необхідності не обов’язково повинна бути мінімально можливою. Треба, щоб вона була лише менш значною, ніж шкода відвернута, тобто взагалі меншою, а не найменш можливою.

Коли виникає стан крайньої необхідності вступають на арену і найбільш важливі цінності людського існування: починаючи від життя, здоров’я людини, волі, честі і гідності, а для декого і закінчуючи звичайними матеріальними благами. Тому судові справи пов’язані цим інститутом завжди будуть дуже складними і навколо них будуть точитись десятки дискусій. Скільки б праць не було присвячено встановленні межі крайньої необхідності та ознак її правомірності ніколи не буде можливо передбачити всі життєві ситуації та врахувати їх при визначенні кількох пунктів, так званих ознак, якими начебто має керуватись суд при встановлені винуватості особи.

Список використаних джерел

1.      Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 29.06.2001 – 2001 р., № 25, стаття 131

2.      Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 – 2003 р., № 40, стаття 356

3.      Матишевський П. С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / П. С. Матишевський – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 272 с.

4.      Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський М. Й.- К.: Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. – 656 с.

Інші записи:

Лариса Татарчук Правничого факультету