Кваліфікація рецидиву злочинів

У даній статті здійснено характеристику кваліфікації рецидиву злочинів в Україні, а також дано аналіз проблем при нечіткому розмежування рецидиву та повторності злочинів у самому законодавстві.

In this article the description of the qualification of relapse of crimes in Ukraine is carried out, and the analysis of problems at indistinct differentiation of relapse and frequency of crimes in the legislation is given.

Постановка проблеми. Із розбудовою України як правової держави виникає необхідність і удосконалення її законодавства, у тому числі кримінального. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка є відповідальною за її здійснення перед людиною. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним її обов’язком. Одним із напрямів такого забезпечення є правильна кваліфікація вчиненого злочину, адже від цього буде залежати призначення покарання. Було б несправедливо прирівнювати між собою повторність та рецидив, що, на жаль, іноді відбувається на практиці при кваліфікації злочинів. Отож, перед нами стоїть потреба ґрунтовного дослідження цієї проблеми з метою вироблення пропозицій щодо удосконалення правил кваліфікації рецидиву злочинів і застосування їх у житті.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Внесок у загальне вивчення питання кваліфікації рецидиву злочинів зробили М. І. Бажанов,    П. С. Матишевський, С. І. Селецький, П. Л. Фріс, М. Й. Коржанський, а також В. О. Навроцький. Проте спеціальних ґрунтовних досліджень та публікацій у даній сфері зроблено практично не було.

Мета і  завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у кримінально-правовій характеристиці кваліфікації рецидиву злочинів в Україні. Це зумовлює виконання наступних завдань: визначити основні правила кваліфікації спеціального та пенітенціарного рецидиву злочинів, а також здійснити аналіз проблем, які виникають при нечіткому розмежуванні повторності та рецидиву при кваліфікації злочинів.

Викладення основного матеріалу. Рецидив злочинів, згідно статті 34 Кримінального кодексу України (далі – КК), визначається як вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин [1; 133]. Поняття, яке міститься в даній статті, обмежує рецидив лише випадками вчинення умисних злочинів, тобто необережні злочини не можуть його утворювати.

Ст. 35 КК вказує, що рецидив злочинів враховується при кваліфікації злочинів. Оскільки він є видом повторності, пов’язаної із засудженням за попередній злочин, то, аналізуючи  положення КК, можна дійти до висновку, що кримінальний закон не надає принципового кримінально-правового значення чіткому розмежуванню цих форм множинності злочинів при кваліфікації. Про це свідчить ряд фактів. По-перше, у ст. 67 КК повторність та рецидив злочинів як обставини, що обтяжують покарання, передбачені в одному і тому ж пункті, що прирівнює їх значення. Як ми знаємо, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що його пом’якшують чи обтяжують, для того, щоб воно було достатнім для виправлення злочинця та попередження нових злочинів. Рецидивний злочин несе в собі підвищену суспільну небезпеку, адже до особи вже застосовувалися заходи покарання і вони ніяк не вплинули на неї. Отож, порівняно з повторністю цей вид множинності злочинів логічно є більш обтяжуючою обставиною, що й потрібно було б підкреслити в законодавстві.

По-друге, у значній кількості статей КК для формулювання кваліфікованого складу злочину використовується словосполучення: «ті ж самі дії, вчинені повторно або особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями…» (див., наприклад, ч. 2 ст. 315 КК)  [2; 180]. Тут напрошується висновок, що для кваліфікації скоєного у цьому випадку діяння не має значення: є судимість за раніше вчинені дії (злочин), чи, може, обвинувальний вирок щодо такої особи ще не винесено. Водночас це не узгоджується з положеннями Загальної частини Кримінального кодексу. Окремі статті Особливої частини КК взагалі потребують доопрацювання, адже там, де насправді має місце рецидив (наприклад, повторне вчинення втечі з місця позбавлення волі – ч. 2 ст. 393 КК), помилково вживається термін повторність.

Це є проблемою у нашому кримінальному праві, що вимагає необхідних доопрацювань для того, щоб закон у деяких випадках формально-логічно не прирівнював між собою повторність та рецидив злочинів. Підтвердженням цього є також п. 4 ст. 32 КК, де зазначено, що повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято [1; 133]. Вживання тут одного терміну повторності, передбачає і рецидив, коли йдеться про погашення або зняття судимості. Зрозуміло, що при відсутності повторності відсутній і рецидив. Та все ж таки виділення рецидиву злочинів в окремій статті дає нам підстави визначити випадки безпосередньо його відсутності як окремого кримінального явища, при цьому не потрібно буде використовувати поширювальне тлумачення п. 4 ст. 32 КК; це підкреслювало б його самостійне значення для кримінальної кваліфікації.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Наступне, Постанова Пленуму Верховного Суду від 29 червня 1984 р. № 5 «Про практику застосування судами України законодавства про повторні злочини» містить твердження, відповідно до якого для визнання злочину повторним не має значення, чи було особу раніше засуджено за вчинення злочину [3]. На мою думку, це твердження є не досить коректним, якщо розуміти тут повторність в широкому значенні (яка включає в себе всі випадки неодноразового скоєння злочинів особою). Положення цієї постанови прирівнює між собою фактичну і рецидивну повторність, адже вказує, що засудження за вчинення злочину тут не відіграє ніякої ролі. На справді, це є тим елементом, що виділяє рецидив, і коли ми говоримо, що він не має значення, це дає можливість невірно кваліфікувати злочинне діяння, тому що воно може визнаватися просто повторністю в будь-якому випадку, незалежно від такої ознаки як судимість особи. Отже, необхідно вдосконалити положення зазначеної Постанови так, щоб, говорячи про повторність у цьому випадку, ми не забували, що вона включає в себе і рецидив злочинів, особливістю якого є те, що судимість при ньому має обов’язкове значення.

Прийняття Кримінального кодексу 2001 р. стало новим етапом на шляху розвитку кримінального права. До цього використовувалось поняття особливо небезпечного рецидиву, тобто випадки, коли винний під час відбування покарання у виді позбавлення волі або після відбуття такого покарання, але до зняття чи погашення судимості вчиняв новий злочин (чи злочини), за який (які) знову засуджувався до позбавлення волі (взагалі КК 1960 р. надавав рецидивісту особливий статус).  КК 2001 р. відмовився від цього поняття. З дня набрання чинності цим Кодексом не є особливо небезпечними рецидивістами особи, визнані такими відповідно до ст. 26 Кримінального кодексу 1960 року. Якщо ці особи продовжували відбувати призначене їм покарання, то вироки судів щодо них підлягали зміні в частині визнання їх особливо небезпечними рецидивістами. У разі потреби змінювалась кваліфікація вчинених ними злочинів, а також зменшувалось покарання відповідно до частини третьої ст. 74 КК 2001 р. [1; 142].

Для кваліфікації має значення пенітенціарний та спеціальний рецидив. Так званий загальний рецидив – вчинення нового злочину особою, яка має непогашену або не зняту судимість, якщо КК не передбачає цього як ознаку простого або кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу злочину, при кваліфікації, за єдиним винятком, не враховується. Він має таке ж значення, як і загальна повторність. Кваліфікуюче ж значення загальний рецидив має лише в складі злочину, передбаченого ст. 395 КК «Порушення правил адміністративного нагляду», оскільки такий нагляд встановлюється тільки щодо осіб, які мають судимість [4; 373].

Вказівка на спеціальний рецидив в КК здійснюється по-різному – в деяких випадках наведена назва злочину, в інших – позначені номери статей Особливої частини КК, ще використовується такий прийом, як посилання на «злочин, передбачений цією статтею». У зв’язку з цим виникає ряд запитань. Давайте їх розглянемо.

1. Чи має місце рецидив, якщо особа була засуджена за аналогічний злочин, передбачений відповідною статтею КК 1960р.? Що позначається терміном «злочин, передбачений цією статтею» – чи охоплюється відповідним поняттям злочин, передбачений цією ж статтею, але яка діяла в попередній редакції?

Вчинення особою злочину до набрання чинності Кримінальним Кодексом 2001 р., а також наявність у такої особи не погашеної і не знятої у встановленому законом порядку судимості враховується при кваліфікації вчиненого нею нового злочину [1; 142]. Логічно, що зміни, які вносяться в закон, не пов’язані з характеристикою рецидивіста, правові наслідки раніше вчиненого злочину не погашатимуться. Рецидив наявний і тоді, коли злочин, за який особа була засуджена, був передбачений статтею раніше чинного акта чи статтею, яка діяла в попередній редакції. У цих випадках має місце поширювальне тлумачення статті КК – під «цією статтею» пропонується розуміти:

– власне статтю, що передбачає рецидивний злочин;

– статтю, яка буквально не є «цією статтею», а статтею іншого закону чи статтею, яка діяла в іншій редакції [4; 377].

2. Чи має місце рецидив за умови, що діяння, за яке особа була засуджена, на момент вчинення нового злочину, не тягне кримінальну відповідальність, причому це обумовлено не змінами в статті КК, а змінами в інших нормативно-правових актах, до яких слід звертатися у ході застосування кримінально-правових норм?

За загальним правилом рецидив відсутній, якщо особа мала судимість за діяння, які декриміналізовані в результаті змін в кримінальному законі. Це пояснюється тим, що судимість є похідним наслідком вчинення злочину і засудження за нього. Зі зникненням причини виникнення судимості відпадає і наслідок – сама судимість.

Як ми знаємо, диспозиція, що є однією з частин норми, може бути проста,   описова, відсильна, бланкетна і змішана.  Бланкетна диспозиція  кримінально-правової норми лише називає або описує злочин, а для повного визначення його ознак відсилає до інших галузей права. Зміни, що вносяться до  нормативно-правових актів інших галузей права, посилання на які вона містить, не змінюють словесно-документну форму кримінального закону. Така диспозиція кримінально-правової норми залишається незмінною. Кримінальний закон і за наявності нового, конкретизованого іншими нормативно-правовими актами змісту бланкетної  диспозиції кримінально-правової  норми  не можна вважати новим і застосовувати до нього положення про зміну дії в часі [5]. Протилежне означало б можливість зміни кримінального  закону  підзаконними  актами,  зокрема  постановами Верховної Ради  України,  указами  Президента  України  та  актами Кабінету  Міністрів  України,  що  суперечило б вимогам Конституції України [5].

Підсумовуючи вище наведене, можна стверджувати, що при встановленні наявності рецидиву враховується судимість і за діяння, які на момент вчинення нового (рецидивного злочину) не є злочинними у зв’язку зі змінами в нормативно-правових актах інших галузей права, оскільки тут змінюється зміст кримінально-правової норми без зміни її текстуального вираження.

3. Чи повинні враховуватися при визначенні рецидиву судимості, що виникають відповідно до вироків судів інших держав?

Відповідь на це питання ми можемо знайти у Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, кримінальних і сімейних справах, а особливо у протоколі до неї, підписаним 29 березня 1997 р. Україна ратифікувала цей протокол із застереженням, яке полягає у тому, що вона не бере на себе зобов’язання визнавати та враховувати вироки, винесені судами Договірних Сторін при вирішенні питання про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, про встановлення факту вчинення злочину повторно [6]. Хоча в цьому акті прямо не передбачена відмова від врахування вироків судів іноземних держав при визнанні наявності рецидиву злочину (судимості, яка виникає на підставі вироків таких судів), це випливає зі змісту вказаного закону.

Правила кваліфікації спеціального рецидиву набагато простіші, ніж інших видів множинності. В ході кваліфікації рецидиву злочинів потрібно:

– встановити, що особа вчинила новий злочин у період після вступу в силу вироку за раніше вчинений злочин і до погашення або зняття судимості за нього;

– кваліфікувати новий (рецидивний) злочин – встановити наявність ознак складу простого злочину, врахувати положення КК про стадії вчинення злочину, форму співучасті та вид співучасника;

– визначити, що раніше вчинений злочин, за який особа була засуджена, є таким, на який вказує диспозиція статті про рецидивний злочин;

– остаточно кваліфікувати скоєне з врахуванням наявності спеціального рецидиву [4; 379].

Пенітенціарний рецидив за чинним КК виступає ознакою основного (простого) складу злочину. Про те, що відповідальність за відповідний злочин настає за наявності такого рецидиву, можна зробити висновок з диспозиції статті Особливої частини КК – вона повинна містити вказівку, що злочин вчиняється в ході відбування строкового покарання, до якого раніше було засуджено особу. Як правило, це вказівка на суб’єкт злочину, яким виступає особа у період відбування покарання [4; 380].

Важливо мати на увазі, що кримінальна відповідальність за злочин, який становить собою пенітенціарний рецидив, може наставати лише тоді, коли особа перебуває у місцях відбування покарання на законних підставах [7]. Разом з тим, якщо особа, яка, незаконно позбавлена волі, наприклад, здійснює втечу із застосуванням насильства над вартою, то її дії кваліфікуються за відповідними статтями про злочини проти особи.

Загалом же кваліфікація пенітенціарного рецидиву включає:

– встановлення того, що злочин вчинений особою в період відбування покарання за раніше вчинений злочин;

– підтвердження законності призначення особі покарання, в період відбування якого вона вчинила новий злочин;

– кваліфікацію нового (рецидивного) злочину – встановлення наявності ознак складу простого злочину, кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, врахування положень КК про стадії вчинення злочину, форму співучасті та вид співучасника [4; 383].

Отже, можна зробити висновок, що в Особливій частині КК поняття рецидиву злочину взагалі не використовується. Він заміняється різними формулюваннями, ознаками суб’єкта, які характеризують злочинне діяння, і разом з тим дають  змогу зрозуміти про наявність рецидиву.

Висновки. Отже, в даному дослідженні було дано кримінально-правову характеристику кваліфікації рецидиву злочинів в Україні. В ході написання роботи висвітлена проблема, яка полягає у тому, що кримінальний закон не надає принципового кримінально-правового значення чіткому розмежуванню  повторності та рецидиву злочинів при кваліфікації, а також наведено ряд фактів на підтвердження цього. Звідси виникає необхідність додаткового вивчення та законодавчого врегулювання даного питання. Було встановлено умови, за яких матиме місце рецидив, та сформульовано загальні правила кваліфікації спеціального і пенітенціарного рецидиву.

Список використаних джерел та літератури:

Кримінальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

Александров Ю. В. Кримінальне право України: Заг. част.: Підручник /   Ю. В. Александров,                 В. І. Антипов, М. В. Володько. – К.: Юридична думка, 2004. – 352 с.

Про практику застосування судами України законодавства про повторні злочини: Постанова Пленуму Верховного Суду № 5 від 29.06.84: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.court.gov.ua

Навроцький В. О. Теоретичні поняття кримінально-правової кваліфікації / В. О. Навроцький. – К.: Атіка, 2006. – 463 с.

Про зворотну дію кримінального закону в часі: Рішення Конституційного Суду України від 19.04.00: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua

Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р.: Закон України від 03.03.98: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

Про судову практику про злочин, пов’язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 26.03.93: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.court.gov.ua

Науковий керівник:  Герасимчук Олег Павлович – кандидат юридичних наук, ст. викладач

Перелік ключових слів: кваліфікація, множинність злочинів, повторність злочинів, пенітенціарний рецидив, спеціальний рецидив, декриміналізація, судимість, бланкетна диспозиція.

Інші записи:

    Не знайдено

Правничого факультету, Студентські публікації

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю