Українська зарубіжна історіографія: до проблеми образу

Загальне поняття “образ” є мультисемантичним і використовується в різних галузях сучасного гуманітарного знання. В історіографії категорія “образ науки” охоплює уявлення конкретного соціуму про предмет, методи, функції науки, її місце в суспільстві, соціальний статус. Говорячи про образ (точніше, образи) української зарубіжної (еміграційної, західної, діаспорної) історіографії, ми маємо на увазі суб’єктивну рецепцію, уявлення про структуру наукового життя, персоналії, методи і функції науки, науковий доробок українських зарубіжних істориків в середовищі т.зв. материкової (тієї, що функціонує в Україні) наукової спільноти. Це уявлення не є сталим, воно змінюється з плином часу внаслідок різноманітних чинників. Зміни образу української зарубіжної історіографії значною мірою пов’язані зі зміною ідеалу науковості материкових дослідників. З поширенням впливів постмодерну з його прагненням відмови від національного, формуванням нових поглядів та підходів до вивчення історії, прагненням об’єктивності наукового дослідження певного негативного відтінку набув й образ української зарубіжної історіографії, в своїй засаді національної. Враховуючи суб’єктивний характер поняття, підкреслимо, що, з одного боку, можна говорити про образ, загальнопоширений на певному етапі наукового розвитку, з іншого – про індивідуальну рецепцію материковими істориками як історичної науки в діаспорі в цілому, так і творчості окремих вчених, що може різнитися в залежності від власного історіографічного досвіду, методологічних уподобань тощо. З огляду на обмежений обсяг статті, в ній висловлені лише деякі роздуми, які, на нашу думку, сприятимуть уточненню сучасного образу української зарубіжної історіографії, що, можливо, пізніше переростуть в ширше дослідження.

В 20-х роках ХХ ст. українські вчені співпрацювали без огляду на місце мешкання, чому значною мірою сприяла українізація, що проводилася в Радянській Україні. Саме українізація підтвердила сподівання на український характер радянської держави, що, на думку частини представників наукової еміграції, не лише давало можливість такої наукової співпраці, а й підтримки уряду УСРР. Це підтверджує лист Ілька Борщака з Парижа до Євгена Онацького в Буенос-Айресі від 22 грудня 1923 року: “Мабуть Ви чули, що я і мої товариші вже як 2 роки стали на ґрунт визнання необхідності співробітництва з Укр.[аїнським] Рад.[янським] Урядом: українізація, що йде нині, тільки виправдала наш прогноз. Пишу це не для полеміки, як Ви иньшого погляду, який як всі погляди, можу тільки поважати, – а для того, щоби Ви краще від мене самого це почули”<!–[if !supportFootnotes]–>[3]<!–[endif]–>.

О.Оглоблин в своїй доповіді в УВАН 9 червня 1962 р. справедливо підкреслював, що в 20-х роках “в УССР, у Галичині й на еміґрації, ідейна й наукова основа української історіографії скрізь була одна – національно-українська”<!–[if !supportFootnotes]–>[4]<!–[endif]–>. За допомогою різних підходів у тогочасних дослідженнях український етнос переважно перетворювався у повноправний суб’єкт історичного процесу. На Заході у міжвоєнний період українські вчені намагалися поширити знання про Україну, творячи власні наукові інституції, співпрацюючи з установами та виданнями в країнах поселення. Для дослідників в Україні переважно були добре знайомими праці колег з-поза кордону<!–[if !supportFootnotes]–>[5]<!–[endif]–>. З посиленням тоталітаризму та початком репресій контакти між представниками різних гілок української історіографії було припинено. В СРСР змінюється характер наукових досліджень, які переважно тепер відповідали потребам загальнодержавної комуністичної концепції, базованої на осучасненій (з “марксистським наголосом” на економічних змінах та міфемою класової боротьби як рушійної сили історичного прогресу) т.зв. “загальній схемі” історії Центральної та Східної Європи. Про праці українських вчених поза Україною з 30-х до середини 80-х років минулого століття радянські дослідники переважно дізнавалися із замовлених критичних оглядів творчості “буржуазно-націоналістичних” вчених, а старше покоління повоєнних істориків-емігрантів дуже добре пам’ятало особливості історіографічної ситуації в довоєнній Україні. Зрозуміло, що до змін в суспільно-політичному житті України об’єктивні дослідження діяльності зарубіжних “колег по цеху” були неможливими. Тому поява їх безпосередньо в’яжеться з т.зв. “перебудовними” процесами в суспільстві та науці середини 80-х – поч. 90-х рр., а також із початком розбудови української держави. Ми не ставили за мету назвати й охарактеризувати всі публікації в Україні, пов’язані із аналізом зарубіжної української історіографії, що вимагало б спеціального дослідження, тому спробуємо лише узагальнити їх.

В силу об’єктивних причин (відкриття від 1994 р. для дослідження празьких архівних матеріялів<!–[if !supportFootnotes]–>[6]<!–[endif]–>, що зберігаються в Києві, поступове введення в загальні бібліотечні фонди в Україні діаспоріани) до середини 90-х років переважна більшість праць була пов’язана з персоналіями або історією українських наукових установ міжвоєнного періоду. Поширення наукових контактів, одержання ґрантів, які уможливили працю в зарубіжних українських та неукраїнських архівах, сприяли розвиткові досліджень й повоєнної доби.

Розробка теоретичних аспектів української історіографії призвела до посилення уваги до творчості представників наукових шкіл та напрямів, в першу чергу народницького та державницького. Чимало зроблено й у вивченні української зарубіжної історіографії. З’явилася низка персоналійних досліджень, присвячених історикам діаспори, праці про українські наукові установи, особливості функціонування української діаспорної історіографії. Зроблено й досить вдалу спробу пов’язання української, в тому числі й зарубіжної, історіографії з європейськими методологічними течіями та напрямами<!–[if !supportFootnotes]–>[7]<!–[endif]–>. В той же час, на жаль, до сьогодні відсутня узагальнююча монографічна праця про українську зарубіжну історіографію, написана материковими дослідниками. Спробу розглянути доробок українських істориків в діаспорі як органічну складову частину української історіографії зроблено лише в двох із кількох існуючих навчальних посібників<!–[if !supportFootnotes]–>[8]<!–[endif]–>. Поки що бракує біографій багатьох вчених з діаспори в сучасних материкових довідниках та енциклопедичних виданнях.

Подібна ситуація пов’язана як із загальним станом сучасної української історичної науки, яка до більшості наукових проблем звернулася від кінця 80-х років, так і зі специфічними проблемами вивчення діаспоріани, викликаними відносною віддаленістю материкових дослідників від більшості українських еміграційних та діаспорних (особливо заснованих по Другій світовій війні) архівів, частина яких лише тепер починає свій шлях в Україну<!–[if !supportFootnotes]–>[9]<!–[endif]–>, а більшість напевно назавжди залишиться віддаленою або втраченою для “материка”. Саме тому переважно існуючі дослідження з української зарубіжної історіографії, особливо ті, що стосуються повоєнної доби, базовані на опублікованих джерелах, що, на жаль, залишає поза увагою деякі аспекти наукового життя в еміграції чи діаспорі, глибинні причини тих чи інших історіографічних явищ.

Більшість досліджень, пов’язаних з українською зарубіжною історіографією повоєнного періоду, було проведено протягом кількох останніх років. Важливі спостереження щодо тенденцій, що визначають характер сучасної української історичної науки з врахуванням історіографічного доробку української зарубіжної історіографії зроблено І.Колесник<!–[if !supportFootnotes]–>[10]<!–[endif]–>. Методологічні засади української, в тому числі й діаспорної, історіографії з аналізом впливів німецької філософії на розуміння концепції (схеми) української національної історії у її співвідношенні з історією всесвітньою розглянув В.Потульницький<!–[if !supportFootnotes]–>[11]<!–[endif]–>. Значний внесок в опрацювання здобутків української зарубіжної (еміграційної, діаспорної) історичної науки й осмислення процесів, які в ній відбувалися, зробив киянин Олексій Ясь. Він проаналізував різні аспекти творчості окремих дослідників, зробив бібліографічні огляди деяких періодичних видань, розглянув різні аспекти державницького напряму<!–[if !supportFootnotes]–>[12]<!–[endif]–>, проблему наукових поколінь та організації наукової праці<!–[if !supportFootnotes]–>[13]<!–[endif]–>, спробував доповнити образ української зарубіжної історіографії на основі рефлексій її представників<!–[if !supportFootnotes]–>[14]<!–[endif]–> тощо. В його статтях зроблено вдалу спробу окреслити загальну історію розвитку української історіографії поза Україною та з’ясувати фактори, що на неї впливали.

Відповідно до проблеми, анонсованої заголовком нашої статті, цікавою є спроба О.Яся узагальнити зміни образу української зарубіжної історіографії, окресливши чотири основні фази його трансформації в уявленні материкових істориків. Отже, узагальнюючи авторський текст, українські зарубіжні історики в повоєнний час оцінювалися материковими як: 1) “буржуазно-націоналістичні фальсифікатори історії” (за тоталітарних часів); 2) щойно відкритий і цікавий суб’єкт діалогу, сповнений альтернативних ідей та підходів, котрі були заборонені радянським режимом упродовж тривалого часу (80-і – поч. 90-х рр. минулого століття); 3) носії інтелектуального статусу “нового прочитання” української історії, що асоціювався з підцензурною та забороненою спадщиною (поч. 90-х рр.); 4) своєрідний контрагент радянської історичної науки у біполярній системі координат, що постала за часів “холодної війни” або історичний супротивник радянської історіографії, носій партійної та націоналістичної ідеології (вилучаючи при цьому “молодшу, англомовну генерацію”) (на зламі ХХ – ХХІ століть)<!–[if !supportFootnotes]–>[15]<!–[endif]–>. Не можна не погодитися з твердженням автора про спрощеність та схематичність такого уявлення та не вітати його спробу відтворити рефлексійний образ, що постає з творів українських істориків за кордоном, значною мірою погодитися зі зробленими ним висновками<!–[if !supportFootnotes]–>[16]<!–[endif]–>. Водночас варто з’ясувати, наскільки завдання та призначення української зарубіжної історичної науки було визначено її еміграційним статусом з такими наслідками як “надмірно заідеологізовані реакції”, “підвищена чуттєвість до соціокультурного середовища існування та інтелектуальних пріоритетів історичної науки на батьківщині”<!–[if !supportFootnotes]–>[17]<!–[endif]–>. Саме тому вважаємо потрібним звернутися до питань, які уточнюють уявлення про українську зарубіжну історіографію. На нашу думку, важливо з’ясувати 1) умови наукової праці українських дослідників (в першу чергу в повоєнний період), 2) мотивацію та розуміння ними завдань української історичної науки поза Україною, 3) внесок у процес введення української національної історичної науки до світової та 4) ставлення до української радянської історіографії та її окремих представників.

Сьогодні можна стверджувати, що радянська національна політика була успішною, і, починаючи від 30-х років ХХ століття, призводила до нівелювання національних ознак як української науки, так і українського етносу. Відповідно до її постулатів розвивалася й історіографія в Україні, що мусила в цілому відповідати т.зв. “російській схемі” чи концепції історії центрально-східної Європи<!–[if !supportFootnotes]–>[18]<!–[endif]–>. При цьому панували не лише міфеми класової боротьби, а й ті, за допомогою яких через виклад історії відбувалася свідома заміна історичної свідомості українського народу історичною свідомістю російського, що пізніше було “вписано” в концепцію творення надетнічної спільноти “радянський народ”. Потреба перевиховання населення призводила до використання історичної науки як знаряддя державної політики. І поступово “сформувався своєрідний феномен – радянська історіографія, що була органічно вписана в систему тоталітарної держави і пристосована для обслуговування її ідейно-політичних потреб”<!–[if !supportFootnotes]–>[19]<!–[endif]–>. Зрозуміло, ми не намагаємося нівелювати працю сотень українських вчених радянської доби, бо серед них були ті, що і в цих умовах загального тиску чесно працювали. Але держава робила все, щоб унеможливити таку працю, внаслідок чого українська історія була денаціоналізована.

З кін. 80-х – поч. 90-х років минулого століття, з відновленням державності розпочався закономірний процес націоналізації материкової історіографії, на який, за справедливим твердженням відомого дослідника Ґ. Касьянова, мала вплив харизма “справжності історії”, викладеної у діаспорній перекладній літературі<!–[if !supportFootnotes]–>[20]<!–[endif]–>. Ця “справжність історії” відповідала тогочасним (та й, певною мірою, сучасним) потребам нової (державної) офіційної історіографії, саме тому, що в діаспорній історіографії зароджені в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. національні народницьке та державницьке спрямування “культивувалися як дві окремі школи, хоча принципової різниці між ними не було – обидва працювали на реалізацію “національного проекту” і не так суперечили, як доповнювали одне одного в рамках національно-патріотичного канону”<!–[if !supportFootnotes]–>[21]<!–[endif]–>.

На початку розміркувань про особливості функціонування української зарубіжної історіографії вважаємо за потрібне розглянути термінологічні питання, пов’язані з її сприйняттям. “Канон” (з грецької) переважно тлумачиться як “правило, припис, встановлення, норма”, тобто, в широкому розумінні, твердо встановлене, загально прийняте, традиційне. У вузькому розумінні поняття “канон” тлумачиться як положення, що мають догматичний характер. Говорячи про відмінності радянського та діаспорного історіографічного канону, можна стверджувати практичну відсутність встановлених будь-ким будь-яких норм (партійних постанов, рішень тощо) для останнього, що, між тим, не заперечує “традиційного” слідування національній концепції української історії.

Як відомо, національна історія є продуктом державних націй, або виникає на етапі національного самоусвідомлення і процес її формування відповідає логіці націотворення. Саме в час націотворення виникають ґранднаративи, які переважно відповідають національним інтересам і базуються на національних міфах<!–[if !supportFootnotes]–>[22]<!–[endif]–>. Кожна національна (офіційна) історіографія має свій національний міф (схему, концепцію), який може вступати в протиріччя з національними міфами (схемами, концепціями) сусідніх народів. В умовах бездержавності нації її загальна національна концепція (схема) замінюється іншою, в якій як другорядна складова знаходять місце й факти її історії, але з відмінними інтерпретаціями. В рамках будь-якого загального національного міфу (і поза ним) можливе творення міфів – інтерпретацій окремих фактів – які можуть мати різні ступені об’єктивності та вірогідності і, часом, бути досить наближеними до пропаганди та віддаленими від науки. В умовах бездержавності творення ґранднаративу спізнюється, але представники таких європейських бездержавних націй “…в часи, коли заперечували їхнє існування, …зуміли відтворити наукові студії історій своїх народів. Франтішек Палацький, Ніколаї Йорґа, Томас Масарик та Михайло Грушевський підкреслювали існування своїх народів тоді, коли ті народи не мали своїх держав… Їхні праці стали основою до історичної аналізи цих народів”<!–[if !supportFootnotes]–>[23]<!–[endif]–>.

Як вже згадувалося, традиція національної історіографії, в цілому базованої на концепції (схемі) української історії М.Грушевського, в 20-х роках минулого століття активно розвивалася в Україні та в еміграції<!–[if !supportFootnotes]–>[24]<!–[endif]–>. При цьому національний характер мали практично всі наукові школи, бо “зосереджували свою увагу не тільки на історії української державності як такої, а на розгляді з національно-державницьких позицій широкого кола проблем політичної, соціально-економічної і духовної історії”<!–[if !supportFootnotes]–>[25]<!–[endif]–>. Продовження національної, переважно державницької, традиції, за справедливою думкою В. Масненка, не заважало “об’єктивності здобутків дослідників, принаймні на тодішньому рівні загального наукового пізнання”<!–[if !supportFootnotes]–>[26]<!–[endif]–>.

Тут варто зупинитися на розумінні понять “національний” (національно-державницький) і “націоналістичний”, які часами стають синонімами при характеристиці української зарубіжної історіографії<!–[if !supportFootnotes]–>[27]<!–[endif]–>. При певній змістовій близькості, перший пов’язаний з різноманітними явищами, що характеризують націю та/або державу. Другий – частіше використовується для означення партійного, заполітизованого, багато вужчого підходу до тих чи інших явищ. Тому, на нашу думку, написання історії “з націоналістичних (партійних) позицій” можливе (але не обов’язкове) здебільшого при висвітленні деяких питань історії Другої світової війни, але утруднене при аналізі більшості наукових проблем історії України (при цьому з інших причин вони можуть висвітлюватися однобічно та упереджено, творячи нові міфи). За слушною думкою відомого італійського дослідника Р.Петаццоні, озвученою відомим українським дослідником В.Потульницьким, “Різниця між міфом, яким може бути так звана ідеологічна (партійна) “наука” (в дійсності це суперечить дефініції поняття “наука”), і об’єктивною наукою (наукою par excellence) полягає в тому, що наука досліджує всі гіпотези і моделі умовно, але лише ті гіпотези, які доведені повністю, входять до наукового доробку”<!–[if !supportFootnotes]–>[28]<!–[endif]–>. При аналізі наукової спадщини української зарубіжної історіографії, особливо повоєнного часу, на нашу думку, слід розмежовувати поняття “національний” і “націоналістичний”, що відповідатиме висловлюваній сьогодні в працях багатьох дослідників необхідністю об’єктивного і незаідеологізованого вивчення української історії, при цьому.

Кілька слів про “схему” історичного процесу східної Європи. До проблеми схеми історії України в українській історіографії першим звернувся у 1904 році М.Грушевський<!–[if !supportFootnotes]–>[29]<!–[endif]–>. О.Оглоблин в одному з перших своїх історіографічних лекційних курсів – 1929-1930 років<!–[if !supportFootnotes]–>[30]<!–[endif]–> значну увагу приділяв проблемі схеми українського історичного процесу, визначенню тих факторів, які впливали на її формування. Пізніше Б.Крупницький<!–[if !supportFootnotes]–>[31]<!–[endif]–>, О.Оглоблин та інші українські вчені в еміграції, зокрема, зверталися також до проблем теорії української історіографії, в тому числі й проблеми схеми історії України. Написано чимало праць, що так чи інакше торкаються схеми українського історичного процесу<!–[if !supportFootnotes]–>[32]<!–[endif]–>. Ми б хотіли наголосити на двох основних моментах, які безпосередньо пов’язані як із поняттям схеми, так і з визначенням місця та ролі українських істориків в діаспорі у включенні української історії у світову. В умовах відсутності власної концепції (схеми) національної історії історія будь-якого народу (нації) автоматично потрапляє до схеми домінуючих (пануючих) народів (націй). Тому справедливою є констатація В. Потульницьким того, що саме схеми домінуючих націй без врахування української, покладені в основу вивчення східноєвропейської історії у переважній більшості країн світу<!–[if !supportFootnotes]–>[33]<!–[endif]–>. В той же час протягом довгого часу в умовах бездержавності України було дуже важко (та не завжди ще можливо сьогодні) “змусити різних наших сусідів – насамперед росіян, поляків та євреїв, по-перше, краще вивчити нашу історію, а по-друге, зректися своїх концепцій і міфів”<!–[if !supportFootnotes]–>[34]<!–[endif]–>. Прагнення змінити ситуацію з сприйняттям української національної історії було переважно властиве українській зарубіжній історіографії.

Для ідентифікації української зарубіжної історіографії має важливе значення проблема визначення належності творчості тієї чи іншої постаті до української культури чи науки. О.Оглоблин одним із перших в зарубіжній історіографії звернувся до неї, вважаючи проблемою традиційної схеми українського культурного процесу, існування якої доводило до признання належними до української культури здебільшого лише творів, писаних українською мовою вченими, письменниками, мистцями переважно українського етнічного походження. Розглядаючи проблему культурного процесу в Україні ХІХ – ХХ століть, історик висловив визначив критерії приналежності національній культурі творів мистецтва, літератури, наукових праць тощо. На його думку, все, що було створене на українській землі, силами українських (територіально й національно) культурних діячів (та установ) незалежно від їх етнічного походження й характеру і незалежно від мовної форми культурних творів, належить до України. Єдиним селекційним критерієм може бути тільки дух, зміст і ідеологія самого твору<!–[if !supportFootnotes]–>[35]<!–[endif]–> [підкреслення наше – А.А.]. Це оглоблинське твердження не є беззаперечним, але звернення до цієї проблеми залишається актуальним для історичної науки і сьогодні. Стосовно ж українських зарубіжних істориків – їхня належність до української національної історіографії визначалася власне національно-державницьким трактуванням проблем української історії. При цьому варто враховувати, що одночасно представники української зарубіжної історіографії переважно належали до американської, канадської, французької та інших історіографій (не зважаючи на належність до певного покоління, яка є досить умовною і все ще вимагає докладного опрацювання, бо “молодше англомовне” (правильніше – іншомовне) нараховує мінімально дві генерації)<!–[if !supportFootnotes]–>[36]<!–[endif]–>. При зміні концептуальних засад творів вони переставали бути українськими істориками. Яскравим є приклад Георгія Вернадського (George Vernadsky), українське походження якого не завадило йому бути відомим “російським американським істориком”. Будучи професором Єйльського університету в 1941 р. Вернадський написав передмову до англомовного видання “Історії України” М. Грушевського, в якій не лише позитивно оцінив “Історію України-Руси”: “Це є праця видатного дослідника, базована на вичерпному дослідженні, пронизана духом гострої критики, і демонструє багатство інформації з відношенням не лише до історії українського народу, але й до загальної історії періоду”<!–[if !supportFootnotes]–>[37]<!–[endif]–>, а й ствердив, що українці є другою найбільшою слов’янською нацією, і дружні відносини з Україною та її історією важливі для розуміння сучасного розвитку Східної Європи<!–[if !supportFootnotes]–>[38]<!–[endif]–>. В тому ж році він опрацював невелику монографію про Б.Хмельницького<!–[if !supportFootnotes]–>[39]<!–[endif]–>. Але пізніше Ґ.Вернадський повернувся до своїх російськоцентричних поглядів на історію Східної Європи<!–[if !supportFootnotes]–>[40]<!–[endif]–>.

І наприкінці цієї частини статті – остання заувага. Вважаємо, що по-перше, варто відокремлювати наукову історіографію від нефахового історіописання, досить поширеного в еміграційних умовах. Тому в першу чергу будемо звертатися до праць фахівців. По-друге, варто розрізняти громадсько-публіцистичні праці, написані й істориками (які переважно не були осторонь громадського життя), які можуть містити характеристики загальних еміграційних явищ, громадсько-політичних періодичних видань, напрямів та духу висловлювань в них тощо, і власне наукові, які стосуються безпосередньо наукових проблем та науки, бо інакше можна припуститися суттєвих помилок в оцінках українського наукового життя. Вважаючи, що “протистояння” двох гілок української історіографії переважно припало на період після Другої світової війни, основну увагу звернемо саме на нього.

Отже, якими були умови праці українських дослідників, точніше, те соціокультурне середовище, в якому їм доводилося працювати. Почнемо з громадської та наукової думки, уявлень про Україну, висловлених представниками як українського так неукраїнського наукового і ненаукового світу. У 1967 р. мінімум 99% німців були переконані в тому, що Україна є такою самою складовою частиною Росії, як Баварія є складовою частиною Німеччини<!–[if !supportFootnotes]–>[41]<!–[endif]–>. Подібні уявлення майже до початку 90-х років мала більшість американців та представників інших націй. Погоджуємося з думкою канадського дослідника – представника т.зв. четвертої хвилі української еміграції О.Макара про те, що до початку 90-х рр. вивчення української історії на Заході, зокрема радянського періоду, знаходилося в надзвичайно складному стані, фактично на периферії західної історіографії, коли історики неукраїнського походження за рідкими винятками не розглядали Україну та інші народи колишнього СРСР як можливий серйозний об’єкт історичних досліджень, що пов’язане з русоцентричними стереотипами переважної частини історичного істеблішменту на Заході і його фокусом на вивченні Російської історії”<!–[if !supportFootnotes]–>[42]<!–[endif]–>. Подібне становище було в більшості країн Заходу (Європа, Америка та Австралія). Навіть нещодавно створена в Сорбонні наукова інституція має назву “Центр історії слов’ян, Росії та Совєтського Союзу”<!–[if !supportFootnotes]–>[43]<!–[endif]–>.

Важливі спостереження про “російськофільське” скерування американської науки були висловлені відомим українським канадським істориком Іваном Лисяком-Рудницьким, відомими українськими американськими істориками професором Кентського державного університету Любомиром Винарем, професором Вашингтонського університету Джоном Решетарем та ін. І.Лисяк-Рудницький, в статті “Проти Росії чи проти радянської системи?”<!–[if !supportFootnotes]–>[44]<!–[endif]–> поруч із роздумами про ставлення української еміграції до проблеми українсько-російських відносин, відзначав, що на Заході “аж надто часто не добачають того факту, що СРСР не національна держава, а імперіялістичний конґльомерат народів…”<!–[if !supportFootnotes]–>[45]<!–[endif]–> і висловив цікаві думки, до яких звернемося пізніше, стосовно можливостей змін поглядів студентів американських чи інших західних університетів професорами-українцями. Л.Винар, неодноразово аргументовано довівши ставлення більшості американських та західних дослідників до Грушевського та інших українських вчених як до націоналістів<!–[if !supportFootnotes]–>[46]<!–[endif]–>, розкрив причини слідування російській “традиційній” схемі та її пізнішим варіантам, що позбавляло український та білоруський народи історичного коріння<!–[if !supportFootnotes]–>[47]<!–[endif]–>.

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Д.Решетар підчас конференції “Радянський Союз і Східня Европа, віддзеркалення в американській системі освіти” в Ратґерському університеті 29 квітня 1983 р. зазначив: “Можна твердити, що в США навіть певні академічні кола, а також засоби поширення інформації з неохотою визнають існування України чи Української РСР як окремої одиниці. …Підставою для такої розливчастости і навіть повної відсутности уявлення про Україну є американська тенденція розглядати Радянський Союз як звичайну однонаціональну державу… Певна річ, що радянські правителі намагаються поширити ідею про існування нової демографічної одиниці – “радянського народу”, який нібито репрезентує нове суспільство”<!–[if !supportFootnotes]–>[48]<!–[endif]–>. Дослідник розкрив зміст та причини такого становища, що спробуємо узагальнити. Отже, причини “неуваги” до України пов’язані: 1) з поглядом на Україну як підлеглої території, з ігноруванням лінгвістичних, культурних та історичних розбіжностей між трьома східнослов’янськими народами; 2) зі сприйняттям українців як бездержавного та неісторичного народу при загальній тенденції в США розглядати історію як політичну й дипломатичну<!–[if !supportFootnotes]–>[49]<!–[endif]–>; 3) зі специфікою використання наукового апарату (термінології), що дозволяє в англомовних дослідженнях вживати як синоніми слова Русь і Росія, руський та російський, що спотворює розуміння природи Русі, як географічно-територіального, а не національного означення, і відмовляє в її історичній спадщині українцям<!–[if !supportFootnotes]–>[50]<!–[endif]–>. Детальніше зупиняючись на окремих проблемах історії України, дослідник проаналізував факти їх невірної інтерпретації в американській історіографії.

Окремо особливості вивчення української історії поза Україною, зокрема в США, проаналізував М.Чубатий в праці “Українська історична наука (її розвиток і досягнення), наголошуючи на посиленні російськофільських тенденцій американської історіографії<!–[if !supportFootnotes]–>[51]<!–[endif]–>. В листі до О.Пріцака в 1970 р. він висловився проти Гарвардського університету як осередку українознавчих студій тому, що “на полі славістики це один із більше зрусифікованих в ЗДА” університетів: На Гарварді славістиці завис дух російського історика Карповича та славіста російсько-совєтського хову Якобсона. Вони продовж 40 літ виховали десятки американських істориків, для яких правдива історія України чужа, або перекручена”<!–[if !supportFootnotes]–>[52]<!–[endif]–>. Думка М.Чубатого в цьому випадку ілюструє важливість цього аспекту для декого з дослідників.

Причини російськоцентричного трактування історії України більшість дослідників бачить в тому, що перед Другою світовою війною лише кілька американських університетів мали кафедри російської історії (Гарвардський, Єйльський, Колумбійський, Мічиганський, Чиказький, Стенфордський і Берклі). В більшості з них професорами були російські історики чи соціологи – емігранти<!–[if !supportFootnotes]–>[53]<!–[endif]–>. Після Другої світової війни ситуація мало змінилася, лише збільшилася кількість кафедр та совєтознавчих центрів, в яких Радянський Союз досліджувався як Росія. Одним із найпопулярніших підручників російської історії в США була книга Ніколая Рязановського “A History of Russia”, яка за тридцять років мала п’ять перевидань (від 1963 по 1993 р.) в Оксфордському університеті. Лише в кінці 60-х років було відкрито перші кафедри українознавства в Гарвардському університеті, а в Канаді з 1971 р. в Альбертському університеті було започатковано викладання історії України в історичному департаменті та для студентів різних фахів (що обрали цей курс як “вільний предмет”). В той же час погляди на історію України в “чужому” світі переважно почали змінюватися, особливо з початком 90-х років минулого століття<!–[if !supportFootnotes]–>[54]<!–[endif]–>. Крім того, були й вчені неукраїнського походження, які працювали в руслі українознавства, визнаючи концепцію М.Грушевського – Е.Сімпсон, Г.Робертс, К.Меннінґ, О.Фрідеріксен, Ф.Мозлі та ін.

Між тим досить довгий час для фахівців, що спеціалізувалися в історії України, не було відповідної праці в американських університетах. Але й до викладання російської історії фахівцями з історії України можна було ставитися по різному. І.Лисяк-Рудницький після нефахової праці, викладаючи в Ла Саль коледжі та інших університетах в США російську історію, вважав, що український учений, що хоче працювати в західних, зокрема американських університетах, “не може за своєю науковою підготовкою бути тільки україністом. …І нікуди правди діти, в усіх дисциплінах, що стосуються Східної Европи, на першому місці стоїть русистика”. Але він пропонував цей негатив обернути на позитив. Будучи ближчим до російського світу, ніж американець, українець чи дослідник українського походження має бути добрим знавцем предмету, але при викладанні бути безстороннім, об’єктивним, що збільшить його вплив на студента. “Інше діло: український історик у цій ролі американського професора даватиме курс історії Росії зовсім в іншому розрізі, ніж це робив би росіянин; він насвітлюватиме факти і проблеми, що їх російська історіографія (та на ній побудована американська література про Росію) звичайно обминає і промовчує”<!–[if !supportFootnotes]–>[55]<!–[endif]–>. Незважаючи на слушні оптимістичні перспективи викладання російської історії українцем, І.Лисяк-Рудницький, в 1971 р. одержавши фахову працю в Альбертському університеті в Едмонтоні (Канада), уточнюючи факти своєї біографії, подані в рецензії на збірку “Між історією і політикою”, з гордістю писав: “…не відповідає правді, що я є професором російської історії. До часу мого переїзду до Канади я викладав російську історію в кількох вищих учбових закладах США. Але до Едмонтону мене запрошено як професора української історії. Крім цієї моєї основної дисципліни, я теж читаю курси східньоевропейської історії. Під “Східньою Европою” тут слід розуміти Польщу та балтійські, наддунайські й балканські країни. Російська історія репрезентована в нашому департаменті двома іншими професорами”<!–[if !supportFootnotes]–>[56]<!–[endif]–>. Як відомо, не всім з істориків, особливо старшої та середньої повоєнної генерації, вдавалося знайти роботу за фахом, але вони переважно активно співпрацювали в українських наукових установах і фахових товариствах.

Якою була мотивація праці представників української зарубіжної історіографії? Думаю, що в першу чергу дослідники зверталися до вивчення української історії чи історіографії через 1) усвідомлення свого історичного коріння, що спонукало обрати спеціалізацією саме історію України); 2) потребу особистої самореалізації (особливо це відноситься до істориків старшого покоління, які переважно не мали можливості фахової праці в умовах життя поза Україною). Серед завдань, які ставилися, першочерговою називалася необхідність об’єктивної історичної науки, особливо в умовах її фальсифікації в СРСР та на Заході. Дослідники (Д.Чижевський<!–[if !supportFootnotes]–>[57]<!–[endif]–>, Б.Крупницький, О.Оглоблин, М.Чубатий, Л.Винар, О.Пріцак, О.Субтельний та ін.), звертаючись в своїх працях до завдань української історіографії, наголошували саме на цьому. Крім того, кожен враховував тогочасні умови наукової діяльності, тому до основного додавалися й інші, пов’язані з тогочасними потребами, завдання. Серед таких можна відзначити потребу створення українського історичного журналу, незалежного фахового (і не пов’язаного безпосередньо, а лише науковою співпрацею з іншими науковими установами) українського історичного товариства, українознавчих кафедр, англомовних українознавчих видань тощо. Як бачимо, ці завдання значною мірою були пов’язані з потребою інтеграції українського наукового життя до наукового процесу країн поселення та світове, виведенням української науки на міжнародний рівень.

Наскільки представникам української зарубіжної історіографії вдалося виконати це завдання? Розглянемо це за кількома основними параметрами: 1) наукові установи та інституції й викладання історії України в університетах; 2) наукові періодичні та серійні видання і монографії; 3) індивідуальне та колективне членство в американських, канадських, європейських історичних та славістичних асоціаціях; 4) представництво української історіографії у наукових конференціях, симпозіумах, історичних та славістичних конгресах.

В історіографії існує традиційний поділ українознавчих установ на такі основні категорії: 1) українські наукові установи і товариства; 2) українсько-американські, українсько-канадські наукові установи. В 2005 р. Л.Винар уточнив такий поділ, поділивши установи, що існували по Другій світовій війні: 1) Українські наукові установи, які мають свої власні статути, свої пляни діяльности та свої наукові серійні або несерійні видання; 2) Українські високі школи – університети…; 3) Українознавчі наукові центри, які діють при американських і канадських університетах…; 4) Професійні українські організації, які займаються академічною і науковою діяльністю; 5) Координаційна надбудова українських наукових установ – Світова Наукова Рада Світового Конгресу Українців<!–[if !supportFootnotes]–>[58]<!–[endif]–>. Типологізація Л.Винара дозволяє більш точно охарактеризувати діяльність інституцій. Головна відмінність між ними полягає в засобах фінансування та звітності.

Установи першої категорії почали формуватися в міжвоєнний період і функціонують до сьогодні. Вони мали власні установчі документи, часто – серійні видання, бюлетені для інформування членів, їхні керівні органи підзвітні загальним зборам. До них відносимо Українське історично-філологічне товариство в Празі, Українську вільну академію наук (УВАН) в Європі, США, Канаді, Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) в Европі, США, Канаді, Австралії та інших країнах, Українське історичне товариство (УІТ) (США, Європа, Канада), Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. Липинського (США), науковий осередок отців Чину св. Василя Великого в Римі, та ін. Членами кожної з цих установ (іноді – кількох одночасно) були й історики. Крім того, в УВАН від 1945 р. діяла секція Передісторії та ранньої історії України з допоміжними науками<!–[if !supportFootnotes]–>[59]<!–[endif]–>, пізніше були утворені Історична секція та Секція Античної історії. В НТШ – від відродження у 1947 р. діяла Історична комісія (під керівництвом Б.Крупницького), пізніше – Історично-філософічна секція. Більшість істориків різних поколінь (в тому числі членів інших установ) від 1963 р. об’єднав журнал “Український історик” та УІТ, яке було створено для його подальшого видання у 1965 р. Фінансування їх пов’язане з пожертвами української громади. Час від часу вони могли мати ґранти від державних інституцій, які були переважно короткотривалими і призначалися на конкретну ціль (напр., кількалітній ґрант УВАН в США від фундації Форда на видання серійних “Annals” та деяких книжкових проектів). В діяльності українських наукових установ не обходилося без конфліктів (як між поколіннями дослідників, так і між різними установами), які мали різні суб’єктивні причини і, зрозуміло, гальмували наукову працю. Але підрахунок кількості та аналіз змісту виданих досліджень, в тому числі не україномовних, проведені наукові конференції та інші заходи (в т.ч. й з неукраїнськими науковими інституціями) розширюють уявлення про характер їхньої діяльності, що виходить за межі лише “наукового ґетта”.

До українських навчальних закладів, які, природно, виконують і наукові (дослідницькі, видавничі) функції, належить Український вільний університет (УВУ) (Відень, Прага, Мюнхен) та Український католицький університет в Римі. Праця УВУ, незважаючи на складні моменти та часом висловлену критику<!–[if !supportFootnotes]–>[60]<!–[endif]–>, сприяла введенню українського наукового життя до європейського (через публікації та конференції) наукового світу. Серед студентів УВУ в повоєнний період були громадяни різних країн, в тому числі й неукраїнського походження<!–[if !supportFootnotes]–>[61]<!–[endif]–>, дипломи цих університетів визнаються в світі. УВУ, крім україномовних, видає німецькомовні видання, які поширювали знання про Україну в іншомовному середовищі. Функціонування цих установ відбувається переважно за рахунок пожертв української громади, хоча вони були офіційно визнані урядами країн розміщення<!–[if !supportFootnotes]–>[62]<!–[endif]–> і часом мали від останніх додаткове фінансування.

До категорії українознавчих наукових центрів, що діють при канадських та американських університетах, відносяться Український Науковий Інститут Гарвардського Університету (Harvard Ukrainian Research Institute, Кембридж, США), Канадський Інститут Українських Студій (Canadian Institute of Ukrainian Studies, Едмонтон, Канада), Українознавча програма Ілінойського університету (Урбана-Шампейн, США), українознавчі (іноді профільовані) кафедри в університетах. В 1968 р. було засновано кафедри історії України, української мови та літератури в Гарвардському університеті, які в 1973 р. було об’єднано в рамках Українського наукового інституту. У відділеннях славістики канадських університетів від повоєнних років викладалися українська мова та література<!–[if !supportFootnotes]–>[63]<!–[endif]–>, а Альбертський університет в 1971 р. став першим в Канаді у систематичному викладанні української історії. В департаменті історії викладалися чотири семестрові курси, що охоплювали різні періоди історії України: 1. Антична й середньовічна Україна; 2. Україна у ранні новітні часи (ХVІ – ХVІІІ ст.); 3. Україна в ХІХ ст.; 4) Україна в ХХ ст.<!–[if !supportFootnotes]–>[64]<!–[endif]–> І хоча при цьому не було засновано спеціалізованої кафедри, їх викладання мало важливе значення для поширення вивчення української історії в інших університетах Канади. У 1976 р. в Альбертському університеті було засновано КІУС, який функціонує переважно як дослідницька установа і багато робить у дослідницькій та видавничій сферах. В 1979/80 рр. було відкрито кафедру українознавства в Торонтському університеті, пізніше – інші кафедри. Ці установи є підзвітними адміністрації своїх університетів<!–[if !supportFootnotes]–>[65]<!–[endif]–>, а їхнє функціонування відбувається або завдяки пожертвам української громади (УНІГУ), або поєднанню таких пожертв з державними дотаціями (КІУС та ін.), що уможливлює різні форми праці і цілком вписується в харитативні традиції західного суспільства. Розглядаючи створені наукові осередки такого типу, варто згадати проекти – нереалізовану кафедру українознавства в Міннесотському університеті (Міннеаполіс), яку планував відкрити відомий український політолог, засновник української колекції в Дослідницькому центрі імміграційної історії цього університету проф. О.Грановський<!–[if !supportFootnotes]–>[66]<!–[endif]–>, та українознавчу кафедру в Колумбійського університеті (Нью-Йорк), над творенням якої сьогодні працюють українські дослідники та професор Колумбійського університету, колишній голова Міжнародної асоціації україністів М. фон Гаґен.

Серед українських наукових громадських об’єднань науковців у розвитку історичної науки важливе місце посідає згадане вище Українське історичне товариство, яке в 1965 р. об’єднало представників різних поколінь дослідників, різних наукових інституцій, а також видає журнал товариства “Український історик”<!–[if !supportFootnotes]–>[67]<!–[endif]–>. Створене на зразок Американської історичної асоціації, Польського історичного товариства та ін. національних фахових історичних об’єднань, воно намагалося продовжувати наукові традиції попередніх об’єднань дослідників – Празького Історично-Філологічного товариства, Українського Наукового Товариства в Києві та ін. Протягом понад 40-літньої діяльності серед членів УІТ були майже всі провідні українські історики на Заході<!–[if !supportFootnotes]–>[68]<!–[endif]–>.

До професійних організацій, діяльність яких пов’язана з науковим життям (в т.ч. безпосередньо з дисциплінами гуманітарного профілю), відноситься Українська американська асоціація університетських професорів, заснована у 1961 р.

Сьогодні функції координаційного органу українських наукових установ виконує створена в 1978 р. Світовим Конгресом Українців Світова Наукова рада<!–[if !supportFootnotes]–>[69]<!–[endif]–>. Її очолюють керівники різних українських наукових інституцій – першим був голова НТШ Ярослав Падох, сьогодні – президент УІТ Любомир Винар. Ідея академічного координаційного органу сягає до 1924 р., коли в Празі було створено Український академічний комітет під керівництвом Олександра Шульгина. Під час т.зв. Ді-Пі періоду<!–[if !supportFootnotes]–>[70]<!–[endif]–> (1945 – 1952)<!–[if !supportFootnotes]–>[71]<!–[endif]–> в Центральному Представництві Української Еміграції в Німеччині (ЦПУЕН) під керівництвом Дмитра Дорошенка діяв Відділ культури і освіти, який також намагався координувати працю наукових установ, правда, з перевагою УВАН<!–[if !supportFootnotes]–>[72]<!–[endif]–>.

Крім українських наукових установ, в яких велися українознавчі дослідження, українці працювали також в американських чи європейських совєтознавчих інституціях, а деякі з них створювали чи очолювали. Серед них – Інститут для вивчення СРСР (Німеччина, 1950 – 1972)<!–[if !supportFootnotes]–>[73]<!–[endif]–>, який діяв при американській фінансовій підтримці та мав українознавчі публікації “Ukrainian Review” та “Українознавчий збірник”, інститути для совєтських студій при деяких американських університетах. На нашу думку, потребує з’ясування мотивація такої праці. Не вважаємо, що її треба оцінювати виключно в рамках “заробляння хліба насущного” чи необхідності відповідності “науковим потребам Нового світу в умовах конфронтації з Радянським Союзом”, що призводило до праці “в межах совєтологічних та політологічних студій”<!–[if !supportFootnotes]–>[74]<!–[endif]–>. На нашу думку, швидше варто говорити про використання українськими дослідниками совєтологічних установ з метою можливості поширення знань про Україну та її стан у складі Радянського Союзу в світі. Між тим, їхні праці мали не лише політологічний (чи совєтологічний) характер, історики переважно друкували фахові дослідження (з наголосом на проблеми України у складі СРСР), а частина співробітників таких установ в США чи Канаді мала політологічну (чи іншу) освіту. Серед українських дослідників, що співпрацювали в різний час в Інституті для вивчення СРСР – Н.Полонська-Василенко, В.Кубійович, П.Курінний, Б.Мартос, І.Мірчук, П.Феденко та ін.<!–[if !supportFootnotes]–>[75]<!–[endif]–> У 1955 р. через незгоду з деякими сторонами діяльності Інституту, з нього вийшли деякі науковці на чолі з з відомим українським літературознавцем Ю.Бойком-Блохіним і заснували Незалежну асоціяцію дослідників совєтської теорії і практики в національних проблемах.

В США та Канаді в кін. 50-х – на поч. 60-х років стали створюватися Інститути для вивчення СРСР чи територій Східної Європи. В подібних установах працювали – політолог та історик церкви Богдан Боцюрків, директор Інституту совєтознавства та східноєвропейських студій в Карлетонському університеті (Оттава), історик Михайло Пап, директор Інституту совєтознавства та східноєвропейських студій в Джон Керол університеті<!–[if !supportFootnotes]–>[76]<!–[endif]–> (University Heights, Cleveland, Ohio) та ін. Політолог та історик Стефан Горак заснував і кілька років був президентом Асоціації для дослідження національностей в СРСР та Східній Європі (The Association for the Study of the Nationalities of the USSR and Eastern Europe), а також заснував і був головним редактором її журналу “Nationalities Papers”. І нарешті, до внеску у дослідження України на міжнародному форумі можна вважати діяльність заснованого відомим (на той час молодим) українським істориком Л.Винарем Центру дослідження етнічних публікацій (Кентський державний університет, Огайо, США) та десятирічне видання за його редакцією журналу “Ethnic Forum”, де друкувалися студії з історії, соціології, демографії, історії преси тощо різних етнічних груп в США та інших багатоетнічних країнах, в тому числі й українців.

Велике значення для включення української історіографії в світову мали серійні, періодичні видання та монографії, що видавалися різними установами, в т.ч. чужомовні<!–[if !supportFootnotes]–>[77]<!–[endif]–>, хоча в цілому в багатоетнічному суспільстві США та Канади від 70-х років ХХ ст. більше значення мав характер, ніж мова видання (хоча, зрозуміло, що англомовні праці були доступнішими для англомовного читача. Серед них – як наукові, так і науково-популярні. Ми не ставимо за мету докладний аналіз цих видань, що потребувало б комплексного монографічного дослідження, а розглядаємо їх лише в контексті виконання функції ознайомлення з українознавчими науковими дослідженнями та введення їх до міжнародного наукового репертуару, яку виконували видання УВАН у США “Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences” (видавався від 1951 р.); журнал УІТ “Український історик” (видавався від 1963 р., опубліковані в ньому статті та матеріали, не зважаючи на переважаючу україномовність, згадувалися в “Revue des ètudes Slavs” (Institut d’ètudes Slavs, Paris), реферуються в “Historical Abstracts”, “America: History and Life” та “Bibliography of Slavic and East European Studies”); серійні видання Українського наукового інституту Гарвардського університету “Harvard Ukrainian Studies” (видаються від 1977 р.); Канадського інституту українських студій “Journal of Ukrainian Studies” (видається з 1976 р.) та ін. Серед видань другого типу “The Ukrainian Quarterly” (орган Українського Конгресового Комітету США, заснований в 1944 р. М. Чубатим), “The Ukrainian Review” (видавався Асоціацією українців у Великій Британії) та ін. Сьогодні в Україні написано низку праць, присвячених вивченню ролі тих чи інших видань у житті діаспори, але, на нашу думку, цей напрям потребує подальшого активного дослідження. Окремої праці потребує й докладний аналіз монографічних публікацій з історії, виданих українськими науковими установами. Зауважимо лише, що КІУС від заснування у 1976 р. до сьогодні видав понад 130 наукових монографій різними мовами, частина яких пов’язана з різними аспектами історії України. УІТ в кількох видавничих серіях (“Грушевськіяна”, “Монографії”, “Мемуаристика” та ін.) та поза ними видав десятки наукових досліджень та джерельних публікацій. Бібліографія історичних досліджень, виданих УВАН у США та Канаді, НТШ в різних країнах, УНІГУ також містить десятки позицій історичних та історіографічних монографій. Крім того, заслуговує на увагу роль публікацій з історії України на сторінках міжнародних славістичних журналів, та тих, що були пов’язані з вивченням Центральної та Східної Європи. Публікації українських науковців (і це були не лише представники “молодшого” покоління) не лише реферувалися міжнародними реферативними журналами, а й активно використовувалися в спеціальних дослідженнях<!–[if !supportFootnotes]–>[78]<!–[endif]–>.

Для введення української науки в неукраїнське наукове життя важливим було членство українських вчених в неукраїнських історичних та славістичних асоціаціях. Відомо, наприклад, що В.Кисілевського було обрано почесним членом Канадської Асоціяції Славістів<!–[if !supportFootnotes]–>[79]<!–[endif]–>, але вважаємо, що серед українських дослідників були інші члени неукраїнських наукових асоціяцій. Вивчення цього питання дасть можливість з’ясувати ще один аспект наукової діяльності українських істориків в діаспорі. Важливим є факт афіліяції Українського історичного товариства з Американською історичною асоціацією (American Historical Association, AHA)<!–[if !supportFootnotes]–>[80]<!–[endif]–>, а також власні конференції в рамках Американської славістичної асоціації (American Association for the Advancement of Slavic Studies, AAASS)<!–[if !supportFootnotes]–>[81]<!–[endif]–>.

У березні 1970 р. в Денвері відбулася перша конференція УІТ в рамках Американської славістичної асоціації. З українських дослідників ній брали участь Б.Винар, Л.Винар, Л.Биковський, Б.Боцюрків, Д.Струк, К.Біда, М.Пап, С.Горак, Д.Штогрин та ін. Серед інших питань на ній обговорювалася роль українських університетських центрів для опрацювання університетських підручників та монографій з української історії, літератури тощо<!–[if !supportFootnotes]–>[82]<!–[endif]–>.

В 1971 р. в Нью-Йорку УІТ вперше взяло участь у 86-й конвенції Американської Історичної Асоціації. В офіційній програмі конвенції було відзначено участь членів УІТ О.Барана, Б.Боцюркова, Л.Винара, С.Горака, В.Гуцула, В.Дмитришина, О.Пріцака та І.Шевченка. Українській історичній проблематиці було присвячено кілька наукових сесій, в яких брали участь і члени УІТ. Зокрема, відбулася спільна сесія АНА й УІТ з доповіддю Б.Боцюркова про інтелектуальний фермент в сучасній Україні. Окрема сесія, якою керував І.Шевченко, була присвячена унікальності українського Запорозького Війська. Доповідачами були О.Баран, О.Пріцак та А.Камінський. Коментував доповіді відомий знавець української тематики з Гарвардського університету Е.Кінан. Ризькому миру в оцінці російської, української та польської сторін було присвячено ще одну з сесій, на якій українську сторону представляв В.Дмитришин. Сесію “Досвід у націоналізмі – зразки та вияви” було зорганізовано С.Гораком. З українських науковців в ній взяв також участь В.Гуцул з доповіддю “Україна – запізнений націоналізм”<!–[if !supportFootnotes]–>[83]<!–[endif]–>. В рамках конвенції відбулася й окрема конференція УІТ, в якій взяли участь М.Антонович, Б.Боцюрків, І.Витанович, С.Горак, Т.Гунчак, О.Домбровський та Я.Падох. І.Каменецький та М.Ждан прислали свої коментарі. Ця конференція сприяла обміну поглядами з неукраїнськими істориками, а крім того, українські науковці, які представляли різні концепції української наукової політики, намагалися знайти спільний знаменник. Й ініціатива УІТ щодо організованої участі українських істориків в неукраїнській науковій конвенції, на думку багатьох її учасників, була дуже корисною.

Українські наукові установи, в першу чергу ті, що діяли при американських та канадських університетах, хоч не входили до складу громадських неукраїнських наукових організацій, якими були AHA та AAASS, організовували в університетах наукові зустрічі різних рівнів, в яких брали участь представники різних українських наукових установ та науковці неукраїнського походження. Часто наслідком таких конференцій була публікація матеріалів окремими англомовними збірниками<!–[if !supportFootnotes]–>[84]<!–[endif]–> або в рамках серійних видань.

Окремий наголос варто зробити на участі представників різних поколінь українських зарубіжних істориків у міжнародних історичних та славістичних конгресах, в яких у складі радянських делегацій брали участь також українські материкові дослідники, що часом спонукало до наукових дискусій<!–[if !supportFootnotes]–>[85]<!–[endif]–>. В Міжнародних історичних конгресах брали участь М.Чубатий, Я.Рудницький, І.Лисяк-Рудницький, Б.Кентержинський, Т.Мацьків, І.Каменецький, П.Феденко, Л.Білас, Б.Осадчук та ін. “Західні” українські історики представляли університети, в яких працювали, виступали з доповідями, брали участь у дискусіях. Деякі із зарубіжних українців могли представляти одночасно кілька установ: наприклад, Ольга Войценко, учасниця Міжнародного історичного конґресу в Москві 1970 р., одержавши запрошення до участі як член Канадської Історичної Асоціації, офіційно представляла також УВАН у Канаді<!–[if !supportFootnotes]–>[86]<!–[endif]–>.

І, нарешті, кілька слів про взаємовідносини між українськими істориками в діаспорі та материковими під час вимушеного “протистояння”. Вважаємо, що це питання все ще вимагає опрацювання. Українську радянську (совєтську) історіографію неодноразово дослідники з діаспори характеризували в своїх працях<!–[if !supportFootnotes]–>[87]<!–[endif]–>. Додатковим джерелом для розуміння підходів до цієї оцінки є рецензії на праці материкових істориків в періодичних виданнях, зокрема в журналі “Український історик”<!–[if !supportFootnotes]–>[88]<!–[endif]–> та ін. Маючи хоч і дещо обмежений, але доступ до української радянської літератури (зокрема в США – через книгарню В. Камкіна в Нью-Йорку, а також через бібліотеки університетів, які таку літературу закуповували), західні історики були непогано ознайомлені з науковим доробком материкових колег і під критику підпадали ті дослідження, що сліпо слідували радянській імперській концепції історії України, хоча в більшості праць знаходилися й позитивні моменти. В той же час, позитивно оцінювалася наукова праця М.Брайчевського, Ю.Бадзя, О.Апанович, М.Марченка та ін. Нерідко гостро критикуючи, більшість українських дослідників на Заході притримувалася позиції, яку висловив О.Оглоблин: до самих українських істориків ставитися з повагою, вважаючи, що “не можемо й не сміємо судити, тим паче, осуджувати українського совєтського історика, який не є вільний і відповідальний за концепції, визначені офіційною схемою і подиктовані урядовим замовленням”<!–[if !supportFootnotes]–>[89]<!–[endif]–>. В той же час в радянській Україні більшість дослідників не мали доступу до праць колег з-поза кордону, те, що різними шляхами потрапляло до України – опинялося в спеціальних сховищах. При можливості працювати в бібліотеках Польщі чи інших країн іноді вдавалося ознайомитися з деякими працями. Якщо вдавалося передати праці в Україну, вони ставали небезпечним для життя та свободи, але важливим політичним матеріалом (використати їх в наукових дослідженнях, зрозуміло, було неможливо). За спогадами видатного українського історика Я.Д.Ісаєвича, наприклад, в спеціальному сховищі деякі статті з журналу “Український історик” таємно передруковували для поширення<!–[if !supportFootnotes]–>[90]<!–[endif]–>. Відомий український дисидент І.Гель згадував, що під час допитів його неодноразово запитували про те, чи має і чи читав статті цього журналу<!–[if !supportFootnotes]–>[91]<!–[endif]–>. Радянське керівництво боялося поширення наукових досліджень українських зарубіжних дослідників, бо вони за своїми поглядами і концептуальними засадами підривали історично-політичні канони радянської історичної концепції.

Отже, навіть стислий огляд кількох аспектів розвитку української зарубіжної історіографії показав, що нею зроблений поважний, ще достатньо не досліджений і, відповідно, не оцінений, внесок у розвиток української національної історіографії. Переважно наукова творчість та діяльність істориків відбувалася в досить складних умовах, але існування українських наукових інституцій, наукових публікацій (монографій, статей в українських та національних (американських, канадських) виданнях), українське представництво в системі західної історичної освіти та наукових установ, співпраця з неукраїнськими істориками у міжнародних та національних історичних та славістичних асоціаціях, виключає сприйняття української зарубіжної історіографії як маргінезованої в країнах поселення, націоналістичної за концептуальним змістом. Подальші дослідження дозволять подолати стереотипи сприйняття, можуть створити умови для поглиблення уявлення про різні аспекти праці та цілісного образу української зарубіжної історіографії, причому як на рівні теоретичного осмислення, так і на рівні накопичення фактичного матеріалу, що утворюватиме ґрунт для якісного зростання досліджень.

<!–[if !supportFootnotes]–>


<!–[endif]–>

* Автор дякує президенту Українського історичного товариства та голові Історичної секції УВАН у США проф. Л.Винарові (Кент, США), куратору української колекції Дослідницького центру імміграційної історії (The Immigration History Research Center) Міннесотського університету (Міннеаполіс, США) п. Г.Миронюк, директору Центру проф. Р.Веколі, заступнику директора п. Д.Вурлу, кураторці Українського Діоцезіального Музею і Бібліотеки (Стенфорд, США) п. Л.Волинець за дозвіл на використання та публікацію архівних матеріалів.

<!–[if !supportFootnotes]–>[1]<!–[endif]–> Колесник І. Українська історіографія (ХVІІІ – початок ХХ століття). – К.: Ґенеза, 2000. – С.40. Див. також: Історіографічний словник. – Харків, 2005.

<!–[if !supportFootnotes]–>[2]<!–[endif]–> Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука// Пам’ять століть. – 2000. – №4. – С.11.

<!–[if !supportFootnotes]–>[3]<!–[endif]–> Лист І. Борщака до Є. Онацького від 22 грудня 1923 р. The Immigration History Research Center (Minneapolis), Ukrainian, Onatzky Evhen, Box 1.

<!–[if !supportFootnotes]–>[4]<!–[endif]–> Оглоблин О. Сучасна вільна українська історіографія (рукопис). Архів Олександра Оглоблина (Кент, США). – Ф. “Рукописи”. – Спр. “Сучасна вільна українська історіографія”. – Арк. 12-а.

<!–[if !supportFootnotes]–>[5]<!–[endif]–> Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика// Студії з історії України. Статті і джерельні матеріяли / Ред. Л. Винар. – Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. – С.22.

<!–[if !supportFootnotes]–>[6]<!–[endif]–> Матеріали українських навчальних закладів та наукових інституцій і товариств зберігаються в Центральному державному архіві органів управління та влади України, Центральному державному архіві громадських об’єднань та ін. Див. також: Мушинка М. Музей Визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів. Історико-архівні нариси. – Київ, 2005. – С.105-116; Ґрімстед Кеннеді П. “Празькі архіви” у Києві та Москві. Повоєнні розшуки і вивезення еміграційної архівної україніки / Пер. та наукове ред. Т. Боряк. – К., 2005. – С.58-63.

<!–[if !supportFootnotes]–>[7]<!–[endif]–> Потульницький В.А. Українська і світова історична наука: Рефлексії на межі століть // Український історичний журнал. – 2000. – №1. – С.3-21; №2. – С.27-47; №3. – С.22-44; №4. – С.20-37.

<!–[if !supportFootnotes]–>[8]<!–[endif]–> Колесник І. Українська історіографія (ХVІІІ – поч. ХХ століття). – К.: Ґенеза, 2000. – 256 с.; Калакура Я. Українська історіографія. Курс лекцій. – К.: Ґенеза, 2004. – 496 с.

<!–[if !supportFootnotes]–>[9]<!–[endif]–> До українських архівосховищ передано архіви Державного Центру УНР в екзилі (ЦДАВОВ України), У. Самчука (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту української літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ) та ін., започатковано передачу архіву Українського Історичного Товариства до Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАНУ.

<!–[if !supportFootnotes]–>[10]<!–[endif]–> Колесник І. Українська історіографія (ХVІІІ – поч. ХХ століття)… – С. 64-135.

<!–[if !supportFootnotes]–>[11]<!–[endif]–> Потульницький В.А. Українська і світова історична наука: Рефлексії на межі століть// Український історичний журнал. – 2000. – №1. – С.3-21; №2. – С.27-47; №3. – С.22-44; №4. – С.20-37.

<!–[if !supportFootnotes]–>[12]<!–[endif]–> Ясь О. Державницький напрям в українській історіографії першої третини ХХ ст.: становлення, формування, вплив// Історія українського середньовіччя: Збірник наук. праць. У 2-х част. – Ч.1. – К., 1995. – С. 111-133; Його ж. Державницький напрям української історіографії та його інтелектуальна спадщина// Історіографічні дослідження в Україні. – Вип. 7. – К., 1999. – С.287-313.

<!–[if !supportFootnotes]–>[13]<!–[endif]–> Ясь О. Українська зарубіжна історіографія 1945 – 1991 рр.: проблема поколінь та організація дослідницької праці// Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – Число 5. Історіографічні дослідження в Україні. – Вип.10. У 2-х частинах. Збірка наукових праць на пошану академіка НАН України В.А. Смолія. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2000. – С.352-391.

<!–[if !supportFootnotes]–>[14]<!–[endif]–> Ясь О. Українська зарубіжна історіографія 1945 – 1991 рр. у світлі рефлексій її репрезентантів // Ейдос. Альманах теорії та історії. – Вип.1. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2005. – С.333-357.

<!–[if !supportFootnotes]–>[18]<!–[endif]–> Потульницький В. Українська і світова історична наука…// УІЖ – 2000. – №4. – С.27; 2000. – №3. – С.31-32 та ін..

<!–[if !supportFootnotes]–>[19]<!–[endif]–> Удод О. Канонізація історії: за сторінками однієї справи дніпропетровських істориків// Бористен. – 1998. – №5 (83). – С.16.

<!–[if !supportFootnotes]–>[20]<!–[endif]–> Касьянов Ґ. “Націоналізація” історії: нормативна історіографія, канон та їхні суперники (Україна 1990-х)// Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми. – С.60-73.

<!–[if !supportFootnotes]–>[22]<!–[endif]–> Про природу та характер міфу в історії див.: McNeill W. Mythistory and Other Essays. – Chicago, 1986. – P.3-106; Потульницький В.А. Українська та світова історична наука: Рефлексії на межі століть// Український історичний журнал. – 2000. – №1. – С.6-8; Яковенко Н. Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії// Дух і Літера. – К., 1998. – № 3-4. – С. 113-124 та ін. Про роль концепції М.Грушевського у творенні українського національного міфу див.: Armstrong John A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness// Ukraine and Russia in Their Historical Encounter / Ed. By P.J.Poticznyj, M.Raeff, J.Pelenski, G.M.Zekulin. – Edmonton: University of Alberta, 1992. – Р. 126-139 та ін.

<!–[if !supportFootnotes]–>[23]<!–[endif]–> Богачевська-Хомяк М. У пошуках історії України// Сучасність. – Листопад 1990. – №11 (355). – С.70.

<!–[if !supportFootnotes]–>[24]<!–[endif]–> Щодо суті “народництва” М. Грушевського і його протиставлення “державництву” В. Липинського, Д, Дорошенка та С. Томашівського див.: Гирич І. Ще раз про схему української історії// Ґенеза. – 1997. – №1. – С.138-141.

<!–[if !supportFootnotes]–>[25]<!–[endif]–> Водотика С. Національно-державницька течія в українській історіографії 1920-х років// Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип. 8. – К., 2003. – С.111.

<!–[if !supportFootnotes]–>[26]<!–[endif]–> Масненко В. Становлення української історичної науки в еміграції (міжвоєнний період)// Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. Вип. 5: Матеріали Першої міжнародної наукової конференції “Українська діаспора: проблеми дослідження” / Відп. ред. І.Пасічник, Л.Винар. Ред. А.Атаманенко. – Острог; Торонто; Нью-Йорк, 2006. – С.31.

<!–[if !supportFootnotes]–>[27]<!–[endif]–> Яковенко Н. До питання про методологію вивчення історії України// Ґенеза. – 1996. – №1. – С.120. Маємо зауважити, що в західній історіографії ці поняття не завжди розрізняються. Див.: Armstrong John A. Ukrainian Nationalism. 3rd Ed. – Englewood (USA): Ukrainian Academic Press, 1990. – 272 p.

<!–[if !supportFootnotes]–>[28]<!–[endif]–> Потульницький В.А. Українська та світова історична наука: Рефлексії на межі століть// Український історичний журнал. – 2000. – №1. – С.6.

<!–[if !supportFootnotes]–>[29]<!–[endif]–> М. Грушевський, “Звичайна схема “руської” історії і справа раціонального укладу історії Східнього Словянства” // Статьи по славяноведению. – Вип. 1. – СПб., 1904. – С. 298-304. Пізніше неодноразово передруковувалася.

<!–[if !supportFootnotes]–>[30]<!–[endif]–> Історія України (конспект за лекціями проф. О.П. Оглоблина). – ЦДАВО України. – Ф.3561. – Оп.1. – Спр. 292. – Арк. 62-135.

<!–[if !supportFootnotes]–>[31]<!–[endif]–> Крупницький Б. До методологічних проблем української історії. – Авґсбурґ, 1946. – С. 8-15; Л. О-ч [Л. Окіншевич]. Рец. на працю: Б. Крупницький. До методологічних проблем української історії. – Авґсбурґ, 1946. – 23 с.// Україна. – 1949. – №2. – С.137-138; Б. Крупницький. Національна свідомість і українська історіографія ХІХ – ХХ ст. // Історіознавчі проблеми історії України (Збірник статей) (на правах рукопису). – Мюнхен: УВУ. – 1959. – С. 1-6; Б. Крупницький. Основні проблеми історії України (на правах рукопису). – Мюнхен: УВУ, 1955. – С. 3-27 та ін.

<!–[if !supportFootnotes]–>[32]<!–[endif]–> Armstrong John A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness// Ukraine and Russia in Their Historical Encounter / Ed. by P.J. Potichnyj, M. Raeff, J. Pelenski, G.M. Zekulin. – Edmonton: University of Alberta, 1992. – Р.126-139; Wynar L. Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography. Michael Hrushevsky Versus the Traditional Scheme of “Russian” History. (From The Ukrainian Quarterly. – Vol.XXX. – #1. Spring, 1974). – 14 p.; Kohut Z. The Development of a Ukrainian National Historiography in Imperial Russia// Historiography of Imperial Russia. The Profession and Writing of History in a Multinational State. Ed. by Thomas Sanders. – Armork, New York, London, 1999. – P. 467-470, 473; Sysyn F. Introduction to Mykhailo Hrushevsky’s History of Ukraine-Rus’// The Profession and Writing of History… – P. 344-372; Потульницький В. Українська та світова історична наука…та ін.

<!–[if !supportFootnotes]–>[33]<!–[endif]–> Потульницький В. Українська та світова історична наука…// УІЖ. – 2000. – №1. – С.17.

<!–[if !supportFootnotes]–>[34]<!–[endif]–> Потульницький В. Українська та світова історична наука… // УІЖ. – 2000. – №4. – С.24-25.

<!–[if !supportFootnotes]–>[35]<!–[endif]–> О.Оглоблин. Проблема схеми історії України 19 – 20 століття (до 1917 року)// Український Історик. – 1971. – Т.VІІІ. – Ч.1-2 (29-30). – С.11.

<!–[if !supportFootnotes]–>[36]<!–[endif]–> Про генерації див.: Оглоблин О. Українська історіографія 1917 – 1956 рр.// Український історик. – 2004/2005. – Т.XLI-XLII. – Ч.3-4(163-164)/1(165). – С.184-185; Винар Л. Сучасний стан Української вільної історичної науки// Український історик: 40 років служіння науці. 1963 – 2003. – Нью-Йорк; Острог, 2003. – С.85-86; Ясь О. Українська зарубіжна історіографія 1945 – 1991 рр.: проблема поколінь… – С.352-391 та ін. Щодо думки автора про генерації українських зарубіжних істориків в 50-х – 60-х роках ХХ ст. див.: Атаманенко А. Українське історичне товариство: 1965 – 2005// Український історик. – 2005. – Т.XLII. – Ч.2-4 (166-168). – С.54-56. Як відомо, у 60-х – 70-х роках в наукове життя увійшли З.Когут, П.Маґочий, Р.Сербин, О.Субтельний, Ж.-П.Хімка, Т.Приймак та ін. В 90-х роках до української зарубіжної історіографії приєдналися представники т.зв. четвертої хвилі еміграції С.Плохій, О.Макар, Г.Курас та ін., творчість яких поза Україною в материковій історіографії оцінюється поки що на рівні рецензій.

<!–[if !supportFootnotes]–>[37]<!–[endif]–> Vernadsky George. Preface// History of Ukraine by Michael Hrushevsky. Ed. by O.J.Frideriksen. – Yale: Yale University, 1941. – P.V-VI. Перевидано в 1970 р. Archon Books. Тут і далі переклад автора.

<!–[if !supportFootnotes]–>[39]<!–[endif]–> Vernadsky George. Bohdan, Hetman of Ukraine. – New Haven: Yale University Press, 1941. – 150 p.

<!–[if !supportFootnotes]–>[40]<!–[endif]–> Див.: Vernadsky George. The Origins of Russia. – Oxford, 1959. – 354 p.

<!–[if !supportFootnotes]–>[41]<!–[endif]–> Карий А. Деякі думки з приводу Світового Конгресу Вільних Українців// Сучасність. – 1967. – Листопад. №11(83). – С.83.

<!–[if !supportFootnotes]–>[42]<!–[endif]–> Макар О. Сталінізм і Україна у висвітленні англомовної історіографії в 1990-х – на поч. 2000 рр.: моделі, підсумки, перспективи// V Конгрес Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. – Ч. ІІ. – Чернівці, 2004. – С.421.

<!–[if !supportFootnotes]–>[43]<!–[endif]–> Інтерв’ю Людмили Таран з Даніелем Бовуа// www.ukrscope.com/ukr/history/b-reconstruktsia_i_99_html.

<!–[if !supportFootnotes]–>[44]<!–[endif]–> Лисяк-Рудницький І. Проти Росії чи проти радянської системи?// Між історією й політикою. – [Мюнхен], В-во “Сучасність”, 1973. – С.306-323. Частину висловлених в статті ідей історик озвучив ще в 1949-1950 рр. Передрук: Історичні есе. – К., 1994. – С.319-332.

<!–[if !supportFootnotes]–>[45]<!–[endif]–> Лисяк-Рудницький І. Проти Росії чи проти радянської системи?// Історичні есе… – С. 319.

<!–[if !supportFootnotes]–>[46]<!–[endif]–> Wynar L. Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography. Michael Hrushevsky Versus the Traditional Scheme of “Russian” History. (From The Ukrainian Quarterly. – Vol.XXX. – #1. Spring, 1974). – P.15.

<!–[if !supportFootnotes]–>[47]<!–[endif]–> Wynar L. Mykhailo Hrushevsky. Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography. – Toronto; New York; Munich, 1988. – P.32-33.

<!–[if !supportFootnotes]–>[48]<!–[endif]–> Решетар Д. Розуміння й непорозуміння при студіях над історією України в США// Сучасність. – 1983. – Березень. №3(263). – С.62.

<!–[if !supportFootnotes]–>[51]<!–[endif]–> Чубатий М. Українська історична наука (її розвиток та досягнення). – Філядельфія, 1971. – С. 37-41.

<!–[if !supportFootnotes]–>[52]<!–[endif]–> Лист М. Чубатого до О. Пріцака від 15 квітня 1970 р. (авт. копія). The Immigration History Research Center (Minneapolis). – Granovsky Olexander. – Box 3. – Арк. 4.

<!–[if !supportFootnotes]–>[54]<!–[endif]–> Ukraine // The New Encyclopaedia Britannica: Chicago; Auskland…, 1991. – Vol.12. Micropaedia. – P. 110-111.

<!–[if !supportFootnotes]–>[55]<!–[endif]–> Лисяк-Рудницький І. Проти Росії чи проти радянської системи? // Історичні есе… – С. 329.

<!–[if !supportFootnotes]–>[56]<!–[endif]–> Лисяк-Рудницький І. Від автора “Між історією і політикою”// Сучасність. – 1975. – Грудень. №12(180). – С.118.

<!–[if !supportFootnotes]–>[57]<!–[endif]–> Чижевський Д. Чижевський Д. Наукова праця на еміграції// Бюлетень УВАН (Німеччина). – № 4. – С.1-6.

<!–[if !supportFootnotes]–>[58]<!–[endif]–> Винар Л. Дослідження української наукової діяспори: вибрані проблеми// Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. – Вип. 5… – С.26-27.

<!–[if !supportFootnotes]–>[59]<!–[endif]–> Українська Вільна Академія Наук за перше півріччя її існування// Бюлетень УВАН. – Авсбурґ, 1946. – №7 (Липень). – С.1.

<!–[if !supportFootnotes]–>[60]<!–[endif]–> Митрович К. До статті проф. О. Пріцака – “Сучасність”, Ч.4, 1967// Сучасність. – 1967. – Листопад, №11(83). – С.90-91.

<!–[if !supportFootnotes]–>[61]<!–[endif]–> Янів В. Роля й завдання Українського Вільного Університету в сучасному (інавґураційна доповідь ректора). В кн.: Янів В. Студії та матеріяли до новішої української історії. З передм. Н. Полонської-Василенко. – Мюнхен, 1970. – С. 233-234.

<!–[if !supportFootnotes]–>[62]<!–[endif]–> Зокрема УВУ 16 вересня 1950 р. був офіціально визнаний приватним університетом Баварським урядом, що було підтверджено в 70-х роках. Див.: Янів В. Український Вільний університет// Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. – Т.ІІ (9). – Париж; Нью-Йорк, 1980. – С. 3418-3419; Yaniv V. Ukrainian Free University// Encyclopedia of Ukraine / Ed. by Danylo Husar Struk. – Vol. V. St-Z. – Toronto, 1993. – P.382-384.

<!–[if !supportFootnotes]–>[63]<!–[endif]–> Наприкінці 40-х років кафедру української мови було відкрито в Саскачеванському університеті, від 1957 р. – в Альбертському університеті, з 1962 – в Манітобському університеті, пізніше – в інших. Див.: Марунчак М. Історія українців Канади. – Т. ІІ. – Вінніпеґ, 1991. – С.321-324.

<!–[if !supportFootnotes]–>[64]<!–[endif]–> Лисяк-Рудницький І. Від автора “Між історією і політикою”… – С.118.

<!–[if !supportFootnotes]–>[65]<!–[endif]–> Винар Л. Дослідження української наукової діяспори… – С.27.

<!–[if !supportFootnotes]–>[66]<!–[endif]–> Лист М. Чубатого до О. Пріцака від 15 квітня 1970 р. (авт. копія)…. – Арк. 2.

<!–[if !supportFootnotes]–>[67]<!–[endif]–> Про УІТ та УІ див.: Винар Л. Як було створене Українське Історичне Товариство: замітки засновника// Український історик. – 2005. – Т. XLII. – Ч.2-4 (166-168). – С.11-49; Атаманенко А. Українське історичне товариство: 1965 – 2005 // Там же. – С. 50-89; Калакура Я. “Український історик” в обороні національних традицій української історіографії// Там же. – С. 90-107; Винар Л. Український історик: 40 років служіння науці. 1963 – 2003. – Нью-Йорк; Острог, 2003. – 422 с.; Сакада Л. “Український історик”: Ґенеза, тематика, постаті. – Нью-Йорк; Київ, 2002. – К., 2003. – 328 с., іл. та ін.

<!–[if !supportFootnotes]–>[68]<!–[endif]–> Дані базовані на матеріалах Архіву УІТ в Кенті, США (ф. “Членські анкети”).

<!–[if !supportFootnotes]–>[69]<!–[endif]–> Винар Л. Світова наукова рада при СКУ: 1998 – 2005 (Огляд діяльности) // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. – Вип.5… – С.108.

<!–[if !supportFootnotes]–>[70]<!–[endif]–> Назва походить від англійського Displaced Persons – переміщені особи. Термін є усталеним в світовій історіографії, див.: Wyman M. DP. Europe’s Displaced Persons, 1945 – 1951. – London; Toronto: Associated University Press, 1989. – 257 p.

<!–[if !supportFootnotes]–>[71]<!–[endif]–> Про цей період розвитку української науки див.: Wynar L. Ukrainian Scholarship in Exile: The DP Period, 1945 – 1952// Ethnic Forum. – 1988. – Vol.8. – #1. – P. 40-72 та окремо; Wynar L. Ukrainian Scholarship in Postwar Germany, 1945-52// The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II / Ed. by V. Isajiw, Yu. Boshyk, R. Senkus. – Edmonton, 1992. – P.311-337 та ін.

<!–[if !supportFootnotes]–>[72]<!–[endif]–> Атаманенко А. “Бюлетень Української Вільної Академії Наук” за 1946 рік як джерело до вивчення розвитку української історичної науки в діаспорі// Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 7. – Київ; Нью-Йорк, 2002. – С.141.

<!–[if !supportFootnotes]–>[73]<!–[endif]–> 5 лет Института по изучению истории и культуры СССР (1950 – 1955). – Мюнхен, 1955. – 39 с.

<!–[if !supportFootnotes]–>[74]<!–[endif]–> Ясь О. Українська зарубіжна історіографія 1945 – 1991 рр.// Ейдос… – С.348.

<!–[if !supportFootnotes]–>[75]<!–[endif]–> 5 лет Института по изучению… – С.24-25.

<!–[if !supportFootnotes]–>[76]<!–[endif]–> Про Інститут та М. Папа див.: The 25th Anniversary of the Institute for Soviet and East European Studies. 1961 – 1986. – Cleveland, 1986. – 20 p.

<!–[if !supportFootnotes]–>[77]<!–[endif]–> Про всі видання, що були видані англійською мовою до 2000 р., див.: Wynar, Bohdan S. Ukraine. A Bibliographic Guide to English-Language Publication. – Englewood: Ukrainian Academic Press, 1990. – XIII, 406 p.; Wynar, Bohdan S. Independent Ukraine. A Bibliographic Guide to English-Language Publication, 1989 – 1999. – Englewood: Ukrainian Academic Press, 2000. – XIV, 552 p.

<!–[if !supportFootnotes]–>[78]<!–[endif]–> Наприклад, в вищезгаданій монографії канадського дослідника М.Ваймана, присвяченій Ді-Пі періоду, є неодноразові посилання на відповідні публікації українських дослідників. Див.: Wyman M. DP. Europe’s Displaced Persons, 1945 – 1951. – London; Toronto: Associated University Press, 1989.

<!–[if !supportFootnotes]–>[79]<!–[endif]–> Успіх нашого члена// Бюлетень для членів УІТ. – Рік І. – Ч.8. – С.1.

<!–[if !supportFootnotes]–>[80]<!–[endif]–> Наукові конференції УІТ в Нью-Йорку// Бюлетень для членів УІТ. – Рік V. – Ч.3 (31). Третє чвертьріччя 1971. – С.1-2.

<!–[if !supportFootnotes]–>[81]<!–[endif]–> Річний з’їзд Слявістичної Асоціяції в Денвері// Там же. – Рік ІV. – Ч.3 (27). Третє чвертьріччя 1970. – С.2.

<!–[if !supportFootnotes]–>[82]<!–[endif]–> Винар Л. Після Денверської конференції УІТ// Там же. – Рік V. – Ч.2 (30). Друге чвертьріччя 1971. – С.1-3. Резюме деяких доповідей опубліковано: Матеріали Денверського з’їзду АААСС і Конференції УІТ// Український історик. – 1971. – Т.VІІІ. – Ч.1-2(29-30). – С.137-141.

<!–[if !supportFootnotes]–>[83]<!–[endif]–> Винар Л. УІТ і з’їзд Американської Історичної Асоціації в Нью-Йорку// Там же. – Рік VІ. – Ч.1 (33). Перше чвертьріччя 1972. – С. 1-3.

<!–[if !supportFootnotes]–>[84]<!–[endif]–> Одним із таких збірників є Rethinking Ukrainian History / Ed. by Ivan L. Rudnytsky with the assistance of John-Paul Himka. – Edmonton: The Canadian Institute of Ukrainian Studies, The University of Alberta, 1981. – 268 p.

<!–[if !supportFootnotes]–>[85]<!–[endif]–> Див. зокрема: Горбач О. На V Міжнароднім Конґресі Славістів у Софії // Сучасність. – 1963. – Грудень, №12. – С.69-77; Білас Л. Дванадцятий Міжнародний Конґрес істориків (29.8 – 5.9.1965. Відень)// Сучасність. – 1965. – Грудень, №12. – С.70-81; Войценко О. ХІІІ Міжнародний Конґрес історичних наук і подорож по Україні 1970. – Вінніпеґ: УВАН в Канаді, 1970. – 40 с. (Серія: Літопис УВАН); [П.Т.] Українська участь у ХІІІ Міжнародному Конґресі Істориків// Український історик. – 1970. – Т. VІІ. – Ч. 4(28). – С.134-136 та ін.

<!–[if !supportFootnotes]–>[86]<!–[endif]–> Войценко О. ХІІІ Міжнародний Конґрес історичних наук… – С.6.

<!–[if !supportFootnotes]–>[87]<!–[endif]–> Оглоблин О. Про деякі загублені праці й видання Всеукраїнської Академії Наук у Києві// Науковий збірник. – Т. ІІ. – Нью-Йорк: УВАН у США,1953. – С.196-198; Ohloblyn О. Soviet Historiography// Academic Freedom under the Soviet Regime. (A Symposium). – New York, 1954. – Р.69-77. Передруковано в укр. перекладі: Оглоблин О. Академічна свобода і історична наука в СССР// Український історик. – 1997. – Т.ХХХІV На пошану Любомира Винара, основника “Українського Історика” і Українського Історичного Товариства. З нагоди 65-ліття. – Ч.1-4(132-135). – С.165-175; Оглоблин О. Українські гуманітарні науки під совєтами в 1920 – 1930-х рр.”// Альманах-календар “Гомону України” на 1956 рік. – Торонто. – С. 70-79; Ohloblyn О. Ukrainian Historiography 1917 – 1956 // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. – New York, 1957. Vol. V-VI, 4 (18)-1, 2 (19-20). – Р.307-435; Horak S. Ukrainian Historiography 1953 – 1963 // Slavic Review. – V. 24. – #2. June 1965. – P.258-272; Чубатий М. Українська історична наука (її розвиток і досягнення). – Філядельфія, 1971. – 52 с.; Wynar L. The Present State of Ukrainian Historiography in Soviet Ukraine: A Brief Overview. Repr. from Nationalities Papers. – V.VII. – #1. – 23 p. та ін.

<!–[if !supportFootnotes]–>[88]<!–[endif]–> Рецензії-Reviews// Український історик. – 1999. – Т.ХХХVІ. – Ч.1(140): Покажчик змісту за роки 1963 – 1997. – С.64-106.

<!–[if !supportFootnotes]–>[89]<!–[endif]–> Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. – Нью-Йорк: Вид-во ООЧСУ. – 1963. – С. 80.

<!–[if !supportFootnotes]–>[90]<!–[endif]–> Доповідь Я.Д. Ісаєвича на Міжнародній науковій конференції з нагоди 40-ліття Українського історичного товариства у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника 30 вересня 2005 р. Див. також: Магунь М. Наукова конференція до 40-ліття УІТ у Львові// Український історик. – 2005. – Т.XLII. – Ч.2-4(166-168). – С.296.

<!–[if !supportFootnotes]–>[91]<!–[endif]–> Спогади І.Геля під час наукової конференції з нагоди 40-ліття журналу “Український історик” в Львівському державному історико-меморіальному музеї М.Грушевського, 2003 р.

Інші записи:

    Не знайдено

Факультет міжнародних відносин

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю