Костянтин –Василь Острозький – захисник і поборник Православної віри

kkostro

Костянтин-Василь Острозький був сином Великого гетьмана Литовського Костянтина Івановича (1460-1530) та його другої жінки – Олександри Слуцької. Він народився 12 лютого 1526 року у м. Турові, де й пройшли його дитячі роки. Княжич підростав у атмосфері слави свого батька, якого за мужність, знання військової справи та численні перемоги над татарами називали Руським Сципіоном і Литовським Ганнібалом. Як було зазначено на його надгробку, він одержав 63 перемоги над татарами. За перемогу над 80-тисячним московським військом в битві під Оршею 8 вересня 1514 року король Зигмунт І двічі удостоїв його тріумфального в’їзду до Кракова та Вільно і надав йому право ставити свою печатку на червоному воску [3]. Крім короля  це могли робити лише найвизначніші магнати, які кров’ю боронили землі батьківщини. Костянтин Іванович був одним з найбагатших і найвпливовіших політичних діячів свого часу і великим поборником Православної віри. За свідченням сучасників-іновірців, він був „настільки набожним у своїй грецькій вірі, що русини вважали його святим” [19,237]. Князь збудував Троїцьку та Миколаївську церкви у Вільно, сприяв відкриттю в тому ж місті друкарні Франциска Скорини на початку 1520-ж років. Ще раніше в кінці XV ст. допомагав друкареві Швайтполю Фіолю, який першим почав друкувати книги церковно-слов’янською мовою. Надав йому під друкарню свій власний будинок у Кракові [17,91]. Папський легат Пізо в листі до папи Льва Х 1514 року характеризував К.І. Острозького такими словами: «У себе вдома він благочестивіший за Нуму, а відвагою не поступається Ромулу. Єдине, чого бракує йому до інших дарів духу та видатних чеснот, то це, що він схизматик. І якби його вдалося навернути до лона святої матері церкви, то за ним би потяглось нескінченне число люду, настільки багато серед своїх важать його ім’я та авторитет» [17,80].   

В знак глибокої поваги до К.І.Острозького на підставі спеціального королівського привілею княжич був визнаний повнолітнім не у 18 років, як це було прийнято в Польсько-Литовській державі за Першим статутом, а у 15 років, у лютому 1541 року [7,22]. Досягнувши повноліття і залишившись єдиним нащадком славетного батька після смерті свого старшого брата Іллі, що помер у 1539 року, князь до свого хресного імені Василь  почав додавати батькове ім’я – Костянтин, називаючи себе Костянтин-Василь Острозький. Судячи з пізніших приватних листів та промов на сеймах, він отримав добру освіту. Зокрема знав латину, вільно володів польською та церковнослов’янською мовами, орієнтувався у прийомах красномовства, впевнено почував себе в царині світської та священної історії, розумівся на богослов’ї. Велике значення на прикордонних землях України мало знання військової справи. Костянтин-Василь на практиці засвоював цю складну науку, беручи участь у боях з татарами на прикордонні; одна з перших згадок про бій молодого князя Острозького з татарами належить до 1547 року [7,29].

 Слава Костянтина Івановича Острозького та багаті маєтки, успадковані після нього, значно посилювали авторитет молодого князя. Юнак впевнено просувався сходинками звичної для аристократів політичної та військової кар’єри. У 1550 р. за участь у обороні прикордонних земель від татарських наїздів він отримав звання старости володимирського та маршалка землі волинської. 15 грудня 1559 р. К.-В. Острозький був призначений на найвищу посаду в Руській Литві – воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України [18,120]. У кінці 1560-х років економічна та політична могутність князя досягла свого апогею. У цей час він брав участь у всіх сеймах, що відбувалися в Литві та Польщі. Посли європейських держав у своїх листах до монархів ставили його на одне з перших місць як людину з політичним впливом якої, без сумніву, треба рахуватися. Коли в 1573 р. помер король Зигмунт Август, одним з кандидатів на корону Речі Посполитої став князь Острозький. Під час перебування  послів Речі Посполитої у Константинополі в 1573 р. візир Мехмед Соколі висловився за обрання К.-В. Острозького королем Польщі [7,66]. Проте на заваді стало руське коріння та православна віра князя. Як і чимало інших магнатів Волині, він насамперед відчував себе русином, часткою свого народу і ланкою довготривалого ланцюжка поколінь київських князів, їх надійним спадкоємцем, намагався зберегти традиції своїх предків і завжди вболівав за долю «вітчизни своєї Русі» .

Після несподіваної смерті короля Стефана Баторія в 1586 р. одним з претендентів на польську корону знову став князь Острозький. Секретар папського нунція – Горацій Спаноцці визначив можливість його вибрання такими словами: «Що стосується Костянтина князя Острозького, дві речі, здається, говорять за нього. Одна – що вважається за найбагатшого та наймогутнішого пана в цілому королівстві, друга – що є загальновизнаним, за чоловіка розумного, щирого, відвертого, відважного і доброго у найвищому ступені. Проте дві інші речі будуть на перешкоді, одна – що він є русином і з того можна судити, що не дуже будуть хотіти його поляки, як і литвини, які так само будуть домагатися трону. Інша – що сповідує релігію грецьку і є головним заступником і оборонцем схизматів» [7,195].

Опіка над Православною Церквою займала найважливіше місце в житті князя. Релігійність княжого роду Острозьких мала давні традиції. Прапрадід Василя-Костянтина – князь Федір Данилович Острозький (род. не раніше 1365 – пом. біля 1450 р). давав великі фундації церквам, а наприкінці життя став ченцем Києво-Печерського монастиря, де й помер, і згодом був прилічений до лику святих. Його син Василь Федорович (пом. біля 1450 р.) прославився як будівничий замкової Богоявленської церкви (родової усипальниці князів Острозьких), наступний князь Іван Васильович (пом. біля 1466 р.)  збудував Свято-Троїцьку церкву в с. Межирічі біля Острога. Як уже зазначалось, великим поборником Православної віри був батько Василя-Костянтина – Костянтин Іванович Острозький. Наталія Яковенко пише, що в очах сучасників князі Острозькі були носіями особливої Божої харизми, вони «не тільки володіли відповідним потенціалом майна і престижу, але носили на собі печатку Божих обранців», у той час коли інші можновладці, наприклад Радзівіли, «в реальному вимірі влади не поступалися волинським князям, але харизматичної аури не набули» [19,235,243].

Релігія в житті князя мала виключно важливе значення. Багато часу він приділяв молитвам у своїй замковій Богоявленській церкві. А коли починався Великий піст князь, відложивши всі справи, їхав до улюбленого Дерманського монастиря, де, одягнувши волосяницю, проводив час в суворому пості та молитві. Польський хроніст XVII ст. Рафаїл Янчинський у своїй праці, в якій використав записки сучасників князя, писав: «В народі він мав авторитет і популярність (особливо) через свою побожність; у цьому він навіть перевершив Роксолянів. Умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори довші, ніж це було зазвичай, просторі, з вікнами обабіч. Такі самі були каплички, де зручно було стояти, стояти на колінах і сидіти. Коли входив на хори, то зачиняв двері, щоб не бачили його молитви» [16,76].

Неодноразово К.-В. Острозький захищав православних  від сваволі урядовців на сеймах. Завдяки йому королі за­тверджували привілеї церквам, монастирям та братствам. У 1586 р. Стефан Баторій на прохання К.-В. Острозького затвердив новий статут львівського брат­ства, а 5.X. 1592 p. – Зигмунт ІІІ затвердив привілеї Онуфріївського монастиря у Львові. Сам князь був засновником братства у Тернополі та членом Львівської ставропігії [7,95]. На землях К.-В. Острозького знаходилося понад 600 цер­ков та 20 монастирів. Чимало з них – Дерманськнй, Дубенський, Степанський – стали значними осередками культури. Особливо піклувався князь про острозькі церкви, За даними М.І. Теодоровича, в місті за часів князя діяло сім православних церков: Богоявленська, Василівська, Миколаївська, Воскресенська, Борисоглібська, Онуфріївська, Успенська, а також під Острогом, у селі Межирічі –Троїцький монастир та у селі Монастирок -–Хрестовоздвиженський монастир [11,665]. І хоча крім православних храмів в Острозі існували святині інших віросповідань, місто набуло заслуженого авторитету твердині Православ’я. Атмосфера високої духовності панувала в Острозі. Тут плідно розвивалися всі галузі релігійної культури:  архітектура, іконопис, література, музика. Зокрема, Острог був одним з найбільших осередків іконописання в Україні. У останній чверті XVI ст. тут, як свідчать податкові реєстри, працювало шість малярів: Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко, Духніч, Богдан та Федір [1,65]. Такої кількості іконописців не було тоді в жодному місті України, крім Львова. Про високий рівень їх майстерності свідчать ікони, що збереглися до сьогодні: «Богородиця Одигітрія», «Юрій-Змієборець», «Різдво Богородиці» та інші. Найбільш цінною є родова ікона князів Острозьких «Богородиця Життєподательниця», що нині зберігається у Свято-Троїцькому межирицькому монастирі біля Острога. Острог XVI ст. був одним з найбільших центрів церковної музики. У церквах міста виник особливий Острозький наспів молитов, який згодом поширився на всю Україну і став найпопулярнішим після Київського наспіву. Його ноти зустрічаються у Ірмологіонах XVII ст. Білорусії та Росії. У 1585 p. князь заснував в Острозі  монастир Св.Трійці, а при ньому – шпиталь «для людей добрих, по­божного життя, хворобами і нестатками знедолених». Він був також фундатором багатьох церков, які знаходилися поза його володіннями. У 1560 p. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580 р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 p. надав кошти на ремонт монастиря Св.Онуфрія у Львові, у 1604 р. переписав містечко Словенське для побудови кам’яної церкви віленського братства, у 1605 p. відновив київсь­кий монастир Св.Кирила [7,97]. Щедрі фундації храмам давали право К.-В. Острозькому самому призначати своїх став­леників на духовні посади в них. У 1592 p. Зигмунт III обіцяв видати на прохання К.-В. Острозького винятковий для нього привілей, у якому зобов’язувався не призначати ні на які церковні посади православних, не порадившись із князем [7,103]. Публікація цього документу в «Апокрисисі» – книжці, розрахованій на широке коло читачів, яка мала потрапити до рук короля та його найближчих дорадників, свідчить про те, що цей документ дійсно існував. Костянтин-Василь був ініціатором створення на території України патріархату. За проектом князя українським патріархом повинен був стати Діонісій Раллі (Палеолог), а його резиденцією мав бути Острог [8,108]. Меценатство К.-В. Острозького, його політичне заступництво та видавнича діяльність допомогли українському Православ’ю вистояти і зміцніти у тяжкі часи підготовки та проведення Берестейської унії.

Князь Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу з кризи, у якій знаходилась православна культура. Головна проблема полягала у відсутності належного рівня освіти, що відчувалось особливо гостро в той час, коли католицьке та реформаційне шкільництво пережи­вало свій розквіт. Починаючи з 60-х років XVI ст., у Речі Посполитій швидко з’являлися протестантські та єзуїтські колегіуми. Особливо поширювались школи єзуїтів, які в боротьбі за душі вірних по праву заслужили славу «вчителів Європи». На українських землях, що належали Польщі, у 1579 р. нараховувалось 144 єзуїтських колегіуми. Не було нічого дивного в гому, що більшість православних магнатів і шляхтичів посилали своїх дітей на­вчатись до єзуїтів. З метою «навернення схизматів» католицькі кола розробили план заснування для українців, білорусів та росіян прокатолицьких семінарій та видавництв. У буллі римського папи, виданій 4 лютого 1582 р. на заснування такої семінарії при вільнюській академії сказано: «Папа затверджує всі ці семінарії з метою пропаганди католицької віри серед єретиків і схизматиків, що наших шкіл здебільшого не відвідують, за винятком лише тих випадків, коли ними керують мотиви матеріального характеру. А тому і набір учнів у вільнюську семінарію потрібно робити з цього єретичного і схизматичного середовища» [8,29]. Шлях виходу з цього замкнутого кола насильної католицької пропаганди був у заснуванні православних шкіл. Вони виникали головним чином при цер­квах і монастирях. Костянтин-Василь намагався сприяти цьому рухові. Перше відоме починання князя в цій справі відноситься до 1572 року, коли в Турові – місті, де він народився і провів дитинство, Острозький надав землі дякові Дмитрові Митуричу, за що той зобов’язувався «школи держати і уставником бути». Згодом з ініціативи князя повстала школа при кафедральній церкві у Володимирі та школа в Дерманському монастирі  Можливо, що аналогічні фундації були зроблені і в Дубні, де до 1574 р. перебувала офіційна резиденція К.-В. Острозького і яке до останніх днів залишилось його найулюбленішим містом [8;24]. Ці школи відігравали значну роль у підтримці Православної Церкви. Папський посланець А.Поссевіно в листі від 29 вересня 1581 р. стурбовано писав, що «князі Острозькі і Слуцькі мають друкарні і школи, якими схизма підтримується» [8,29].

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Проте створення звичайних церковних шкіл ще не могло вирішити проблему освіти. Першочерговим завданням князя Острозького було заснування православної школи вищого типу, подібної за рівнем навчання до західноєвропейських академій та університетів, яка б протидіяла полонізаторському впливу на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів. Наприкінці 1576 року, після отримання від Стефана Баторія підтвердження своїх прав на володіння Острогом, Василь-Костянтин почав будувати біля свого замку академію «з великою побожністю та з королівським розмахом» [7,101]. Заснована князем слов’яно-греко-латинська академія стала першою школою вищого типу східнослов’янських народів. Острозький дбав про те, щоб у цьому навчальному закладі ви­кладали найосвіченіші педагоги. Домогтися цього було надзвичайно важ­ко через кризу, що переживала Православна Церква не тільки в Речі Посполитій. Вельямин Рутський, який у той час навчався в Афанасіївському колегіумі в Римі, писав до Миколи Криштофа Радзивіла: «Пан воєвода київський якісь академії на Волині фундувати хоче, розіслав [листи] по всій Греції, шукаючи професорів, але там нині зі свічою їх не знайде» [7,105].  У листі до Папи Римського Григорія XIII від 8 липня 1583 p. князь Острозький звертався з проханням прислати кілька вчених зі створеного ним грецького Афанасіївського колегіуму. З подібним проханням надіслати вчителів звертався він і до Львівського братства в листі від 1.12.1592 pоку, і до патріарха [6,250]. У полемічному творі початку XVII ст. «Пересто­рога» зазначено, що князь «напервЂй старался у свят. патріарха, абы ся здЂ дидаскалов ко размноженію наук вЂрЂ православной послал; а онъ на то маетностями своими ратовати готовъ и доложенья ихъ на то не жалуеть, яко южъ збудовалъ школу, шпиталь и маетностями их надарилъ, а такожъ Славенскую и Грецкую у Острогу заложил друкарню…» [15,179-180]. Незважаючи на труднощі, завдяки зусиллям К.-В.Острозького в академії сконцентрувався гурток вчених-педагогів, які відзначались особливою релігійністю та обізнаністю в Святому Письм; як сказано в передмові до Острозького Букваря, князь зібрав в Острозі «мужей въ божественномъ писаніи искусныхъ, въ греческомъ языцЂ, и в латинскомъ паче же и в руском. И приставі их дЂтищному училищу» [8,25]. У своїй «Палінодії» (1621р.) Захарія Копистенський підкреслював, що церкви і двір князя були «…полныи православных учителей евангельских и апостольских, полныи богословов истинных, …. от патріархов всходных знаючих богословію и вЂру правую» [12,144]. Найвідомішими вчителями академії були протосинкели (помічники) Константинопольського та Олександрійського патріархів – Никифор Кантакузан та Кирило Лукаріс, вчені греки Мосхопуло Еммануїл та Євстахій Натаніель, пресвітер Богоявленської церкви, духовний отець та сповідник князя К.-В.Острозького – Даміан Наливайко, визначний церковний діяч, «славний острозький теолог» Василь Андрійович Малюшицький (Суразький), дяк Тимофій Михайлович (Аннич), архімандрит Дорогобузького монастиря Діонісій Раллі Палеолог – майбутній архієпископ Кізікійський. Посаду ректора почергово займали видатний письменник-полеміст Г.Д.Смотрицький, далі Кирило Лукаріс, який згодом став Олександрійським патріархом, а потім був переведений на Костантинопольську патріаршу кафедру, Мартин Грабович – «муж в божественних писаніях іскусен»  та Сава Варфоломійович Флячич (Фляка) – майбутній чернець Межигірського монастиря під Києвом [8,115].

Князь дбав про матеріальне забезпечення академії. У 1579 р. його племінниця Ельжбета-Гальшка княжна Острозька підтвердила у своєму заповіті надання на  академію, а також на монастир Св. Спаса  та на с. Доросиню  6000 коп грошей лічби литовської. На сеймі 25 лютого 1585 р. Стефан Баторій затвердив фундацію К.-В. Острозького на шпиталь та монастир Св.Трійці, що складалась із доходів містечка Сураж та 7 навколишніх сіл Суразької волості в розмірі 360 золотих в рік і фактично призначалась для академії [8,21]. Діячів академії князь щедро обдаровував, надаючи їм маєтки та призначаючи на доходні посади. Ректорові академії Г.Д.Смотрицькому він подарував села Баклаївка та Борисівка, крім того, з 1576 р. Г.Д. Смотрицький згадується як князівський підскарбій. Іван Федоров був справцею (управителем)  Германського монастиря, ним він залишався і тоді, коли переїхав до Острога і керував друкарнею. Діонісій Раллі Палеолог був архімандритом Дорогобузького монастиря, якому в грудні 1572 р. князь записав три села. Полеміст і видавець Василь Малюшицький був старостою Суразької волості. Вчений Ян Лятос володів в Острозі селянами [8,28]. Князь турбувався і про забезпечення учнів, оскільки в академію приймали дітей не тільки багатих, а й бідних, незалежно від їх стану. Це підтверджує цікавий документ першої чв. XVII ст. “Postanovienie na akademie ostrogska”, у якому йдеться про фундацію князя на «школу острозьку» 1000 польських злотих та вказуються конкретні маєтності, які надавались академії (с.Завидів, фільвакр Більмаж під Острогом, землі під Степанем, сади Пустівські). У документі зазначається також, що на оплату вчителів щоквартально витрачається 50 золотих, на одяг учнів (взуття, хутра, шапки, кожухи) –10 золотих, а на харчування – 100 золотих. Весь навчальний процес у Острозькій академії був скерований на формування духовності особистості, на те, щоб виховати глибоко релігійних людей, твердих сповідників Православ’я і патріотів свого народу. Головною платформою навчання було вивчення Святого Письма, творів отців церкви, релігійної літератури, молитов.

Заснування К.-В. Острозьким слов’яно-греко-латинської академії мало виняткове значення в справі підтримки Православної Церкви. Протягом 60-річної діяльності (1576-1636) академію закінчило не менше як 500 учнів, серед яких було чимало видатних церковних діячів, духовних поводирів свого народу – священиків, проповідників, письменників. Найвідомішими постатями цієї плеяди були Київські митрополити Іов Борецький та Ісая Копинський, талановитий письменник-полеміст – Іван Вишенський, видатний  вчений, філолог, письменник, єпископ полоцький – Мелетій Смотрицький, засновник Скиту Манявського, який називали «духовною академією» того часу – Іов Княгиницький, архимандрит найбільшої святині України – Києво-Печерської лаври – Єлисей Плетенецький, намісник лаври та ректор Могилянської академії – Ігнатій Оксентович Старушич, керівник друкарні Києво-Печерського монастиря та ректор київської братської школи Тарасій Земка, педагог, письменник, філософ, священик – Лаврентій Зизаній Тустановський. та ін.

Найважливішою заслугою князя К-В.Острозького в справі підтримки Православної Церкви було заснування в Острозі друкарні, яка становила єдиний культурний комплекс із академією. Із 1576 до 1581 року її очолював Іван Федоров, запрошений князем із Львова. У 1578 р. для потреб Острозької школи тут був надрукований «Буквар», а також перша в Україні «Грецько-руська церковно-слов’янська книжка для читання», для вивчення грецької мови, у 1580 р. – перша в Україні «Книга Новаго ЗавЂта, в неиже на прєди псалмы», призначена не тільки для церкви, але й для домашнього вжитку та школи. У кінці 1580 р. вчителем академії Ти­мофієм Михайловичем був складений алфавітно-предметний покажчик до Нового Завіту – «Книжка Събраніе вещей нужнЂйших…», у якій в алфавітному порядку були розміщені вислови з Євангелій. 5 травня 1581 р. в Острозі був надрукований перший в Україні поетичний релігійний календар під назвою «Ко­торого ся мЂсяца, што за старых вЂков дЂело короткое опісаніе», автором якого був відомий білоруський поет Андрій Римша. Головним доробком Острозької друкарні стало видання першої у світовому друкарстві кириличної Біблії 12 серпня 1581 року.

Видання православної Біблії було одним з головних завдань, поставлених князем перед острозькими інтелектуалами, насущною потребою тогочасної ідеологічної боротьби. Після виходу в світ католицької Біблії Леополіти Шарфенберга (1561), кальвіністської Берестейської Біблії (1563) та антитринітарської Несвіжської Біблії Симона Будного (1572) потреба у православному виданні Біблії постала з особливою гостротою. Покладаючись на вчених академії, К.-В. Острозький задумав здійснити цю грандіозну справу – видати Біблію церковнослов’янською мовою і тим самим утвердити її рівноправність із загальновизнаними сакральними мовами – гебрайською, грецькою та латинською. На той час не існувало ще повного церковнослов’янського перекладу Біблії. На церковнослов’янську мову були перекладені лише окремі книги Старого та Нового Завітів, які ще йшли від першовчителів слов’янства – Кирила та Мефодія.  Ці переклади зберігалися в поодиноких рукописних примірниках у різних куточках православно-слов’янського світу, рясніли допущеними перекладачами та переписувачами неточностями і явними помилками, містили різночитання, що спотворювало тлумачення Святого Письма. Багато важливих біблійних текстів у слов’янському варіанті не існувало взагалі і їх ще треба було перекласти з грецької мови.  Князь енергійно взявся за організацію видання Біблії. Він розіслав своїх посланців до Риму Константинополя, грецьких, сербських та волоських монастирів.  Вони провадили пошуки біблійних текстів «… много стран далеких вселенныя проходя…много монастырей грецких, сербских и болгарских, даже и до самого … пречестного Іеремія Архиєпископа Константина града, доидох, требуя с тщанієм и моленієм прилєжных тако людій, наказаних в писаніях святых єллинских и словенських, якоже изводов добрЂ исправленных» [13,203]. Ще раніше, у 1573 р. писар Великого князівства Литовського Михайло Гарабурда привіз Острозькому від російського царя Іоанна IV так звану Геннадіївську Біблію – єдиний відносно повний на той час слов’янський список, виконаний у Новгороді в 1499 р. в правління єпископа Геннадія. Випускник римської Афанасіївської колегії Діонісій Раллі (Палеолог) у 1578-79 рр. доставив до Острога від папи Григорія XIII «Септуагінту» – повне зібрання книг Старого Завіту, перекладених 72 перекладача­ми з давньоєврейської на грецьку мову в ІІІ ст. до н.е. в Олександрії за часів царя Птоломея Філадельфа. Над перекладанням привезених Біблій, узгодженням їх з православною теологією та з першоджерелами працював гурток учених академії на чолі з ректором Герасимом Смотрицьким. Це припущення підтверджує той факт, що саме Г. Смотрицький написав до Біблії дві передмови та вірш на герб К.-В.Острозького. Найбільшу роль у текстологічній підготовці відіграли великі знавці теологічної літератури Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Діонісій Раллі Палеолог, а також вчені греки Євстахій Натаніель Еммануїл Мосхлпуло з Криту. Що до текстів, які б стали основою для надрукування православної Біблії, князь багато радився із книжниками. Одностайно було вирішено «неизмЂнно» йти за традиційним перекладом 72 «богомудрых преводников» книг Старого Завіту – «Септуагінтою». У одному з своїх листів князь назвав Острозьку Біблію рідною дочкою «Септуагінти». Проте не можна принижувати значення і Геннадіївської Біблії. У першій передмові, написаній від імені князя Острозького, сказано, що в основу видання покладено список, отриманий від «благочестива и въ православіи изрядно сіятельна государя и великого князя Іоанна Василієвича, московскаго и прочая…» [2,1]. Були використані і інші Біблії, привезені з різних країн. 12 серпня 1581 р. величезна праця вчених та друкаря була завершена. Тираж Біблії на той час був досить великим, він становив біля півтори тисячі екземплярів. Примірники книги почали швидко розходитись українсько-білоруськими землями Речі Посполитої, потрапляли до Московського царства, до болгарів і сербів, що перебували  під владою Туреччини. За умов польсько-католицького утиску та невтішного стану Православ’я загалом після загибелі Візантії Острозька Біблія відіграла роль великої духовної сили, що єднала всіх сповідників Православної віри, стала символом національної культури, довела всьому світові, що церковнослов’янська мова  поряд із латинською та грецькою також є мовою світової культури.

Важливу роль Костянтина-Василя у виданні першої повної кириличної Біблії високо оцінили сучасники. У вірші, яким закінчується друга передмова до книги,  ректор академії Г.Д.Смотрицький порівнює К-В.Острозького з великими князями Київської Русі – Володимиром і Ярославом, що назавжди залишилися в пам’яті народу як великі просвітники та меценати вітчизняної культури та могутня опора Православної Церкви.

  Владимир бо свой народ крещенієм просвЂтил

Константин же благоразумія писанієм освЂтил…

Ярослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси,

Константин же єдіну соборну церков писанієм возвыси [2;2].

Усвідомлюючи історичну роль Костянтина-Василя Острозького як спадкоємця великих князів Київської Русі – Володимира та Ярослава, ставлячи його у безперервну канву володарів України, острозькі книжники закладали підвалини формуванню нової національної ідеології, що починалась з пошуків державних та культурних витоків нації. Держава усвідомлювалась інтелектуалами XVI-XVII ст. як династичний простір, під яким розуміли територію, що контролюється однією династією князів Острозьких –  законних спадкоємців князів Київських і великих поборників Православної віри і культури.

Особливо зросло значення князя як державного та політичного діяча і поводиря нації в період  боротьби Православної церкви з Берестейською унією.

У 1559 р. Московська церква була визнана Константинопольським патріархом, здобувала статус Автокефальної Помісної одиниці та стала Патріархатом [14,9]. Значно посилився вплив Московського патріархату на землях України. Митрополит УАПЦ Іларіон (Іван Огієнко) писав: «Своєю нерозсудливою церковною політикою й тяжкими утисками православ’я Польща допровадила український народ, особливо його низи, до того, що він рішуче потягнувся до Москви» [10,236]. В зв’язку з цими обставинами у Католицькій церкві, яка перед тим понесла великі втрати через відхід від неї тисяч протестантів, знову стала актуальною ідея унії – об’єднання Київської митрополії з Ватиканом. Якби католикам пощастило переконати князя прийняти ідею унії, за ним потяглось би нескінченне число люду. Починаючи з кінця 1560-х рр.  католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Бологнетті (Болоньєтті), Антоніо Поссевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб прихилити князя на бік унії. Перші кроки в цій справі були зроблені єзуїтом Петром Скаргою. Вже в 1567 р. на похороні Яна Кшиштофа Тарновського (брата дружини К.-В.Острозького – Софії) Петро Скарга проголосив промову, у якій намовляв князя до унії з Римом. У такому ж плані він виступив і на похороні дочки Острозького – Катерини в 1579 році [7,134-135]. У 1574 р. Скарга написав книгу «Про єдність церкви Божої». Перше видання книги, що побачила світ 7 лютого 1577 року, було присвячено Костянтину-Василю Острозькому, як першому серед православних магнатів Речі Посполитої – «першому в тім законі грецькім». У своєму трактаті Петро Скарга з великою повагою говорив про Православну Церкву, про те, що всі біди Католицької та Православної церков походять від того, що вони роз’єднані. Він палко відстоював ідею унії, вважаючи, що це посилить церкви в боротьбі проти єресей.  Значним кроком у зближенні Костянтина-Василя з Римом стало подарування йому Римським папою Григорієм ХІІІ Біблії «Септуагінти», яка була використана при надрукуванні Острозької Біблії. У 1583 р. під час перебування у Кракові на урочистостях, пов’язаних з шлюбом Яна Замойського та Грізельди Баторівни, Острозький на прохання своїх синів зустрівся з папським нунцієм Альберто Бологнетті та єзуїтом Антоніо Поссевіно. Після цієї зустрічі Бологненні та Поссевіно писали в Рим з надією, що Острозький схиляється до унії. І сам Костянтин-Василь написав в цей час лист до Григорія ХІІІ, у якому запевняв папу, що за з’єднання християнства готовий віддати життя.  Отже на початку 1580-х років під впливом католицьких проповідників К.-В.Острозький замислювався над унійними планами. Проте контакти Острозького князя з Ватиканом не були тривалі і не дали ніяких позитивних результатів. Вже в середині 1580-х років князь повернувся до своєї справи по реформуванню Православної Церкви в Речі Посполитій, особливо Київської митрополії. Брав активну участь у підготовці візитів до Речі Посполитої Антіохійського патріарха Іоакима (1585-1586) та Константинопольського патріарха Ієремії ІІ (1588-1589), який відвідав Москву і висвятив Московського патріарха Іова [7,134]. Ієремія ІІ провів деякі реформи в Київській митрополії. Найперше усунув з посади митрополита Онисифора Дєвочку і віддав митрополичий престол Михайлу Рогозі, затвердив ставропігію Львівського та Віленського братств, домігся підпорядкування деяких монастирів безпосередньо патріархові, що образило місцевих церковних ієрархів і прискорило навернення їх до унії. У квітні 1590 р. на з’їзді в Белзі чотири єпископи висловили прагнення до підпорядкуванню Риму. У червні 1590 р. на синоді в Бресті була прийнята офіційна декларація унії, яку підтримав Зигмунт ІІ та папа Григорій ХІІІ. На початку 1590-х років Костянтин-Василь знову почав схилятися до унії, про що повідомив єпископа Володимирського і Берестейського Іпатія Потея у листі, написаному в червні 1593 року. Однак, Острозький виступав за унію Православної Церкви з католицтвом  на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Іпатій Потей оцінив про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні, і не погодився предcтавити їх мит­рополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. Іпатій Потей і Кирило Терлецький (єпископ Луцький і Острозький) виробили свої засади укладення унії (торчинські артикули), згідно з якими Православна Церква поступалася своїми догмами і повинна була підпорядкуватися римському папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готувалася єпископами таємно від православної громадськості, її прийняття «князями церкви» для основної маси не тільки парафіян, але й священиків було повною несподіванкою. Протиунійну позицію князя ще більше підкріпив лист Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса від 8 березня 1594 року, у якому було пристрасне прохання не підтримувати з’єднання церков [7,135]. За короткий термін з 3 червня 1593 р. до 8 березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на її палкого ворога.

11–12 червня 1595 р. на синоді в Бресті були прийняті остаточні умови унії. І хоча Іпатій Потей намагався запевнити Острозького, що «без синоду и вЂдомости всеи братьи нашей молодшей, ровныхъ слугъ въ церкви божей, и иншого христіанства, а звлаща в. м. пановъ христианскихъ» об’єднання церков неможливе, і що згода на унію тільки самих владик без згоди всіх вірних «толко порожня праца а огида наша была у овечокъ наших» [4,582], князь не дав обдурити себе тими побожними фразами. Він дуже гнівно відреагував на пародію своєї ідеї і такий інтриганський спосіб проведення унії владиками, які, за його словами, «як христопродавець Юда з жидами, змовивши ся потайки, задумали всіх тутешніх благочестивих Християн без їх відомости кинути в погибель» [4,582]. Коли, при зустрічі з князем, що відбулась в Любліні в кінці червня 1595 р., Іпатій Потій з плачем припадав до його ніг, благаючи, щоб він сам взявся за справу унії та віддавав йому до рук унійні акти, які віз до короля, нібито полишаючи на волю князя змінити їх чи знищити, Острозький не був настільки наївним, щоб сприймати всю цю сцену серйозно і, бачачи перед собою готові акти унії, підписані всіма владиками, розумів, що вже ні він, ні Потей не зможуть змінити їх на власну руку. Однак, залишаючись вірним своїм поглядам, поставив Потею ультиматум – умови з’єднання церков мусять бути погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти. Потей пообіцяв домогтися в короля скликання собору, але не виконав свого слова. Король не дав згоди на зібрання православного собору. І, очевидно, Терлецький та Потей самі не наполягали на цьому, розуміючи, що такий собор послужить лише для опозиції унії, а не для її проведення. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, «бо дбати про спасеннє належить до їх пастирської власті і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть» [4,591]. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства  гнівне «Обвіщеня», що було видане  в острозькій друкарні  24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті «Константинъ Божією милостю княжа Острозскоє» засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів – «вовків в овечій шкурі», які зреклися Східної Церкви і приступили до латинників, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. «Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, – гнівно запитував він – як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і зрікшися своїх пастирів, святіших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних» [4,593]. Універсал князя загримів, наче грім, над головами уніатської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Острозький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з’їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання релігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солідарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, «хто наступає на шиї нашим вольностям», власне 15-20 – тисячне військо [18,125]. Якби прийшлося «на квалтъ», – іронічно зауважував Острозький, – то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок» [4,591]. Цей лист К.-В. Острозького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, написавши йому, що його лист «нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівних гадок», може принести князю дуже прикрі наслідки [4,591]. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Він намагався використати вагання Михайла Рогози, обіцяю­чи йому подарувати 25 сіл за неприйняття унії. Проте події розвива­лися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об’єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією. Йому вдалося переконати виступити проти унії владику Львівського і Кам’янецького Гедеона Балабана, а також Перемишльського владику Михайла Копистенського. Князь прагнув створити сильний блок різних християнських вірувань, що з’явились на  ґрунті ре­формації з православними, який міг би протистояти політичній гегемонії католиків у Речі Посполитій. Про свої плани він проінформував Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса, який його цілковито підтримав.

Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 p. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських. Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596 року, а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприй­няття князем унії, вірності його схизмі і ведення ним «яких-небудь махінацій» буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркудіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями. Православний синод відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, «але унії, вчиненої на свою руку кількома «підозреними владиками», не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів» [4,611]. Проте король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації. Отже, Берестейська унія 1596 р., що проголосила нерівноправне об’єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності. Посилення релігійного гніту викликало могутній протест з боку різних верств українського суспільства. Розпочався великий бій за власне духовне обличчя. «Ніколи така інтенсивна боротьба не велася в такій драматичній обстановці. Навколо падали матеріальні фортеці, на які можна було досі спирати свою віру в перемогу над обставинами, денаціоналізувалися цілі суспільні верстви, які несли до того часу прапор ідеї, падали разом із тим матеріальні засоби ведення боротьби, зменшувався гурт невігнутих під натиском сильнішого ворога, але прапор рідної культури, що мав вести націю, підносився над тим гуртом непідкупних оборонців, підтриманий все новими руками. Він плив через час і яснів все новими барвами духовних знайдень» [5,280].

Острозький культурно-освітній осередок під протекторатом князя стояв в авангарді цієї боротьби. Тут готувалися відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів (Петра Скарги, Бенедикта Гербеста),  були написані шедеври полемічної літератури: «Ключ царства нєбєсного» Г.Д. Смотрицького (1587), книга «О единой истинной православной вћрћ» В. Суразького (1588), перекладені з грецької на церковно-слов’янську та українську мову книги та послання відомих церковних діячів: Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса та Філадельфійського митрополита Гавриїла Севера. У 1594 р. знову, після 14-річної перерви, розпочала роботу друкарня. Для потреб друкарні в 1595 р. князь заснував папірняну мануфактуру. Крім Острозької, він підтримував друкарні і в інших містах. У 1592 р. при його сприянні була відкрита друкарня у львівському братстві. У ситуації кризи православ’я і масового відходу від нього маг­натських та шляхетських родів вони  значною мірою допомагали відроджен­ню православної церкви та української культури. Винятково важливе значення для боротьби православних з унією мала опозиційна діяльність Костянтина-Василя та острозьких просвітників після Берестейського синоду 1596 року. У тому ж році з їх середовища вийшов опис Берестейського собору – «Ектезис». Коли Петро Скарга, щоб виправдати  рішення Берестейського собору, написав книгу «Собор Берестейський та його оборона», видану польською мовою у Кракові в 1596 році, а Іпатій Потій переклав трактат Скарги українською книжною мовою і анонімно видав його у Вільно в 1597 році під назвою «Описання і оборона собору руського Берестейського», на ці книги відповів один з найвідоміших діячів академії Мартин Броневський під псевдонімом Христофор Філалет (Світлоносець Правдолюб)  своїм блискучим трактатом – «Apokrysys albo odpowiedz na ksiazki o synodzie brzeskim imieniem ludzi starozytnej religii greckiej, przez Chrystofora Philaleta». Очевидно, Броневський написав «Апокрисис» за дорученням К.-В. Острозького У 1597 р. книга була надрукована польською мовою у краківськиій друкарні Олекси Родецького. У 1598-99 рр. твір було перекладено церковнослов’янською мовою та видано в Острозі під назвою «Апокрисис албо отповћдь на книжкы о сборћ бєрєстейскомъ имєнємъ людій старожитной релЂи грєческой чєрєз Христофора Филалєта врихлЂ дана». У острозькому перекладі до розповіді М. Броневського про Флорентійську унію 1439 року були додані уривки з «Історії о лістрікійском синоді» анонімного учня Острозької академії Клірика Острозького, який очевидно і був автором перекладу «Апокрисису». Тоді ж Клірик Острозький вступив у полеміку з єпископом Іпатієм Потеєм, написавши в 1598 р. «Отпис на лист… Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа» та ще один «Опис на другий лист велебного отца Ипатія володимерского и берестейского єпископа до яснєосвєцоного кнєжати Костянтина Острозького…».  У 1598 р. в Острозі був надрукований визначний збірник полемічної літератури – «Книжица» (у десяти розділах), до якої було включено послання «Благочестивому господару Василію княжати Острозскому и всЂм православным хрістианом Малое Россіи…»  афонського монаха Івана Вишенського.

Дії князя після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної церкви. За його посеред­ництвом в Острозі була підписана угода між Гедеоном Балабаном і Львівським братством. Острозький зобов’язав Балабана порушувати пи­тання захисту грецької релігії на сеймиках у Вишні, Галичі, Кам’янці-Подільському, а також домагатися записів у сеймикових інструкціях, присвя­чених обороні православ’я. Згідно з домовленістю К.-В.Острозького з його зятем Криштофом Радзивілом такі ж самі пункти про оборону грецької віри з’явились в інструкціях синодів литовських протестантів. На сеймах 1597 та 1598 рр. з ініціативи князя делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові [7,148-149].

На початку XVII ст. князь Острозький, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував ще своєю енергією та наполегливістю в боротьбі з уніатами. На сеймі 1603 р. він домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври (найбільшого монастиря України того часу) Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в Лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині. На сеймі 1605 р. під впливом натиску православних була прийнята Конституція Релігії грецької, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і православні священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам. У 1606 р. К.-В Острозький вдало використав для боротьби за права Православної Церкви рокош (повстання шляхти) під проводом Зебжидовського під Сандомиром. Посланець князя архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький домігся, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються Православної Церкви. Враховуючи ситуцію великого незадоволення в країні, король погодився на їх реалізацію. На сеймі 1607 р. в конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано  вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривень протягом року повернути свої посади тим духовним особам, які займали кілька посад [7,169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань князя. 

Князь помер в ніч з п’ятниці на першу суботу посту 13 лютого (23 лютого за Юліанським календарем) 1608 року. До похорон, що відбулися 27 квітня  1608 р. у замковій Богоявленській церкві, невідомий автор написав пристрасний та патетичний панегірик – «Плач землі» за своїм вірним сином. «Яке велике голосіння й стогін чулися по всій Русі, коли він помер! ридало все, тужили села й гори….Повсюди виднілися тривога, плач і безмірне відлуння смерті; вдягли чорну траурну одежу люди всякого віку і всякого стану; замовкла німа і темна судова зала, що позбулася найсправедливішого судді; завалилися повсюди, немов за ударом небес, будинки; осиротіли покої, зведені з королівською пишністю і вправністю Дедала; тужить у розпачі саме місто; здаються оголеними всі храми, що їх він сам звик відвідувати. Ми втратили мудрого Володаря, справедливого суддю, мужнього і сильного воїна..» [19,253-254]. «Упокоївся в Бозі великий князь України, останній князь її..» [9,8]. 

 

 Список використаних джерел:

Александрович В.С. Мистецьке середовище Острога епохи академії. // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів: Інститут українознавства ім.І. Крип’якевича НАН України, 1995. С. 59-68.

Библия сиреч книги Ветхого и Нового Завета. Фототипическое переиздание текста с издания 1581 года. Москва-Ленинград: Слово–Арт, 1988.

Грамота Зігмунта І від 17.VIII. 1522 р. князю Костянтину Івановичу Острозькому про надання йому права ставити печатку червоним воском. Копія 1777 р. Фонди Державного історико-культурного заповідника м. Острога. КН 23850.

Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 1905.  Перевидання – Київ: Наукова думка, 1994. – Т.5.

Зілинський О. Духова генеза першого українського Відродження. // Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1993. –  С.276-300. 

Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa: Geberthner i Wolff, Krakow: G.Geberthner і spolka,1903.

Kempa T. Konstanty-Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i   marszalek ziemi wolynskiej. – Torun: Wydawnictwo Universytetu M. Kopernika, 1997.

Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – К.: Наукова думка, 1990.

Огієнко І. Князь Костянтин Острозький та його культурна праця. – Тенора: Українська православна громада, 1958.  

 Огієнко І. Українська церква. –Вінніпег,1982.

 Теодорович Н.И. Острожский уезд. // Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев: типография Почаево-Успенской лавры, 1889. – 1118. – С.642-648.

 Українська література XVII ст.. – К.: Наукова думка, 1987.

 Українська література XIV –XVI ст.  К.: Наукова думка, 1988.

 Українська православна церква – Київський патріархат (філаретівський розкол) в Україні. 2004.

 Харлампович К. Острожская православная школа (Историко-критический очерк). //  Киевская старина. – 1987. – май. Т.57. – С.179-180.

16. Цалай-Якименко А., Ясиновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога. //Острозька давнина, Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. – С.74-88.

17. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і  Центральна Україна). – Київ: Наукова думка, 1993.

18. Яковенко Н.М. Василь (Костянтин) Острозький. // Історія України в особах. Польсько-литовська доба.- Київ: видавництво «Україна», 1997. – С.119-128.

19.Яковенко Н. М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К: Критика, 2002.

Інші записи:

    Не знайдено

Факультет політико-інформаційного менеджменту

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю

    Розетки legrand смотрите на legrandshop.kiev.ua.