Здійснення людини індивідуально-особистісним буттям як проблема сучасної соціокультурної ситуації

chyph0411

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Визначальною рисою сучасної соціокультурної ситуації став той факт що відношення людей до соціальних ідеологічних естетичних та моральних цінностей все більше забарвлюється неповторними рисами їх індивідуально-особистісного буття. Водночас і смислова перспектива історичного поступу людства висовує» на перший план суспільного світу особистість та особистісну модальність відношення людини до дійсності [2,9]. Особистісне відношення до світу набуває визначального значення, а проблема індивідуального буття конституюється як одна з провідних проблем антропології та культурології. Проте і сьогодні вслід за авторами монографії “Мировоззренческая культура личности”-К.,1986, можемо стверджувати: однією з ”світових загадок філософії є таємниця утворення людської індивідуальності. Справа в тому, що з одного боку сферою вияву та утвердження індивідуальності є соціальність, де всі люди мислять та діють єдиним для них людським чином, виявляючи тим самим свою «родову» сутність, людську “тотальність” свого буття, а, з другого, у своєму образі думок та дій кожен виявляє особливості своєї індивідуальності, котра не покривається характером життєдіяльності інших» [6,8]. Тобто, індивідуальність не може сформуватись поза соціальністю, проте особливість та унікальність індивідуального буття не може бути пояснена лише соціальністю в якому б ракурсі ми не аналізували це питання.
Способи пояснити індивідуальне буття як конкретно особистісний вияв соціальності зводять його до чогось вторинного ,відносно тієї ж соціальності ,позбавляючи самобутності та суверенності особистісне ”Я”, в результаті чого воно постає як повністю залежне від соціальності з усіма практичними та моральними наслідками.
Вихід з цієї ситуації може бути знайдений якщо розглядати індивідуально-особистісний вимір людського буття як вузол ,котрий поєднує у собі загальність суспільного та унікальність індивідуального. Останнім часом все чіткіше окреслюється ситуація котра вимагає розуміти індивідуально-особистісний вимір людського буття як вияв загальнолюдськості. У такому ракурсі, індивідуалізація постає реалізацією об’єктивної потреби становлення різномаїття буття як необхідної умови підтримування динамічної рівноваги відношення “людина-світ”. Основою такої потреби є зростаюча інтеграція людства, що обумовлює індивідуальність як постійно діючий чинник через який зав’язуються усі колізії історії, фіксується реальність зв’язку часів, підтримується, а при потребі і відновлюється неперервність соціокультурного поступу.
Водночас, перед нами розгортається, небачена за своїм розмахом, тенденція до уніфікації індивідуально-особистісного буття. Серед багатьох чинників, котрі зумовлюють це явище ,особливе місце посідають засоби масової інформації; їх невпинний розвиток та всепроникність позбавляють світ приватного життя захищеності, перетворюючи його на предмет загального огляду, уніфікують його, понижуючи рівень різномаїття. Те, що у своїх витоках сприймалось як засіб розширення горизонту світу людського буття та умова зростання духовності людини , обертається своєю протилежністю . Сьогодні ми є свідками ерозії індивідуально-особистісного буття , котра стала настільки відчутною ,що, як зазначає французький філософ Жан Бодрійар: «Людина не в змозі більше забезпечити межі власного буття». Тобто, вона втрачає свою визначеність «аутентичної», або іншими словами традиційної людини, що знайшло відображення в проголошенні «смерті людини» (Ф. Ніцше, М. Фуко) та «смерті автора» (Р.Барт). Сучасна соціокультурна ситуація сповнена відчуття «початку кінця» людини культури з характерною для неї свободою вибору та відповідальністю, людини, яка сама прагне визначати зміст своїх вчинків. , проте саме з цієї боротьби викристалізовується її прагнення до трансцендентного. Живучи пристрастям, вона намагається бути вище них. Її внутрішній світ досить суперечливий, вона переживає душевні колізії, витримує, або ж ні боротьбу різних спонукань, проте у своєму здійсненні буттям залишається цілісною. Вона постає водночас і як автор і як актор своєї життєвої драми. Саме така людина зумовила можливість існування релігії, філософії, моралі, загальнолюдських норм, літератури та мистецтва – всього того, що охоплюється поняттям «духовна культура». Водночас
Увесь цей «комплекс вимірів» здійснення традиційної людини буттям включав в себе ще один момент, який, як зазначав М.Вебер, який ніс в собі можливість «кінця» традиційної людини. Це її орієнтація на раціональність своєї поведінки, тобто поведінки яка регулюється не внутрішніми спонуками, сформованими на основі певних цінностей, а зовнішньою метою, підґрунтям якої стали ринкові відносини що, починаючи з епохи промислової революції почали переформатовувати всю соціокультурну ситуацію європейського світу.
Пророче звучать його слова: «В наш час прагнення до наживи, позбавлене свого релігійно-естетичного змісту, набуває там, де воно набуває найвищої свободи, а саме в США, характеру нестримної пристрасті, часто близької до спортивної. Нікому не відомо, хто в майбутньому оселиться у цій колишній обителі аскези; чи виникнуть на кінець цієї величної еволюції абсолютно нові пророчі ідеї, чи відродяться з небувалою могутністю колишні уявлення та ідеали чи, якщо не відбудеться ні того, ні іншого, не настане доба механічного окостеніння, сповнена гарячкових спроб людей повірити у свою значимість. Тоді ж стосовно до «останніх людей» цієї культурної еволюції стануть істинними такі слова: «Бездушні професіонали, безсердечні сластолюбці – і ці нікчеми вважають, що вони досягли ні для кого раніше не досяжної сходинки людського розвитку» » [2,9]. Сучасна соціокультурна ситуація все більше «продукує людину» в які автор і актор все більше розходяться по різні сторони процесу людської буттєвості. В здійсненні людини буттям, на перше місце все більше виходить актор як уособлення послідовного прагнення до раціонально заданої мети. ЇЇ життєдіяльність поступово редукується просто до діяльності, активність збуджується не стільки безпосередніми його потребами, скільки тим, що нав’язані їй соціальними відносинами та сприйняті розумом. [5,10]. Це новий тип людини, сформований в ринково-технологічну добу, який поступово замінює людину традиційну. В умовах, коли особистісні відносини все більше опосередковуються предметними, роль цінностей та моральних норм у здійсненні людини індивідуально-особистісним буттям все більше нівелюється; відтак духовні виміри людського буття втрачають свою значимість. Як зазначав М. Бердяєв: «Людська душа не може витримати тієї швидкості, якої від неї вимагає сучасна цивілізація. Ця вимога має тенденцію перетворювати людину в машину…Технічна цивілізація за своєю суттю імперсоналістична. Вона не бажає знати особистості. Вона вимагає активності людини, але не бажає, щоб вона була особистістю» [1,158].
Мірою того як особистість трансформується в актора відбувається і заміна соціальних відносин, незалежно від їх характеру, соціальними технологіями, які у своєму розвитку норми моралі та цінності, залишаючи від них позбавлені глибинних смислів «симулякри».
Як наслідок, все більше звужується горизонт здійснення людини індивідуально-особистісним буттям, а відтак знижується і рівень внутрішнього різномаїття колективних форм буття, як необхідної умови прогресивності соціокультурного поступу.
Таким чином , сучасна соціокультурна ситуація постає як суперечлива єдність двох протилежних тенденцій. З одного боку об’єктивна потреба зростання ролі індивідуально-особистісного буття, а з другого, поглиблення його ерозії. Усе це , визначає питання аналізу умов ,при яких є можливим індивідуально-особистісне буття як одну з актуальних проблем сучасної філософської думки.
Світ як ціле не має субстанціональної форми вияву, а тому потребує індивідуалізації як способу свого емпірично-конкретного буття. Шляхом індивідуалізації світ набуває конкретних та різноманітних форм буття, котрі утворюють всю його багатогранність. В онтологічному плані поняття “індивідуальне буття” відбиває спосіб буття предметів та явищ як локальних та самостійних феноменів. В кінцевому підсумку усе це вказує на те, що індивідуалізація являє собою особливий спосіб соціокультурної зумовленості буття людини як індивіда.
Принагідно зазначимо ,що буття в історії філософської думки тлумачилось по-різному: традиційна онтологія розглядає буття як суще ,”для нової ж онтології буття постає або самим смислом існування у часі, або відношенням між своїми шарами, рівнями дійсності” [4,49]. Одним з аспектів буття як відношення постає індивідуальне буття. Разом з тим, як відомо, відношення передбачає певне дистаціювання сторін між якими воно виникає . Будь-яке відношення може бути безпоседнім чи опосередкованим . Виключена з природної тотальності людина не здатна відноситись безпосередньо до оточуючого її природного середовища, водночас, не будучи тотожною будь-якій конкретній формі узагальненого буття , вона і у своїх соціальних зв’язках теж опосередкована . Таким чином, відношення постає як найбільш важлива характеристика індивідуального буття, визначальною рисою якого є опосередкованість .
Навіть власне буття, як найбільш чітко усвідомлена безпосередність, не дана людині безпосередньо, лише самим актом народження. З’являючись у світ, людина застає певне соціокультурне середовище. Щоб існувати в ньому їй треба засвоїти наявні способи життєдіяльності – соціалізуватися, проте засвоюються вони не в їх смисложиттєвій сутності, а як значення, важливі, та все ж зовнішні стосовно її індивідуально-особистого буття. Це сприяє становленню її як родової істоти, проте не здатне зробити її особистістю. Засвоюючи наявні способи життєдіяльності, людина пристосовується до світу, котрий сутнісно постає для неї як соціокультурне середовище, зовнішнє ( у певних випадках навіть агресивне) стосовно її індивідуально-особистісного буття. Щоб зробити цей світ своїм, тобто мати можливість здійснювати в ньому своє індивідуально-особистісне буття, людина повинна привнести до нього значення “для себе“, іншими словами сповнити (упорядкувати) його своїми смислами; не пристосовуватись до нього, а пристосовувати для власного буття – здійснювати в ньому свою буттєвість. Це стає можливим в результаті того, що вона продукує власний , сповнений її смислами спосіб буття у світі – свою культуру. У своїй дійсності це стає для неї єдиною безпосередньою реальністю – культурною реальністю . Культурна реальність – це смислово упорядкований світ індивідуального буття, через який людина набуває самостійності та цілісності існування. У своїй безпосередності, що до людини, вона опосередковує її відношення до світу, зумовлюючи не пасивність існування, а активність буття. Характерною рисою цього опосередкування є те, що у ньому людина опосередковує саму себе, утверджуючи свою самобутність. У своїй дійсності культурна реальність виявляє себе як смислові координати індивідуального буття, покладені самою людиною і в яких вона здійснюється буттям як особистість. Людина об’єктивує себе в культурній реальності, водночас опосередковує відношення до культури і в даному процесі формує свою самість та «оберігає» її від «розчинення» в цьому універсумі досвіду родового буття.
В своїй дійсності, культурна реальність – це смислова сітка матеріальних предметів та духовних явищ. В ній може домінувати матеріальне чи духовне, а може складатися рівновага цих складових, реальність яких визначається їх смисложитєвою значимістю для людини.
Людина, бажає вона того чи ні, але вже за самою заданістю бути людиною, постає перед необхідністю освоювати світ другої природи, світ культури, проте щоб здійснюватись індивідуально-особистісним буттям людина повинна продукувати з наявного світу культури світ власного, індивідуально-особистісного буття – культурну реальність. Тобто тих культурних форм, в яких вона може реалізовувати свою самість. Необхідність продукування культурної реальності (світу індивідуально-особистісного буття) зумовлена глибиною моральною. потребою людини у виборі життєвої позиції, в однозначному вирішенні тут і тепер знаменитих (сутнісних) «кантівських» питань, спроектованих на особисте життя. Продукування культурної реальності, це постійний культурний вибір. Як такий, він може бути як справді культурним (продукуванням культурної реальності) так і грою, інтелектуальною грою, грою, яка у своїй дійсності являє варіант свідомо вибраної ілюзії, що вважається єдиною реальністю, а все інше ілюзією і фантомом. Саме таку гру і пропонує постмодерн як єдино дану і задану нам реальність.
Буття людини у світі, точніше спосіб цього буття – культура не повинно перетворюватись в гру, гру як розвагу. Продукування культурних світів передбачає гру-творчість, тобто реалізацію таких можливостей які сповнюють людське буття глибиною, розширюють його обрії, сповнюють людське буття новими смислами. Постмодерн пропонує гру на поверхні, гру, яка полягає у безкінечному повторюванні одного й того ж, а отже гру без глибини, а отже без смислу, гру вокальностями, а отже без виходу на нові обрії здійснення буттям.
Культурна реальність пов’язана з існуванням людини тут і тепер, проте така локалізація не є самодостатньою, а має своє обґрунтування в минулому та набуває певного сенсу лише через покладання у майбутнє. Саме через зв’язок з минулим і майбутнім можна, певною мірою, виявити її наповненість, справа в тому , що індивідуальне буття, як буття тут і тепер, процесуально пов’язане з освоєнням минулого в результаті чого набуває своєї ідентичності та торуванням шляхів у майбутнє, що надає людському буттю певної спрямованості.
Культурна реальність – це певна система цінностей, що визначають спосіб і горизонт індивідуального буття. У цій своїй іпостасі це вже просто предмети чи духовні явища, а абсолюти, котрі виявляють сенс людського буття. Системоутворюючим чинником культурної реальності є особистість, котра через свій досвід, осягаючи значення для себе тих чи інших предметів та духовних явищ, визначає їх як смисложиттєві для свого буття, тобто покладає в них смисли, які і визначають горизонт та спосіб його буття. Таким чином культурна реальність не є чимось, що знаходиться поза людиною, а включає в себе людину, як її організуючий та продукуючий чинник. Таким чином культурна реальність це і є світ індивідуального буття, світ в якому реалізується самість індивіда. Саме через самість виявляються такі характеристики індивідуального буття як активність, самобутність та виособленість, конкретна наповненість яких визначає характер самоздійсненості людини буттям. Горизонт цього самоздійснення може сягати від індивідуалістичної самозакоханості у власне «Я» до самозречення та самопожертви.

Література
1. Бердяєв Н. Человек и машина // Вопосы философии. № 2, 1989. – С. 158.
2. Бытие человека в культуре (опит онтологического подхода).-К. 1991,с. 9)
3. Вебер М. Протестанская этика и дух капитализма // Избранные произведения. М., 1990. – С. 207.
4. Джиоев О.И. Смысл бытия и культура. // Человек, бытие , культура Ч.1.-Киев-Переяслав-Хмельницкий,-1991, с.49).
5. Кутырёв В.А. Человек ХХI века: уходящая натура // Человек. № 1. 2001. – С. 10
6. Мировоззренческая культура личности-К.,1986.

Опублікована:
// Вісник Черкаського університету. Вип..110. Серія Філософія. – Черкаси, 2007. – С.68-74.

Інші записи:

    Не знайдено

Гуманітарний факультет

  • Посилання
  • Из рук в руки
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю

    Магнитный автодержатель смотрите на сайте. | Купить свидетельство о рождении ребенка смотрите на http://www.svidetelstvo-online.info.