ПРИМИРЕННЯ ПОТЕРПІЛОГО З ВИННИМ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ТА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ

З істотним розширенням у вітчизняному кримінальному та кримінально-процесуальному праві засад диспозитивності збільшилось можливостей у потерпілого впливати на рух кримінальної справи. Зокрема, діяльність потерпілого тепер враховується при закритті справи з окремих підстав (ст. 46 КК, ст.ст. 6, 7-1, 8, 27 КПК) і, відповідно, при звільненні винного від кримінальної відповідальності. Кримінально-правові та кримінально-процесуальні аспекти згаданих питань досліджували Баулін Ю.В.[1], Глобенко Г.І.[2], Губська О.А.[3], Мандриченко Ж.В.[4], Соловйова О.Є.[5], Ященко А.М.[6] та інші. Проте залишається необхідність комплексно проаналізувати відповідні інститути права з точки зору діяльності потерпілого та забезпечення його прав, адже він є рівноправним та активним учасником правовідносин.

Потерпілий в силу диспозитивності може активно впливати на закриття справи у випадках, які можна звести до двох груп: ті, що передбачені нормами кримінального закону (наприклад, при звільненні від кримінальної відповідальності винного у зв’язку з примиренням його з потерпілим (ст. 46 КК)), та ті, що визначені в кримінально-процесуальних нормах (зокрема, щодо закриття кримінальних справ про злочини, передбачені в частині першій ст. 27 КПК, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку). Тож норми обох публічних галузей права роблять поступку на користь диспозитивної поведінки потерпілого, але елементи правового регулювання при цьому дещо відрізняються.

Звільнення від кримінальної відповідальності за підстав, передбачених в КК, здійснюється судом і залежно від його свободи розсуду поділяється на імперативне та дискреційне. Поведінка сторін не впливає на обов’язковість чи необов’язковість звільнення судом від кримінальної відповідальності. Механізми, підстави, умови прийняття рішень апріорі закріплені в Кримінальному кодексі. Суд за наявності необхідних передумов приймає рішення про звільнення особи від відповідальності, а обов’язково чи ні — залежить від того, як приписує йому закон. Сторони своєю поведінкою лише створюють необхідні підстави для виникнення того чи іншого юридичного факту. Звільнення особи за примиренням з потерпілим (ст. 46 КК) відноситься до імперативного (обов’язкового) виду звільнення від кримінальної відповідальності. У цьому випадку поведінка потерпілого в сукупності з іншими умовами, передбаченими в ст. 46 КК, зобов’язує суд звільнити винну особу від відповідальності.

Звільнення особи від відповідальності — це комплексний кримінально-правовий та кримінально-процесуальний інститут. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 23 грудня 2005 року “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності” він визначається як “відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом” [7]. У даному визначенні яскраво проявляється публічний характер згаданого правового інституту. Крім того, акцентується увага, що останнє слово залишається за державою, саме вона в особі компетентних органів приймає рішення про відмову від застосування визначених в законі обмежень. Участь потерпілого не згадується, оскільки це є лише складова однієї з підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Остаточне рішення тут теж за державою, проте вона носить констатуючий характер за умови реалізації сторонами кримінально-правових і кримінально-процесуальних відносин (винним і потерпілим) права на примирення у справах про злочини невеликої тяжкості або необережних середньої тяжкості злочинах.

Аналіз ст. 46 КК дозволяє виявити наступні підстави звільнення від кримінальної відповідальності за цією нормою: 1) вчинення особою певного злочину (а саме того, що відноситься за ступенем суспільної небезпеки до злочинів невеликої тяжкості або необережних середньої тяжкості злочинах); 2) вчинення злочину вперше; 3) відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди; 4) примирення винного з потерпілим.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

При звільненні винної особи від відповідальності з будь-яких нереабілітуючих підстав права потерпілого мають бути забезпечені. Наприклад, Лутугинський районний суд Луганської області постановою від 11 червня 2005 року звільнив В. і С. від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 366 КК і закрив справу у зв’язку з дійовим каяттям. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах ВСУ, перевіривши матеріали справи за касаційним поданням прокурора, постанову скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд. Однією з підстав повернення справи стало те, що ні в постанові слідчого про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення В. і С. від кримінальної відповідальності, ні в постанові районного суду від 11 червня 2005 року не вказано вид і розмір заподіяної злочином шкоди та не зазначено про її усунення цими особами [8].

У випадку звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим сам факт примирення злочинця та жертви є необхідною підставою для застосування згаданої норми. Примирення визначається як акт прощення потерпілим свого кривдника, що заподіяв йому шкоду, досягнення з ним згоди та миру [9]. У цій ситуації поведінка потерпілого є реалізацією права на примирення, яке дає йому закон. Вона є конклюдентною, тобто відповідає певній поведінці винної особи. Примирення винної особи з потерпілим у згаданій Постанові (п. 4) тлумачиться як “акт прощення її ним (ними) в результаті вільного волевиявлення, що виключає будь-який неправомірний вплив, незалежно від того, яка зі сторін була ініціатором та з яких мотивів” [10]. Звернення винного про прощення буде недостатньо без адекватного волевиявлення потерпілого, як і навпаки — ініціатива потерпілого щодо прощення, не підтримана винним, не спричинить закриття справи з цієї підстави.

Але не будь-який потерпілий може ініціювати припинення справи за примиренням з винним. Так, вважаємо, що не можуть з цієї підстави закриватись справи, якщо потерпілим виступає особа, якій шкоду було заподіяно в якості представника влади (наприклад, при вчиненні йому опору під час виконання службових обов’язків — ч. 1 ст. 342 КК, працівник правоохоронного органу при умисному знищенні або пошкодженні його майна у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків — ч. 1 ст. 347 КК) [11]. У цих випадках потерпілий уособлює публічний інтерес, і саме на це було спрямоване посягання. Примирення потерпілого в цьому випадку не задовольнятиме повною мірою публічний інтерес, шкоду якому було завдано.

Поведінка потерпілого у випадку припинення справи за статтею 46 КК полягає в наступному: 1) формулювання винному вимог, що випливають з факту заподіяння злочином шкоди; 2) прийняття компенсації шкоди від винного чи його родичів (якщо особисте відшкодування неможливе, але здійснюється з волі винного); 3) прощення потерпілим винної особи.

Розмір відшкодування у випадку примирення винного з потерпілим (на відміну, наприклад, від припинення справи за дійовим каяттям) вже не обов’язково має повністю відповідати заподіяному. В цьому, на нашу думку проявляється суттєвий момент диспозитивності: потерпілий сам вирішує, який розмір компенсованої шкоди його задовольнить. Вартість отриманого може бути більшою чи меншою, але водночас достатньою для того, щоб потерпілий пробачив винного.

Процесуальний порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим з підстав та умов, визначених у кримінальному праві в ст. 46 КК передбачено в статтях 7-1, 8, 12 КПК.

Прокурор чи слідчий, у випадку винесення постанови про направлення справи до суду для закриття провадження в кримінальній справі, повинен ознайомити потерпілого або його представника з винесеною постановою та роз’яснити права, передбачені КПК. Потерпілий або його представник можуть вимагати ознайомлення з усіма матеріалами справи, тоді прокурор або слідчий зобов’язані забезпечити їм таку можливість. Обмеженням диспозитивних засад є формулювання, що міститься в ст. 8 КПК: “Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі за наявності підстав, зазначених у статті 46 Кримінального кодексу України винести мотивовану постанову про направлення справи до суду”. Слово “вправі” означає розсуд відповідних осіб і не містить визначення їх обов’язку. Разом з тим, рішення потерпілого та обвинуваченого примиритись за наявності інших необхідних умов та підстав є імперативним не лише для суду, а й для осіб, що здійснюють досудове розслідування. Тому ч. 1 ст. 8 КПК має бути викладена в наступній редакції: “Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за власної ініціативи, узгодженої з обвинуваченим та потерпілим або за клопотанням обвинуваченого чи потерпілого або їх представників, законних представників за наявності підстав, зазначених у статті 46 Кримінального кодексу України виносять мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.”

При вирішенні питання про закриття кримінальної справи суд зобов’язаний з’ясувати думку потерпілого і у випадку закриття справи повинен повідомити про це потерпілого та його представника. Це гарантує права потерпілого і дає можливість звернутись йому з апеляцією на прийняте рішення. Вважаємо, що суд має повідомляти потерпілого та його представника не лише про закриття справи, а й про будь-яке прийняте рішення. Право на оскарження постанови про звільнення від кримінальної відповідальності і на ознайомлення з матеріалами справи (ст.ст. 7-1, 12 КПК) також повинен мати не тільки потерпілий (бо якщо шкода злочином завдана, але у справі не встановлена, особа може не визнаватись потерпілим). В статтях 7-1, 12 КПК має бути закріплено, що право на ознайомлення з матеріалами справи і оскарження постанови про звільнення винного від відповідальності має потерпілий, особа, інтересів якої стосуються дані постанови, або їх представники.

Підстави для закриття кримінальної справи знаходимо і в статті 6 КПК. Ця норма має самостійне значення і передбачає обставини, що виключають провадження у кримінальній справі, тобто коли кримінальна справа не може бути порушена, а раніше порушена справа підлягає закриттю. Закріплені тут підстави не співпадають з підставами звільнення від відповідальності, що визначені в розділі ІХ Загальної частини Кримінального кодексу України (за винятком норм про амністію та помилування) і це свідчить про наявність самостійного інституту кримінального процесуального права щодо виключення провадження у кримінальній справі.

Серед підстав, передбачених в статті 6 КПК, потерпілий може бути безпосередньо причетний до закриття справи тільки в тих випадках, що передбачені в пп. 6 та 7 згаданої статті. Ці пункти співвідносяться з підставами та умовами, зазначеними в ст. 27 КПК.

Звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК та припинення провадження з підстав п. 7 ст. 6 КПК (закриття справи за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу можна порушити не інакше як за його скаргою) подібні тільки за юридичним результатом — непритягнення особи до юридичної відповідальності. Юридична ж природа цих інститутів відрізняється.

Неподання потерпілим скарги — це вольове розпорядження потерпілого початком кримінального переслідування і справа припиняється за відсутністю належного приводу. Але реалізація цього права не завжди приводить до закриття справи, бо прокурор може порушити кримінальну справу і за відсутності скарги потерпілого з підстав та в порядку, передбачених в чч. 3, 4 ст. 27 КПК.

Пункти 6 та 7 статті 6 КПК є нейтральною (формально-процесуальною) підставою, оскільки відсутній привід до порушення справи чи до продовження провадження. Вина особи жодним чином не встановлюється, компенсації завданої шкоди в рамках кримінально-процесуальних відносин не відбувається. Суд виносить постанову про закриття справи керуючись лише тим юридичним фактом, що сторони примирились між собою, він посвідчує вільне волевиявлення сторін та відповідний юридичний результат.

Підсумовуючи наведене, потрібно відзначити, що впливати на закриття справи потерпілий може в рамках кримінально-правового та кримінально-процесуального інститутів. Диспозитивні норми щодо потерпілого проявляються в тому, що потерпілий, у випадку припинення справи за статтею 46 КК, формулює винному вимоги, що випливають з факту заподіяння злочином шкоди; приймає компенсацію шкоди від винного чи його родичів; здійснює прощення винної особи. Але ці норми не поширюються на потерпілого, якому шкоду було заподіяно як представнику влади, адже фактичне примирення тоді не задовольнятиме публічні інтереси. При реалізації згаданого кримінально-правового інституту права потерпілого повинні також мати особа, інтересів якої стосуються відповідні процесуальні рішення, та їх представники.

Пункти 6 та 7 ст. 6 КПК, стаття 27 КПК є нейтральними (формально-процесуальними) підставами і мають самостійне значення, оскільки означають вольове розпорядження потерпілого початком кримінального переслідування. Таке волевиявлення, якщо воно є вільним, відповідає внутрішній волі є обов’язковим для слідчого, прокурора та судді.

Література

1. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності — К.: Атіка, 2004. —296 с.

2. Глобенко Г.І. Закриття кримінальних справ з нереабілітуючих підстав: Автореф. дис. … к.ю.н. — Х., 2007. — 18 с.

3. Губська О.А. Процесуальні питання звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами: Автореф. дис. … к.ю.н. — К., 2002. — 18 с.

4. Мандриченко Ж.В. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим: Автореф. дис. … к.ю.н. — Одеса, 2007. — 17 с.

5. Соловйова О.Є. Примирення сторін у кримінальному процесі України: Автореф. дис. … к.ю.н. — Х., 2006. — 21 с.

6. Ященко А.М. Примирення з потерпілим у механізмі кримінально-правового регулювання: Автореф. дис. … к.ю.н. — К., 2006. — 18 с.

7. Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності: Постанова Пленуму Верховного Суду України №12 від 23 грудня 2005 року // Вісник Верховного Суду України. — № 2. — 2006. — С. 13. (С. 13-16.)

8. Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 грудня 2006 року // Вісник Верховного Суду України. — 2007. — №5. — С. 18-19.

9. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності — К.: Атіка, 2004. — С. 138.

10. Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності: Постанова Пленуму Верховного Суду України №12 від 23 грудня 2005 року // Вісник Верховного Суду України. — № 2. — 2006. — С. 14. (С. 13-16.)

11. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності — К.: Атіка, 2004. —С. 137.

Інші записи:

Правничий факультет , , , ,

  • Посилання
  • Огнезащитная обработка чердачных помещений в Краснодаре
    1. Наталія
      Червень 3rd, 2009 at 19:21 | #1

      Досить грунтовно опрацьована тема і зроблені точні висновки.

    2. Якимчук Діма
      Червень 3rd, 2009 at 21:17 | #2

      Я вважаю що даний вид звільнення від кримінальної відповідальності є досить актуальним, адже він досить часто застосовується в судовій практиці, і в більшості випадків через те що в деяких випадках примиритися потерпілому з винним є вигідним для самого ж потерпілого, адже він вправі зазначати компенсацію завданої шкоди винним дещо більшу а ніж сама завдана шкода, чи збитки.Також я вважаю що доцільно було б зазначити що особливістю саме цього виду звільнення від кримінальної відповідальності є наявність фізичної особи якій заподіяно фізичну, моральну або матеріальну шкоду(ч.1 ст.49КПК).Також хочу зазначити що дуже чітко описані права та обов`язки як потерпілого та особи винної у вчинені злочину, а також права та обовязки органів державної влади.

    3. Герасимчук Олег Павлович
      Герасимчук Олег Павлович
      Червень 3rd, 2009 at 21:45 | #3

      Щодо фізичної особи – потерпілого, то дійсно, це відповідає чинному законодавству України. Проте останнім часом дедалі більше в літературі обгрунтовують можливість визнання потерпілим і юридичної особи (власне, нормативно це закріплено вже в кількох країнах, наприклад, США, Російська Федерація). Тому, можливо, доцільно залишити загальне формулювання “потерпілий”, наповнюючи це поняття тим змістом, який визначений в КПК. Зрештою, юридична особа-потерпілий також зможе примиритись з винним, хоч процедура може дещо відрізнятись.

    4. Фідзіна Тарас
      Червень 8th, 2009 at 17:26 | #4

      Насправді, даний вид звільнення від відповідальності є досить актульним і поширеним у судовій практиці. Однак в мене все ж виникає одне питання: Чи можливе “спекулювання” даною нормою КК? Адже після примирення з потерпілим, справа закривається і особа вважається такою, що раніше не вчиняла злочину. Тож особа-злочинець може знову вчиняти злочини невеликої тяжкості, а у випадках коли її затримують, щиро каятись та відшкодовувати збитки потерпілому, усі істотні умови ст.46 нібито дотримані.

    5. Аня Просюк
      Червень 16th, 2009 at 12:06 | #5

      Цікавим моментом є те, що потерпілий має право забрати оформлену відмову від попередньої вимоги притягнути винного до кримінальної відовідальності, принаймні ніхто йому в цьому не завадить. Згодом може вимагати від винного ще більше коштів, шантажувати його. З другом нашої сім’ї трапилася така ситуація і це був не дуже приємний період в житті. Тому, я вважаю, що такий вид звільнення від кримінальної відповідальності є не дуже практичним, справедливим. Думаю, що їм слід користуватися тільки у випадках, коли винний цілком переконаний в порядності, чесності потерпілого!!!

    6. Червень 18th, 2009 at 19:04 | #6

      Щодо “спекулювання” даною нормою, хочу зазначити що звільнення від кримінальної відповідальності не свідчить про виправдання особи, оскільки кримінальна справа припиняється з неребіалітуючих для особи підстав. До того ж дійове каяття передбачає усвідомлення особою своєї провини у вчиненому злочині, щиру шкоду про його вчинення і осуд своєї поведінки.Тому я вважаю що спекулювання даною нормою КК є неможливим, оскільки особа яка систематично вчинятиме нові злочини просто “не матиме права” на дійове каяття, оскільки суд, фактично, визнає таке каяття не щирим.

    7. Lexeon
      Червень 19th, 2009 at 17:15 | #7

      Однак давай все ж проаналізуємо підстави звільнення за ст.46:
      1) особа вчинила злочин вперше;
      2) діяння належить до злочинів невеликої тяжкості;
      3) особа, яка вчинила такий злочин, примирилася з потерпілим;
      4) вона відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. При цьому НЕ ВИМАГАЄТЬСЯ, щоб суб’єкт, який вчинив злочин, щиро покаявся і активно сприяв розкриттю злочину.

      Тепер припустімо, що злочинець систематично вчиняє злочини котрі відносимо до злочинів невеликої тяжкості (ч.1 ст.133 КК). Періодично змінює місце проживання у зв’язку з специфічним способом життя. Більшість випадків непритягуєть до відповідальності, через небажання потерпілої особи розголошувати справу, а у випадках коли притягується примиряється з особою. Злочинець звільняється від відповідальності. Судимість погашена, особа є такою, що не вчиняла злочину.

      В іншій місцевості, інший суд, за таких самих обставин може знову винести таке рішення?

    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю