Авторське бачення змісту та основних завдань конституційної реформи в Україні

У поданій статті автор намагається визначити та проаналізувати оптимальні шляхи та способи для прийняття нової Конституції України з високим рівнем легітимності, а також основні положення майбутнього Основного Закону України з метою гармонізації державної влади і реального забезпечення прав та основних свобод громадян України. Принципове наповнення конституційного тексту, на думку автора, повинне стосуватися, перш за все, безконфліктної взаємодії між Президентом України, Верховною Радою України та Урядом України.

In the submitted article the author tries to define and analyse optimal ways and methods for the means of the acceptance of the new Constitution of Ukraine with the high level of legitimity, and also substantive provisions of the future Fundamental Law of Ukraine with the purpose of harmonization of state power and actual maintenance of rights and basic freedoms of Ukrainian citizens. In the author’s opinion, the conceptional filling of constitutional text, first of all, should fall within, conflict-free mutual co-operation between the President of Ukraine, Verkhovna Rada of Ukraine and the Government of Ukraine.

Постановка проблеми: оптимальне бачення змісту нової Конституції України, зокрема, в аспекті взаємодії вищих органів державної влади між собою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій: останніми дослідженнями та публікаціями, котрі стосуються тематики поданої статті можна назвати спільну розробку І. Коліушка, Ю. Кириченка та Я. Журби «Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України», в якому, серед іншого, подані рекомендації щодо змісту та завдань конституційного реформування в Україні; стаття Р. Мартинюка «За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні»; дослідження Національного інституту стратегічних досліджень «Інституційний зміст і перспективи завершення конституційної реформи» тощо.

Метою дослідження є: визначення перспектив розвитку та основні напрямки конституційного процесу в Україні.

Завданнями дослідження є: проаналізувати можливі перспективи прийняття нової Конституції України чи поправок до неї в сучасних суспільно-політичних умовах в Україні; становити основні положення змісту та завдань перспективних конституційних перетворень в Україні.

Викладення основного матеріалу:

Враховуючи те, що будь-яка Конституція є перш за все актом, котрим визначається статут політичної влади в суспільстві[9], то майбутня Конституція України має бути прийнята у спосіб, який забезпечив би їй максимальний рівень легітимності. Це є можливим лише за умови, якщо суб’єкт, який розроблятиме текст Конституції, сам користуватиметься високим суспільним авторитетом[3].

В зв’язку з цим, пропонується розробити і прийняти саме нову Конституцію України, а не зміни до чинної редакції Конституції України, незважаючи на те, що, на початках, це може викликати нестабільність конституційних правовідносин та відносин в суспільстві. Прийняття нової Конституції України дозволить реформувати всі проблемні моменти державного механізму та суспільних відносин, а залучення до конституційного процесу Українського народу дозволить, в свою чергу, нарешті сформувати з Українців єдину політичну націю. Внесення ж змін до Конституції України безперечно будуть відбуватися в контексті політичної боротьби, таємних переговорів та компромісів як це мало уже місце 8 грудня 2004 року та в червні-липні 2009 року під час переговорів між Партією Регіонів та Блоком Юлії Тимошенко. Такі конституційні зміни не будуть відображати позицію Українського народу вцілому та виборців відповідних політичних сил, зокрема.

Наразі ж процедура прийняття нової Конституції України законодавчо не прописана, у розділі XIII Конституції України («Внесення змін до Конституції України») встановлено лише спеціальний порядок внесення Верховною Радою України змін до Конституції України. Поряд із тим, 5 жовтня 2005 року Конституційний Суд України виніс рішення, у якому дав визначення поняття конституційного ладу, орган конституційної юрисдикції встановив, що «з нормативно-правового змісту положень частин 2, 3 ст. 5 Основного Закону України, за якими народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію України»[13]. Таким чином, Конституційний Суд України фактично визнав, що формою зміни конституційного ладу є прийняття нової Конституції України.

Суд також встановив, що «положення ч. 3 ст. 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі»[9].

Виходячи з цього, вважаємо, що слід було би внести зміни в чинну Конституцію України, які б встановлювали механізм прийняття нової Конституції, а за відсутності таких, керуючись вищезазначеним Рішенням Конституційного Суду України, утворити Конституційну асамблею[6] чи інший  орган (т.зв. «конституанту»[9]), який складався б із відомих громадських діячів і юристів-конституціоналістів, які б здійснювали розробку тексту Основного Закону України та в обмеженій кількості політиків (наприклад, керівники фракцій народних депутатів України в Парламенті), котрі б мали здійснювати контроль за розробниками-професіоналами аби вони не вийшли за рамки т.зв. «суспільного запиту» до нової Конституції України.

В зв’язку з цим, слушною видається також думка О. Мучніка про те, що перед утворенням конституанти доцільним є також проведення загальнонаціонального консультативного      референдуму      по ключових (вузлових) питаннях конституційного ладу[10], або ж власне, попереднього референдуму, який би мав визначити саму необхідність прийняття нової Конституції України в суспільстві.

Задля забезпечення високого рівня легітимності проект Конституції України варто винести на суспільне обговорення, яке би включало надання висновків щодо проекту провідними університетами України та окремими науковцями, а також проведення просвітницької діяльності серед населення з метою ознайомлення його з кінцевим проектом нового Основного Закону України тощо. Враховуючи всі обґрунтовані зауваження конституанта затверджує кінцевий проект і направляє його безпосередньо на всеукраїнський референдум (процедура проведення котрого також вимагає удосконалення), минаючи Парламент України, який, очевидно, може заблокувати його проведення.

Відповідно до згадуваного Рішення Конституційного Суду України результати всеукраїнського референдуму, на якому прийматиметься нова Конституція України, тобто визначатиметься конституційний лад, матимуть остаточний характер, не можуть піддаватися ревізії з боку держави, її органів чи посадових осіб і не потребують будь-якого їх затвердження. Імперативний характер рішень цього референдуму означатиме їх обов’язкове виконання державою, її органами та посадовими особами. Відмова ж із боку держави, її органів та посадових осіб визнати або виконувати рішення референдуму, на якому буде прийнято нову Конституцію України, означатиме узурпацію влади згаданими суб’єктами[9].

Приймаючи новий Основний Закон України, доцільно було б передбачити в ньому високий ступінь жорсткості з тим, щоб обмежити його ревізію та убезпечити від необґрунтованих змін, що, як правило, вносяться з метою вирішення персональних владних інтересів конкретних осіб чи політичних сил. Запобіжником в цьому випадку може стати механізм, за яким Парламент розпускається в разі ухвалення ним рішення щодо необхідності перегляду Конституції або внесення змін до деяких розділів і подальші дії щодо ревізії здійсюються його наступним скликанням, так як це, до  речі, передбачено в Болгарії та Іспанії[14].

Загалом, процес творення нової національної Конституції має ґрунтуватися на баченні конституційного світогляду нації, а не окремих еліт чи владних інститутів. Саме таке порозуміння – основа довгострокового планування національного розвитку, утвердження і вдосконалення державності, суспільної консолідації[15].

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Ми є свідомі того, що нагальним питанням, яке безпосередньо торкається конституційної реформи, є проблема реформування виборчого законодавства (перехід на систему повноцінних відкритих списків, створення належного реєстру виборців тощо). Тільки за умови його повноцінного здійснення можна вести мову про якісний склад конституанти й Парламенту. Також слід усвідомити, що на першому етапі доцільно створити й закріпити (можливо, на рівні закону) чіткий план дій по впровадженню конституційної реформи з встановленням відповідальності окремих органів (одноособових чи колегіальних) за його невиконання[1].

Проблемними в такому механізмі прийняття нового Основного Закону України видаються наступні питання: хто повинен чи, власне, може ініціювати процедуру прийняття Конституції України, хто буде призначати всеукраїнський референдум? Очевидно, що ці питання вимагають окремого наукового дослідження, але видається, що ініціюючу та керівну роль в такій процедурі мають відігравати Президент України, котрий призначає всеукраїнський референдум та є найбільш зацікавлений у логічному завершенні конституційної реформи та політичні партії представлені у Верховній Раді України як виразники волі громадян України.

Стосовно ж основних завдань, які стоять перед нової Конституцією України, то вони, перш за все, полягають у забезпеченні механізму реалізації прав і основоположних свобод людини і громадянина, розширенні кола політичних прав, прав у сфері державної влади та судочинства тощо. Разом із тим, норми Основного Закону України повинні бути чіткими і однозначними, в жодному разі не містити альтернативних положень і різночитань.  У зв’язку з цим, на наш погляд, доцільно було б розробити самою конституантою, як безпосереднім розробником конституційного тексту, до кожної статті Конституції України науково-практичний коментар, котрий не мав би юридичної сили, але частково забезпечував підвищення рівня правової культури населення та державно-політичних осіб або зобов’язати це зробити Конституційний Суд України в найкоротші строки. Ще одним завданням є забезпечення владних інститутів тими повноваженнями, які б відповідали їх конституційно-правовому статусу, функціям та завданням, встановлення конституційно-правової відповідальності за невиконання того чи іншого завдання тощо, також «забезпечення здійснення ефективної державної влади на засадах чіткого розподілу функцій, удосконалення системи стримувань і противаг, уникнення дуалізму в системі виконавчої влади, збалансування всього державного механізму, оптимізація територіальної організації влади в Україні»[16].

У якості основи для нової Конституції України можуть бути запропоновані наступні принципові положення:

1. Президент України є главою держави, гарантом дотримання Конституції, прав і свобод громадян, визначає політику держави в сфері безпеки і зовнішніх відносин. Президент обирається на 5-річний термін всенародним голосуванням.

2. Верховна Рада України є вищим законодавчим органом, сформованим на основі представництва інтересів громадян та їхніх об’єднань. Верховна Рада України обирається на пропорційній основі від політичних партій та виборчих блоків на 4 роки[5].

3. Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади, підзвітний Президенту України і підконтрольний Верховній Раді України. Склад Кабінету Міністрів України формується коаліцією більшості у Парламенті України. Подання кандидатури Прем’єр-міністра на затвердження Верховної Ради України є винятковою прерогативою Президента України. Розпад правлячої коаліції у парламенті дає підставу Президенту України відправити Уряд України у відставку.

Враховуючи це, а також тенденції різних гілок влади до утримання влади, виходячи за межі права, насамперед дають підстави нам наполегливо пропонувати залишатися Україні в межах змішаної (напівпрезидентської) форми державного правління. Неприпустимими на сьогодні для України є так звані «чисті» форми правління – як президентська, так і парламентська республіки. Президентська форма правління, яка передбачає жорсткий «поділ влади» і очолювання Президентом України виконавчої влади, для України на сьогодні є неприйнятною, оскільки з великою ймовірністю буде призводити до президентських криз або до диктатури Президента України[7]. В свою чергу, парламентська республіка в Україні є неприйнятною з геополітичної точки зору розвитку української державності. Бізнесові кола в сучасних країнах, що розвиваються, тяжіють до демократичних структур, але з елементами централізації й авторитаризму, що пояснюється необхідністю концентрації влади з метою мобілізації національних ресурсів для подолання цивілізаційної відсталості. Досвід роботи Верховної Ради України, причому як нинішнього, так і попередніх кількох скликань, показав ризики повної залежності життя країни від Парламенту. Замість центру законотворчої діяльності і взірця дотримання Конституції України та законів Парламент України перетворювався на основний осередок політичної нестабільності[11].

Змішана форма державного правління характеризується насамперед дуалізмом у виконавчій владі. Враховуючи конкретні політичні та соціально-економічні реалії в Україні дуалізм у виконавчій владі є швидше позитивом, ніж недоліком для організації владного механізму в Україні, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, передбачає засоби недопущення проявів узурпації влади як з боку парламентської більшості, так і з боку Президента України, привносить елементи взаємоконтролю суб’єктів політики, що, в кінцевому підсумку, повинно зробити діяльність влади підконтрольною суспільству.

Загалом, для ефективної взаємодії Президента та Уряду України необхідно забезпечити їх взаємну причетність до прийняття рішень, що визначають державну політику, а, отже, і спільну відповідальність за прийняті рішення. Так, на стадії ініціювання рішення ця причетність може бути забезпечена наданням Президенту України права нормотворчої ініціативи в Уряді України, на стадії розгляду рішення – участю Президента України в засіданнях Уряду України, можливістю скликання Президентом України спеціальних засідань Уряду України за його головуванням для вирішення певних найважливіших для держави питань, на стадії прийняття рішень – правом відкладального вето Президента України на рішення Уряду України, необхідністю контрасигнації актів Президента Прем’єр-міністром України і/або відповідальним міністром, а також вимогою, що реалізація ряду повноважень Президента України здійснюється за поданням Уряду України чи окремих його членів з можливістю вмотивованої відмови Президента України[7]. Механізм державної влади повинен забезпечувати взаємодію між Президентом та Урядом України на засадах партнерства, а не суперництва. Конституція України також повинна містити чіткий перелік повноважень Президента України, які здійснюються ним самостійно, без внесення подань Урядом Україним або відповідним міністром, так само як і перелік самостійних повноважень Кабінету Міністрів України.

Будь-який з органів державної влади не повинен мати можливостей блокування роботи іншого органу. У трикутнику Парламент-Президент-Уряд роль кожного з цих органів по відношенню до іншого повинна бути стримувально-корегуюча, а не контрольно-блокуюча, інакше це може призвести до нездатності певних органів державної влади реалізовувати свої функції, узурпації влади та інших негативних наслідків.

При закріпленні у конституційних нормах повноважень за органом державної влади, необхідно передбачити всі можливі варіації реалізації ним цього повноваження, в тому числі й ті, коли суб’єкт державної влади використовує надане йому повноваження не на благо суспільним інтересам, а всупереч їм. Уявивши таку ситуацію, очевидною стає потреба у закріпленні в Конституції України певного засобу протидії на спроби органу державної влади використати свої повноваження в неконституційний спосіб. Власне сукупність таких засобів протидії неконституційній діяльності органу державної влади чи її спробам становлять механізм стримувань і противаг[7].

Доцільно також закріпити в Конституції України конституційну-правову відповідальність учасників конституційних правовідносин за невиконання покладених на них обов’язків чи за бездіяльність, якій би відповідала відповідна система покарань (у вигляді: попереджень, штрафів, звільнень, імпічменту, заборони обіймати певні посади протягом певного часу чи пожиттєво тощо).Уповноваженим розглядати справи про конституційно-правову відповідальність слід призначити Конституційний Суд України, доповнивши тим самим обсяг його повноважень, за поданням заінтересованих осіб, в т.ч. і громадян України. Це має дисциплінувати посадових осіб держави і виховати нарешті повагу до Конституції України та законів України.

Поряд із тим, варто передбачити т.зв. «систему запобіжників», дія якої повинна прослідковуватися, насамперед, при формуванні Уряду України. Так, якщо сформований Президентом України Уряд України не отримає вотуму довіри Парламенту України, це свідчитиме про неспроможність Президента України сформувати підтримуваний більшістю Уряд України і тому право формування Уряду України повинно перейти до Парламенту України. Так само й у випадку, коли Парламент України, уповноважений Конституцією України формувати Уряд України, виявляється неспроможним його сформувати, то таке право повинно переходити до Президента України. Якщо ж після вичерпання альтернативних варіантів результату досягнуто не буде, це свідчитиме про такі вади механізму державної влади, які можна усунути лише шляхом заміни певної складової механізму. У випадку, якщо Парламент України сам не здатен сформувати Уряд України і не дає вотуму довіри Уряду України, сформованому Президентом України, то єдиним виходом із ситуації є оголошення дострокових виборів до Парламенту України. Дострокове припинення повноважень органу державної влади завжди повинно бути виваженим та обґрунтованим кроком і застосовуватися лише за умови, що в інший спосіб вади роботи механізму державної влади усунути неможливо.

На нашу думку, виправданим видається також встановлення певних вимог для міністрів Кабінету Міністрів України та керівників центральних органів виконавчої влади з тією метою, що хоч ці посади і є політичними, але вимагають неабияких знань та досвіду в конкретній галузі народного господарства, права, фінансів тощо. Такими вимогами можуть бути: досконале знання державної мови (для Міністра закордонних справ України – знання, як мінімум, англійської мови), наявність диплому про закінчення повної вищої освіти в тій сфері, в якій збирається працювати міністр, відсутність непогашених чи знятих судимостей тощо. Такі заходи мають підвищити професійний рівень та ефективність Уряду України.

З метою оптимізації організації роботи Парламенту України нами пропонується встановлення кворуму для проведення засідань Верховної Ради України і кворумів для прийняття різних парламентських рішень, запровадження класифікації законів, уточнення предмету регулювання законів (зокрема, законів про Державний бюджет України з метою запобігання неконституційній практиці регулювання у цих законах питань, які не мають прямого стосунку до його предмета)[4]. Також доцільним є часткове обмеження законодавчої ініціативи депутатів більшості, законопроекти котрих виносяться разом з урядовими з метою підвищення рівня оперативності та ефективності законодавчого процесу в Парламенті України.

Єдиним органом державної влади, рішення якого є безспірними та остаточними, повинен бути Конституційний Суд України. В цьому руслі, повинна також бути забезпечена можливість ревізії рішень Парламенту, Президента та Уряду України на предмет їх конституційності Конституційним Судом України. Для цього необхідно забезпечити стабільність та визнання незалежності Конституційного суду України згідно з європейською моделлю конституційної юстиції, що потребує відокремлення статусу конституційних суддів від статусу звичайних суддів і усунення будь-якої можливості для інших державних органів впливати на Конституційний Суд України, зокрема через окремих його членів.

Європейська комісія «За демократію – через право» (Венеціанська комісія) рекомендує створити запобіжну гарантію на випадок того, коли конституційно уповноважений орган не здійснив призначення (або обрання) нових суддів Конституційного Суду України: шляхом передання повноважень з призначення від цього органу, який був первинно уповноважений, – до решти органів; передбачити, що суддя залишається на посаді допоки його наступник не вступає на посаду; спростити процедуру складення присяги, передбачивши її письмову форму або запровадивши внутрішній механізм приведення до присяги, тобто її складення в самому Конституційному Суді України, з тим, щоб забезпечити та гарантувати стабільне функціонування органу конституційної юрисдикції[2].

Задля підвищення рівня правосуддя в Україні пропонується виписати в конституційному тексті створення вищих судів для цивільної та кримінальної юрисдикцій, які б здійснювали функції касаційної інстанції, як це існує у системі адміністративних та господарських судів. За таких умов буде забезпечено право на касаційне оскарження судових рішень, а Верховний Суд України зможе повністю присвятити себе основній функції – забезпечувати однакове застосування закону через перегляд справ, де суди касаційної інстанції у подібних ситуаціях по-різному витлумачили закон. З метою зміцнення незалежності суддів до повноважень Вищої ради юстиції доцільно віднести призначення суддів на посади, їх переведення та звільнення з посади[8]. Поряд із тим, на наше переконання, слід також виписати в Перехідних положеннях Основного Закону України строк, протягом якого в Україні повинен бути введений суд присяжних та відповідальних за це посадових осіб.

Враховуючи те, що тексти судових рішень переважно недоступні для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких ці рішення безпосередньо стосуються. Рішення судів нижчого рівня практично не публікують. Існує практика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу. Усе це є підставою для внесення до Конституції України норми, що зобов’язує публікувати всі судові рішення.

Стосовно територіальної організації влади на місцях, то варто розділити повноваження органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, яким надаються контрольні повноваження, подібні до повноважень державних префектур у Франції[12].

Насамкінець, розробникам Основного Закону України неухильно слід керуватись твердженням, що конституція – це не тільки стрижень правової системи, але й програмний документ  для         держави та суспільства,  тому вона повинна бути прийнята з урахуванням не лише інтересів політичних сил та інститутів державної влади, а й інтересів Українського народу та якнайширше відповідати українським реаліям.

Висновки:

Як підсумок, слід вказати, що Україна потребує саме нової Конституції України, яка світоглядно має змінити державний механізм і гармонізувати взаємодію між його суб’єктами, встановити дієві механізми реалізації прав і основинх свобод людини і громадянина та забезпечити чітке і неухильне виконання своїх норм. Нова Конституція України повинна бути прийнята з обов’язковою участю Українського народу на всеукраїнському референдумі, що забезпечить їй високій рівень легітимності. Новий Основний Закон України повинен містити ряд норм, які залишать Україну в умовах змішаної форми правління з нахилом в бік Президента України як всенародно обраний інститут державної, який має найвищий рівень легітимності в державі, а також визначатимуть порядок обрання Уряду України та безконфліктну взаємодію між Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. Відповідно до нової Конституції України єдиним органом, що повинен забезпечувати конституційний контроль та стабільність влад має бути Конституційний Суд України, коло повноважень котрого має бути збільшено. Слід зазначити, що схожих позицій притримуються і основні політичні сили України, котрі в своїх проектах змін до Основного Закону України намагаються, в основному, посилити певний владний інститут залежно від свого ситуативного політичного становища за рахунох послаблення іншого інституту, що неминуче призведе до конституційних криз та конфліктів.

Список використаних джерел:

  1. Батрин С. Про перспективи конституційної реформи / С. Батрин // Правовий тиждень. – 2009. – № 15 (141).
  2. Висновок Венеціанської Комісії щодо можливих конституційних та законодавчих змін для забезпечення безперервного функціонування Конституційного Суду України № 377/2006   від 22 червня 2006 р. (неофіційний переклад) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :   http://minjust.gov.ua/?do=d&did=7731&sid=pare_ukraine.
  3. Жакке Ж. -П. Конституционное право и политические институты: Учеб. пособие / Ж. -П. Жакке // Пер. с франц.: проф. В.В. Маклакова. – М. : Юристъ, 2002. – С. 103.
  4. Зелена книга української конституційної реформи: матеріали для громадського обговорення / За заг. ред. І. Коліушка, Ю. Кириченко / ШПА при НАУКМА, ЦППР, УНЦПД, КВУ. – К. : «Лікей», 2007. – С. 12.
  5. Інституційний зміст і перспективи завершення конституційної реформи : [Електронний ресурс] / Національний інститут стратегічних досліджень (відділ стратегічних комунікацій). – Режим доступу : // http://www.niss.gov.ua/Monitor/Marrch/03.htm.
  6. Коліушко І. Три шляхи до Конституції : [Електронний ресурс] / І. Коліушко. – Режим доступу : http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=2009112413534240.
  7. Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.
  8. Коліушко І., Куйбіда Р. Суди у фокусі конституційної реформи : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Р. Куйбіда // Українська правда. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/articles/2009/08/7/4128993/.
  9. Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.

10. Мучнік О. Г. Конституційна реформа: цілі, алгоритм, форми реалізації :  [Електронний ресурс] / О. Г. Мучнік. //  Стратегічні пріоритети. – 2008. – № 2 (7). – Режим доступу :  http:// www.niss.gov.ua/book/StrPryor/7/27.pdf. – С. 144.

11. Пукшин І. Парламентська модель загрожує Україні : [Електронний ресурс] / І. Пукшин // Українська правда. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/articles/2009/05/28/3977854/.

12. Речицький В. Проект Конституції України – 2009 (із постатейними матеріалами) : [Електронний ресурс] / В. Речицький. – Режим доступу : http://www.khpg.org/index.php?id=1240658218.

13. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука Вадима Сергійовича, Подгорної Вікторії Валентинівни, Кислої Тетяни Володимирівни про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від 05.10.2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 41. – С. 31-35.

14. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В. М. Шаповал. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 54.

15. Ющенко В. Україні потрібна Конституція національного творення : [Електронний ресурс] / В. Ющекно // Дзеркало тижня. – 2008. – № 7 (686). – Режим доступу : http://www.dt.ua/1000/1550/62151/.

16. Ющенко. В. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» : [Електронний ресурс] / В. Ющенко // Офіційне Інтернент-представництво Президента України. – Режим доступу : http://www.discussionclub.net/files/2009/10/president.pdf.

Науковий керівник: Мартинюк Роман Станіславович

Кандидат політичних наук, доцент

Правничий факультет

Сфера наукових досліджень: конституційне право України та зарубіжних країн

Перелік ключових слів: конституційна реформа, Конституція України, система стримувань і противаг, державна влада, дуалізм влади, змішана форма правління, Президент України, Парламент України, Кабінет Міністрів України.

Інші записи:

    Не знайдено

Правничого факультету

  • Посилання
    1. Коментарі відсутні.
    1. Зворотні посилання відсутні.

    Публікація статті Опублікувати свою статтю