Автор статті:

Циборт Олександр Сергійович

Анотація. У даній статі проаналізовано об’єктивну сторону злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку та зроблено порівняння думок вчених щодо щаного виду злочинів.

Актуальність. У даній статті досліджено елементи об’єктивної сторони злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, що в свою чергу має важливе значення для кваліфікації даних злочинів.

Розвиток технологій в сучасному світі відбувається надзвичайно швидкими темпами. Безперечно це справді позитивне явище. Тим не менше одночасно із розвитком технологій еволюціонують і протиправні діяння. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку набувають значних обсягів і мають величезну суспільну небезпеку.

Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку мають відповідно свій родовий і безпосередній об’єкт, який характеризуються наступними ознаками. Родовим об’єктом «комп’ютерних злочинів» є встановлений порядок використання автоматизованих ЕОМ, їх систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку відповідно до ст.ст. 361, 362, 363 КК України. Безпосереднім об’єктом є право власності на інформацію, для якої її власником встановлюється обмежений (особливий) режим доступу або такий доступ забороняється взагалі з метою недопустимості її доступності з різних причин. Відповідно до Закону України «Про захист інформації в автоматизованих системах», предметом злочину можуть бути: автоматизовані системи, носії інформації, інформація, що циркулює в автоматизованих системах. С.С.Яценко вважає, що предметом є: автоматизовані машини, системи ЕОМ, комп’ютерна мережа, носії комп’ютерної інформації, комп’ютерні віруси, комп’ютерна інформація, програмні і технічні засоби для незаконного проникнення [1].

З метою правильної кваліфікації даних злочинів правоохоронні органи повинні враховувати те, що відповідно до ст.12 КК України “комп’ютерні злочини” відносяться до категорії злочинів середньої тяжкості, тому необхідно досконало вивчати обставини справи у зв’язку з особливою складністю виявлення та розслідування даних злочинів.

Всі злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку є злочинами з матеріальним складом, а відповідно закінченими вони вважаються: 1) з моменту, коли втручання призвело до перекручення чи знищення комп’ютерної інформації (ст.361 КК України ); 2) коли в результаті втручання має місце фактичне викрадення, привласнення, вимагання або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем, тобто коли така інформація перейшла у незаконну власність суб’єкта злочину (ст.362 КК України); 3) з настанням викрадення, перекручення чи знищення комп’ютерної інформації, засобів її захисту або незаконного копіювання комп’ютерної інформації, або істотного порушення роботи ЕОМ, їх систем чи комп’ютерних мереж (ст. 363 КК України). Вищезазначені наслідки вказують на те, що саме лише порушення встановленого порядку використання автоматизованих систем може призвести до застосування ст.15 КК України, тобто діяння буде кваліфіковане, як замах на злочин, наприклад, ст.15 КК, ч.1 ст. 362 КК. Згідно зі ст.15 КК України, замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Відповідальність за замах на злочин виключається, якщо такий замах здійснюється з особливо непридатними засобами, які ні в якому разі не можуть заподіяти бажану винним шкоду, або погрожують дуже малозначними наслідками. Такий замах за ч.2 ст.11 КК не є злочином за відсутністю суспільної небезпеки. Але, при замаху на вчинення злочину варто обов’язково з’ясувати вид умислу суб’єкта щодо вчинених дій, а також його психічне ставлення до наслідків. Замахом на злочин буде вважатися втручання в роботу систем, коли головна мета не була досягнута суб’єктом з незалежних від нього причин. Проте завжди необхідно враховувати те, що необов’язково порушення порядку використання автоматизованих систем може супроводжуватися метою викрадення, заволодіння інформацією тощо. Вказане втручання може бути спричинене, наприклад, виключно бажанням дізнатись щось нове. Тим не менше ключовим при кваліфікації «комп’ютерних злочинів» є настання злочинного наслідку, передбаченого відповідною статтею КК України.

Надзвичайно важливе місце для визначення суспільної небезпеки посідає об’єктивна сторона вчинення злочину. Об’єктивна сторона певною мірою визначає мотиви та мету вчинку, оскільки суб’єктивні чинники впливають на суспільну небезпеку через зовнішні форми поведінки. Об’єктивна сторона злочину взагалі складаєтьсяз діяння, наслідків, причинного зв’язку міждіянням та наслідками. Академік В.М.Кудрявцев вазує на те, що об’єктивна сторона злочину є процес суспільно небезпечного та протиправного посягання на інтереси, що охороняються, з точки зору послідовного розвитку тих подій та явищ, які починаються із злочинної дії або бездіяльності суб’єкта та закінчуються злочинним результатом [2].

Кримінальне право виділяє два підходи до розуміння об’єктивної сторони: 1) елемент злочину, об’єктивна сторона – це реальне явище, об’єктивна сторона, 2) елемент складу злочину – це елемент наукової абстракції, яка необхідна для більш глибокого пізнання злочину. Проте необхідно зазначити, що тільки активна дія або пасивна бездіяльність, як прояв поведінки людини, може бути злочином. А відтак підставою кримінальної відповідальності може бути тільки злочинна поведінка людей, що виявилася в конкретному діянні особи.

Діяти – значить не просто вносити зміни в існуючий об’єктивний хід подій, але й вносити ці зміни цілеспрямовано [3]. Наука кримінального права виходить з поняття злочинної дії як вольового вчинку. Це значить, що злочинним та кримінально караним може бути лише таке діяння, що носить вольовий характер [4]. Вольовий акт – це акт, вільно та свідомо обраний людиною з урахуванням умов, часу, місця, обставин [5]. Особа не може притягуватися до кримінальної відповідальності, якщо вона діє проти своєї волі, під впливом фізичного примусу або непереборної сили (ст. 40 КК ). Не можуть бути визнані діями людини і рефлекторні реакції, які не підлягають контролю з боку свідомості.

Будь-який вчинок, що вибирається людиною з власної волі, має інший соціальний зміст, ніж коли така воля відсутня [6]. Свобода волі виражає свідому активність особи. Людина будує свою поведінку відповідно власним бажанням, прагненням та цілям [7].

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

У кримінальному праві розрізняють дві форми злочинної поведінки: дію та бездіяльність. Ці форми протиправної поведінки покладено в основу конструкції конкретних видів злочинів, передбачених Особливою частиною кримінального законодавства [8]. Норми кримінального законодавства або забороняють під страхом покарання вчинення конкретних дій, або, навпаки, вимагають активно діяти певним чином. Таким чином, заборона, що міститься в нормі закону може бути порушена особою шляхом як активної, так і пасивної поведінки [9]. Кримінально-правова дія – це активний, свідомий, вольовий акт зовнішнього прояву поведінки, який виражається у вчиненні суспільно небезпечного посягання, передбаченого кримінальним законом [10]. Кримінально-правова бездіяльність – це суспільно небезпечна, вольова поведінка, яка за сутністю є невиконанням особою своїх юридичних обов’язків.

Важливою характерною рисою кожного злочину його суспільна небезпечність. Дія, яка не має суспільної небезпеки, не може бути об’єктивною стороною складу злочину. За своїми об’єктивними ознаками будь-який злочин є суспільно-небезпечним діянням, оскільки в ньому знаходить свій вираз посягання на певні суспільні відносини. Тобто, суспільна небезпека – це властивість кримінально-правового діяння в цілому, це його об’єктивна властивість [11]. Справді велика шкода заподіюється суспільним відносинам злочинами, у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, зокрема, дана шкода може бути заподіяна діями, характер яких визначається властивостями самого об’єкту, наприклад, незаконне втручання в роботу ЕОМ, комп’ютерів та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку можливе лише з використанням ЕОМ. Кажучи про протиправність дії в кримінально-правовому значенні слова, ми, з одного боку, маємо на увазі дію, що містить у собі сукупність усіх ознак, що вказані в законодавчому визначенні злочину, а з іншого, виходимо з того, що протиправність дії в кримінальному праві є лише юридичним вираженням його суспільної небезпеки [12]. Вказуючи на складний характер дії, закон визначає, яка саме дія є суспільно небезпечною, тобто, визначає конкретність змісту дії. Іноді в законі не визначається форма дії, тобто будь-яка дія може бути визнана ознакою складу злочину. Вирішальне значення у цьому випадку має ступінь тяжкості вчиненого злочину, тобто, розмір шкоди, заподіяної об’єктові. Ознаками суспільної небезпечності та протиправності характеризуються як дія, так і бездіяльність особи.

За певних обставин, бездіяльність особи не є “нічим”, а є певною поведінкою [13]. Суспільна небезпека – це матеріальна характеристика дії, протиправність – правова характеристика, яку часто називають формальною в тому розумінні, що вона є юридичною формою свого матеріального змісту – суспільної небезпеки [14]. В.М. Кудрявцев визначає злочинну дію як суспільно небезпечний в даних умовах місця, часу та обставин протиправний акт зовнішньої поведінки особи. При цьому під зовнішньою розуміється поведінка, що є під контролем свідомості та те, що здійснюється власним порухом тіла даної особи [15]. Взагалі, категорія «суспільно небезпечна поведінка» може розглядатися в двох аспектах: змістовному (з точки зору відображення нею суспільно небезпечної поведінки, як соціального явища в цілому) та прикладному (в плані використання в науковому, законотворчому процесі уявлення, відображення та оцінки реалій антисоціальної поведінки). В.В. Мальцев виділяє три форми відображення та оцінки суспільно небезпечної поведінки у кримінальному праві: конкретно-юридичну, абстрактно-юридичну та абстрактно-соціолого-правову [16]. Перша форма – суспільно-небезпечна поведінка – відображається в кримінальному праві через всю множину встановлених законодавцем різновидів конкретних злочинів. Друга форма – така поведінка відображається через формулювання загальної законодавчої концепції злочину, та така, що вбирає в себе поняття злочину, визначаючи його більш важливі ознаки, стадії вчинення, характер участі його суб’єктів та обставини, що виключають суспільну небезпеку діяння. Третя форма вивчає співвідношення суспільно небезпечної поведінки з ознаками кримінального закону. Коли йде мова про суспільну небезпеку “комп’ютерних злочинів”, то мають на увазі ту шкоду, яка заподіюється інтересам суспільства, що охороняються. Якщо шкода вже має місце, то вірніше було б говорити не про небезпечність діяння, а про його тяжкість ( ст. 12 КК України ). Спосіб дії – певний порядок, метод, послідовність рухів та прийомів, що застосовуються особою. Спосіб – об’єктивна характеристика дії, що не залежить від того, з якою формою вини вона вчинена. Засоби вчинення злочину та знаряддя вчинення діяння – це матеріальні предмети, які використовує злочинець для втілення своєї мети. При характеристиці об’єктивного боку кримінальний закон у деяких випадках дає спеціальну вказівку про час та місце вчинення злочину, тому, що спосіб, місце, час, засоби, обстановка суттєво впливають на ступінь суспільної небезпеки діяння. У таких випадках вони вказуються у диспозиції кримінального закону та набувають значення обов’язкових ознак складу злочину. Спосіб, як ознака об’єктивного боку злочину, належить безпосередньо дії або бездіяльності, та надає їм якісну визначеність, уточнює, конкретизує їх, внаслідок чого злочинна дія або бездіяльність наділяється стійкими індивідуальними ознаками, які відрізняють її від інших діянь. У даному випадку, встановлення способу в кожному конкретному злочині має важливе значення як тоді, коли він вказаний у законі та є безпосередньою ознакою складу злочину, так і тоді, коли в законі спосіб не вказаний. Спосіб вчинення злочину має вплив на суб’єктивний бік злочину за типом зворотного зв’язку: суб’єктивний бік у деякій мірі визначається способом вчинення злочину. Формування мотивів, мети вчинення злочину здійснюється на базі та з урахуванням зовнішніх об’єктивних умов, в яких діє особа і які дозволяють здійснити дію (бездіяльність) певним способом. Таким чином, приймаючи рішення про вчинення злочину, особа обирає й можливий спосіб його здійснення [17]. Спосіб та об’єкт “комп’ютерних злочинів” знаходяться між собою в тісному зв’язку, оскільки спосіб обумовлюється об’єктом злочину. Спосіб завжди виступає як засіб вчинення злочинного посягання на об’єкт, він забезпечує виконання дій, які складають об’єктивний бік злочину. Об’єктивний бік злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку полягає в діях, які мають наступні форми:

- втручання в роботу АС (ст. 361 КК України);

- розповсюдження комп’ютерного вірусу (ст. 361 КК України);

-викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації, заволодіння комп’ютерною інформацією (ст. 362 КК України);

-порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем (ст. 363 КК України).

При кваліфікації “комп’ютерних злочинів” необхідно обов’язково враховувати такі факультативні ознаки об’єктивної сторони, як місце, час та обстановку вчинення злочину. Місце – це певна територія, на якій мала місце подія злочину. Час – певний проміжок (відрізок) часу, протягом якого вчиняється суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки. Обстановка – передбачає такі об’єктивні умови, при яких було вчинено злочин. Такі умови можуть мати велике значення та впливати на характер вчиненого діяння. Для кваліфікації “комп’ютерних злочинів” визначальне значення має встановлення причинного зв’язку між діями суб’єкта та протиправними наслідками. Причинний зв’язок – це об’єктивна категорія, що існує поза нашою свідомістю між явищами зовнішнього світу. Вона характеризує таку залежність явищ, при якій одне явище (причина) неминуче породжує інше явище (наслідок) [18]. При розгляді питання про наслідки конкретного суспільно небезпечного діяння або бездіяльності особи слід встановити, чи заподіяний даний суспільно небезпечний наслідок саме цією дією або бездіяльністю особи. Якщо причинний зв’язок між діями (бездіяльністю) та злочинними наслідками відсутній, особа несе відповідальність лише за фактично вчинене діяння (бездіяльність). Кожний злочин завжди заподіює шкоду суспільним відносинам, що охороняються законом. Здатність діяння заподіювати шкоду об’єктові посягання або створювати реальну можливість заподіяння такої шкоди є підставою віднесення певних дій до злочинних. Об’єктивним наслідком будь-якого злочину завжди є заподіяння або можливість заподіяння шкоди інтересам, що охороняються законом [19]. Якщо проаналізувати систему злочинів за кримінальним законодавством, можна зробити висновок, що більшість злочинів мають декілька наслідків, заподіюють шкоду не одній групі суспільних відносин.

Другий елемент завжди має місце, бо саме через правову форму здійснюється порушення блага, що охороняється. Окрім цих двох елементів, може існувати й третій, а саме: матеріальний елемент, який не є визначальним, так як заподіяння шкоди предмету злочину ще не надає повної інформації про вирішення питання щодо об’єкта злочинного посягання. Злочинним результатом (наслідками) є такі передбачені кримінальним законом зміни, які заподіюються дією або бездіяльністю. Такі наслідки можуть мати матеріальний або нематеріальний характер. М.Й.Коржанський виділяє наступні: матеріальні, фізичні, моральні та політичні [20]. Матеріальними наслідками він називає заподіяння потерпілому матеріальної шкоди, фізичними – заподіяння шкоди здоров’ю та життю особи, моральні стосуються злочинів, що посягають на честь та гідність, а політичні мають місце при порушенні суб’єктивних прав громадян. А.Н.Ігнатов та Ю.А.Красиков серед наслідків виділяють ще престиж влади та державного апарату: хабарництво, перевищення влади або службових повноважень т. І. [21]. Реальна можливість настання шкідливих наслідків є результатом кожного злочинного діяння. В одних випадках ця можливість полягає виключно в самому злочинному діянні, в інших – у подальших змінах в стані об’єктивної дійсності, що викликані діянням. Тому реальна можливість настання шкідливих наслідків залежить від конкретних особливостей злочину. Для встановлення “значущості” наслідків слід відштовхуватися від ознак, що визначають характер суспільної небезпеки заподіяної шкоди. Взагалі, варто зауважити, що матеріальні і фізичні наслідки домінують над іншими. Такий висновок дає система Особливої частини Кримінального кодексу України. Матеріальні наслідки за змістом є найбільш розповсюдженими. Що стосується “комп’ютерних злочинів”, то в даному випадку визначення матеріальних наслідків має свою специфіку. Визначення істотності заподіяної шкоди, як кваліфікуючої ознаки залежить від багатьох обставин і визначення грошової межі не має. Слід враховувати, що саме сталося в результаті вчинення “комп’ютерного злочину”, яких збитків зазнали власники, користувачі, розпорядники АС та їх ділові партнери, скільки було витрачено коштів на ремонт машин, ліквідацію вірусу, відновлення програм, як визначаються розміри втраченої вигоди. Вважається, що при розрахунках не повинні враховуватися затрати на встановлення технічного захисту від несанкціонованого доступу до інформації та її приховування. Цінність об’єкта повинна враховуватися при визначенні небезпечності злочинних наслідків.

Відсутність шкідливих наслідків означає, що діяння не має ознак злочинного і набуває змісту адміністративного, дисциплінарного або просто аморального проступку. Повна відсутність шкідливих наслідків деколи має місце й при готуванні до злочину, коли злочинні наслідки відсутні за умов, що не залежать від суб’єкта, а тому особа нестиме кримінальну відповідальність на загальних засадах. Взагалі, настання зазначених у законі наслідків щодо “комп’ютерних злочинів” є свідченням закінченого матеріального складу злочину та обставини, що надає злочинові кваліфікованого виду. Моральні наслідки мають місце при посяганні на честь та гідність особи, а також при будь-якому порушенні прав людини, де винний завжди своїми діями висловлює неповагу до законних інтересів особи, чиї права він порушує. Тому, при вчиненні комп’ютерного злочину суб’єкт, крім матеріальної шкоди, заподіює і моральну шкоду. Саме зневажання права іншої особи на збереження інформації і є змістом моральної шкоди злочину. Відмінністю моральної шкоди від будь-якої іншої є можливість її відшкодування в судовому порядку цивільного провадження, тобто, за цивільним позовом. Розмір моральної шкоди законодавчо не обмежений, тому що права людини – явища нематеріальні, їх не можна виміряти, порахувати, неможливо визначити обсяг порушення честі чи гідності. Політичні наслідки мають місце в тому випадку, коли винна особа посягає або на встановлений у державі устрій, або на права громадян, що може призвести до політичних наслідків глобального характеру. Наприклад, незаконне втручання в роботу автоматизованих ЕОМ, їх систем чи комп’ютерних мереж може бути способом вчинення таких злочинів, як “Диверсія” (ст.113 КК України) або “Шпигунство” (ст. 114 КК України).

Відповідно об’єктивна сторона вчинення злочину значною мірою відображає суспільну небезпеку злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку та є важливим фактором при кваліфікації даного виду злочинів.

Список використаної літератури:

1 “Про захист інформації в автоматизованих системах” Закон України від 5 липня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994р. – № 31; Науково-практичний коментар до КК України: за станом законодавства і Постанов Пленуму Верховного Суду на 01.12.2001р. / за редакцією С.С. Яценка. – К.: А.С.К., 2002. – С. 783.

2. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – С. 9.

3. Волков Б.С. Детерминистическая природа преступного поведения. – Казань: Издат-во Казанского унив-та, 1975. – С.39–40.

4. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления. – Ростов-на-Дону: Издат-во унив-та, 1977. – С. 29.

5. Кузнецова Н.Ф. Цель и механизм реформы УК // Государство и право. – 1992. – № 6. – С. 14-31.

6. Волков Б.С. Детерминистическая природа преступного поведения. – Казань: Издат-во Казанского унив-та, 1975. – С. 39–40.

7. Там само.

8. Никулин С.И., Чугаев А.П. О проекте УК РФ // Государство и право. – 1992. – № 7. – С. 94.

9. Владимиров В.А., Кириченко В.Ф., Ляпунов Ю.И. Советское уголовное право. Общая часть. Состав преступления. – М.: Мин-во охраны общественного порядка СССР, 1968. – С. 23.

10. Харченко В.Б. Уголовное право Украины. – К.: «Аттика», 2000. – С. 34.

11. Гришаев П.И. Советское уголовное право. Объективная сторона. Часть Общая. Выпуск 7. – М.: Мин-во высшего и среднего образования РСФСР. Всесоюзный юридический заочный інститут, 1961. – С. 12, 20 с.

12. Никифоров Б.С. Объект преступления. – М.: Гос. Издат-во юрид. лит-ры, 1960. – С.137.

13. Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права в 6 т. – М.: “Наука”, 1970. – Т. 2. – С.195.

14. Никифоров Б.С. Объект преступления. – М.: Гос. Издат-во юрид. лит-ры, 1960. – С.138.

15. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Гос.издат. юрид. лит., 1960. – С.71.

16. Мальцев В.В. Категория “общественно опасное поведение” и ее уголовно-правовое значение // Государство и право. – 1995. – 9. – С.59.

17. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. – Харьков: Издательство при Харьковском гос. Университете издательского объединения «Вища школа», 1982. – С.85.

18. Малинин В.Б. Причинная связь в уголовном праве. – С-П.: Юрид. центр Пресс, 2000. – С.25.

19. Владимиров В.А., Кириченко В.Ф., Ляпунов Ю.И. Советское уголовное право. Общая часть. Состав преступления. – М.: Мин-во охраны общественного порядка СССР. Управление учебных заведений, 1968. – С. 29.

20. Коржанський М.Й. Кримінальне право та законодавство України. – К.: “Аттика”, 2001. – С.194.

21. Уголовное право России. Учебник для ВУЗов. В 2-х т. / Ответств. Редакторы Игнатов А.Н., Красиков Ю.А. – М.: Издат. Группа НОРМА–ИНФРА М, 1999. – Т. 1. – С.130.

Інші записи:

Циборт Олександр Сергійович Правничого факультету