Автор статті:

Валентина Терещук

Поділ світу на «цей» і «той» є основоположним для більшості вірувань. Усвідомлення існування «того» світу спричиняє виникнення диференційованого знання, як явного, так і прихованого, тобто недоступного для буденного світосприйняття. У міфологічних переказах явним знанням володіють люди, прихованим – чарівники, відьми, знахарі, нечиста сила, тобто представники потойбічного світу. Звідси віра у можливість передбачити майбутнє.

Межа між світами завжди умовна і проходить там, де її визначають під час ритуалу. «Той» світ не знаходиться десь конкретно, він не визначається географічною точкою, і скоріше є типом світосприйняття, глибоко прихованим у надрах людської свідомості. У межах традиції він існує об’єктивно. Від нього оберігаються за допомогою замовлянь, різноманітних амулетів, обрядових дій, або звертаються до його представників. Рудименти «присутності» потойбічного зустрічаються і зараз у фольклорі, родильній обрядовості, весільних церемоніях,поховальних відправах тощо. Тому важливим є простеження та аналіз образів межі між двома світами, які досі зберігаються в народній творчості та традиціях.

У статті аналізується образ та символіка межі у родильній, весільній та поховальній обрядовості.

Symbols of bound in maternity, wedding and funeral rituals are analyzed in the article.

Загальні відомості про семантику межі як переходу від земного існування до неземного в народній обрядовості знаходимо у працях В.Войтовича «Українська міфологія», М.Б. та З.Б.Лановиків «Українська усна народна творчість». Ніхто із дослідників не вивчав символіку межі в родинній обрядовості українців спеціально. Зустрічаємо лише статті в збірниках про дослідження окремих образів межі. Зокрема, відомі розвідки, М.Красикова «Дорога в традиційній культурі українців», В.Скуратівського «Хатні обереги», Т.Лупія «Семантика рушників у весільній, поховальній та поминальній обрядовості».

Метою дослідження є системне дослідження образу межі та її символічного контексту в українському фольклорі та родинній обрядовості, що дає змогу реконструювати основні напрямки ритуалів українців.

Для досягнення мети були поставленні наступні завдання: розкрити природу та сутність образу межі через світоглядні уявлення українців про потойбічний світ; висвітлити полісемантичність межі у родинній обрядовості, зокрема, в родильній, весільній та поховальній.

Міфологічна семантика межі проявляється у ритуалах, пов’язаних з важливими подіями життя людини: народженням, хрещенням, весіллям, смертю. Символіка межі простежується у комплексах ритуалів – сакральних і соціально-юридичних договорах, які своєрідно упорядковують світ людини під час народження дитини, одруження чи поховання на духовному і матеріальному рівнях. Під договором мається на увазі спілкування двох «різних» світів, яке міцно пов’язане з прагматичними цінностями колективу. Межа між «чужим» і «своїм» світами відносно рухома.

Одним із головних образів межі у родильній обрядовості є дорога. Особливо уважною в дорозі повинна бути вагітна жінка. Вагітній дорогою не можна їсти: дитина буде крикливою або роззявою; не можна було що-небудь жувати або гризти на ходу, тому що в дитини не буде закриватися рот, вона буде крикливою.

Звичай брати «зустрічних кумів» (перших, кого зустрінеш на дорозі), якщо перед цим вмирали діти або хворіє дитина і її треба «перекупити», пов’язаний з уявленням, що «люди з дороги» ніби забирають дитину у свій світ, де немає хвороби, смерті, кардинально змінюють її статус-кво, ніби обманюючи долю.

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Значну роль у сімейних обрядах відігравав рушник, який у складі найвідоміших образів української міфології – один із найдавніших оберегів. Рушник – смуга полотна – символ дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й містить на собі виткані чи вишиті знаки-обереги – захисна сила її, відповідно, більшає. Баба-повитуха приймала на рушник новонароджену дитину. З таким рушником приходили до породіллі, вшановуючи появу дитини в родині. Рушник (як оберіг) мав оберігати дитину від усякого нещастя. З рушником зустрічали народження дитини, виряджали її до хреста. Рушники повсякчас нагадували господарям про їхню велику місію, взяту перед Богом і людьми, – вести дитину по життєвому шляху. Отже, рушник у родильній обрядовості, за класифікацією О.Яковлєвої, – «суто предметний символ дороги-життя, в яку вирушає новонароджена дитина, символ-оберіг на життєвому шляху» [4; 32]. Рушник присутній при народженні дитини і є символом переходу і відходу людини в інший світ.

У родильній обрядовості символіку межі має також поріг. Вислови «вийти за поріг» чи «переступити поріг» мають на увазі початок життя. Тому в деяких регіонах, за даними В.Скуратівського, «передовсім на Гуцульщині, несучи немовля на похрестини до церкви, годилося покласти його біля порога на простелену верету, а матері – тричі переступити через сповиток. Потім кума брала дитину, виходила до сінешнього порога, біля якого лежав ніж, переступала через нього і прямувала до вікна, щоб передати в хату немовля породільниці – «аби лихе око не зурочило новонародженого» [3; 42].

Якщо батьки бачили, що немовля силкується ходити, тут же ставили його на поріг, а ненька, взявши ножа, тричі «різала» між ногами символічну «нитку» і стільки ж разів приказувала «Розв’язую тобі пута», – розповіла мешканка с.Рокитне М.Ковальчук [5]. Вірили, що після цього духи пращурів, котрі постійно живуть під порогом, допоможуть малюкові зробити перші кроки.

Елементи символіки межі простежуються також у весільній обрядовості. Релігійно-магічні весільні ритуали, в яких простежується символіка межі, спрямовувалися на забезпечення порядку та уникнення безладдя в «своєму» світі на сакральному та соціальному рівні.

Усі знають, що до весілля дівчина мусила вишивати рушники, тому що цей предмет був одним із обов’язкових під час обряду. Рушники – обов’язковий атрибут вінчання. В міфах багатьох народів рушники – тканина, виткана богинями (у греків – Афіною, східних слов’ян – Мокошею). Семантика рушника надзвичайно складна. Його полотно – своєрідна межа між минулим і майбутнім.

Символічним був також ритуал відтинання коси молодої. У волоссі, за найпримітивнішими уявленнями, перебувала душа людини. Переходячи в інший віковий стан, ініціант вмирає, а отже, приносить у жертву свою душу – попередню суть. Натомість має народитися нова душа і нова людина. Наречена, як мешканець іншої землі, іншого світу сприймається «чужою» на своєму весіллі. Згідно Г.Бідермана, «невеста» походить від ne і vedb – «знати, відати», тобто невідома, незнайома [1; 162].

Обрядове покривання нареченої відоме у всіх слов’янських народів, є знаком заміжньої жінки і має символічне значення. Згідно С.Маховської, «як покривають молоду на Поділлі вдома – завивають «в намітку: до церкви» ходять на «вивід», садовлять її на ослін, чи що, а під ослоном відро з водою, щоб здорові були, як вода» [2; 62]. Очевидно, що вода ще й уособлення ріки, межа, що розділяє світ живих і мертвих, тобто життя і смерть, у цьому разі – дівування і подружнє життя. Часто у весільних піснях можна зустріти мотив переправи дівчини через річку, море, що є важливим ініціаційним символом переходу дівчини в новий стан, ознакою проходження нею порубіжної фази ініціації.

У весільній пісенності часто вживаний мотив ходіння дівчини до вишневого саду, який набуває символічного значення, своєрідного кордону між світами (межа – біля річки, на подвір’ї перед ворітьми та на току). Поняття «саду» (саду-винограду) у весільній пісенності вживається досить часто на означення межовості, лімінальної зони.

Ой у лєсі под калиною

Говорила із родиною.

Годуй донечку, да як панночку,

Оддай людям да за наймичку.

Буду людям дєло робити –

Стара мати буде сльози лити.

Будуть люди замишлятись –

Стара мати спотикатись.

Загребай, мати, жар, жар,

Бо тобе дочки жаль, жаль,

А ти, свекрухо, – трєскі,

Дожидайса нєвєсткі [5].

Відвідавши вишневий сад, дівчина повертається іншою, новою, позначеною, чужою серед своїх, щоб повернутися своєю до чужих. Оскільки у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася з небом, світовим деревом життя, а її білий колір зі святістю, то вишневий сад – це є символ дівчини-нареченої, нового призначення, час ініціації.

Варто звернути увагу на побутові речі, які відігравали важливу роль у весільній обрядовості і виконували символіку межі. Поріг виконував роль межі у весільній обрядовості. Батьки, як правило, зустрічають пошлюблену пару лише на порозі. У багатьох регіонах мати молодої і сестра молодого ставлять на поріг ноги, з’єднують дві запалені свічки й цілуються. Це означає символічне єднання обох родів.

Похорон як етап життя родини – це система ритуально-обрядових дій, що здійснюються у зв’язку зі смертю представника роду та супроводжують його поховання.

Сучасний похоронний обряд, позначений пізнішим впливом християнства, зберіг значну кількість елементів язичницьких вірувань. Ритуальне обмивання покійника з метою очищення від світу живих пов’язане із культом води, яка виступає межею переходу із світу живих до потойбічного світу. До цього долучається звичай ставити при покійнику посудину з водою, класти у труну гроші «на перевіз душі» через річку, мити підлогу кімнати, де лежав покійник, виливати воду за труною після виносу її з хати (як це робили «на дорогу», щоб чистим був шлях).

З культом померлих предків був пов’язаний ритуал «прощання» покійника з хатою, що здійснювався при виносі мерця. Коли хтось помирав, двері, як і вікна, годилося відчинити навстіж, аби могла вільно виходити душа покійника. При похоронах небіжчика годилося виносити крізь двері «ногами вперед», щоб він не повернувся. Ще в X ст. йому намагалися показати «несправжню» дорогу: труну несли через отвір в стіні, через вікно, яке також слугувало межею із «цього» світу у «той». У цей час труною тричі торкалися порога, чим, як вважали, повідомляли духів предків, що нова душа відправляється у світ мертвих, а також щоб покійник попрощався з домом і предками. В давнину під порогом хоронили родичів, там жили предки, отже, поріг був межею між підземним світом і світом живої людини. За словами В.Скуратівського, «літописні джерела засвідчують, що наші пращури попервах ховали небіжчиків у помешканнях, зосібна й біля порога» [3; 42]. Душа померлого мала оберігати оселю від злих духів. Тому і з’явилася описана вище засторога.

Важливу роль відігравали в похоронних обрядах і вікна, які виступають межею між світами, допомагають духу покійника легше подолати його шлях на «той» світ. Прикладом цього є те, що на вікно ставлять свячену воду і вішають рушник, вірячи, що «дух протягом 9 днів буде вмиватися», а після жалобного обіду кладуть на вікні ще кусок хліба, «щоб душа мала що їсти, бо вона живе в хаті 9 днів». Протягом сорока днів, коли дух небіжчика ще відвідує оселю, на покуті чи на застільному підвіконні ставили коливо – обрядову їжу, оскільки вважалося, що душі померлих проникають лише через вікно. Цей звичай яскраво засвідчує вірування у вікно як межу за допомогою якої живі родичі можуть допомогти померлому, межу спілкування між світом живих і потойбічним.

Магічного значення набувала кожна уявна межа між світом живих та потойбіччям: брама, роздоріжжя, перехрестя, вхід на цвинтар. Тому на кожному з цих місць відбувались певні ритуали. Тоді ті, що несли, тричі нахиляли домовину, прощаючись. М.Ковальчук повідомила: «На кожному перехресті машина, на якій везуть покійника, зупиняється. Бо коли людина була жива, вона ходила тими поворотами» [5]. Перехрестя, у даному випадку, символізує межу двох світів, перетин потойбічного і реального життів, це межа переходу душі померлої людини із цього світу в «той» світ.

У збереженому до нині похвальному обряді труну опускають в яму на полотні або рушниках, що символізують дорогу і, звісно, межу переходу з одного світу в інший.

Висновки. Отже, народження дитини, весілля та поховання розглядалося в контексті поєднання земного і потойбічного світів. Щоб дитина народилася здоровою, потрібно встановити зв’язок із духами померлих родичів, які могли цьому посприяти. Комплекс весільних магічних дій відправлявся з різною метою, а саме, щоб зробити ініціацію молоді (дівчина вмирає – народжується молодиця, парубок перевтілюється в чоловіка тощо); здійснити дарообмін між «чужими» світами і таким чином закріпити свої кордони та придбати земні блага. У поховальній обрядовості можна виявити досить багато образів, що символізують межу. Щоб убезпечитися від негативного впливу, люди намагалися дотримуватися всіх обрядів та звичаїв, особливо на «межі» (поріг, двері, дорога, перехрестя тощо) і, одночасно, допомогти померлій людині без перешкод перейти із «цього» світу в потойбічний.

Список використаної літератури:

1. Бидерманн Г. Энциклопедия символов. – Москва: Республика, 1996. – 336 с.
2. Маховська С. Деякі елементи ініціаційної символіки у весільній пісенності Поділля// Мандрівець: науковий журнал. – К.: Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2008. – № 6. – С.59-64.
3. Скуратівський В. Хатні обереги// Берегиня. – К.: В-во «Педагогічна преса», 2009. – №1. – С.38-56.
4. Яковлєва О. Рушник як символ когнітивної моделі світу давнього населення України// Народна творчість та етнографія. –№3.–С.30-35.
5. Записано від Ковальчук Марії Миколаївни, 1946 р.н., жительки с.Рокитне, Рівненської обл., пенсіонерки.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук

доцент кафедри культурології та філософії

Янковська Жанна Олександрівна

Інші записи:

Валентина Терещук Гуманітарного факультету, Студентські публікації