Автор статті:

Ирина Стукан

Європейська інтеграція є доволі складним соціально-політичним  явищем, яке передбачає не лише інтеграцію України в міждержавні структури, а й розвиток відносин з усіма країнами Заходу. На нашу думку,  Хорватія має схожу з Україною інтеграційну передісторію, і може слугувати хорошим прикладом для нашої держави. У статті досліджено особливості євроінтеграційного курсу Хорватії, та відповідно розроблені  рекомендації для покращення інтеграційних кроків України.

European integration is sufficiently the difficult socio-political phenomenon, which foresees not only integration of Ukraine in intergovernmental structures, but also development of relations, with the entire countries of the West. To our opinion, Croatia has alike with Ukraine integration history, and can serve as a good example for our state. In the article the features of euro integration course of Croatia, and accordingly developed recommendations, are investigational for the improvement of integration steps of Ukraine.

Сучасна система міжнародних відносин, перебуваючи на етапі інтеграції та глобалізації, характеризується рядом нових рис та тенденцій і появою низки нових проблем, які потребують якісно інших підходів та механізмів їх вирішення. Оскільки кожний регіон і кожна країна, зокрема, займають своє особливе місце у системі міжнародних відносин, для кращого розуміння процесів, які відбуваються в сучасному світі, потрібне знання специфіки міжнародних відносин в різних регіонах і зовнішньополітичної діяльності окремих країн.

Постановка проблеми: Сьогодні, Хорватія робить значні кроки на міжнародній арені і в напрямку європейської інтеграції. Механізми співпраці та внутрішньодержавного реформування виявилися успішними і сьогодні держава вже перебуває на завершальному етапі переговорного процесу про приєднання до ЄС. Тому дослідження особливостей проведення євроінтеграційної політики Хорватії є досить цінним в контексті стратегічної мети України – вступу до ЄС. Процеси розширення ЄС заслуговують на особливу увагу, адже будь-яка європейська держава, тим паче така порівняно молода, як Україна, повинна адекватно реагувати на усі процеси, що відбуваються в ЄС, глибоко вивчати механізми та засоби процесів його розширення, використовувати досвід успішних країн.

Аналіз попередніх досліджень: Проблема євроінтеграційної політики Хорватії мало досліджується українськими вченими, перш за все це питання розглядається в рамках відносин ЄС з країнами Західних Балкан. Велика кількість робіт українських дослідників присвячена також процесу становлення відносин у контексті Процесу стабілізації та асоціації і проведення політики ЄС щодо регіону Південно-Східної Європи загалом. Вітчизняні дослідники вивчають євроінтеграційну політику Хорватії у контексті розширення ЄС та перспектив європейського майбутнього України. Серед таких науковців та дослідників Г. Друзенко, В. Копійка, В. Посельський, Т. Шинкаренко. Саме В.Копійка присвятив декілька статей у українських виданнях безпосередньо проблемам євроінтеграції.

При написанні даної роботи нами було поставлено мету: провести комплексне вивчення процесу інтеграції Хорватії до Європейського Союзу та проаналізувати досвід євроінтеграційного шляху Хорватії для України. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань: –                  проаналізувати теоретичні та сучасні концепції розширення ЄС; –                  розкрити критерії, механізми і процедуру набуття членства в ЄС; –                  дослідити політико-правові аспекти відносин між ЄС та Хорватією; –                  простежити еволюцію відносин між Хорватією та ЄС і визначити їх характерні особливості; –                  проаналізувати процес переговорів про приєднання між Хорватією та ЄЄ; –                  провести порівняльний аналіз євроінтеграційного шляху Хорватії та України, розробити рекомендації для євроінтеграції України на прикладі Хорватії. Європейська інтеграція є доволі складним соціально-політичним  явищем, яке передбачає не лише інтеграцію України в міждержавні  структури, а й розвиток відносин з усіма країнами Заходу. На нашу думку.  Хорватія має схожу з Україною інтеграційну передісторію, і може слугувати хорошим прикладом для нашої держави.

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України. [4]

Україна, в свою чергу як і Хорватія, багато років розвивалася в єдиному народногосподарському комплексі СРСР, та ставши незалежною, об’єктивно не могла оминути розірвання відносин зі своїми старими союзниками, раптово змінити пріоритети розвитку, сформувати нову експортно-імпортну структуру і розробити нову економічну стратегію в цілому. Найважче обом державам давався перехід від централізованого планування до ринкових механізмів.

Україна, на початок 90-х років налагоджує зовнішньоекономічні відносини з 116 країнами світу. Найбільше української продукції у 1992 р. експортувалося у Китай (679,7 млн доларів), Чехію і Словаччину (разом 421,3), Туреччину (323,1), Італію (282,3 млн доларів). Основні ж імпортні надходження йшли з Німеччини (246,6 млн доларів), Італії (217,9), Чехії і Словаччини (разом 198,2), Республіки Корея (194,8 млн доларів). [6]

Звідси, можна зробити висновок, що наша держава налагоджувала економічні відносини з новими демократичними партнерами, проте таких кроків було замало – проблемою для України було те, що її показники залишалися серед найгірших в регіоні (від’ємні темпи зростання ВВП – тількі в Україні та в Росії (1993 р.)). Це не тільки не дозволяло сподіватися на взаємовигідне співробітництво з ЄС, але й зменшувало можливості для такого співробітництва із іншими країнами регіону. [7]

Вперше договірні відносини Україна та ЄС встановили у 1994 році шляхом підписання Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) між Європейськими співтовариствами та їхніми державами-членами з одного боку і Україною з іншого, яка набута чинності у 1998 році. Ця угода регулює політичні, економічні та культурні відносини між Україною та ЄС і утворює правову основу двосторонньої торгівлі. Одним із головних завдань угоди є сприяння торгівлі та залученню інвестицій, а також розвиток гармонійних економічних відносин між Україною та ЄС.[9] Тобто Україна майже одночасно з Хорватією розпочала договірні відносини з ЄС (перші відносини між ЄС та Республікою Хорватія були в 1995 році, коли переговори про Договір про співробітництво між ЄС та Республікою Хорватія були на завершальній стадії).

Економічно-торгові положення УПС спираються на принципи режиму найбільшого сприяння і національного режиму. Окремі розділи присвячено питанням торгівлі сталеливарними виробами, умовам заснування та функціонування компаній, наближенню законодавства і захисту прав інтелектуальної власності, а також визначенню інструментів захисту торгівлі.

Також Україна і ЄС мають угоди, якими врегульовано торгівлю деяким сталеливарними та текстильними виробами. [9]

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

Набуття чинності УПС 10 березня 1998 року поставило перед Україною питання створення необхідних правових та інституційних механізмів її імплементації. Додатковим важливим фактором слід також вважати активне зростання європейської самоідентифікації українського суспільства. Враховуючи ці чинники, українське керівництво прийняло основоположне політичне рішення про курс на європейську інтеграцію України. Це рішення було відображено у Стратегії інтеграції України до ЄС – програмному документі, ухваленому Указом Президента України 11 червня 1998 року. [2]

У свою чергу, ухвалена 14 вересня 2000 р. Указом Президента України Програма європейської інтеграції України підпорядкувала процес проведення внутрішніх реформ в контексті імплементації УПС загальному політичному завданню досягнення Копенгагенських критеріїв. Вперше політичні стандарти та вимоги членства держави в ЄС (Копенгагенські критерії) стали невід’ємною частиною національного законодавства України.

Яскравим свідченням підтримки європейської інтеграції України серед українського суспільства є послідовне позитивне ставлення до цього курсу у Верховній Раді України. Практично всі провідні політичні партії та рухи України, незалежно від своїх ідеологічних уподобань, визнають європейську ідентичність України та вважають, що європейська інтеграція повинна бути покладена в основу національної програми реформ та визначена одним з пріоритетів зовнішньої політики України. Про це йдеться в Постанові Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про співробітництво України та ЄС, ухваленій 28 листопада 2002 року, а також у Заяві Верховної Ради України від 22 лютого 2007 року з приводу підготовки до початку переговорів щодо нової рамкової угоди між Україною та ЄС.

Для Хорватії ж кроком вперед стало проведення Загребського Саміту 24 листопада 2000 року. Заразом  каталізатором у потеплінні відносин з ЄС була і зміна керівництва Хорватії, яка відбулася в Україні лише наприкінці 2004 року (події «Помаранчевої революції» листопад-грудень 2004 року). Тобто активний переговорний процес у Хорватії розпочався з 2001 року, а в Україні лише з 2005 року, з підписання Плану дій Україна-ЄС.

Затвердження  Плану дій Україна-ЄС 21 лютого 2005 року дало новий потужний поштовх процесу європейської інтеграції України. Попри свій статус політичного документу, План дій дав змогу зробити хід адаптації законодавства України та пов’язані з цим інституційні реформи більш конкретними, орієнтованими на результат та базованими на визначених часових рамках.  Таким чином, План дій суттєво доповнив існуючу на сьогодні договірно-правову базу УПС, яка не відповідає реаліям співпраці України та ЄС та амбіціям сторін, розширеними рамками взаємодії.

Із завершенням свого терміну дії, у 2009 План дій було замінено новим двостороннім політичним інструментом – Порядком денним асоціації (Association Agenda), який містить заходи та пріоритети для виконання зобов’язань Угоди про асоціацію. Особливе значення новий інструмент матиме для імплементації положень поглибленої Зони вільної торгівлі Україна-ЄС – невід’ємної частини Угоди про асоціацію, що передбачає поглиблену адаптацію законодавства ЄС до норм і стандартів ЄС у багатьох сферах економіки України. [2]

Порядок денний асоціації принципово відрізняється від Плану дій Україна – ЄС, що втратив чинність у березні 2009 р. На відміну від нього, реалізація ПДА здійснюватиметься на принципах спільної власності та спільної відповідальності за кінцевий результат.

Практична реалізація Порядку денного асоціації вже сьогодні почне забезпечувати якісну зміну відносин між Україною та ЄС, їх перехід від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції.

Реалізація Порядку денного асоціації дасть нам можливість розпочати виконання вже погоджених положень майбутньої Угоди про асоціацію між Україною та ЄС ще до її укладення.

Українська сторона закликає Європейський Союз невідкладно перейти до спільної реалізації завдань, окреслених у Порядку денному асоціації.

З вище описаних кроків, здійснених кожною державою, можна зробити висновок, що Європейський Союз, від початку свого заснування робив та продовжує робити різні кроки по відношенню як до Хорватії так і до України.  По відношенню до першої, ЄС від початку її незалежності провадив стратегію розширення, а до України, у свою чергу, лише політику сусідства.

Також варто зауважити, що Україна та Хорватія мали схожі початкові позиції, проте вони зіткнулися з різними перешкодами на шляху європейської інтеграції: Україна – встановлення та закріплення усіх рис авторитарного режиму, невдалі спроби демократизації, політична конституційна криза, невизначеність політичної еліти, суперечливість дій гілок влади, невідповідність їх законодавству. Хорватія у такому курсі була більш успішною – усі політичні лідери, що приходили до влади, одноголосно сповідували зовнішньо європейський курс та слідкували за чітким його виконанням, вона є функціональною демократією зі стабільними інститутами, які гарантують верховенство права, її економіка може конкурувати з ринковими силами всередині Союзу, чого не можна сказати про Україну. Єдиним яскравим бар’єром для Хорватії була вимога Європейського Союзу про видачу генерала Анте Готовіни. Для подальшого вдосконалення української євроінтеграційної політики вкрай необхідно проаналізувати допущені помилки, протиріччя, що перешкоджають повноправному включенню України до євроатлантичних структур безпеки, та визначити шляхи їх вирішення.

Також важливо запозичити досвід країн, які є більш успішними в інтеграційному процесі. Близькою за історією свого розвитку є Хорватія. В науковій літературі існує думку, що Україні варто скористатися, так званою, груповою моделлю інтеграції до Європейського Союзу. Її можна розглядати на прикладі трьох основних груп європейських країн: Вишеградської четвірки, країн Балтії та  країн, що свого часу входили до складу Югославії. Кожна з цих груп мала власні шляхи розвитку, але спільною метою для них була інтеграція до ЄС. [5] Група країн, що свого часу входила до складу Югославії, після її розпаду, утворили шість незалежних держав: Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Чорногорія. Нині лише Словенія є членом ЄС, що робить країни цієї групи цікавими з погляду дослідження їхніх євроінтеграційних процесів та запозичення їх досвіду. Ці країни мають спільну мету – інтеграцію до Європейського Союзу. Україна повинна використати їхній досвід інтеграції до ЄС, а також способи та методи здійснення регіональної політики, зокрема в рамках Балто-Чорноморського співробітництва.

Групова модель є корисною для України. З практичного погляду, важливим є вивчення досвіду  інтеграційних процесів країн, що вже стали членами ЄС або мають намір набути членства. Завдяки посиленню співробітництва з державами, які входять до складу тієї чи іншої групи, з’являється можливість обговорення кризової ситуації, а головне – спільного пошуку шляхів виходу з кризи. Групова модель сприятиме підсиленню ролі України в регіональному співробітництві. [8] Вона є прийнятною для України й може бути використана в її європейських інтеграційних процесах як плацдарм для регіонального співробітництва насамперед з такими країнами-кандидатами на вступ до ЄС, як Туреччина, Хорватія. Україна, хоча й рушила до Європи із запізненням відносно Балканських країн, на певному етапі не лише наздогнала більшість з них з огляду на кількісні й якісні показники співпраці з ЄС, а й зуміла у чомусь вийти вперед. Нині ситуація знову складається на користь країн Західних Балкан. Співпраця з НАТО надає додаткові аргументи на користь вступу нових членів з числа країн Південно-Східної та Східної Європи до Європейського Союзу. Європейські орієнтири України набули практичного втілення у низці рішень та дій  як  української  держави, так  і  офіційних  органів  Євросоюзу.  Процес  зводиться  до  плану  формальних  процедур,  які мають бути виконані. Це робить стратегію європейської інтеграції негнучкою та фрагментарною, призводить до втрати послідовності та ефективності цієї стратегії.

Поширення політичних спекуляцій, в основі яких знаходяться не обґрунтовані практичні розрахунки, а упереджене ставлення до окремих векторів  зовнішнього розвитку, дезорієнтує ключових партнерів України та стримує розвиток взаємовигідної співпраці. Практичні  зрушення  у  сфері  євро інтеграційних устремлінь України потребують переходу від політико-ідеологічних до прагматичних підходів у цій сфері, як це було у свій час в Хорватії. Євроінтеграція України має сприйматися як інструмент реалізації стратегічних цілей і завдань національного соціально-економічного, громадсько-політичного,  культурного  розвитку.  Найбільш  складні  проблеми  знаходяться  в економічній  сфері. Європейський Союз  як  інтеграційне  утворення  є  передусім  відносно  однорідним  економічним  простором,  у  якому  діють єдині регуляторні норми,  стандарти  економічної  політики та поведінки суб’єктів господарювання. Країна, яка проголошує прагнення стати складовою цього простору, мусить насамперед довести свою  спроможність  дотримуватися  цих  норм  і стандартів,  намагається  бути  чинником  підтримання  соціально економічної  стабільності  в  регіоні, підвищення конкурентоспроможності цього  об’єднання  на  міжнародній  арені,  джерелом нових  перспектив  соціально-економічного  та політико-гуманітарного розвитку регіону, як це було зроблено в Хорватії. [1]  Для цього потрібно:

• створення  консорціумів  та  альянсів  українських підприємств з потужними компаніями країн ЄС;
• поширення  інформації  щодо  інвестиційних  потреб та можливостей в українському аграрному виробництві,  надання  інформаційно-методичної
• та  правової  підтримки  залученню  інвестицій  з країн ЄС в українське сільське господарство;
• налагодження  практичного  співробітництва  в  контексті  Лісабонської  стратегії  ЄС,  можливо –  з формуванням окремої програми науково-технологічного співробітництва України та ЄС в рамках цієї стратегії;
• запровадження моніторингу ціноутворення в рамках транснаціональних компаній, з метою запобігання ухилення від сплати податків на території України;
• запровадження сучасних форм міжнародного   спільного фінансування стратегічних інвестиційних проектів, насамперед – у галузях енергетичної інформаційної транспортної інфраструктури;
• формування  системи  взаємного  захисту  інвестицій  та протидії проявам недобросовісної конкуренції з боку представників як країн-партнерів, так і третіх країн.

Таким чином, існують значні перспективи для наукових  досліджень  щодо  практичних  шляхів розвитку економічних взаємовідносин між Україною та ЄС, насамперед – у торговельній та інвестиційній сферах, які сприятимуть удосконаленню конкурентних  переваг  української  економіки  та адаптації  її  до  ефективної  конкуренції  на  європейському ринку.

Євросоюз  є  досить  складним політико-економічним конгломератом, який прагне  відшукати  засади  власної цілісності. Нещодавні  хвилі  розширення  внесли  у  цей  пошук додатковий дисбаланс. [3]  Країна,  яка  заявляє  про своє  бажання  стати  складовою  європейського простору, має не лише не вносити дисбалансу в його систему, але й підтримувати стабільність у регіоні,  бути  додатковим  аргументом  у  глобальній  конкуренції  міжнародних «центрів  сили». Для  цього  Україні, на прикладі дій Хорватії,  потрібно  насамперед  довести  свою  спроможність  дотримуватися  норм і  стандартів, які  діють на цьому просторі –  в усіх сферах: економічній, соціальній, політичній, етнокультурній тощо. З  цього  випливає  другий  крок, який був зроблений Хорватією.  Упровадження комплексу європейських норм  і стандартів,  які  мають  бути  дотримані і в  Україні, нерозривно  пов’язаний  зі  здійсненням  структурних  реформ, спрямованих на лібералізацію економіки, поліпшення  підприємницького  клімату в країні, створення ефективного конкурентного  внутрішнього  ринку,  удосконалення  податкової  системи, розбудову фінансових  інститутів, радикальне підвищення ефективності соціальних видатків  та організаційну перебудову  соціальної сфери тощо. [2]

А  відтак  третій  крок  полягає  в  тому, що Україна  має  продемонструвати  власну  спроможність  до цілеспрямованих  та послідовних кроків не лише держави, а й усього суспільства у напрямі адаптації до критеріїв європейської інтеграції, концентрації зусиль вітчизняного бізнесу  навколо  завдань  національного  соціально-економічного  розвитку  в  річищі  євроінтеграційних орієнтирів.

Якщо провідні групи економічних інтересів усвідомлять і сприймуть ідею європейської  інтеграції  як  таку,  що  містить  конкретні практичні позитивні наслідки, вона матиме шанс перетворитися на національну  та набути належного поширення.

Потрібно  ретельно  вибудувати  систему  цінностей  і  мотивацій,  яка  має  дати  кожному  громадянину та представникові бізнесу відповідь на питання щодо того, навіщо відбувається ця  інтеграція.Поки що така аргументація є вельми фрагментарною, що відтворює строкатість цінностей та  інтересів  в українському  суспільстві  загалом. Відтак  формування  загальнонаціонального  консенсусу щодо  цілей  та  завдань  європейської  інтеграції,  який  базуватиметься  на  органічному поєднанні  інтересів  бізнесу,  держави  та  громадянського суспільства, є невід’ємною складовою євроінтеграційної стратегії на найближчу й віддаленішу перспективи. Четвертий крок – оволодіння сучасними чинниками  конкурентоспроможності.  Зберігаючи свою нинішню  зовнішньоекономічну спеціалізацію, Україна, як вже зазначалося, може розраховувати  здебільшого  на  роль  периферійного придатку,  а  не  рівноправного  члена  Євросоюзу. Про  це  свідчать  особливості  нинішньої  торговельної співпраці з ЄС. Між тим, ресурсне забезпечення  масштабних  соціально–економічних  перетворень  та  консолідація  національних  економічних  інтересів потребують  суттєвого поліпшення ефективності використання національних природних.  трудових,  інтелектуальних  ресурсів. Відтак,  коли  відбулося  очікуване  впровадження зони  вільної  торгівлі,  яка  логічно  розглядається як перший крок на шляху до членства України в ЄС, тепер потрібно зміцнити конкурентоспроможність національної економіки та  її структурно перебудувати на засадах інноваційного розвитку. П’ятий крок – готовність ЄС до розвитку партнерських  економічних  відносин  з  Україною. Це потребує від Євросоюзу чіткого бачення майбутнього  місця  України  в  Об’єднаній  Європі, побудови  адекватної політики,  яка  сприятиме практичному просуванню нашої держави шляхом європейської інтеграції. Очевидно, пошук відповіді на цей виклик – спільна справа України та ЄС.

Активізація  торгівлі з ЄС може стати сприятливим чинником для української економіки у період після кризового відновлення. Проте це можливо лише за умови забезпечення поступовості у  зниженні рівня  тарифного захисту українського ринку та адекватного перехідного періоду, протягом  якого має  відбуватися досягнення економікою України системних параметрів конкурентоспроможності.

Не менш важливим напрямом було б передбачити угодою наступне: надання Україні  технічної допомоги від ЄС; оволодіння європейським інструментарієм  промислової  та  інноваційної  політики, яка не суперечить нормам Євросоюзу щодо не перешкоджання  рівноправній  конкуренції;  відповідну адаптацію правил надання державної допомоги. [2]

Зважаючи  на  вагомість  проблем  розгортання сільськогосподарської  реформи,  перспективним напрямом  могло  б  стати  надання  Євросоюзом Україні технічної допомоги у реформуванні системи  державної  підтримки  сільгоспвиробництва відповідно  до  вимог  СОТ,  формуванні  інфраструктури  та  інститутів  функціонування  ринку землі  сільськогосподарського  призначення (зокрема механізмів оцінки вартості земель, контролю  за  їх  цільовим  використанням,  застосування земель  як  фінансового  ресурсу  тощо);  налагодження обміну досвідом та надання Україні технічної підтримки щодо оволодіння європейським інструментарієм регулювання внутрішнього ринку  сільгосппродукції  з  урахуванням  норм та правил ЄС.

Отже, першочерговим завданням для України  у  сфері  європейської  інтеграції  є  суттєве поглиблення  економічного  спрямування  стосунків між Україною та ЄС. Здійснення у пріоритетному  порядку  низки  кроків,  які  сприятимуть  встановленню  взаємовигідної  економічної співпраці,  стане  продуктивним  підґрунтям  для реалізації «нової  хвилі»  соціально-економічних перетворень, як це вже відбулося у Хорватії, орієнтованих  на  впровадження  в Україні економіко-правового середовища, сумісного  з  нормами  та  стандартами  Європейського Союзу. Перелік ключових слів: євроінтеграція, Європейський Союз, Хорватія, реформи, стратегія інтеграції, Україна, зовнішня політика, міжнародні відносини. Список використаної літератури:

1. Досвід Хорватії на шляху до християнської Європи. [Електронний ресурс] – Режим доступу: <http://postup.brama.com/000718/120_8_1.html
2. Євроінтеграційний курс України. [Електронний ресурс]  — Режим доступу: <http://www.mfa.gov.ua/eu/ua/551.htm>.
3. Жовте світло подальшому розширенню ЄС. [Електронний ресурс] – Режим доступу: <http://www.dt.ua/1000/1600/55131/>.
4. Киридон А.  Євроінтеграційний курс України: адекватність реалій зовнішньополітичного вибору. [Електронний ресурс]  — Режим доступу:  <www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Ues/2008…/Kyrydon.pdf> .
5. Моделі інтеграції України до Європейського Союзу та механізми інтеграції до НАТО. [Електронний ресурс]  — Режим доступу: < http://www.viche.info/journal/1959/>
6. Розміщення продуктивних сил за редакцією Є.Качана – Київ: “Вища школа”, 1998 р. – С.239.
7. Розширення ЄС та національні інтереси України. [Електронний ресурс]  — Режим доступу: http://www.cirs.kiev.ua/index.php?cmd=Index/Page&page=9905
8. Рудяков П. М. Євроінтеграційні здобутки і перспективи України та балканських країн: спільне і відмінне.//Стратегічна панорама. – Київ, 2005. – Вип. 2. – С. 28.
9. Сучасний стан та перспективи відносин між Україною та Європейським Союзом. [Електронний ресурс]  — Режим доступу: <www.adm.dp.ua/…/F141178A0AF5B940C225717A004D1F1B >

Науковий керівник Сидорук Тетяна Віталіївна кандидат історичних наук, доцент

Інші записи:

Ирина Стукан Студентські публікації, Факультету політико-інформаційного менеджменту