Автор статті:

Рубін Ігор Леонідович

У статті визначено та проаналізовано основні етапи розвитку адвентистського вчення про спасіння у період з 90-х рр. ХІХ ст. до нашого часу. Відслідковуються богословські тенденції, що детермінували сотеріологічні ідеї в означений період. Аналізується  особливості сучасного стану цього сегменту віровчення церкви Адвентистів Сьомого дня.

The main stages of the Adventist’s teaching’s (doctrine’s) development about salvation in the period from 90′s of XIX c. till our time were determined and analysed. The theological tendencies are followed which determined soteorological ideas in a definite period. The peculiarities of present-day state of this segment of the Seventh-Day Adventist church’s doctrine are analysed.

На сьогодні можна спостерігати неоднозначне і часто суперечливе ставлення до Адвентистів сьомого дня. Це зумовлено тим, що одні вважають цей протестантський напрямок майже нехристиянським культом,  інші ж переконанні в його ортодоксальній суті. Вважаємо, що причиною однією з основних причин бінарності поглядів є поверхневий розгляд адвентистської сотеріології, тобто огульний підхід до її тенденцій розвитку. З огляду на це, виникає необхідність неупередженого аналізу особливостей вчення про спасіння у контексті сучасних процесів розвитку богослов’я в АСД. Саме тому актуальність нашого дослідження зумовлюється його значенням для об’єктивної релігієзнавчої експертизи аналізованої конфесії.

Вітчизняні наукові розвідки щодо даної проблематики відсутні. Конфесійна література, у якій висвітлювалися б систематизовані погляди на еволюцію адвентистського вчення про спасіння, теж не є багаточисленною. Вона обмежується працями Дж. Найта [3; 4; 7]. Метою цієї статті є виявлення основних етапів розвитку адвентистської сотеріології  з 90-х рр. ХІХ ст. до нашого часу та висвітлення їх домінантних тенденцій.

Вважається, що після проведення Міннеаполіської сесія Генеральної Конференції 1888 р у розвитку віровчення АСД відбулися значні зміни.  Насамперед це стосувалося більш чіткого розуміння концепції праведності по вірі. Адвентисти краще усвідомили, що ця стрижнева теза Реформації не перебуває в антиномії і не  повинна нівелюватися тими доктринами, що є основою самобутності АСД. Також намітилися шляхи досягнення богословської рівноваги церкви, адвентизм досягнув глибшого усвідомлення сутності поєднання таких богословських категорій, як Закон і Благодать, послух і віра. Однак протягом кількох наступних десятиліть після Міннеаполісу ці нові богословські обрії не були затребувані на належному рівні. Дж. Найт зазначає, що, хоча «адвентисти стали краще розуміти Євангеліє, однак здебільшого вони, як і раніше, не вловлювали різниці між Законом і Євангелієм  та адвентизмом і євангелічним християнством» [3, с. 121]

Оскільки між 1890 і 1920 роками розгорнулись інші дискусії, питання розуміння праведності по вірі відійшло на другий план. Однак ситуація значно змінилась у 1919 р., коли  професор У. Прескотт представив 18 досліджень, присвячених особистості Ісуса Христа та Його служінню. У 1920 р. цей богослов видав книгу «The Doctrine of Christ», що стала спробою христоцентричної  репрезентації адвентистського віровчення. Втім найпомітнішою постаттю  церкви, з діяльністю якої пов’язане відродження інтересу до питання праведності по вірі, був А. Даніельс, який з 1901 по 1922 рр. обіймав посаду президента Генеральної конференції АСД. Під його керівництвом протягом 20-х рр.. ХХ ст. у церкві актуалізується сотеріологічна  проблематика і питання, пов’язані з Христом. Так, на сесії Генеральної Конференції у 1922 р. було заслухано низку доповідей, що стосуються процесу освячення і перемоги над гріхом. Після цього, обіймаючи посаду секретаря Генеральної Конференції і керівника Пасторської комісії, Даніельс ініціює  серію пасторських семінарів (1923-1925 рр.), на яких була представлена концепція праведності по вірі. Під час сесії Генеральної Конференції у 1926 р. він знову проводить серію проповідей, основою яких є та ж сама сотеріологічна проблематика. Згодом Пасторською асоціацією ці проповіді були опубліковані, що сприяло їх поширенню.

23  жовтня 1924 р. на зібранні членів Асоціації проповідників Даніельса було призначено відповідальним за створення компіляції з творів Е. Уайт, щодо питання виправдання по вірі. Результатом цієї роботи стала книга «Христос – наша праведність». Співпрацюючи з іншими проповідниками асоціації, Даніельс здійснив ґрунтовне дослідження всіх творів адвентистської вісниці, включаючи не тільки книги, але й статті, що публікувались у журналах церкви протягом 25 років, тобто з 1887 по 1912 рр.

У праці подано структурно-функціональний аналіз доробку Е. Уайт стосовно окресленої проблеми. Всі вислови її впорядковано за темам і у хронологічному порядку; також з’ясовується історичний контекст написання тих чи інших свідчень.

А. Даніельс акцентує увагу на двох аспектах настанов, що містяться у творах адвентистської письменниці. По-перше, це, «великий, вражаючий факт, що через віру у Божого Сина грішник може отримати праведність Божу. А по-друге, тут підкреслюється «турбота Божа, проявлена в тому, що Він послав особливу вістку про праведність Божу через віру для Свого народу, який зібрався на Генеральну Конференцію у місті Міннеаполісі» [8]. З іншого боку,  Даніельс наголошує на тому, що зневажливе ставлення адвентистів сьомого дня  до подій 1888 р. не може не призвести до негативних наслідків. Адже абсолютно очевидно, що час, відведений для вістки, яка прозвучала тоді, не обмежується часом проведення даної сесії. Але її «значення простягається до кінця часу», бо з наближенням до «великого Господнього дня дедалі більш зростатиме необхідність у роботі щодо очищення людських душ, для чого і була послана ця вістка» [8]. Даніельс висловлює надію на те, що цій вістці, врешті-решт, буде відведене домінантне положення в адвентистському русі.

Для більш ґрунтовного представлення цієї сотеріологічної концепції, яку Даніельс вважає стрижневою,  автор включає у компіляцію зауваження та заклики Е. Уайт, пов’язані з переживаннями, що мали місце напередодні і під час Міннеаполіської сесії і подіями, що розгорталися після неї. Дослідження творів Е.Уайт розпочинається з пересторог, написаних у 1887 р. Здебільшого вони стосувалися небезпечної тенденції, яка, на думку адветистської вісниці, прогресувала у церкві і полягала у схильності до формалізму, ритуалізму, та догматизму. За Е. Уайт, все це витісняло внутрішній досвід єднання з Богом, а отже, позбавляло людину автентичного спасіння. Аналізуючи ці застереження, Даніельс, наголошує на підступності й оманливості формалізму. Останній порівнюється з прихованою під водою скелею, що може непомітно спричинити крах корабля. Актуалізуючи цитати з книг та публікацій Е. Уайт, теолог робить акцент на тому, що єдиним захистом для зцілення від усіх цих пороків є внутрішнє «життєдайне» єднання з Ісусом Христом, яке  уможливлюється тільки через віру. Без цього досвіду людина залишається приреченою на загибель. Даніельс тлумачить вістку про необхідність містичної єдності грішника із Спасителем як «суть усього Євангелія». Він переконаний, що вищевказана ідея набула ще більшої ясності і сили у 1888 р. Адже тоді прозвучав заклик зробити Христа не тільки центром богослов’я, але й проповідницької місії адвентистів. А. Даніельс стверджує, що сесія у Міннеаполісі «дала можливість по-новому оцінити Христа, розширила уявлення про Його велику жертву на хресті, принесла серцям мир, радість і надію. Вона була … засобом приготування народу до зустрічі з Богом» [8]. Посилаючись на вислів Е. Уайт, написаний через чотири роки після Міннеаполіської сесії («Ревью енд Геральд», 22 листопада 1892 р.), А. Даніельс прийшов до глибокого переконання, що на цьому церковному форумі відбулося потужне проголошення вістки про праведність по вірі. Ця подія ознаменувала особливу дію Божу, призначену започаткувати особливий етап розвитку церкви, –  етап пов’язаний з есхатологічними подіями.

Вважаємо, що значення праці Даніельса для царини теології АСД важко переоцінити, адже він зробив відчутний внесок до створення  методологічних  засад щодо розуміння адвентистської сотеріології як цілісносної системи.

Відродження А. Даніельсом дискусії про праведність по вірі справило потужний вплив на книговидання.  Цій темі приділялася значна увага в уроках суботньої школи. До того ж у 20-ті роки було написано низку книг, присвячених означеній проблематиці.

Осмислюючи особливість доробку А. Даніельса, Дж. Найт справедливо, стверджує, що «до цього моменту адвентистської історії  церква не звертала майже ніякої уваги на дебати про праведність по вірі» [3, с. 137],  що мали місце в кінці 80-х рр.. ХІХ ст.. Можна з впевненістю сказати, що Деніельсу вдалося повернути інтерес церкви до цього надзвичайно важливого, на думку сучасних адвентистських дослідників, богословського питання.

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Відродження інтересу до праведності по вірі обумовило зацікавленість до особистості і служіння Святого Духа. Особливо важливим в цьому ракурсі є доробок адвентистського богослова Л. Фрума. Весною 1928 року на курсах з підготовки служителів церкви він представив дослідження про Святий Дух. На основі цих матеріалів була видана книга «Пришестя Утішителя».

Це перша адвентистська книга, у якій автор звертається до ґрунтовних досліджень особистості Святого Духа. Л. Фрум наводить і систематизує свідчення Святого Письма про третю Особу Божества. При цьому дослідник наголошує, що Він є Особистістю. Також осмислюється місія Святого Духа у цьому світі, Його роль у служінні церкви загалом і кожного християнина зокрема.

В межах нашого дослідження ми розглянемо сотеріологічний аспект діяльності Святого Духа в осмисленні цього адвентистського богослова.

У цьому контексті варто відзначити, що Л. Фрум насамперед наголошує на важливості місії Святого Духа у плані спасіння, яка полягала в тому, щоб «викупне служіння Христа зробити власністю кожного серця». Автор акцентує увагу, що для спасіння від гріха, яке здійснив «історичний  Христос» потрібна особиста присутність  «живого Спасителя у … у серці» [5, с. 29, 54] людини. І така присутність здійснюється через Святого Духа, Який задіяний в усіх аспектах сотеріологічного досвіду.

Л. Фрум відзначає виключну роль Святого Духа у покаянні і наверненні, стверджуючи, що Він «сприяє новому розумінню гріха». Переконати людину в тому, що вона грішна, не здатний ніхто, крім Святого Духа, адже «Він спонукає слухачів побачити себе такими, якими їх бачить Бог». Засмучуючись з приводу своїх гріхів,  люди сповідаються. Після цього Святий Дух звеличує Христа, роблячи Його реальним для смиренного у покаянні грішника. При цьому Святий Дух також «веде людей до прийняття рішення» [5, с. 61, 94, 95] –  змінити спосіб свого життя.

Застосовуючи вчення апостола Павла про те, що тіло є храмом Святого Духа (І Послання до Коринтян 6: 19, 20), Л. Фрум наголошує, що первісний Божий намір  полягає у тому, щоб третя Особа Божества перебувала у людині. Це не здійснилося через гріхопадіння, що призвело до розриву стосунків людини з Богом. Проте метою  пришестя Христа було саме повернути втрачене. І людина, яка навернулася, поновлює взаємозв’язок із Богом, а отже, Святий Дух запановує у серці людини. Його перебування у людині, на думку Л. Фрума, «є найбільшим благословенням із усіх, які вона будь-коли отримувала» [5, с. 165]. У цьому контексті варто відзначити, що процес освячення адвентистський богослов витлумачує, як «наповнення» Святим Духом. Адже завдяки цьому досвіду людина отримує перемоги над своїми гріховними схильностями. До того ж, коментуючи причини ототожнення Христом Святого Духа з водою (Євангеліє від Івана 7), Л. Фрум наголошує на тому, що,  подібно до води, яка необхідна для росту рослин, Дух Святий, наповнюючи людину, уможливлює її духовне зростання. Таким чином, у книзі «Пришестя Утішителя», автор, здійснюючи структурно-функціональний аналіз біблійного вчення  про Святого Духа, розкриває Його роль у таких складових акту Божественного спасіння, як покаяння, навернення й освячення.

Якщо адвентистська сотеріологічна думка 20-х рр. ХХ ст.. формувалась у площині осмислення Міннеаполісских дискусій 1888 р., то у наступному десятилітті помічаємо зміну вектора розвитку  богослов’я АСД. Теологія з 1930-х до 1950-х рр. перебувала під помітним впливом ідей М. Андреасена. Цілий ряд аспектів висунутої цим богословом теорії «Останнього покоління» для багатьох адвентистів мали парадигмальне значеня не тільки для означенного періоду.  Їх вплив відчувається і понині, адже богословські концепції у сучасному адвентизмі неминуче виходять або з сприйняття певних ідей Андреасена, або ж з їх негації.

Означимо основні концепції теології «останнього покоління, розглянувши їх у площині сотеріології.

Успадкувавши ідеї О. Крозьє і Дж. Бейтса, М Андреасен акцентує увагу на концепції подвійного, або паралельного очищення святині у прообразний день викуплення. В той час, Христос здійснює очищення небесної святині, Його народ повинен очищати храм свого серця.

Друга концепція М Андреасена сягає своїми коренями вчення Т. Джоунса, Дж. Ваггонера і У. Прескотта, які стверджували, що Ісус Христос, перебуваючи на землі, прийняв тіло подібне до тіла Адама після гріхопадіння, тобто Спаситель мав схильність до гріха. І перебуваючи у такому, абсолютно тотожному з нашим становищі, Він протистояв усім спокусам і переміг гріх. Тільки перебуваючи у тілі, схильному до пороку, Христос може бути прикладом переможного життя для людей.

Тісно пов’язана з попередньою третя концепція. Її суть полягає у тому, що викупна діяльність Христа не була завершена на Голгофі. М. Андреасен вважав, що викуплення має три фази. Перша –  безгрішне життя Ісуса Христа. Друга пов’язана з кульмінаційними подіями, що відбулися на хресті, коли, як наголошує богослов, Спаситель переміг і знищив усі покладені на Нього гріхи. Особливо важливою для теології М. Андреасена є третя фаза, під час якої Христос продемонструє, що людина здатна повторити те, що зробив Він. Адже сила, яка була доступна Ісусу для перемоги над гріхом, тепер відкрита для Його послідовників які, під час первосвященницького служіння Христа у небесній святині вступлять в останню сутичку із сатаною і переможуть. Ця фаза викупних дій Бога пов’язана з ідеєю досконалості святих останнього покоління на цій землі, життя яких складатиме основу виправдання Бога. Адже ці люди повинні, стверджує М. Андреасен, довести на основі власного досвіду спроможність людини жити без гріха, дотримувати Закон Божий і заперечити висунуте сатаною до Бога звинувачення в тому, що Його вимоги не здатна виконати жодна людина. Саме останнє покоління покликане відіграти особливу роль у Божественному плані рятівних дій: воно постане як останнє поле битви між Христом і сатаною, як видовище для всього Всесвіту, і саме через цих людей відбудеться «остаточна демонстрація того, що Бог може зробити з людством» [6], у повноті буде виявлена Божа освячуючи сила.

Теологія Л. Андреасена надавала великого значення процесу освячення. Богослов зауважує, що «спасіння від гріха – більше, ніж прощення гріхів», до того ж «прощення допускає необхідність розриву з гріхом». У свою чергу, освячення трактується, як «відділення від гріха, визволення від його сили і перемога над ним» [6], це поступальний процес, що супроводжується доланням пороку як у думках, так і ділах. Особливості цього сотеріологічного досвіду Л. Андреасен ілюструє на прикладі людини, яка раніше, будучи рабом тютюну, отримала перемогу над цією звичкою, цей «гріх не приваблює її більше…у цьому вона освячена. Так само, як вона подолала цю залежність, так потрібно перемогти кожний свій гріх» [6]. Далі богослов описує остаточні результати цього процесу: «…коли робота закінчена, коли вона [людина] отримала перемогу над гордістю, честолюбством, над любов’ю до світу … –  вона готова до вознесіння. Сатана більше не може спокушати її… Вона стоїть непорочною перед престолом Божим. Христос ставить Свою печатку на неї. Бог закінчив свою роботу в цій людині» [6].

Як бачимо із вищезазначеного, характеризуючи досвід освячення останнього покоління християн, що житимуть на землі напередодні пришестя Христа, Л. Андреасен схиляється до перфекціонізму. Він переконаний, що в житті цієї особливої групи людей настане такий момент, після якої вони більше не грішитимуть. Очевидно, що ця теорія досконалості випливає із уявлень про гріховну природу Христа, про які ми згадували раніше.

Характеризуючи теологію «останнього покоління», Дж Найт, вказує на те, що її сильною стороною було зосередження уваги  на важливості освячення. Водночас історик церкви АСД відзначає недоліки цього вчення: Л. Андреасен тлумачить освячення як певну модель поведінки. Такий підхід був наслідком того, що і гріх він розглядає також лише у поведінковому аспекті. Це, в свою чергу, «робить план спасіння у … зацикленим на людині». Результатом перфекціонізму, властивого цій теології, є уявлення, «що люди ціною власних зусиль повинні прийти до того стану, коли їм вже не буде потрібний Христос, коли вони зможуть встояти перед Богом без посередника» [3, с. 146].

Проведений аналіз дозволяє констатувати, що хоча деякі положення теології «останнього покоління» Л. Андреасена і осмислюються церквою Адвентистів сьомого дня як такі, що мають серйозні недоліки, зосередження уваги на освячені як поступальному динамічному процесі, що супроводжується перемогою над гріхом, можна вважати внеском у розвиток адвентистської сотеріології.

Новий виток розвитку адвентистського богослов’я пов’язаний з виданням керівництвом церкви у 1957 р. напівофіційної доктринальної праці «Questions on Doctrine». Мета книги, полягала в тому, щоб пояснити вчення адвентистів, вказавши на грані його подібності та відмінності з євангелічним богослов’ям. Адвентисти, які працювали над виданням «Questions on Doctrine», підкреслювали, що ця книга є не новим сповіданням віри, але, скоріше, роз’ясненням основних моментів віровчення. І дійсно, ця книга переважно презентувала адвентистське богослов’я у тому вигляді, яким воно було до 1950 р. При цьому вона містила лише невелику частину тез, що опонували анреасенівській теології. Саме вони й спричинили бурхливу полеміку всередині адвентистської церкви між прибічниками Л. Фрума та А. Андерсона і групою адвентистів, яку очолив Л. Андреасен.

Таке протистояння було закономірним, адже книга «Questions on Doctrine» робила акцент, по-перше,  на тому, що Христос, перебуваючи на нашій землі, мав безгрішне людське тіло; по-друге, тут стверджувалось, що повне викуплення здійснилося на хресті. Ці дві тези повністю нівелювали теорію «останнього покоління».

Найвпливовішим богословом, що заперечував  теологію А. Андреасена, вважається Е. Хеппенстолл. Він також спростовував андреасонівське розуміння людської природи Христа, стверджуючи, що Він перебував у тілі, відмінному від грішного тіла Адама та його потомків. Не погоджувався  Е. Хеппенстолл з А. Андреасеном у питанні щодо концепції викуплення, наголошуючи, як і автори книги «Questions on Doctrine» на тому, що воно здійснилося на хресті. Він також наголошував на неспроможності людини творити добро власними силами і виступав проти концепції перфекціонізму, проти вчення про можливість досягнути безгрішного стану, коли вони зможуть без посередницького служіння Христа предстати перед Богом. Крім того, слід зазначити, що теологія Е. Хеппенстолла характеризувалась більшою христоцентричністю, ніж його опонента,  А. Андреасена.

У 70-х рр.. ХХ ст. в адвентистській церкві продовжували тривати суперечки щодо сутності плану спасіння. При чому одна сторона робила акцент на гріховній природі Христа, освяченні і досконалості, а друга стверджувала, що між людською природою Христа грішною природою людини є принципова різниця, а також наголошувала на вирішальному значенні виправдання та хреста.

Характеристика розвитку сотеріології АСД після 1950 р. буде неповною, якщо ми не розглянемо концепції Д. Форда і реакцію на неї у адвентистських богословських колах. Австралійський теолог стверджував, що потрібно значення терміну «праведність по вірі» звести до одного лише виправдання. Пізніше він відкинув адвентистське розуміння двохфазного служіння Христа у небесній святині.

Реагуючи на погляди Форда, Г. Ларонделл у книзі «Christ Our Salvation? What god Does for Us and in Us» (1980) намагається уникнути однобокого тлумачення спасіння, що полягає у зведенні праведності по вірі чи до виправдання, чи тільки до освячення.

У свою чергу Генеральна Конференція церкви АСД провела спеціальні дослідження: протягом десятиріччя, починаючи з 1981 р., Інститутом біблійних досліджень було випущено вісім томів богословських розвідок, що мали стати відповіддю на поставлені Д. Фордом запитання. До цих видань ввійшли праці, присвячені есхатологічним пророцтвам книг Даниїла та Об’явлення та іншим   богословським питанням. Усі ці дослідження проведені у розрізі адвентистської концепції небесної святині.

Серед цих фундаментальних праць також містяться розвідки щодо сутності виправдання і освячення. Зокрема богослов І. Блазен розглядає дві концепції, на яких, стверджує автор, по наголошував апостол Павло: 1) виправдання вірою і 2) суд за ділами. Для багатьох християн ці концепції здаються суперечливими. Аналізуючи способи зняття цієї суперечливості, І. Блазен торкається перфекціонізму, який відносить досвід виправдання по вірі до початку християнського досвіду, а суд по ділам – до його завершення. Згідно з цією, теорією, на думку дослідника, на суді немає необхідності у милості, тому що віруюча людина залишила всі негідні справи. Богослов відзначає позитивні риси цього погляду на спасіння: «…наголошує на тому, що Бог закликає до досконалості, серйозно відноситься до питання учнівства і вказує на Божу мету – здійснити Закон у житті, а не знищити Його» [1, с. 106]. Разом з тим, зазначаються недоліки перфекціонізму, найголовніший з яких полягає у тому, що виправдання і віра залишаються позаду. І. Блазен підкреслює, що «Павло цього не робить. Для Павла віра, яка тримається за праведність Божу, є підвалина правильних взаємовідносин з Богом у всі часи – у минулому, теперішньому і майбутньому… Іншими словами, віра охоплює як майбутню праведність, так і її правильні прояви у теперішньому» [1, с. 106].

І. Блазен переконаний, що перфекціонінізм грішить поверхневим розумінням християнської (Павлової) концепції досконалості. Остання розглядається богословом як перебування «на шляху», адже «перед християнином завжди постає ідеал досконалості і ніколи не можна сказати, що він повністю досягнутий» [1, с. 106, 107]. Вважаємо, що такий підхід красномовно свідчить про намагання вийти за межі греко-середньовічних уявлень про досконалість як про безгрішність чи як про щось статичне, незмінне. До того ж, тут викладаються погляди, які раніше були представлені у працях Е. Уайт, згадуваних нами вище.

Окрім критики перфекціонізму, І. Блазен полемізує також з «імперфекціоналістською» точкою зору, прибічники якої стверджують, що люди ніколи не можуть бути досконалими через власну гріховність. З цієї причини, на їх думку, єдина реальна мета біблійних тверджень про суд за ділами полягає лише у тому, щоб спонукати людину прагнути до виправдання по вірі. Самого ж суду за ділами фактично не буде. Автор відзначає позитивний елемент теорії імперфекціонізму – він робить акцент на домінантній ролі праведності по вірі. Але недопустимим, пояснює богослов, є заперечення того, що на суді будуть представлені вчинки християнина, які він здійснив «через Ісуса Христа». При цьому І. Блазен зауважує, що здійснення цих діл «не можна назвати абсолютно досконалим, але … в житті християнина Божа воля знаходить своє конкретне вираження» [1, с. 104, 105].  Тому помилковість імперфекціонізму полягає у тому, що він, спотворюючи імперативи послань Павла, підносить їх лише з точки зору неспроможності людських діл перед Богом. При цьому нівелюється важливість виконання волі Божої – те, про що йдеться і у Павла, і у всьому Святому Письмі. Біблійна етика, стверджує І. Блазен, не тільки веде людину до виправдання, але і є живим плодом виправдання –  «засобом, через який виправдання проявляється» [1, с. 139].

Осмислюючи сутність поєднання категорій виправдання по вірі та суд за ділами, адвентистський богослов формулює концепцію, яка отримала назву «динамічна історико-спасаюча». Суть її полягає у констатації існування тільки одного виправдання, яке супроводжує людину впродовж всього її життя, від того моменту, як вона повірила, до остаточного суду, «де реальність і життєвість цього виправдання випробовується і засвідчується його плодами». І. Блазен стверджує, що нове життя, яке Бог дає кожному віруючому, не закінчується, коли той приходить до Христа, навпаки – воно тільки розпочинається. Адже «в кінці Бог розгляне виправдання разом з його плодом – не за формулою «спасає віра плюс діла», а у тому смислі, що виправдання є джерелом освяченого плоду». І тому «відмова…від того, щоб жити в освяченні, яке згідно з 6-м розділом Послання до Римлян, є невіддільним від виправдання, означає відкинути Христа як Спасителя і Господа» [1, с. 110, 111, 113].

Вважаємо, що проведений вищезазначений аналіз дає нам усі підстави стверджувати, що розвідка, І. Блазена, мала такі особливості:

По-перше, було здійснено структурно-функціональний аналіз концепцій перфекціонізму та імперфекціонізму, які в тією чи іншою мірою впливали на тенденції  розвитку адвентистської сотеріології.

По-друге, осмислено співвіднесеність понять віри та діл у контексті доктрини про суд. Тут однозначно заперечується наявність антиномії віри і діл. Натомість звучить ідея нероздільності досвіду спасіння людини та її послуху Божим Заповідям.

По-третє, трактування акту спасіння здійснюється не однобоко, а розглядається як єдиний комплекс, у якому початковий етап сотеріологічного досвіду і наступне освячення є невіддільними, оскільки  існує тільки одне виправдання, яке супроводжує людину впродовж всього її життя.

Таким чином, розглядаючи розвиток адвентистької сотеріології у період з 90-х рр.. ХІХ ст. до нашого часу, можемо умовно виділити такі етапи:

І. 1890 – 1920 рр. – на тлі проблем, пов’язаних з протистоянням пантеїзму Дж. Х. Келлога, екклезіології Т. Джоунса і Дж Ваггонера, та дискусій щодо руху «святої плоті», не простежується відчутний поступ сотеріологічних уявлень у церкві Адвентистів сьомого дня.

ІІ. 1920-ті рр. – відродження інтересу до питання праведності по вірі завдяки діяльності А. Даніельса.

ІІІ. 1930-ті – середина 1950-х рр.. – перебування адвентистського вчення про спасіння під впливом теології «останнього покоління» М Андреасена. Спостерігається особливий акцент на освяченні, популяризується ідея перфекціонізму.

ІV. Середина 1950-х рр. – наш час. Початок цього останнього етапу пов’язаний з виданням книги «Questions on Doctrine», що викликала реакцію груп адвентистів, які залишалися  на сотеріологічних позиціях А. Антреасена. Наслідком такої поляризації було утворення окремого руху всередині адвентизму.

Така теологічна напруженість продовжує тривати у адвентизмі до сьогодні. Адже і на сучасному етапі у богословському розвитку деномінації, за словами Дж. Найта, простежуються два основних напрямки, розмежовуючою лінією між якими є ті ж самі питання, що постали перед церквою Адвентистів сьомого дня у час її зародження: «Що суто Адвентистського є в адвентизмі?» та «Що є загальнохристиянського в адвентизмі?» Представники першої групи здебільшого схильні притримуватися сотеріологічних ідей, окреслених у теології Андреасена. Зокрема вони надають особливого значення розумінню природи Христа, яка відповідає природі людини після гріхопадіння, на необхідності досягнення досконалості. «У методиці богословського дослідження представники цього напрямку більше опираються на праці Е. Уайт і, як правило, припускають, що Т. Джоунс і Дж. Ваггонер сказали останнє слово щодо питання праведності по вірі» [7]. Проте слід зазначити, що на сучасному етапі така точка зору посідає маргінальне становище у доктрині церкви Адвентистів сьомого дня.

Домінантним і більш стійким є другий напрямок теологічного розвитку церкви АСД, що «ставить Христа і хрест у центр питання про спасіння, вважаючи, що впевненість досягається через перебування «у Христі»; спасенний християнин одночасно і виправданий, і перебуває на шляху до освячення» [7].   Хоча у центрі богословської методології цієї групи адвентистів є Біблія, у чому ми могли переконатися вище на розглядаючи праці І. Блазена, представники цього напрямку, на нашу думку, послідовно дотримуються сотеріологічних концепцій Е. Уайт.  Ці «християнські адвентисти» [7] твердо ґрунтуються на адвентистських доктринах, підкреслюючи місце цих доктрин у загальнохристиянському контексті.

Отже, вищенаведений аналіз богословських тенденцій у сучасному адвентизмі дає підстави стверджувати, що його вчення про спасіння розвивається у контексті діалектичного взаємозв’язку доктринальних положень, що обумовлюють ідентичність церкви АСД та загально протестантських сотеріологічних принципів.

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

Блазен И. Оправдание и суд // Грубины пророчеств: В 3 т.  – 2001 Заокский: Источник жизни, 1998 – Т. 2 – С. 81 – 140.

Жукалюк Н. А. Преображенные Христом. – Заокский: Источник жизни, 2006 – 224 с.

Найт Дж. В поисках свого лица / Пер. с англ. – Заокский: Источник жизни, 2009 – 224 с.

Найт Дж. Весть 1888 года / Пер. с англ. – Заокский: Источник жизни, 2008 – 256 с.

Фрум Л. Пришествие Утешителя. / Пер. с англ. – Заокский: Источник жизни, 2006 – 320 с.

http://www.lastgenerationtheology.org/lgt/doc/7gre/and-tfg.php

http://soteria.ru/publ/7-1-0-1110

http://soteria.ru/board/86-1-0-6521

Інші записи:

Рубін Ігор Леонідович Гуманітарного факультету, Студентські публікації