ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД РОЗВИТКУ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ ТА МОЖЛИВОСТІ ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ

Розглядаються основні види фінансування охорони здоров’я у зарубіжних країнах. Проаналізовано показники стану медичного страхування у провідних країнах світу. Визначено основні рушійні чинники, що дають змогу вдосконалити медичне страхування в Україні на основі використання досвіду розглянутих зарубіжних країн. Проаналізовано перспективні напрямки покращення фінансування охорони здоров’я та медичного страхування в Україні.

Ключові слова: ВВП, ВНП, добровільне медичне страхування, змішане медичне страхування, медичне страхування, медична допомога, страхова медицина, обов’язкове медичне страхування, охорона здоров’я.

Annotation
The article discusses the basic types of health financing in foreign countries. There was analyzed indicators of health insurance in the leading countries and the main driving factors that enable you to improve medical insurance in Ukraine on the basis of experience of foreign countries considered. The article analyzed promising directions to improve health financing and health insurance in Ukraine.

Key words: GDP, GNP, voluntary health insurance, mixed health insurance, health insurance, medical care, medical insurance, compulsory medical insurance, health care.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Постановка проблеми: В економіці охорони здоров’я страхування відіграє основну роль практично у всіх розвинутих країнах. Медичне страхування є важливою складовою соціальної інфраструктури кожної розвиненої держави. У розвинутих країнах Західної Європи, Америки, Австралії, Японії організаційно-економічний механізм медичного страхування сформований і діє десятки років, переконливо доводячи практичність подібної форми організації медичної допомоги населенню. В Україні на даний час відбуваються жваві дискусії на рахунок переходу до того чи іншого виду фінансування. Ситуація невизначеності переходу на новий рівень фінансування медичного страхування та відсутність згоди між різними учасниками ринку зумовило необхідність розглянути зарубіжний досвід провідних країн світу у галузі медичного страхування.
Аналіз останніх досліджень та публікацій: В Україні дослідженню окремих питань функціонування охорони здоров’я та медичного страхування присвячено праці В. Андрущенка, Й. Бескида, В.Базилевича, О. Василика, Н. Внукової, О. Кириленко, В. Крамаренко, В. Паламарчука, В. Руденя, В. Рудого, Х. Терешко, В. Філатова, С. Юрія. Серед російських вчених цими питаннями займаються Н. Грищенко, М. Кузьменко, Ю. Лісицин, та ін. Важливе місце в розробці проблематики на дану тему посідають праці західних науковців: Дж. Гендерсона, Г. Муні, К. Харді та ін.
Мета дослідження: Визначити особливості основних видів фінансу¬вання охорони здоров’я у зарубіжних країнах та врахувати можливості використання їхнього досвіду в Україні.
Виклад основного матеріалу: Основними видами фінансу¬вання охорони здоров’я є державне (обов’язкове), добровільне та змішане. У відокремленому вигляді ці види не використовуються ні в одній країні світу, хоч в деяких з них займають домінуюче поло¬ження.
Усередині будь-якої групи країн з порівнянним рівнем розвитку не існує прямої залежності між витратами на медичну допомогу і рівнем здоров’я населення. Сімка провідних країн за основними показниками здоров’я (середня тривалість життя, дитяча смертність і ряд інших) виглядає так: Японія, Німеччина, США, Великобританія, Франція, Канада, Нідерланди.
На першому місці стоїть Японія. Вона посідає останнє місце по частці витрат на охорону здоров’я у ВНП і забезпеченості населення лікарями. Одне із перших місць посідають США, але дитяча смертність і очікувана три¬валість життя чоловіків в США найбільш несприятливі. Та¬ким чином, напрошується висновок, що якщо країна перебо¬рола злидні, то для неї немає готової відповіді на запитання: чи треба витрачати на медицину більше, ніж уже витрачається [3, c. 377].
У США не існує обов’язкового медичного страхування всього населення. Витрати на лікування, що покриваються приватними страховими компаніями і державою, наприкінці 90-х рр. XX ст. оцінювалися в 70% від загальної суми медичних витрат населення, рівної 440 млрд. дол., у тому числі на частку приватних страхових компаній понад 30 % цієї суми.
Працюючих по найму страхують роботодавці. Обов’язкове медичне страхування здійснюється двома видами страхових компаній: діючих на безприбутковій і прибутковій основі. Більшість американців одержують медичну страховку від своєї роботи або від роботи свого чоловіка чи дружини. Такий вид страхування називається колективним і є найдешевшим. У багатьох випадках роботодавець оплачує тільки частину ви¬трат. Деякі роботодавці пропонують кілька планів на вибір, в інших фірмах працівникам пропонується тільки один страхо¬вий план. Якщо роботодавець не пропонує колективне страху¬вання або пропоноване страхування покриває мало послуг, то існує можливість придбання індивідуального плану.
Мережа державних госпіталів для військовослужбовців надає безкоштовну медичну допомогу військовослужбовцям і ветеранам війни. Незастраховані по обов’язковому медичному страхуванню категорії населення мають можливість купити поліси доб¬ровільного медичного страхування. У стра¬хових компаніях США клієнти по медичному страхуванню повинні частково оплачувати витрати у фіксованому (від 50 до 250 дол.) або дольовому (20%) розмірах. У страховій термінології це відповідає застосуванню безумовної франшизи [8].
Недосконалість системи медичного страхування прямо або побічно стосується всіх жителів країни. І справа не тільки в соціальній незахищеності більшої частини населення. На¬приклад, якщо в лікарню потрапляє незастрахований пацієнт, вона не має права відмовити йому в обслуговуванні. Витрати на його лікування в прихованому вигляді перерозподіляються між застрахованими пацієнтами. Це призводить до подальшо¬го зростання вартості страхування.
Щорічно органи влади різного рівня змушені витрачати до 30 млрд. дол. на покриття витрат незаможних. Ще приблиз¬но 5 млрд. дол. “дарують” їм медики, які часто погоджуються надати медичну допомогу безкоштовно. Витрати на обслуго¬вування незастрахованих хворих (а вони такі ж, як і витра¬ти на застрахованих) частково перекладаються на застрахова¬них, а частково покриваються держбюджетом. Однак це не знижує гостроти проблеми, тому за останні десятиліття в США відзначається неконтрольоване зростання витрат на охорону здоров’я.
Однак, незважаючи на таку різноманітність послуг, поза сферою уваги всіх цих видів медичного страхування в США виявляється більша частина населення країни. Приблизно 44 млн. американців (з них – третина дітей) не мають медичної страховки, а 77 млн. мають так звану “переривну страховку”, тобто у певні періоди не мають жодної (наприклад, у разі втра¬ти роботи).
Основними позитивними рисами охорони здоров’я США є висока якість медичного обслуговування і широкий вибір лікарів і лікарень. Однак проблема медичної допомоги – одна із найгостріших у США Витрати на медицину складають ас¬трономічну суму, але при цьому багато громадян США не ма¬ють коштів на візит до лікаря і придбання ліків. Наприклад, вартість послуг терапевта у середньому по країні складає 120 дол. США [3, c. 380]. І все ж витрати на охорону здоров’я в США перевищують аналогічні витрати інших країн по відношенню до розміру економіки і за поточними оцінками складають майже 16% від ВВП. Нещодавно опубліковані дані показують, що США витратили $ 2500 млрд. на охорону здоров’я в 2009 році, тобто $ 8047 на людину, і що ця сума становить 17,3% всієї економіки країни, в порівнянні з 16,2% в 2008 році [8].
Системи охорони здоров’я країн Західної Європи традицій¬но поділяють на дві групи: створені за “бевериджською” та “бісмарківською” моделями. Першу систему (так звану бю¬джетну) запропонував В. Беверидж у 1942 р. у Великій Британії. Ця система полягає в тому, що медичне об¬слуговування доступне для всіх громадян і фінансується за ра¬хунок цільового оподаткування. Медичний персонал отримує заробітну плату залежно від кількості пацієнтів, яких він об¬слуговує. Така система домінує в багатьох розвинутих країнах і запроваджена в Данії, Ірландії, Швеції, Фінляндії та інших країнах. До її переваг можна віднести загальну доступність ме¬дичного обслуговування, контроль з боку держави за витрата¬ми, справедливість розподілу засобів.
За основу другої системи було прийнято німецьке соціальне законодавство О. Бісмарка. За нею медицина фінансується за рахунок обов’язкових внесків підприємств у спеціальні фонди, які створюються за професійною або територіальною ознакою. Страхувальниками працюючого населення в системі обов’яз¬кового медичного страхування є підприємства, установи та ор¬ганізації. Управління цими фондами здійснюють представни¬ки застрахованих.
Громадяни, які не підлягають такому медичному страху¬ванню, або охоплені різноманітними державними соціальними програмами, або застраховані в приватних страхових компаніях. Така система набула найбільшого поширення у Німеч¬чині, Швейцарії та Франції [2, c. 130].
Німеччина має найтривалішу історію медичного страхування. Для неї ха¬рактерна подвійна система страхування здоров’я за участю і приватних, і дер¬жавних організацій. Існують два види страхування: обов’язкове (державне) й добровільне (приватне) медичне страхування. Витрати на охорону здоров’я у Німеччині постійно зроста¬ють і становлять близько 10,6 % ВВП, або 2840 євро на одну особу.
Сьогодні в Німеччині медичне страхування здійснюється через суспільні лікарняні каси, побудовані здебільшого за те¬риторіальним принципом і частково за професійним або галу¬зевим. У суспільних лікарняних касах застраховано близько 90 % населення країни. Страхові внески діляться між роботодавцем та працівником приблизно порівну і становлять 12—14 % за¬робітної плати працівника до оподаткування. При розрахунку внесків до уваги беруться лише перші 63 тис. євро річного до¬ходу працівника, а для східних земель — 52,8 тис. євро. Непрацюючі члени родини, як правило, є автоматично застрахо¬ваними за такою страховкою безкоштовно. Набір послуг, що відшкодовуються медичною касою, включає визначений пере¬лік необхідних медичних послуг і не залежить від величини внесків окремої особи.
Менше 10 % населення Німеччини мають приватні медичні страховки і відповідні внески в державні лікарняні каси не здійснюють. Страхуватися приватно мають право особи, річ¬ний дохід яких становить понад 47 250 євро. Ця межа пере¬глядається урядом щороку.
Внески в цьому випадку залежать від обраного набору послуг, віку, стану здоров’я, сфери діяль¬ності і т. п. застрахованої особи. За приватною медичною стра¬ховкою можна отримати більш якісний та повний перелік ме¬дичних послуг, але відшкодування страховою компанію здійснюється лише після їх фактичного надання й оплати страхувальником. Приватна страховка не завжди дорожча за державну, оскільки можна придбати мінімально необхідний набір послуг. Близько 0,3 % населення країни не має медичної страховки.
Переваги німецької моделі медичного страхування полягають у:
гарантованому державою високому рівні медичного обслуговування громадян незалежно від їх фінансових можливостей;
максимальному охопленні обов’язковим медичним стра¬хуванням населення;
високих витратах на фінансування галузі охорони здоров’я у країні в цілому;
пропаганді профілактичних оглядів і превентивного лі¬кування з боку суспільних лікарняних кас;
значному державному фінансуванні наукових досліджень у сфері медицини, медичних навчальних закладів та клінік при них [6, c. 899].
Хоча німецька система медичного страхування має цілу низку пе¬реваг, проте треба назвати і її недоліки, на які слід звернути ува¬гу, розробляючи модель медичного страхування для України.
по-перше, постійне збільшення розмірів відрахувань на ме¬дичне страхування, які сьогодні становлять приблизно 13,4 % за¬робітної плати до оподаткування. Сьогодні прогнозується по¬дальше зростання цього показника. Насамперед це пов’язано з погіршенням демографічної ситуації в країні.
по-друге, суттєве збільшення організаційних витрат в сис¬темі охорони здоров’я. У лікарняних касах вони становлять приблизно 5 % від суми внесків. У розрахунку на одну застра¬ховану особу в 1992 р. вони становили 106 євро, а у 2005 р. — 159 євро, що свідчить про неефективну організацію роботи су¬спільних лікарняних кас [6, c. 900]. Крім того, додаткові витрати ство¬рює мережа посередників, які збирають та акумулюють рахун¬ки за медичні послуги і передають у лікарняні каси.
по-третє, обмежений контроль з боку суспільних лікарня¬них кас за обсягами та якістю наданих медичних послуг. Ра¬хунки за медичні послуги збирають та акумулюють посередни¬цькі організації, а потім передають їх у лікарняні каси. За та¬ких умов лікарняні каси безпосередньо не спілкуються з па¬цієнтами і відповідно не контролюють обсяг і якість наданих послуг. З іншого боку, в цій анонімності полягає і перевага та¬кої системи охорони здоров’я. Лікарняна каса не може обме¬жувати необхідний обсяг медичних послуг для застрахованих осіб заради економії коштів. Крім того, на сьогодні в Німеч¬чині, немає єдиного носія, в якому накопичується вся інфор¬мація про стан здоров’я людини.
по-четверте, лікарняні каси не накопичують страхові внески і не мають можливості займатися інвестиційною діяль¬ністю та отримувати прибутки від розміщення зібраних кош¬тів.
по-п’яте, перелік гарантованих медичних послуг за обо¬в’язковим медичним страхуванням постійно зменшується. Сьогодні це вже стосується низки стоматологічних послуг, ку¬півлі окулярів і контактних лінз тощо. Також є проблема черг до певних лікарів, а деякі операції потрібно очікувати майже півроку [6, c. 901].
На відміну від німецької моделі, французька модель медичного страхуван¬ня має централізовану форму управління. Діє система загального страхування на випадок хвороби, якою охоплено близько 80% населення. Система обов’язкового ме¬дичного страхування регламентується законом “Про медичне страхування і фінансування охорони здоров’я”, який передбачає внесення страхових сум як ти¬ми, хто працює, так і роботодавцями. Причому роботодавці сплачують 12,5%, а наймані працівники — 7%.
На чолі системи лікарняних кас стоїть національна каса (каса страхування найманих робітників), яка перебуває під контролем Міністерства соціального забезпечення та праці. Національна каса виконує функції визначення розмірів допомог і внесків, загальний контроль за діяльністю лікарняних кас, контроль якості й вартості медичної допомоги. Вона має місцеві відділення, кожне з яких відповідає за страхування в окремому регіоні і не конкурує з іншими. Страхування в касах здійснюється за територіальним прин¬ципом. Клієнти практично позбавлені права вибору страхової організації. Дер¬жавою забезпечується невисока вартість ліків [2, c. 132].
Окрім страхових кас, у Франції існують численні товариства взаємодопомоги, які здійснюють додаткові до обов’язкового види страхування, наприклад, оплату медикаментозної і стома¬тологічної допомоги. Названі товариства беруть участь у сплаті рахунків своїх членів первинним страховим касам, деякі з них пропонують своїм членам допомогу щодо догляду за людьми похилого віку. Діяльність товариств взаємодопомоги коорди¬нується національною федерацією. Франція також має добре розгалужену сітку приватних стра¬хових компаній [7, c. 379].
Німецька і французька моделі мають такі спільні риси: обов’язковий ха¬рактер страхування, доступність для всього населення незалежно від ступеня ризику, застосування сучасних технологій, суспільна солідарність, участь дер¬жави в оплаті вартості лікування й ліків.
У Великобританії організована система бюджетного фінансування охорони здоров’я, що обумовлює його державний характер з великим ступенем централізації управління. Основна частина коштів надходить з державного бюджету і розподіляється зверху до низу по управлінській вертикалі. Централізоване фінансування дозволяє стримувати зростання вартості лікування.
Фінансовою основою національної системи охорони здоров’я є надходження податків, що складають 90% бюджету охорони здоров’я. Тільки 7,5% його формується за рахунок внесків роботодавця. Таким чином, національна система охорони здоров’я існує практично за рахунок коштів, які вносять¬ся платниками податків і виділяються державою на охорону здоров’я.
Приватне медичне страхування у Великобританії охоплює винятково ті сфери медичних послуг, які не забезпечуються національною службою охорони здоров’я. Приватним доб¬ровільним медичним страхуванням охоплено понад 13% насе¬лення [3, c. 382].
Головний принцип діяльності приватних страхових ком¬паній – це доповнення державної системи охорони здоров’я. Об’єктом страхування є тільки ті ризики, які не бере на себе національна служба охорони здоров’я. З огляду на високий рівень розвитку національної служби охорони здоров’я, сфера діяльності приватного медичного страхування досить обмеже¬на, вона охоплює тільки платну частину медичної допомоги як у комерційних медичних установах, так і в лікарнях національної служби охорони здоров’я.
Істотним недоліком бюджетного фінансування охорони здоров’я є схильність до монополізму, ігнорування прав пацієнтів, як правило, відсутність можливості вибору лікаря і лікарської установи.
Уряд Великобританії пропонує стимулювати спроби Національної системи охорони здоров’я підвищити ефек¬тивність надання медичної допомоги за рахунок збільшення конкуренції між її видами. Введено розподіл відповідальності за надання медичної допомоги і за її проведення [3, c. 384].
Розглянемо основні аспекти страхування в Російській Федерації. У Росії з 1 січня 1993 року набрав чинності закон “Про ме¬дичне страхування громадян у Російській Федерації”, відповідно до якого медичне страхування здійснюється за дво¬ма видами: обов’язковому і добровільному.
Добровільне медичне страхування введено раніше – 1 жовтня 1992 року. Фінансові засоби системи охорони здоров’я складаються з двох фондів:
фондів обов’язкового медичного страхування: федеральний фонд обов’язкового медичного страхування та територіальні фонди обов’язкового медичного страхування;
фондів добровільного медичного страхування.
Фонди обов’язкового медичного страхування належать до позабюджетних соціальних фондів. Для них характерна спла¬та страхувальниками страхових внесків у встановлених розмірах і у визначений термін, а також стандартний, однако¬вий для всіх застрахованих рівень страхового забезпечення.
Обов’язкове медичне страхування є загальним для всього населення Росії і здійснюється за двома видами:
1. Страхування працюючого населення. Страхувальниками є всі господарюючі суб’єкти, незалежно від форми власності й організаційно-правових форм діяльності; індивідуальні підприємці; громадяни, які займаються приватною практи¬кою; громадяни, які використовують працю найманих робітників; люди творчих професій, не об’єднані у творчі ко¬лективи.
Страхові внески складають 3,6% нарахованої оплати праці і зараховуються на спеціальний рахунок у Центральному бан¬ку РФ. Від сплати внесків звільняються організації інвалідів і підприємства, в яких пенсіонери та інваліди складають не менше 50%. Страхові внески не нараховуються на виплати, які мають одноразовий або компенсаційний характер.
2. Страхування непрацюючого населення. Страхувальниками є уряди республік у складі РФ і місцева адміністрація. Внески сплачуються із засобів місцевого бюджету.
У разі відмови підприємства або організації укладати до¬говір медичного страхування закон передбачає відповідну су¬му стягувати через суд. У рамках обов’язкового медичного страхування громадянам Росії гарантується:
Забезпечення первинної медичної допомоги, включаю¬чи швидку медичну допомогу, діагностику і лікування в амбу¬латорних умовах.
Заходи з профілактики захворювань.
Стаціонарна допомога.
По загальному медичному страхуванню здійснюється оп¬лата ліків і медикаментів у стаціонарі і при наданні швидкої і невідкладної допомоги. В амбулаторно-поліклінічних умовах ліки оплачуються за рахунок особистих коштів громадян.
До переліку захворювань і послуг, що покриваються за¬гальним медичним страхуванням, не входять спеціальні види медичної допомоги, не пов’язані безпосередньо зі станом здо¬ров’я, наприклад косметичні операції, операції по зменшенню короткозорості, протезування зубів. Такі медичні послуги ма¬ють покриватися добровільним медичним страхуванням або оплачуватися особисто.
Фонди суспільного медичного страхування витрачаються не тільки на оплату рахунків медичних установ, а й на такі цілі:
фінансування цільових програм, наприклад, пов’язаних з профілактикою і лікуванням соціально небезпечних захворювань;
підтримка роботи центрів боротьби зі СНІДом, будинків дитини, дитячих санаторіїв, молочних кухонь,
надання медичної допомоги при масових захворюван¬нях, у зонах стихійних лих, катастроф та ін [1, c. 116; 47].
Аналіз системи охорони здоров я в Росії показує, що вона впроваджує модель охорони здоров’я обов’язкову за правовим статусом, змішану за джерелами фінансування, загальну за охопленням населення і видами медичної допомоги.
Розглянувши різні системи медичного страхування зарубіжних країн світу, очевидним є той факт, що кожна розглянута нами країна має певний, особливий вид страхування незважаючи на те, що у Європі переважають три основні моделі медичного страхування. Тому висновок наступний: немає універсальної моделі, яка б підходила усім країнам. Держава повинна розробити, запровадити найбільш оптимальну для громадян модель медичного страхування і забезпечити реалізацію та контроль за нею. Звичайно, це не виключає можливості і потреби її реформування, але якнайшвидше впровадження оновленого медичного страхування дозволить країні розвиватися далі. Українську систему охорони здоров’я потрібно адаптувати до сучасних економічних умов і до нашої ментальності. Побудова нової системи медичного страхування потребує розвитку цивілізованих ринкових відносин у суспільстві і сфері охорони здоров’я зокрема. Досвід країн Європейського Союзу, а також країн Центральної і Східної Європи засвідчує, що механізм фінансування охорони здоров’я можна успішно вдо¬сконалювати як в рамках бюджетного фінансування, так і соціального медичного страхування. Якщо говорити про майбутнє, ідеальна модель для України – це бюджетно-страхова медицина. Це означає, наприклад, те, що онкологію, СНІД, невідкладну медичну допомогу, допомогу при пологах, охорону материнства і дитинства фінансує державний бюджет, а решта коштів надходить з Фонду обов’язкового медичного соціального страхування [4].
28 грудня 2009 року, відбулось засідання ради при Кабінеті Міністрів України з питань реформування системи охорони здоров’я. Його учасники розглянули світовий досвід функціонування системи охорони здоров’я, зокрема, в розрізі декількох моделей, що використовуються в інших державах. І дійшли висновку, що в умовах дефіциту державного бюджету та низьких доходів населення, для України найоптимальнішою є соціально-страхова модель з багатоканальною системою функціонування. Ця модель спирається на принципи змішаної економіки. Вона поєднує в собі ринок медичних послуг з розвиненою системою державного регулювання і соціальних гарантій. Характеризується наявністю обов’язкового медичного страхування всього населення країни при певній участі держави у фінансуванні страхових фондів. Але низький рівень доходів населення і високі темпи інфляції значно обмежуватимуть платоспроможний попит на медичні послуги з боку приватних осіб. Тож використання ринкової моделі призведе до того, що значна частина населення не зможе отримати необхідну медичну допомогу. Особливо це стосується соціально незахищених верств населення. Тому у перехідний період з дефіцитом державного бюджету використовувати державну модель охорони здоров’я недоцільно [9].
На даний час існує необхідність вжиття низки заходів щодо рефор¬мування економічних засад системи охорони здо¬ров’я, зокрема її фінансування. Реформа фінансового забезпечення охорони здо¬ров’я України має відбуватися в рамках загальноп¬рийнятих в Європі принципів соціальної рівності, справедливості і солідарності під час організації і на¬дання послуг з охорони здоров’я, оскільки саме та¬кий підхід дав змогу європейським країнам досягти високих показників стану здоров’я своїх громадян [5, c. 84].
Висновки: Визначивши основні види фінансування охорони здоров’я в різних країнах світу, можемо зробити висновок, що найбільш прийнятною для більшості країн є змішана форма фінансування. При змішаній системі медичного страхування, страхові внески сплачують держава, роботодавці та громадяни, але водночас необхідно забезпечити доступність медичної допомоги для непрацюючих громадян і соціально незахищених верств населення, через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування. Внески на обов’язкове медичне страхування для цих верств населення здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів. Частка державних коштів має бути не нижчою 50% від загального обсягу внесків. Система охорони здоров’я, побудована на засадах змішаного медичного страхування, повинна відповідати принципам соціальної справедливості, забезпечуючи рівність і доступність медичних послуг достатньо високої якості для всіх громадян.
Отже, рівень охорони здоров’я населення на пряму залежить від ефективності фінансування даної галузі. З цього приводу завжди виникали жваві дискусії в країнах із різним рівнем розвитку економіки. Але питання вибору найкращого виду фінансування охорони здоров’я є досі відкритим. Усі форми фінансування мають свої переваги та недоліки, однак суспільство виявляє більший інтерес до змішаної системи. Вона забезпечує, з одного боку, потрібний рівень медичного обслуговування населення, а з іншого – створює певну зацікавленість у населення в посиленні турботи до здоров’я, а також забезпечує відповідальність медичних працівників за якість роботи.
Список використаної літератури:

  1. Внукова Н. М., Кузьминчук Н. В. Соціальне страхування: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2006. — 352 с.
  2. Губар О. Є. Медичне страхування у країнах Європейського Союзу. // Фінанси України. – 2003. – № 7. – 130 с.
  3. Машина Н. І. Міжнародне страхування: Навч. посібник. – Київ.: Центр навчальної літератури, 2006. – 504 с.
  4. Мних М. В. Медичне страхування та необхідність запровадження в Україні. // Економіка та держава. – 2007. – № 240. – 41 с.
  5. Новосельська Л. І. Шляхи запровадження медичного соціального страхування в Україні // Науковий вісник НЛУ. – 2008. – № 18. – С. 82-85.
  6. Страхування: Підручник / За ред.. В. Д. Базилевича. – К.: Знання, 2008. – С. 901 – 1000.
  7. Юрій С. І., Шаварина М. П., Шаманська Н. В. Соціальне страхування: Підручник. – К.: Кондор. – 2006. – 464 с.
  8. http://www.forinsure.com
  9. http://www.vz.kiev.ua/med/08-09/7.shtml

Інші записи:

    Не знайдено

Економічного факультету, Студентські публікації

  • Посилання
  • Здесь статусы в контакте.
    1. Aleksandra2010
      Aleksandra2010
      Грудень 4th, 2010 at 12:20 | #1

      Здравствуйте!
      Мне очень нужна эта работа, но не могу скопировать(((
      как это сдклать?

    2. Грудень 4th, 2010 at 13:27 | #2

      Можливість копіювання відсутня.

    3. Гнат
      Листопад 29th, 2011 at 01:24 | #3

      Права клавіша по тексту -> view page source -> копіюєте той текст, який вам потрібно. Потім створюєте ТХТ файл, вставляєте туди цей текст, міняєте розширення на html, відкриваєте і можете копіювати

    4. Гнат
      Листопад 29th, 2011 at 01:24 | #4

      Хмммм, якось вийшло не дуже зрозуміло

    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю

    ограждение Малахит-3Д в Москве | ортомол, a f i